скачать книгу бесплатно
– Так дивно, еге ж?
– Мабуть.
– У них е двое дiтей, тринадцятирiчний хлопчик та дев’ятирiчна дiвчинка, Емi, найчарiвнiша з усiх дiвчаток, яких менi доводилося бачити. Справжня красуня, Арчi.
– Я за неi страшенно радий.
– Та годi тобi, буркотуне! До речi, а як ти вiдреагуеш на те, що вона зрештою може оселитися у твоiй кiмнатi? Невже тобi байдуже?
– Байдуже, бо то вже буде ii кiмната, а не моя.
Шкiльний рiк завершився, i наступних вихiдних Фергюсона вiдiслали до тентового табору в штатi Нью-Йорк. Фергюсон вперше в життi поiхав з дому, але поiхав вiн без страху й каяття, бо разом з ним був Ной. А оскiльки вдома йому було нудно, йому осточортiло слухати всi цi розмови про старий будинок та дiвчинку-красуню, яка силомiць вiдбере у нього його кiмнату, то два мiсяцi на природi мали пiдняти йому настрiй i усунути виниклi ускладнення. Табiр «Парадиз» був розташований в пiвнiчно-схiдному квадрантi округу Колумбiя, неподалiк кордону з Массачусетсом тi пiднiжжям Беркширiв, i батьки вiдправили його туди тому, що якась подруга Ненсi Соломон вже багато рокiв посилала туди своiх дiтей i про той табiр у неi склалися найкращi враження. Коли Фергюсон погодився, то його матiр поговорила зi своею сестрою, та поговорила зi своiм чоловiком – i до нього таким чином приеднався Ной. Фергюсон зi своiм названим братом виiхали з Центрального вокзалу в складi великоi групи туристiв, яка складала близько двохсот хлопцiв та дiвчат вiком вiд семи до п’ятнадцяти рокiв, i за пару хвилин до того, як вони сiли у вагон, дядько Дон вiдвiв Фергюсона убiк i попрохав пильнувати Ноя, щоби вiн не вскочив у халепу i щоби до нього не чiплялися iншi хлопцi, i через те, що дядько Дон так довiряв йому (а отже, вбачав у ньому людину сильну й надiйну), Фергюсон пообiцяв дядьку Дону, що зробить все належне для захисту Ноя.
На щастя, табiр «Парадиз» не був закладом з жорсткими умовами, i невдовзi Фергюсон збагнув, що може дещо послабити свiй контроль. Дисциплiна в таборi була досить млявою, i, на вiдмiну вiд таборiв бойскаутiв i релiгiйних таборiв, метою яких було виховання в молодi твердостi характеру, керiвництво табору «Парадиз» мало на думцi мету менш величну i просто намагалося зробити життя вiдпочивальникiв максимально приемним. В першi днi свого перебування там Фергюсон, пристосовуючись до нових умов, зробив декiлька цiкавих вiдкриттiв, серед яких був той факт, що вiн був единим хлопцем з iхньоi групи, який мешкав у передмiстi. Всi решта були з Нью-Йорку, тому його оточувало багацько мiськоi малечi, яка зросла в таких районах, як Флетбуш, Мiдвуд, Боро-Парк, Вашингтон-Гайтс, Форест-Гiлз, та Гранд-Конкорс. Хлопцi з Бруклiна, хлопцi з Манхеттена, хлопцi з Квiнсу, хлопцi з Бронксу, сини представникiв середнього класу, нижчого середнього класу – вчителiв, бухгалтерiв, державних службовцiв, барменiв та комiвояжерiв. До тих пiр Фергюсон вважав, що приватнi лiтнi табори були призначенi винятково для дiтей багатих банкiрiв та адвокатiв, але виявилося, що вiн помилявся, а згодом, у мiру того, як минали днi i вiн вивчав iмена й прiзвища хлопцiв та дiвчат, вiн дiзнався, що всi у тому таборi були евреями – вiд подружжя власникiв (Ірвiнга та Едни Кац), директора (Джека Фельдмана) та його заступника з помiчником, якi мешкали у власному будиночку (Гарвi Рабиновича та Боба Грiнберга), i до кожного з отих двохсот двадцяти чотирьох туристiв, якi приiхали в той табiр на лiто. Та державна школа, до якоi вiн ходив у Мейплвудi, була залюднена сумiшшю протестантiв, католикiв та евреiв, але тепер довкола нього були однi лише евреi, i вперше у своему життi Фергюсон опинився вкинутим в етнiчний анклав, свого роду гетто, але цього разу це було гетто на свiжому повiтрi, серед дерев, трави та пташок, якi пурхали в синьому небi над головою, тож пiсля того, як вiн всотав у себе новизну ситуацii, вона перестала мати для нього будь-яке значення.
Найбiльше ж значення мало для нього те, що вiн проводив своi днi, займаючись приемними видами дiяльностi, i не лише тими, якi вiн вже знав, наприклад, бейсбол, плавання та пiнг-понг, але й цiлим асортиментом новацiй, серед яких були стрiльба з лука, волейбол, перетягування канату, веслування, стрибки в довжину з мiсця, але найдивовижнiшим з усiх було оте пречудесне вiдчуття, яке давало йому веслування на каное. Фергюсон був струнким атлетичним хлопцем, якого природно вабило до цих видiв спорту, але позитивний аспект табору «Парадиз» полягав саме в тiм, що вiдпочивальники мали змогу вибирати собi вид дiяльностi, i тi з них, хто не мав схильностi до спорту, могли спробувати себе в живопису, гончарствi, музицi i театрi, а не в жорсткому протистояннi з битами та м’ячами. Єдиним обов’язковим видом було плавання, два тридцятихвилинних запливи щоденно, один перед обiдом, а другий перед вечерею, але охолонути у водi подобалося всiм, а якщо хтось не був вправним плавцем, то мав змогу похлюпатися на мiлкому кiнцi озера. Тому коли Фергюсон грав у софтбол на одному боцi табору, Ной займався живописом на протилежному боцi, а коли Фергюсон полинув по водi у своему улюбленому каное, Ной проводив репетицiю вистави. Протягом першого тижня низькорослий дивакуватий Ной тулився до Фергюсона, нервуючи й почуваючись невпевнено, щосекунди очiкуючи, що хтось перечепить його або обiзве лихим словом, але нападу так i не сталося, i вiн невдовзi почав призвичаюватися, заводити дружбу з iншими хлопцями, знайомити своiх спiвмешканцiв зi своiми останнiми iмiтацiями Альфреда Е. Ноймана[4 - Персонаж комiксiв. – Прим. пер.], i при цьому (на превеликий подив Фергюсона) навiть трохи засмаг.
Ясна рiч, в таборi траплялися сварки, конфлiкти та випадковi бiйки, бо попри назву «Рай» табiр раем не був, але нiчого екстраординарного, наскiльки мiг судити Фергюсон, там не вiдбувалося, а того разу, коли вiн мало не побився з одним хлопцем, причина незгоди була настiльки смiховинною, що вiн не змiг назбирати в собi ентузiазму достатньо для того, щоби розпочати бiйку. То був 1956 рiк, один з низки рокiв, протягом яких Нью-Йорк перебував у центрi бейсбольного всесвiту, в якому домiнували три команди – «Янкi», «Доджери» й «Гiганти», а окрiм 1948 року, принаймнi одна з них, а часто – i двi пiдряд, брали участь у iграх Свiтовоi серii, починаючи з того року, коли народився Фергюсон. Нейтральним не залишався нiхто. Кожен чоловiк, кожна жiнка й кожна дитина в Нью-Йорку та прилеглих передмiстях вболiвали за ту чи iншу команду, здебiльшого – дуже активно й надзвичайно вiддано; всi болiльники «Янкi», «Доджерiв» та «Гiгантiв» ненавидiли один одного, що призводило до безглуздих сварок, випадкових бiйок з ударами в пику, а одна з них набула лихоi слави через те, що один болiльник застрелив другого у барi. Серед хлопцiв та дiвчат Фергюсонового поколiння найдовшi сварки точилися довкола такого питання: яка з команд мала найкращого центрального приймаючого гравця, а оскiльки всi три з них були чудовими гравцями, найкращими в своему амплуа в усьому бейсбольному свiтi та в усiй iсторii бейсболу, то молодь марнувала цiлi години в дебатах про чесноти Дюка Снайдера («Доджери»), Мiкi Ментла («Янкi»), та Вiллi Мейса («Гiганти»). І такими палкими були вболiвальники кожноi команди, що бiльшiсть з них готовi були слiпо захищати свого центрального приймача просто на пiдставi чистоi й непохитноi вiдданостi своему клубу. Фергюсон був фаном «Доджерiв», бо його матiр виросла в Бруклiнi вболiвальницею «Доджерiв» i передала йому у спадок свою схильнiсть до аутсайдерiв та завiдомо програшних справ, оскiльки в дитинствi його матерi «Доджери» були незграбною, часто жалюгiдною командою, а зараз перетворилися на потужний локомотив, чинних чемпiонiв свiту, рiвних за своею силою всемогутнiм «Янкi», i з вiсьмох хлопцiв, якi жили разом з ним у тентi того лiта, трое вболiвало за «Янкi», двое за «Гiгантiв», а трое – за «Доджерiв», серед яких були Фергюсон, Ной та хлопець на iм’я Марк Дубинський. Одного дня пiд час сорокап’ятихвилинного вiдпочинку пiсля обiду, коли всi переважно займалися читанням комiксiв про Супермена, написанням листiв та перечитуванням позавчорашнiх спортивних рецензiй в «Нью-Йорк Пост», Дубинський, чие лiжко стояло лiворуч Фергюсонового (лiжко Ноя стояло праворуч), знову пiдняв вiчне питання i розповiв Фергюсону, як вперто захищав вiн того ранку Снайдера проти Ментла в суперечцi з двома вболiвальниками «Янкi», анiтрохи не сумнiваючись, що фанат «Доджерiв» Фергюсон пiдтримае його. Але Фергюсон цього не зробив, бо хоч як вiн, за його словами, i не молився на Дюка, Ментл був кращим гравцем, а Мейс був навiть кращим за Ментла, можливо, лише на якусь дрiбку, але явно кращим, тож чому Дубинський так вперто чiпляеться за iлюзii, протиставляючи iх очевидним фактам? Вiдповiдь Фергюсона була такою несподiваною, такою спокiйно-впевненою, такою абсолютно нищiвною стосовно впевненостi Дубинського у перевазi вiри над рацiональними аргументами, що Дубинський образився, страшенно образився i якусь мить потому вже стояв над лiжком Фергюсона й несамовито репетував, обзиваючи його зрадником, атеiстом, комунiстом i дворушником, погрожуючи провчити його й дати йому в пику. Дубинський вже був стиснув кулаки, готуючись напуститися на Фергюсона, коли той сiв у лiжку й сказав йому вгамуватися. Можеш думати все, що хочеш, Марку, сказав вiн, але у мене також е своя думка, i я маю на неi право. Нi, не маеш, вiдповiв Дубинський, продовжуючи шаленiти, не маеш, якщо вважаеш себе болiльником «Доджерiв». Фергюсон не мав жодного бажання битися з Дубинським, який, зазвичай, не був схильним до такоi запальноi поведiнки, але, схоже, того дня цей хлопець палко забажав почубитися, бо щось в словах Фергюсона зачепило його за живе i йому захотiлося розбити iхню дружбу на друзки. А поки Фергюсон сидiв у своему лiжку, роздумуючи, що йому робити: умовити Дубинського вгамуватися чи дiйсно пiдвестися й дати йому прочухана, раптом у сварку втрутився Ной. Хлопцi, хлопцi, сказав вiн, промовляючи басовитим i кумедним голосом розважливого й мудрого татуся. Припинiть негайно ж цю сварку! Ми ж всi чудово знаемо, хто насправдi е найкращим центральним приймачем. Фергюсон з Дубинським одночасно обернулися й поглянули на Ноя, який лежав у лiжку, впершись лiктем у подушку i пiдперши голову рукою. Дубинський сказав: «Гаразд, Марксе, я вислухаю тебе, але дивись – краще нехай це буде правильна вiдповiдь!» Заволодiвши його увагою, Ной на хвилю замовк i посмiхнувся, посмiхнувся отою дурнуватою, однак надзвичайно блаженною посмiшкою, яка назавжди закарбувалася в пам’ятi Фергюсона i яку вiн згадував знову i знову вiд дитинства та юностi й до зрiлих рокiв; вона наче блискавка шаленоi примхи, що тривала секунду-двi, висвiтила справжню душу дев’ятирiчного Ноя Маркса, який завершив конфронтацiю такою фразою: «Найкращий центральний приймач – це, звiсно ж, я».
Впродовж першого мiсяця Фергюсон жодного разу не замислився про те, як добре було йому на новому мiсцi. Вiн був надто зануреним у все те, чим вiн займався, щоби зупинитися й проаналiзувати своi почуття, надто захоплений сьогоденням, щоби спромогтися зазирнути вперед, у майбутне, чи назад, у минуле, вiн жив моментом, як сказав його вожатий Гарвi, маючи на увазi умову, необхiдну для добрих показникiв у спортi, i цей вираз був, мабуть, реальним визначенням щастя, коли ти не знаеш, що ти щасливий, не прагнеш нiчого, окрiм жити сьогоденням, нинiшнiм моментом. Але на горизонтi вже забовванiв день батькiвських вiдвiдин, ота недiля, яка була серединною точкою двомiсячноi табiрноi змiни, i напередоднi тiеi недiлi Фергюсон спантеличено вiдкрив для себе, що вiн не прагне побачитися зi своiми батьками, навiть з матiр’ю, за якою, вiн гадав, страшенно скучатиме, але не скучав, вiрнiше скучав, але трохи, в якiсь короткочаснi й болiснi спалахи пам’ятi, за батьком же вiн не скучав анiтрохи, повнiстю стерши його зi своеi свiдомостi протягом останнього мiсяця i зовсiм на нього не зважаючи. Фергюсон збагнув, що в таборi йому було краще, анiж вдома. Життя помiж друзiв було багатшим та цiкавiшим, анiж життя з батьками, i це означало, що батьки виявилися менш важливими, анiж вiн ранiше гадав. Ця еретична й навiть революцiйна iдея дала Фергюсону багато поживи для роздумiв, коли вiн лежав уночi в лiжку, а коли день вiдвiдин настав i вiн побачив матiр, яка вийшла з автомобiля й рушила до нього, то вiн несподiвано для себе виявив, що стримуе сльози. Як смiховинно. Як страшенно ганебно бути таким плаксiем, подумав вiн, але хiба ж мiг Фергюсон зробити щось iнше окрiм кинутися матерi в обiйми i дати iй розцiлувати себе?
Втiм, щось було не так. До табору разом з батьками Фергюсона мав приiхати й дядько Дон, але його з ними не було, а коли Фергюсон поцiкавився у матерi, чому вони не привезли з собою Ноевого батька, та суворо поглянула на нього i сказала, що пояснить пiзнiше. «Пiзнiше» сталося близько години потому, коли батьки вiдвезли його до кордону зi штатом Массачусетс пообiдати в ресторанi «Френдлi» в Грейт-Баррiнгтонi. Як i завжди, розмову вела його матiр, але батько, як це не дивно, виявив незвичну зацiкавленiсть, прислухаючись до ii слiв з увагою не меншою, анiж Фергюсон, а зважаючи на те, що вона сказала, вiрнiше, змушена була сказати через обставини, що склалися, Фергюсон аж нiяк не здивувався, що матiр виглядала такою ошелешеною, якою вiн нiколи не бачив ii за останнiй час: ii голос тремтiв, вона явно хотiла приховати вiд сина найбентежнiшi факти, але водночас виявилася нездатною пом’якшити удар, не спотворивши при цьому правди, бо правда була зараз найголовнiшим чинником, i хоча Фергюсону було лише дев’ять рокiв, було вкрай важливо, щоби вiн почув усю iсторiю цiлком, без жодних купюр.
Ось так, Арчi, мовила вона, пiдкурюючи «Честерфiльд» без фiльтру i видихнувши хмарку голубувато-сiрого диму через пластиковий стiл. Дон i Мiлдред розлучилися. Їхньому шлюбу настав кiнець. Шкода, що я не можу сказати тобi причину, але Мiлдред менi не пояснила. Вона така спустошена, така приголомшена, що проплакала, не перестаючи, останнi десятеро днiв. Не знаю, чи Дон когось покохав, чи iхне спiвжиття розпалося саме по собi, але Дон в загальнiй картинi уже вiдсутнiй, а шансу на те, що вони зiйдуться знову, немае жодного. Я говорила з ним пару разiв, але вiн менi теж нiчого не пояснив. Сказав лише, що iхне з Мiлдред подружжя розпалося, i iм не слiд було одружуватися взагалi, що все пiшло не так з самого початку. Нi, до матерi Ноя вiн повертатися не збираеться. Вiн плануе перебратися до Парижу. Вiн вже забрав своi пожитки з квартири на Перрi-стрiт i мае вiд’iхати до кiнця мiсяця. А тепер повернiмося до Ноя. Дон перед вiд’iздом хоче провести з ним трохи часу, тому його колишня дружина, себто, перша колишня дружина Гвендолiн приiхала сьогоднi до табору забрати Ноя i вiдвезти його назад до Нью-Йорку. Ось так, Арчi. Ной вiд’iздить. Я знаю, як ви з ним мiцно подружилися, якими добрими друзями ви з ним стали, але тут я нiчим зарадити не можу. Я зателефонувала отiй жiнцi, Гвендолiн Маркс, i сказала, що, незалежно вiд того, що сталося мiж Доном та Мiлдред, я хотiла б, аби нашi хлопцi й далi пiдтримували контакт, i що менi буде шкода, якщо iхнi стосунки через це постраждають, але ота жiнка, Арчi, людина жорстка й мае серце з криги, тому вона сказала, що не вважае це потрiбним. А чи повернеться Ной до табору пiсля того, як його батько поiде до Парижу? поцiкавилася я. Дайте, принаймнi, хлопцям можливiсть попрощатися в недiлю, сказала я, а вона вiдповiла: А навiщо? Я на ту мить вже палала вiд гнiву, я нiколи не була такою розлюченою, i я крикнула iй: Як же ж ви можете навiть ставити це запитання? А вона спокiйненько вiдповiла: Менi треба захистити Ноя вiд емоцiйних сцен, бо йому й без того несолодко живеться. Не знаю, що тобi й сказати, Арчi. Та жiнка просто схибила. А тут iще сестра моя транквiлiзаторами обдовбалася, а тепер лежить у лiжку й виплакуе свою душу. Дон вiд неi пiшов, Ноя у тебе забрали, i якщо чесно, мiй хлопчику, то справи у нас вельми кепськi, еге ж?
Другий мiсяць в таборi став мiсяцем порожнього лiжка. Праворуч вiд того мiсця, де продовжував спати Фергюсон, на металевих пружинах лежав голий матрац, то було лiжко нинi вiдсутнього Ноя, i кожного дня Фергюсон питав себе: А чи побачаться вони коли-небудь знову? Пiвтора року вони пробули кузенами, i от тепер вони вже не кузени. Тiтка вийшла замiж за дядька, а тепер вони розлучилися, i дядько вiд’iжджае на той бiк Атлантичного океану, де вiн вже не зможе бачитися зi своiм хлопцем. Якийсь час все було мiцним та солiдним, а потiм одного ранку сходить сонце i доти стабiльний свiт починае плавитися.
Наприкiнцi серпня Фергюсон повернувся додому в Мейплвуд, попрощався зi своею кiмнатою, зi столом для пiнг-понгу у дворi, попрощався з дверима iз трiснутим склом, якi вели на кухню, i наступного тижня разом зi своiми батьками перебрався до нового будинку по той бiк мiста. Ера життя на широку ногу почалася.
2
2.1
Скiльки Фергюсон себе пам’ятав, вiн завжди вдивлявся в зображення дiвчини на етикетцi пляшки White Rock[5 - White Rock – «Бiла Скеля», всесвiтньо вiдома мiнеральна вода.]. То був сорт сельтерськоi води, яку його матiр купляла пiд час поiздок до магазину A&P, якi вона здiйснювала двiчi на тиждень, а оскiльки його батько твердо вiрив у кориснi якостi сельтерськоi води, то на обiдньому столi у них завжди стояла пляшка «White Rock». І Фергюсон сотнi разiв придивлявся до дiвчини на етикетцi, пiдсовуючи пляшку ближче до себе, щоби краще бачити чорно-бiле зображення ii напiвголого тiла. То була приваблива, скромно-елегантна дiвчина з маленькими оголеними грудьми та бiлою пов’язкою на стегнах; пов’язка, повиснувши, оголила ii праву ногу на всю довжину, а другу зiгнуту в колiнi ногу вона виставила вперед i, обпершись руками на виступаючий кам’яний валун, зазирала в озерце, пiд яким виднiвся принагiдний напис «White Rock». Цiкавою й абсолютно нереалiстичною деталлю того зображення були прозорi крильця на спинi у дiвчини, якi означали, що вона була не просто людиною, а божеством або якоюсь зачарованою iстотою; через те, що ii кiнцiвки були такими тендiтними, а фiгура видавалася маленькою, вона сприймалася скорiше як дiвчина, а не доросла жiнка, i груди у неi були маленькими, iще не до кiнця сформованими грудьми дванадцяти-тринадцятирiчноi дiвчини, а акуратно заколоте волосся оголяло свiтлу шкiру ii шиi та плечей. То була саме така дiвчина, про яку у хлопця могли виникнути серйознi думки, а коли той хлопець трохи подорослiшае, i йому виповниться дванадцять чи тринадцять, то дiвчина Вайт Рок легко могла перетворитися на повноцiнну еротичну принаду, таку собi перепустку до свiту плотських пристрастей i повнiстю пробуджених бажань, тож коли це сталося з Фергюсоном, вiн намагався дивитися на пляшку тодi, коли був впевнений, що його батьки цього не помiтять.
Була також уклiнна дiвчина-iндiанка, зображена на коробочцi масла «Краiна озер», така собi красуня-пiдлiток з довгими косами та двома барвистими перами, якi стирчали з-пiд прикрашеноi намистом начiльноi пов’язки, але проблема цiеi потенцiйноi суперницi нiмфи Вайт Рок полягала в тiм, що була вона повнiстю вдягненою, що значно зменшувало ii привабливiсть, не кажучи вже про iще одну проблему – проблему лiктiв, якi заклякло стирчали з ii бокiв, бо вона тримала перед собою коробочку масла, аналогiчну тiй, що стояла перед Фергюсоном, таку саму коробочку, але меншу, з таким самим малюнком дiвчини-iндiанки, яка тримала перед собою iще одну, iще меншу коробочку масла «Краiна озер», i Фергюсон вiдчував, що в цьому полягав певний iнтригуючий, хоча й приголомшливий сенс: дiвчина-iндiанка, безкiнечно зменшуючись, тримае в руках коробочку масла, яка також безкiнечно зменшуеться, i це скидалося на ефект, створюваний коробочкою вiвсяноi кашi «Квакер оутс», на якiй усмiхнений квакер в чорному капелюсi поволi зменшувався до далекоi точки, майже невидимоi людському оку; то був свiт всерединi свiту, який, в свою чергу, розташовувався всерединi iншого свiту, а той свiт – всерединi iще одного свiту, i так далi, допоки свiт не зменшувався до розмiрiв малесенького атома, але при цьому все одно якось примудрявся зменшуватися й далi. Це було по-своему цiкавим, але навряд чи здатним надихнути на еротичнi фантазii, тому iндiанська красуня з коробочкою масла не могла скласти конкуренцiю принцесi Вайт Рок. Невдовзi пiсля того, як Фергюсону виповнилося дванадцять, йому вiдкрили одну таемницю. Якось вiн пiшов до сусiднього кварталу до свого приятеля Бобi Джорджа, i коли двое хлопцiв сидiли на кухнi, наминаючи бутерброди з тунцем, до них увiйшов чотирнадцятирiчний брат Бобi, Карл, високий кремезний хлопець з прищавими щоками та головою, яка добре розбиралася в математицi. Інколи вiн принижував свого молодшого брата, а iнколи розмовляв з ним майже на рiвних, але того дощового суботнього дня в серединi березня непередбачуваний Карл перебував у великодушному гуморi, i поки хлопцi сидiли за столом, жуючи бутерброди й запиваючи iх молоком, вiн повiдомив iм, що зробив приголомшливе вiдкриття. Не кажучи, яке саме вiдкриття вiн зробив, Карл вiдкрив холодильник, витягнув коробку масла «Краiна озер», дiстав ножицi та котушку з шухляди бiля раковини i поклав усi три предмети на стiл. Ось погляньте, сказав вiн, i два хлопця стали спостерiгати, як Карл розрiзав шестипанельну коробку на частини i вiдклав убiк двi великi панелi iз зображенням дiвчини-iндiанки. Встромивши ножицi в один iз цих малюнкiв, вiн вирiзав голi дiвчачi колiна, якi виглядали з-пiд спiдницi, а потiм причепив колiна липкою стрiчкою до малюнку з iншоi коробки масла – i о, диво! – тi колiна перетворилися на груди, двiйко великих оголених грудей з червоною цяткою посерединi, якi важко було вiдрiзнити вiд справжнiсiньких соскiв. Доброчесна iндiанка з племенi Лакота враз перетворилася на хтиву секс-бомбу. Карл весело вишкiрявся, Бобi аж пищав вiд смiху, а Фергюсон дивився на дiвчину й мовчав. Ти диви, яка хитра штука, подумав вiн. Ножицi, смужка прозороi липучки – i дiвчину з краiни озер швидко роздягнули.
В журналi National Geographic, який батьки Фергюсона передплачували i чомусь пiсля прочитання не викидали, були фотографii голих жiнок. Вельми часто весною 1959 року Фергюсон з Бобi приходили зi школи додому й одразу ж прямували до гаражу, де переглядали стоси пожовклих журналiв у пошуках картинок з гологрудими жiнками, представницями примiтивних племен Африки та Пiвденноi Америки, чорношкiрими та брунатношкiрими жiнками з теплих краiв, якi ходили голими або майже голими й при цьому абсолютно не соромилися, що на них дивляться, виставляючи своi голi груди на показ з такою ж самою байдужiстю, що й американська жiнка, яка оголяе своi руки або вуха. Тi фотографii були однозначно нееротичного характеру, i за винятком випадковоi молодоi красунi, яка траплялася в кожному сьомому чи десятому примiрнику, бiльшiсть жiнок в очах Фергюсона не були привабливими, але дивитися на тi фото все одно було цiкаво й повчально, бо вони, окрiм всього iншого, демонстрували безкiнечне розмаiття жiночих форм, зокрема численнi вiдмiнностi в розмiрi та формах грудей, вiд великих до маленьких та всього, що помiщаеться в цьому дiапазонi, вiд грудей, життерадiсно вистромлених угору, до грудей пласких та обвислих, вiд гордих грудей до грудей понурих, вiд грудей симетричних до грудей химерно несиметричних, вiд грудей заплаканих до грудей усмiхнених, вiд всохлих мiшечкiв древнiх баб i до набряклих гiгантських цицьок матерiв, що годують немовлят. Пiд час цих дослiдницьких експедицiй Бобi багато хихотiв, гортаючи сторiнки «National Geographic», хихотiв, приховуючи нiяковiсть вiд власного бажання переглядати те, що вiн називав «брудними картинками», але Фергюсону вони нiколи не видавалися брудними i вiн нiколи не соромився свого бажання переглядати iх. Вочевидь, груди мали велике значення, бо являли собою найпомiтнiшу видиму особливiсть, яка вiдрiзняла жiнок вiд чоловiкiв, а жiнки були тепер для Фергюсона об’ектом пiдвищеноi цiкавостi, бо навiть попри те, що вiн i досi залишався статево недозрiлим хлопцем дванадцяти рокiв, жiнки хвилювали його достатньо сильно, аби вiн збагнув, що днi його дитинства добiгають кiнця.
Обставини змiнилися. Пограбування складського примiщення в листопадi 1955 року, а потiм автомобiльна катастрофа лютого 1956 року видалила обох дядькiв Фергюсона з кола його родини. Зганьблений дядько Арнольд мешкав тепер в далекiй Калiфорнii, загиблий дядько Лью залишив цей свiт назавжди, i «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» наказав довго жити. Бiльшу частину року його батько так-сяк примудрявся тримати бiзнес на плаву, але полiцiя вкрадених товарiв так i не знайшла, а через те, що вiн втратив можливiсть отримати страховку, вiдмовившись написати заяву на свого брата до полiцii, збитки, завданi цим актом милосердя, були надто великими, щоби iх можна було вiдшкодувати. Замiсть глибше залiзати в борги, батько за допомогою Фергюсонового дiда виплатив банку термiновий кредит i все розпродав, скинувши з себе ярмо у виглядi магазинноi будiвлi, складу, залишкiв товару, i позбувшись таким чином привидiв своiх братiв та зруйнованого бiзнесу, який був сенсом його життя. Ясна рiч, магазинна споруда нiкуди не подiлася, вона стояла на тому ж самому мiсцi на Спрiнгфiлд-авеню, тiльки називалася тепер «Ньюмен: меблi зi знижкою».
Вiддавши тестю борг пiсля розпродажу, батько Фергюсона вiдкрив у Монклерi новий, значно менший магазин пiд назвою «Телевiзори i радiо вiд Стенлi». З точки зору Фергюсона, цей бiзнес був значно кращим за попереднiй, бо трапилося так, що батькiв новий магазин розташовувався в тому ж кварталi, що й студiя «Роузленд Фото», i тепер вiн мав можливiсть коли завгодно заскочити на роботу до когось зi своiх батькiв. Так, в «Телевiзорах i радiо вiд Стенлi» було тiсно, але там була приемна затишна атмосфера, i Фергюсону подобалося заходити пiсля школи до батька, сiдати бiля його робочого столу в пiдсобцi i дивитися, як вiн ремонтуе телевiзори, радiоприймачi та всяке iнше приладдя, розбираючи й збираючи зламанi тостери, фени, кондицiонери повiтря, лампи, магнiтофони, блендери, електричнi соковижималки, пилососи, бо в окрузi швидко поширилася чутка, що батько Фергюсона мiг вiдремонтувати все, що завгодно, тож поки молодий клерк Майк Антонеллi стояв за прилавком в основнiй кiмнатi, продаючи мешканцям Монклеру радiо й телевiзори, Стенлi Фергюсон проводив бiльшiсть свого часу в пiдсобцi, мовчки займаючись ремонтом, терпляче розбираючи й збираючи зламанi механiзми, щоби вони запрацювали знову. Фергюсон розумiв: щось в душi його батька зламалося пiсля зради Арнольда, а зменшена реiнкарнацiя його колишнього бiзнесу стала для нього глибокою особистою поразкою, однак водночас щось у ньому змiнилося й на краще, i основними вигодонабувачами цiеi позитивноi змiни стали його дружина та син. Тепер батьки Фергюсона сварилися значно менше, нiж ранiш. Напруження в домiвцi зменшилося, iнколи здавалося, що воно щезло взагалi, i Фергюсон тiшився з того, що тепер батько з матiр’ю щодня обiдали разом в кутовiй кабiнцi ресторану «Обiд у Ела», i знову й знову всiлякими рiзними способами (а насправдi – завжди в один i той самий спосiб) матiр Фергюсона давала йому знати: «Твiй батько – хороший чоловiк, Арчi, найкращий з усiх». Хороший та мовчазний, але тепер, коли батько полишив свою давню мрiю стати другим Рокфеллером, Фергюсону стало комфортнiше в його присутностi. Тепер вони могли трохи поговорити, i в бiльшостi випадкiв Фергюсон був певен, що батько його чуе. І навiть коли вони не розмовляли, Фергюсону все одно було приемно посидiти бiля батькового робочого столу пiсля школи, виконуючи домашнi завдання на одному боцi, тодi як на другому боцi батько займався своею справою: повiльно розбирав iще черговий пошкоджений механiзм, ремонтував його i знову збирав.
Грошей стало менше, анiж в часи iснування «Домашнього Свiту Трьох Братiв». Замiсть двох легкових автомобiлiв батьки Фергюсона мали тепер один – материн срiблясто-блакитний «понтiак» 1954 року, та червоний мiкроавтобус «шевроле» з назвою батькового магазину на бокових дверцятах. Ранiше на вихiднi його батьки iнколи вiд’iжджали разом на екскурсii, здебiльшого до Кетскiллз пограти в тенiс та потанцювати в курортному комплексi «Гросiнджер» або «Конкорд», але пiсля того, як 1957 року вiдкрився магазин «Телевiзори i радiо вiд Стенлi», цi виiзди припинилися. А 1958 року, коли Фергюсону знадобилася нова бейсбольна рукавичка, батько вiдвiз його аж до магазину Сема Браунштайна в центрi Ньюарку, щоби придбати рукавичку за собiвартiстю, замiсть дати йому грошi на таку ж саму рукавичку в магазинi спортивних товарiв Галлахера в Монклерi. Рiзниця склала аж дванадцять з половиною доларiв, але навiть ця рiзниця, будучи в загальносвiтовому масштабi не надто великою, виявилася iстотним заощадженням, достатнiм для того, щоби нагадати Фергюсону про той факт, що життя змiнилося, i що вiдтепер йому доведеться добряче подумати, перш нiж просити в батькiв щось таке, що виходить за межi дiапазону товарiв першоi необхiдностi. Невдовзi пiсля цього Кессi Бертон припинила працювати у них, i так само, як матiр та тiтка Мiлдред плакали в обiймах одна одноi в аеропорту 1952 року, Кессi та його матiр плакали того ранку, коли матiр повiдомила Кессi, що бiльше не мае змоги наймати ii. Вчора були бiфштекси, сьогоднi – стали гамбургери. Соцiальний статус iхньоi сiм’i дещо знизився, але чи стане людина при здоровому глуздi втрачати сон через те, що iй довелося трохи затягнути пасок? Книга з публiчноi бiблiотеки була такою ж самою, що й книга з книжковоi крамницi, тенiс залишався тенiсом безвiдносно того, де ви в нього грали – на мунiципальному кортi чи на кортi приватного клубу, а бiфштекси та гамбургери видобувалися з тiеi ж самоi корови. Може, бiфштекси й мали уособлювати вершину привiлейованого життя, але iстина полягала в тiм, що Фергюсон завжди вiддавав перевагу гамбургерам, особливо з кетчупом – тим самим кетчупом, яким вiн колись намазував пухкеньке середньообсмажене фiле, яке так подобалося його батьку.
Недiля й досi залишалася найкращим днем тижня, особливо якщо в цю конкретну недiлю не планувалися вiзити до когось чи вiд когось, якщо це був день, який Фергюсон мiг провести один зi своiми батьками. Тепер, коли вiн пiдрiс i став дужчим, перетворившись на моторного, схибленого на спортi дванадцятирiчного хлопця, Фергюсон дуже полюбив ранковi тенiснi матчi зi своiми батьками – одиночнi iгри з батьком, матчi два проти одного мiж матiр’ю-сином та батьком, парнi матчi, де вони з батьком грали проти Сема Браунштайна та його молодшого сина, а пiсля тенiсу був обiд в ресторанi «У Ела» з незмiнним молочним коктейлем, пiсля обiду були кiнофiльми, а пiсля кiнофiльмiв були китайськi страви в «Зеленому Драконi» в Глен-Рiдж, або смаженi курчата в «Лiттл-хаус» в Мiлбернi, або гарячi сандвiчi з iндичкою в «Хижцi Пела» у Вест-Орандж, або тушковане м’ясо i сирнi млинцi в «Клермон Дiнер» в Монклерi – людних недорогих забiгайлiвках Нью- Джерсiйських передмiсть. Може, й були тi харчевнi шумливими та невитiюватими, але страви там подавали якiснi й смачнi, до того ж, то була недiля, день, який вони проводили всi утрьох, i хоча Фергюсон вже й почав на той час вiддалiтися вiд батькiв, отой единий у тижнi день допомагав пiдтримувати iлюзiю, що боги таки можуть бути милосердними, якщо забажають.
Тiтка Мiлдред i дядько Генрi не змогли витворити кузена по лiнii Адлерiв, якого Фергюсон так прагнув, коли був малим хлопцем. Причини були йому невiдомi – чи то стерильнiсть, чи то безплiднiсть, чи то свiдоме небажання збiльшувати кiлькiсть свiтового населення, але, попри розчарування Фергюсона, вакуум, створений на Захiдному узбережжi вiдсутнiстю кузена, в кiнцевому пiдсумку спрацював йому на руку. Може, тiтка Мiлдред i не була близькою подругою його матерi, але, не маючи власних дiтей i не бачачи нiде анi племiнника, анi племiнницю, вона увесь свiй нерозтрачений материнський iнстинкт присвятила своему единому й неповторному Арчi. Пiсля вiд’iзду до Калiфорнii, коли Фергюсону було п’ять рокiв, вони з дядьком Генрi кiлька разiв поверталися до Нью-Йорку на тривалi лiтнi гостини, i навiть тодi, коли тiтка Мiлдред на решту року поверталася до Берклi, вони пiдтримувала зi своiм племiнником контакт або листовно, або зрiдка телефонiчно. Фергюсон розумiв, що було в його тiтцi щось крижане, що вона могла бути рiзкою й упередженою i навiть грубою по вiдношенню до iнших людей, але з ним, зi своiм единим та неповторним Арчi, вона була зовсiм iншою людиною, сповненою похвал, доброго настрою та допитливостi – а що ж там мiй хлопчик думае, читае та робить? Іще коли вiн був зовсiм маленьким, тiтка призвичаiлася купляти йому подарунки, багато подарункiв, якi, зазвичай, надходили у виглядi книжок та платiвок, а тепер, коли вiн пiдрiс, i його розумовi здiбностi збiльшилися, збiльшилася й кiлькiсть книжок та платiвок, якi вона надсилала йому з Калiфорнii. Може, тiтка не довiряла його матерi й батьку щодо iхньоi здатностi забезпечити малому Фергюсону належне iнтелектуальне наставництво, можливо, вона вважала його батькiв неосвiченими буржуазними нiкчемами, можливо, вона вважала своiм обов’язком врятувати Фергюсона вiд пустелi невiгластва, в якiй вiн жив, гадаючи, що вона i тiльки вона одна зможе надати йому допомогу, необхiдну для того, щоби видряпуватися крутосхилами Просвiтництва. Цiлком iмовiрно, що тiтка Мiлдред була iнтелектуальним снобом (так сказав колись батько у розмовi з матiр’ю, а малий Фергюсон пiдслухав), але не можна було заперечувати того факту, що вона – сноб чи не сноб – була справжнiм iнтелектуалом, людиною широкоi ерудицii, яка заробляла на життя, працюючи унiверситетським викладачем, а тi твори, якi вони рекомендувала своему племiннику, дiйсно йшли йому на користь.
Жоден хлопець з оточення Фергюсона не читав того, що прочитав вiн, а завдяки тому, що тiтка Мiлдред вибирала йому книги дуже ретельно, так само ретельно, як i своiй сестрi пiд час ii вимушеного затвiрництва тринадцять рокiв тому, малий читав книги, якi висилала йому тiтка, з жадiбнiстю, котра нагадувала чисто фiзичний голод, бо тiтка добре розумiла, якi саме книги зможуть задовольнити потреби швидко зростаючого хлопця – вiд шести до восьми рокiв, вiд восьми до десяти, вiд десяти до дванадцяти, i так до закiнчення середньоi школи. Спочатку були казки Братiв Грiмм та рiзнокольоровi книжечки з казками Ендрю Ланга, потiм – чудернацькi фантастичнi романи Льюiса Керрола, Джорджа Макдональда та Е. Несбiта, на змiну яким прийшли адаптованi версii грецьких та римських мiфiв, дитячi адаптацii «Одисеi» та «Павутини Шарлотти», книга-вибiрка з «Тисяча одноi ночi», упорядкована як «Сiм мандрiв Синдбада-мореплавця», а згодом, кiлька мiсяцiв потому, – майже повний варiант «Тисяча одноi ночi» на шестистах сторiнках. Наступного року тiтка прислала Фергюсону готичний роман «Химерна iсторiя доктора Джекiла i мiстера Гайда», оповiдання жахiв i таемниць Едгара По, а також «Принц та жебрак», «Викрадений», «Рiздвяна пiсня», «Том Соер», i «Етюд в багряних тонах». Фергюсон так емоцiйно вiдреагував на книгу Артура Конан Дойля, що на свiй одинадцятий день народження отримав вiд тiтки Мiлдред подарунок у виглядi товстелезного рясно iлюстрованого видання пiд назвою «Повна збiрка оповiдань про Шерлока Холмса». Це – лише деякi з книжок, а окрiм книг надходили ще й платiвки, якi були для Фергюсона не менш важливими, нiж книги, i якi, починаючи з його дев’яти-десятирiчного вiку, ось уже майже три роки присилалися з регулярними три-чотиримiсячними iнтервалами. Джаз, класична музика, музика народна, ритм-енд-блюз, i навiть трохи рок-н-рол. В платiвках, як i в книжках, пiдхiд тiтки Мiлдред був суто педагогiчним: вона вела Фергюсона вiд сходинки до сходинки, знаючи, що Луi Армстронг мае передувати Чарлi Паркеру, Чарлi Паркер – Майлзу Девiсу, що Чайковський, Равель i Гершвiн мають передувати Бетховену i Баху, що фолк-групу Weavers слiд слухати ранiш, нiж виконавця блюзiв Хаддi Ледбеттера, що Коул Портер у виконаннi Елли Фiтцджеральд був необхiдною сходинкою до Бiллi Холiдея з його композицiею Strange Fruit. На свiй превеликий жаль, Фергюсон виявив, що сам вiн не мав анi дещицi музичного таланту. Вiн спробував був грати на фортепiано у вiцi семи рокiв, але, пригнiчений та розчарований, кинув це заняття рiк потому; вiн спробував був грати на корнетi у вiцi дев’яти рокiв, але кинув; коли ж йому було десять, Фергюсон спробував себе за ударними iнструментами, але кинув також. З якоiсь причини йому було важко читати ноти, вiн чомусь не мiг повнiстю засвоювати символи на сторiнцi, порожнi й заповненi кружальця на лiнiях чи помiж ними, дiези та бемолi, ключовi знаки, скрипiннi та басовi ключi; цi умовнi позначення не хотiли входити в його свiдомiсть i автоматично розпiзнаватися нею подiбно до букв та цифр, тому йому доводилося обмiрковувати кожну ноту, перш нiж зiграти ii, а це уповiльнювало сприйняття такту та ритму того чи iншого музичного твору, i, фактично, унеможливлювало музикування взагалi. То була ганебна й сумна поразка. Його зазвичай швидкий та ефективний розум сильно гальмувався, коли справа доходила до розшифрування цих неслухняних знакiв, i, замiсть вперто лупитися головою об стiнку, Фергюсон припинив боротьбу. Ця поразка була сумною ще й тому, що вiн дуже любив музику й чудово чув i розумiв ii у виконаннi iнших людей, бо мав чутливе вухо й гостро сприймав тонкощi композицii та виконання. Але сам вiн як музикант був безнадiйним, абсолютним невдахою, i це означало, що вiн понизився в статусi до слухача, палкого й вiдданого слухача, а тiтка Мiлдред була достатньо розумною, щоби знати, як ту вiдданiсть пiдживлювати, бо, безперечно, вважала музику та любов до неi одною з основних причин, через якi було варто жити на свiтi.
Того лiта, пiд час одного зi своiх вiзитiв разом з дядьком Генрi, тiтка Мiлдред просвiтила Фергюсона iще з одного iстотного питання, безпосередньо з музикою та книгами не пов’язаного, але так само важливого для його розумового розвитку, якщо навiть не важливiшого. Вона приiхала до Монклеру провести там кiлька днiв зi своiм единим та неповторним хлопчиком та його батьками, i коли вони удвох вперше сiли пообiдати (його батьки були в той час на роботi, а це означало, що окрiм тiтки та Фергюсона в домi нiкого не було), вiн показав на пляшку сельтерськоi «Вайт Рок», яка стояла на столi, i спитав, чому дiвчина мае на спинi крила. Йому це було незрозумiло, пояснив малий. То були не крила янгола чи пташки, якi можна було б очiкувати у мiфiчноi iстоти, а крила крихкоi комашки, крила бабки чи метелика, i йому це видавалося глибоко бентежним.
– А ти що, не знаеш, хто вона така, Арчi? – спитала тiтка.
– Нi, – вiдповiв вiн. – Звiдки менi знати? Якби я знав, то й не питав би, еге ж?
– А я гадала, що ти прочитав казки й легенди в обробцi Томаса Булфiнча, якi я вислала тобi пару рокiв тому.
– Я прочитав.
– Усi?
– Та, начебто, всi. Може, пропустив два-три роздiли. Вже не пам’ятаю.
– Не зважай. Пiзнiше прочитаеш. – Взявши пляшку зi столу й постукавши пальцем по зображенню дiвчини, тiтка сказала: – Це – не надто добрий малюнок, але, як на мене, це – Психея. Ну що, тепер пригадав?
– Купiдон i Психея! Так, я прочитав той роздiл, але там жодного разу не йшлося про те, що Психея мае крила. У Купiдона крила були, крила та ще й сагайдак зi стрiлами, але ж Купiдон – бог, а Психея – звичайна смертна. Прекрасна дiвчина, але все одно людина, така ж, як i всi ми. Ой, нi, стривайте. Пригадав. Пiсля того, як вона вийде замiж за Купiдона, вона також стае безсмертною. Я вiрно кажу? Але менi все одно незрозумiло, звiдки у неi цi крила.
– Слово psyche мае в грецькiй мовi два значення. Два дуже рiзних, але цiкавих значення: метелик i душа. Але якщо добряче замислитись, то метелик i душа виявляться не такими вже й рiзними, еге ж? Метелик починае свое iснування у виглядi гусенi – огидного хробака, а потiм одного дня та гусiнь утворюе кокон, i той кокон через певний час розкриваеться, й звiдти випурхуе метелик – найгарнiше створiння у свiтi. Те ж саме трапляеться й з людськими душами, Арчi. Вони борються в глибинах темряви та неуцтва, вони страждають, переживаючи всiлякi лиха й негаразди, i цi страждання iх мало-помалу очищають, цi лиха iх загартовують, i одного дня та чи iнша душа стае шляхетною душею. Вона вириваеться зi свого кокону й злiтае в повiтря розкiшно красивим метеликом.
Фергюсон не мав здiбностей до музики та малювання, був прикро недолугим в спiвах, танцях та акторствi, але один талант вiн все ж таки мав. То був талант до iгор, спортивних iгор у всiх iхнiх сезонних рiзновидах: в теплу погоду це був бейсбол, в прохолодну – футбол, в холодну – баскетбол, тому коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вiн був членом команди у кожному з цих видiв спорту i грав у спортивнi iгри цiлорiчно, не перериваючись. Вiдтодi, як наприкiнцi вересня 1954 року вони з Кессi спостерiгали, як Мейс та Родс перемогли «Гiгантiв», бейсбол назавжди став його основною пристрастю, а коли наступного року Фергюсон почав грати в бейсбол по-справжньому, то виявилося, що це вдавалося йому напрочуд добре. Настiльки добре, що вiн не поступався найкращим гравцям довкола нього: був вправним на прийомi, вправним у центрi поля, вправним на подачi i мав вроджене почуття нюансiв будь-якоi конкретноi ситуацii в ходiв гри, а коли людина виявляе, що здатна щось робити добре, у неi з’являеться схильнiсть займатися цим якомога частiше й далi. Вранцi на вихiднi, вдень у буднi днi, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкiнечно грав у любительськi iгри зi своiми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численнi доморощенi вiдгалуження якоiсь гри, серед яких були стiк-бол, вiфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кiк-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Лiга, а з нею – i шанс увiйти до складу якоiсь офiцiйноi команди й надiти унiформу з номером на спинi, номером 9, вiн завжди був у тiй командi номером 9, а також в усiх iнших командах, де вiн грав опiсля, бо гравцiв дев’ятеро i дев’ятеро iнiнгiв, 9 було цифровою сутнiстю самоi гри; на головi у нього була бейсболка з вишитою лiтерою «Г», яка означала «Спортивнi товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах мiстер Балдасарi, котрий навчав гравцiв фундаментальним навичкам пiд час практичних занять, якi вiдбувалися двiчi на тиждень – в суботу вранцi або вдень та увечерi у вiвторок або четвер. Мiстер Балдасарi плескав у долонi й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тiй командi чотири роки, вирiс вiд худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять рокiв, шорт-стоппера i другого подавача в десять рокiв, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публiки чисельнiстю в середньому вiд п’ятдесяти до ста чоловiк, серед яких були брати та сестри гравцiв, iхнi приятелi, кузини й кузени, бабусi й дiдусi, випадковi глядачi, якi пiдбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долонi й тупали ногами на трибунах, починаючи з першоi подачi й до завершального ауту. За всi цi чотири роки його матiр рiдко пропускала iгри; вiн починав виглядати ii iще пiд час розминки з партнерами по командi; i ось раптом з’являеться вона, махаючи йому рукою зi свого мiсця на трибунах, i Фергюсон завжди чув ii голос, який прорiзався крiзь вереск натовпу, коли вiн виходив на подачу: «Давай, Арчi, красиво й легко, давай, подавай!» А пiсля кончини «Домашнього Свiту» та народження «Телевiзорiв та радiо вiд Стенлi» на iгри почав приходити i його батько, i хоча вiн i не кричав так, як матiр, принаймнi, не так сильно, щоб його було чути крiзь голоси публiки, саме вiн вiв записи загального рiвня досягнень Фергюсона на бейсбольнiй нивi, якi стабiльно зростали з кожним роком, досягнувши неймовiрно високого показника 0,532 в останньому сезонi, остання гра якого вiдбулася за два тижнi до розмови Фергюсона i тiткою Мiлдред про Психею. Але на той час вiн вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравцiв усiеi лiги, i це, загалом, був максимум того, що мiг досягнути у своi роки талановитий дванадцятирiчний гравець.
У п’ятдесятих роках дiти в баскетбол не грали, бо iх вважали надто маленькими й слабкими, щоби здiйснювати кидки у високi кошики, тому освiта Фергюсона в баскетбольнiй науцi почалася тiльки тодi, коли вiн перейшов дванадцятирiчну вiкову межу; натомiсть вiн постiйно грав у футбол iще з шести рокiв – в шоломi та з наплiчниками, здебiльшого у ролi пiвзахисника, оскiльки вiн був витривалим, але не надто швидким бiгуном. Та коли руки його виросли достатньо великими, щоби мiцно тримати м’яча, його позицiя на полi змiнилася, бо Фергюсон з друзями виявили, що вiн мав неймовiрний талант давати паси, що тi крученi м’ячi, якi вiн швиргав своею правою рукою, летiли швидше, точнiше i значно дальше, нiж будь-чиi – на п’ятдесят-п’ятдесят – п’ять ярдiв, коли йому було iще чотирнадцять, i хоча Фергюсон не любив футбол з таким палким заповзяттям, як бейсбол, йому страшенно подобалося грати диспетчером, бо майже не було вiдчуття, приемнiшого за те, коли ти подаеш довгий пас приймаючому, який мчить на повнiй швидкостi до залiковоi зони, пробiгши тридцять-сорок ярдiв вiд лiнii розiграшу; те дивовижне вiдчуття невидимого зв’язку крiзь порожнiй простiр було схожим на емоцiю, яку вiн переживав, влучаючи м’ячем з кидка в стрибку в баскетбольний кошик з вiдстанi двадцять футiв, але воно було сильнiшим та приемнiшим, бо породжувалося зв’язком з iншою людиною, а не з бездушним предметом, зробленим з фанери та сталi, i тому Фергюсон ладен був перетерпiти менш привабливi аспекти цього виду спорту (грубi поштовхи, вбивчi блоки, болючi зiткнення, якi залишали по собi синцi) заради того, аби ще раз пережити оте завжди неймовiрне вiдчуття, коли ти кидаеш пас своему товаришевi по командi. А потiм, в листопадi 1961 року, його, чотирнадцятирiчного десятикласника, звалив на землю стоп’ятикiлограмовий захисник на iм’я Деннiс Мерфi, i вiн опинився в шпиталi зi зламаною лiвою рукою. Фергюсон планував виступити за шкiльну команду наступноi осенi, але проблема футболу полягае в тiм, що для того, аби в нього грати, потрiбен дозвiл батькiв. Тож коли вiн прийшов додому пiсля першого дня шкiльних занять i подав своiй матерi свою офiцiйну заяву, вона вiдмовилася пiдписати ii. Фергюсон благав ii, картав i навiть лаяв за те, що вона поводилася як iстерична й надмiру турботлива матiр, але Роза не поступилася. Отак i завершилася Фергюсонова кар’ера футбольного гравця.
«Ти гадаеш, я iдiотка», мовила його матiр, «але колись ти менi за це “спасибi” скажеш, Арчi. Ти – дужий хлопець, але ти нiколи не будеш достатньо дужим i великим, щоби перетворитися на дубоголового телепня, а саме таким i треба бути, щоби грати в футбол – кремезним дубоголовим телепнем, скотинякою в людськiй подобi, якому подобаеться збивати з нiг i калiчити iнших людей. Ми з батьком страшенно засмутилися, коли ти минулого року зламав руку, але тепер я розумiю, що то був випадок iз розряду «не було б щастя, та нещастя помогло». Я не збираюся дозволяти своему сину покалiчити у школi все свое тiло, щоби потiм до скону шкутильгати на ушкоджених ногах. Тримайся за бейсбол, Арчi. Це – прекрасний спорт, ти так вправно й красиво граеш, тож навiщо наражати себе на ризик втратити бейсбол, травмувавши себе в цiй безглуздiй грi пiд назвою футбол? Якщо вже тобi так подобаеться роздавати отi паси, то можеш грати в тач-футбол. Он поглянь на сiмейство Кеннедi. Саме цим вони й займаються, хiба ж нi? Всiею сiм’ею вовтузяться собi на галявинцi в Кейп-Код, кидаючи м’ячi туди-сюди й тiшачись, як малi дiти. І менi це дуже до вподоби».
Сiмейство Кеннедi. Навiть тепер, будучи незалежним i вiльно мислячим (а iнколи – бунтiвним) п’ятнадцятирiчним хлопцем, Фергюсон не переставав дивуватися, як добре матiр i зараз розумiла його, як вправно могла достукатися до його серця, коли цього вимагала ситуацiя, до його серця, такого схильного до помилок та внутрiшнiх конфлiктiв. І хоча йому не хотiлося зiзнаватися в цьому анi собi, анi iй, анi будь-кому iще, Фергюсон знав, що стосовно футболу матiр мала рацiю, що його темперамент суперечив правилам жорстокого, а iнодi й кривавого протистояння, i що йому самому пiде на користь, якщо вiн зосередиться на своему улюбленому бейсболi. До того ж матiр повернула важiль iще на одну позначку i згадала Кеннедi, знаючи, що ця тема е для ii сина дуже важливою, значно важливiшою за ефемерне питання футболу, тому коли вона скерувала розмову зi схоластики спорту до конкретики американського президента, ця розмова набула зовсiм iншого вимiру, i раптом слова скiнчилися, й бiльше не було чого сказати.
На той час Фергюсон слiдкував за Кеннедi понад два з половиною роки, починаючи з його заяви про висунення своеi кандидатури на посаду президента вiд демократичноi партii третього сiчня 1960 року, якраз за два мiсяцi до тринадцятого дня народження Фергюсона i через три днi пiсля початку нового десятилiття. Цю заяву Фергюсон чомусь розглядав як ознаку пiднесеного оновлення, бо все його свiдоме життя пройшло в п’ятдесятих роках пiд егiдою старика-президента, хворого на серце колишнього генерала, який полюбляв грати в гольф, а Кеннедi вражав його як людина нова й непересiчна – жвавий молодий чоловiк, який зiбрався змiнити свiт, несправедливий свiт расового гноблення, iдiотичний свiт Холодноi вiйни, небезпечно хиткий свiт гонки ядерних озброень, самовдоволений свiт бездумного американського матерiалiзму. Оскiльки iншого кандидата, який задовольняв би Фергюсона своiм пiдходом до розв’язання цих проблем, не було, то вiн вирiшив, що саме Кеннедi е людиною майбутнього. На той час вiн був iще надто молодим, аби зрозумiти, що полiтика – це завжди полiтика, але водночас Фергюсон був достатньо дорослим, аби розумiти: щось назрiвае, щось мае статися, бо тi першi днi 1960-х повнилися новинами про сидячий протест, влаштований чотирма чорними студентами в буфетi унiвермагу «Вулворт» на знак протесту проти сегрегацii, про конференцiю з роззброення в Женевi, про збиття шпигунського лiтака У-2 над радянською територiею й арешт пiлота Герi Пауерса, в результатi чого Хрущов перервав свою участь у Паризькому самiтi i припинив Женевськi переговори, де так i не було досягнуто прогресу з зупинки поширення ядерноi зброi, що спричинило погiршення стосункiв мiж Кастро та Сполученими Штатами, якi урiзали iмпорт кубинського цукру на 95 %, а семеро днiв потому Кеннедi виборов свое призначення кандидатом вiд демократичноi партii на майбутнiх президентських виборах. Призначення вiдбулося на з’iздi демократiв у Лос-Анджелесi. Це було пiд час першого з трьох лiтнiх сезонiв поспiль, якi Фергюсон провiв вдома в Нью-Джерсi, граючи в бейсбол в Американському Легiонi в командi «Монклер Мадхенс»; протягом першого року вiн проводив чотири гри на тиждень ведучим хiттером i другим бейсменом, оскiльки вiн, як наймолодший гравець команди, мав знову розпочинати знизу, будучи единим тринадцятирiчним хлопцем в командi з чотирнадцятирiчних та п’ятнадцятирiчних гравцiв. І протягом всiх спекотних липня та серпня, коли Фергюсон читав газети й такi книжки, як «Колгосп тварин», «1984», «Кандiд», уважно слухав Третю, П’яту та Сьому симфонii Бетховена, неодноразово прослуховував «Поргi i Бесс» Майлза Девiса, його лояльнiсть зростала з кожним числом журналу «Mad»; вiн продовжував заходити до материноi студii та батькового магазину з iмпровiзованими вiзитами, а пiсля нетривалого спiлкування з батьками йшов до мiсцевого штабу демократичноi партii, розташованого за пiвтора квартали на тiй же вулицi. Там вiн допомагав дорослим волонтерам клеiти марки на конверти в обмiн на незлiченну кiлькiсть агiтацiйних значкiв, липучок на бампери та плакатiв, якi вiн крiпив плiвкою «скоч» до кожного вiльного мiсця у своiй спальнi, i в результатi пiд кiнець лiта його кiмната перетворилася на такий собi храм Кеннедi.
Багато рокiв потому, коли вiн став достатньо дорослим, щоби краще розбиратися в життi, Фергюсон, згадуючи той юнацький перiод обожнення свого героя, морщився вiд досади, але саме так вiн сприймав подii в 1960 роцi, та i як вiн мiг добре розбиратися в життi, проживши на той час на землi лише тринадцять рокiв? Тому Фергюсон вболiвав за Кеннедi й бажав йому перемоги, так само як вiн колись вболiвав за «Гiгантiв», бажаючи iм перемоги в iграх Свiтовоi серii, бо зрозумiв, що полiтична кампанiя нiчим не вiдрiзнялася вiд спортивноi подii. Замiсть ударiв там обмiнювалися рiзкими фразами, хоча полiтичнi поединки за своею жорстокiстю й запеклiстю часто не поступалися найкривавiшим поединкам боксерiв. Коли ж iшлося про змагання за посаду президента, то боротьба розгорталася в такому грандiозному й видовищному масштабi, що кращого шоу в Америцi годi було й шукати. Ефектний Кеннедi проти похмурого Нiксона, Король Артур проти Зануди, чарiвливiсть проти неприязнi, надiя проти розчарування, день проти ночi. Чотири рази двое претендентiв дебатували по телевiзору, чотири рази Фергюсон з батьками дивилися цi дебати в маленькiй вiтальнi, i чотири рази вони були впевненi, що Кеннедi перемiг Нiксона, хоча люди казали, що по радiо Нiксон буквально розтоптав свого опонента. Але найголовнiшим тепер був телевiзор, телевiзор був майже у всiх i йому невдовзi судилося стати всiм – як i передрiк батько Фергюсона пiд час вiйни, тож на домашньому екранi перший телевiзiйний президент перемiг за явною перевагою.
Перемога ж, яку Кеннедi виборов 8 листопада, була далеко не такою переконливою, як в телевiзорi, – вiн набрав лише на сто тисяч голосiв бiльше в загальнонацiональному масштабi, що стало одною з найменших переваг в iсторii виборiв; що ж стосувалося колегii виборщикiв, то тут перевага виявилася вагомiшою – аж на 84 голоси. Коли Фергюсон пiшов наступного ранку до школи святкувати перемогу разом з iншими прихильниками Кеннедi, цi цифри були iще невiдомими; i досi не припинялися розмови про триваючу вiдсутнiсть результатiв з Іллiнойсу, подейкували, що чиказький мер Дейлi викрав машини для голосування з республiканських дiльниць i втопив iх в озерi Мiчиган. Коли цi звинувачення дiйшли до вух Фергюсона, вiн сприйняв iх з трудом, бо думка про фальшування була надто ганебною, надто моторошною; важко було уявити собi, що такий недостойний трюк мiг обернути вибори на непристойний жарт, комедiю з брудними манiпуляцiями та брехнею. Фергюсон вже був зiбрався дати вихiд своему несамовитому обуренню, але раптом змiнив хiд своiх думок, збагнувши, що треба вiдкинути свiй пiонерський iдеалiзм i визнати, що статися могло що завгодно. Нечесних людей багато скрiзь, i чим впливовiша людина, тим бiльшим е потенцiал корупцii, але навiть якщо ця iсторiя правдива, нiщо не вказувало на те, що до неi був причетний Кеннедi. Дейлi та його банда шахраiв – можливо. Але не Кеннедi. В жодному разi не Кеннедi.
Але попри свою непохитну впевненiсть в чесностi людини майбутнього всю решту дня Фергюсон носив у головi образ отих потонулих машин для голосування, якi лежали тепер на днi озера Мiчиган, а коли остаточнi цифри засвiдчили, що Кеннедi перемiг би й без голосiв, отриманих в Іллiнойсi, думка про машини все одно не покидала його iще багато рокiв потому.
Вранцi 20 сiчня 1961 року вiн сказав своiм батькам, що почуваеться зле i чи не можна йому пропустити заняття. Оскiльки Фергюсон був хлопцем сумлiнним i не вирiзнявся тим, що вигадував собi неiснуючi болячки, його прохання було задоволене. Отак йому вдалося подивитися iнавгурацiйну промову Кеннедi, сидячи перед телевiзором, тодi як його батьки були на роботi в центрi мiста. Вiн сидiв один у маленькiй вiтальнi, сполученiй з кухнею, споглядаючи церемонiю, що вiдбувалася в холодну й вiтряну вашингтонську погоду, настiльки холодну й настiльки вiтряну, що коли древнiй Роберт Фрост зi сльозливими очима пiднявся на трибуну прочитати вiрша, якого вiн написав з приводу iнавгурацii, той самий Роберт Фрост, який був автором единого рядка поезii, який Фергюсон знав напам’ять («Двi дороги у жовтому лiсi»), вiтер, брикнувши, мов норовистий кiнь, несподiвано ударив з такою силою, що вирвав з рук старого манускрипт, який складався всього з одноi сторiнки, i пiдкинув його високо в повiтря. Старенький сивочолий бард вмить позбувся свого творiння, яке збирався зачитати, але не розгубився, взяв себе в руки з завидним самовладанням та жвавiстю i, тодi як його новий вiрш шугав над натовпом в повiтрi, прочитав напам’ять свого старого вiрша, обернувши таким чином потенцiйну катастрофу на свого роду трiумф, трiумф вражаючий, але водночас i комiчний, або, як висловився Фергюсон, розповiдаючи про це своiм батькiв того вечора, i кумедний, i водночас не кумедний.
А потiм на трибуну вийшов щойно приведений до присяги президент, i з тоi митi, коли вiн почав свою промову, ноти, якi злiтали з цього добре настроеного риторичного iнструменту, так природно лягли на Фергюсонiв слух, так доречно з’едналися з його внутрiшнiми сподiваннями, що йому здалося, наче вiн слухае виконання музичного твору. «Людина тримае у своiх тлiнних руках. Нехай шириться слово. Заплатимо будь-яку цiну, знесемо будь-який тягар. Атомна зброя мае потугу знищити всi види людських злиднiв, а разом iз ними – всi види людського життя. Нехай кожна краiна знае. Передали смолоскип як естафету. Здолаемо всi негаразди, пiдтримуватимемо всiх наших друзiв, боротимемося з усiма нашими ворогами. Нове поколiння американцiв. Ця нестiйка рiвновага страху, яка затримуе прихiд тоi години, коли почнеться остання вiйна людства. Сурма знову кличе нас вперед. Кличе нас нести тягар тривалоi боротьби, чий результат нам невiдомий наперед. Але почнiмо. Народжене в цьому столiттi, загартоване вiйною, дисциплiноване важким i жорстоким миром. Дослiджуймо зорi. Не питай, що може зробити для тебе твоя краiни. Питай, що ти можеш зробити для неi. Боротьба зi спiльними ворогами людства: тиранiею, хворобами та вiйнами. Нове поколiння. Питай. Не питай. Але ж почнiмо».
Наступнi двадцять мiсяцiв Фергюсон пильно спостерiгав, як чоловiк майбутнього йшов, спотикаючись, вперед, ознаменувавши створення своеi адмiнiстрацii народженням Добровольцiв Корпусу миру, а потiм поставивши пiд сумнiв власнi iнiцiативи катастрофою, яка сталася сiмнадцятого квiтня в Затоцi Свиней. Три тижнi потому НАСА закинула в космос, мов футбольного м’яча, астронавта на iм’я Алан Шепард, i Кеннедi проголосив, що до кiнця шiстдесятих рокiв нога американця ступить на поверхню Мiсяця. Фергюсону було важко повiрити в це, але вiн сподiвався, що так воно й станеться, бо вiн бажав, щоби його обранець довiв свою правоту. Потiм Джон iз Жаклiн подалися до Парижу на зустрiч з Де Голлем, пiсля якоi вiдбулася дводенна зустрiч з Хрущовим у Вiднi. Не встиг Фергюсон i оком зморгнути, як в Нiмеччинi виросла Берлiнська стiна, а коли вiн читав першу в своему життi книгу про американську полiтику, «Як стати президентом, 1960», в Єрусалимi розпочався процес на Ейхманом. Те сумне видовище, де наполовину лисий, з нервовим тиком, вбивця сидiв один у склянiй будцi, Фергюсон спостерiгав по телевiзору щодня пiсля школи, спостерiгав, проникнутий жахом почутого, але не зводячи очей з екрану, не в змозi вiдвести iх, i до того часу, коли процес завершився, вiн встиг прочитати аж 1245 сторiнок книги «Злет i падiння Третього Рейху» – дебелого фолiанту, написаного колишнiм опальним журналiстом Вiльямом Ширером, який став лауреатом премii National Book Award. То була найдовша книга, яку до того доводилося читати Фергюсону. Наступний рiк почався з iще одного космiчного досягнення: в лютому Джон Гленн злетiв аж за межi тропосфери й виконав три витка довкола Землi; це досягнення весною повторив Скотт Карпентер, а потiм, лише два днi потому, як Джеймс Мередiт став першим чорним студентом, зарахованим до Унiверситету Мiссiссiппi (iще одне видовище, за яким Фергюсон спостерiгав по телебаченню, сподiваючись, що бiдолаху не заб’ють до смертi), Уоллi Ширра перевершив Гленна й Карпентера, облетiвши на початку жовтня довкола земноi кулi аж шiсть разiв. В той час Фергюсон був уже в десятому класi своеi новоi середньоi школи в Монклерi, i через те, що його матiр вiдмовилася пiдписати офiцiйну заяву, футбольний сезон розпочався без нього. На час польоту Ширра в космос вiн майже встиг подолати свое розчарування, однак знайшов собi новий iнтерес в особi Анни-Марii Думартiн, спiвученицi-десятикласницi, яка перебралася до Америки з Бельгii i вiдвiдувала разом з ним заняття з геометрii та iсторii. Фергюсон настiльки захопився новим об’ектом своеi швидко зростаючоi симпатii, що йому стало н?коли думати про чоловiка майбутнього. Тому в той вечiр двадцять другого жовтня, коли Кеннедi звернувся до американського народу з iнформацiею про росiйськi ракетнi бази на Кубi i про запровадження вiйськово-морськоi блокади, вiн не дивився цю трансляцiю вдома разом зi своiми батьками. Натомiсть вiн сидiв в громадському парку з Анною-Марiею Думартiн, обнiмаючи ii й цiлуючи вперше в життi. Вперше в життi зазвичай уважний Фергюсон забув про все на свiтi, i тому найбiльша мiжнародна криза з часу Другою свiтовоi вiйни, загроза ядерного конфлiкту i можливого кiнця iснування роду людського вiдбилася в його свiдомостi лише наступного ранку, коли увага до зовнiшнього свiту знову повернулася до нього, але протягом тижня його улюбленець Кеннедi спромiгся переграти росiян, i Карибська криза завершилася. Здавалося, що свiту ось-ось настане кiнець – але вiн так i не настав.
Коли прийшов День подяки, у Фергюсона вже не залишилося жодного сумнiву: це – кохання. В минулому йому довелося пережити численнi захоплення. Спершу це була дитсадкiвська любов до Кетi Голд i Марджi Фiтцпатрiк, коли йому було шiсть рокiв, потiм – несамовитий вир флiртування з Керол, Джейн, Ненсi, Сюзан, Мiмi, Лiндою та Коннi у вiцi дванадцяти й тринадцяти рокiв, танцi по вихiдних, палкi поцiлунки пiд мiсячним сяйвом у дворах та в альтанках, першi несмiливi спроби набути сексуального досвiду, таемницi заслинених язикiв та плотi, присмак губноi помади, аромат парфумiв, звук нейлонових панчiх, що труться одна об одну. І раптом, в чотирнадцять, прорив з дитинства в юнацтво, в нове й незвiдане життя в якомусь немовби чужому, постiйно мутуючому тiлi; невчаснi ерекцii, полюцii, мастурбацii, еротичнi мрii, нiчнi хтивi драми, виконуванi примарами з секс-театру, розташованого в його головi, соматичнi катаклiзми юностi, але якщо не брати до уваги цi фiзичнi змiни та збурення, то фундаментальнi шукання i до початку нового життя i пiсля його початку завжди мали духовний характер; то були мрii про мiцне еднання, взаемну любов мiж спорiдненими душами, душами, ясна рiч, надiленими тiлами, милостиво надiленими тiлами, але спершу йшла душа, спершу завжди йшла душа, i тому попри своi флiрти з Керол, Джейн, Ненсi, Сюзан, Мiмi, Лiндою та Коннi Фергюсон невдовзi виявив, що жодна з цих дiвчат не мала душi, якоi вiн прагнув, тому одна за одною вiн втратив до них iнтерес i дозволив iм щезнути зi свого серця.
Проте з Анна-Марiею Думартiн все йшло навпаки. Першi його захоплення розпочиналися як сильний фiзичний потяг, але чим краще вiн взнавав тих дiвчат, тим менше його вабило до них, тодi як Анну-Марiю вiн спершу ледь помiтив, обмiнявшись з нею за увесь вересень мiсяць лише кiлькома словами. Але потiм iхнiй вчитель iсторii випадково поставив iх працювати разом над спiльним проектом, i Фергюсон, познайомившись з дiвчиною ближче, з подивом для себе виявив, що йому хочеться дiзнатися про неi бiльше. Чим бiльше вiн про неi дiзнавався, тим вищою виростала вона в його очах, i через три тижнi щоденних зустрiчей на тему злет i падiння Наполеона (це було темою iхньоi спiльноi роботи) колись непоказна дiвчина-бельгiйка з легким французьким акцентом перетворилася на екзотичну красуню, i серце Фергюсона цiлковито заповнилося нею аж по вiнця, i йому захотiлося, щоби вона залишалася в ньому якомога довше. То було несподiване й непередбачуване завоювання. П’ятнадцятирiчний хлопець був застуканий зненацька, а потiм Купiдон заблукав i випадково опинився в Монклерi, штат Нью-Джерсi. Стоячи в черзi за квитком до Нью-Йорку чи до Афiн, чоловiк Психеi знiчев’я випустив стрiлу – i поклав початок болiсноi пригоди пiд назвою «Перше велике кохання Фергюсона».
Вона була маленькою, але не незвично маленькою – п’ять футiв i п’ять дюймiв босонiж, з темним волосся середньоi довжини, округлим обличчям з симетричними рисами i великим зухвалим носом, повними губами, худорлявою шиею, темними бровами над сiро-блакитними очима, очима чiтко окресленими й сяйними, з тонкими руками й тоненькими пальцями, несподiвано повними грудьми, вузькими стегнами, тонкими ногами й худорлявими щиколотками – красуня, яка не кидалася в очi з першого погляду i навiть з другого, а заявляла про себе у мiру знайомства, поступово – i незгладимо – закарбовуючись в сiткiвцi очей, i важко було вiдвернутися вiд ii обличчя, обличчя, яке приходило в снах. Вона була дiвчиною кмiтливою й серйозною, часто похмурою, несхильною до вибухiв смiху, посмiшки витрачала економно, але коли вона посмiхалася, то все ii тiло перетворювалося на сяючий клинок, на блискучий меч. Новоприбула i тому без подруг, без бажання догодити i влитися в компанiю, вона iмпонувала Фергюсону своею впертою незалежнiстю й самовпевненiстю, якi вiдрiзняли ii вiд всiх iнших дiвчат, яких вiн знав, – хихотливих дiвчат з пiвнiчного Нью-Джерсi в усiй iхнiй прекраснiй фривольностi – бо Анна-Марiя твердо волiла залишатися аутсайдером, дiвчиною, яку викорiнили з ii домiвки в Брюсселi й змусили жити у вульгарнiй, поведенiй на грошах Америцi; вона наполегливо дотримувалася свого европейського стилю одежi: незмiнного чорного берету, вiйськовоi шинелi на ременi, картатих джемперiв та бiлих сорочок з чоловiчими краватками. І навiть якщо Анна-Марiя iнколи й погоджувалася з тим, що Бельгiя – краiна похмура й нецiкава, такий собi шматок сiроi й непривiтноi землi, вмонтований помiж Жабоiдами та Варварами, вона все одно захищала ii, свою батькiвщину, кожного разу, коли ii гудили, вона заявляла, що маленька, майже невидима Бельгiя мае найкраще пиво, найкращий шоколад i найкращу картоплю-фрi у свiтi. Іще на початку, пiд час одного з перших iхнiх побачень, iще до того, як чоловiк Психеi випадково завiтав до Монклера й випустив свою стрiлу в свою довiрливу й наiвну жертву, Фергюсон пiдняв тему Конго й вiдповiдальностi Бельгii за жорстоке вбивство сотень тисяч пригноблених негрiв. Анна-Марiя уставилася на нього поглядом i кивнула. «Ти – розумний хлопець, Арчi», сказала вона. «Ти знаеш бiльше, нiж десятеро американських iдiотiв, разом узятих. Коли я минулого мiсяця пiшла до нашоi школи, то вирiшила триматися одноосiбно й нi з ким не дружити. Тепер я бачу, що помилялася. Кожнiй людинi потрiбен друг, i ти можеш бути цим другом, якщо захочеш».
До того вечора двадцять другого жовтня, коли вони вперше поцiлувалися, Фергюсон дiзнався лише кiлька скупих фактiв про родину Анни-Марii. Вiн дiзнався, що ii батько працюе економiстом бельгiйськоi делегацii при ООН, що ii матiр померла, коли Аннi-Марii було одинадцять рокiв, що батько одружився знову, коли iй було дванадцять, i що двое ii старших братiв, Жорж i Патрiс, навчалися в Брюссельському унiверситетi. Оце i все, що Фергюсон спромiгся дiзнатися, окрiм iще одноi мiкроскопiчноi деталi: Анна-Марiя з семи до дев’яти рокiв жила в Лондонi, чим i пояснювалася ii добра розмовна англiйська. Однак до того вечора жодного слова не було мовлено про ii мачуху, про причину материноi смертi, про ii батька, за винятком того, що його робота посприяла переiзду Думартiнiв до Америки. Фергюсон бачив небажання Анни-Марii говорити на цю тему i тому не наполягав, аби вона вiдкрилася йому, але мало-помалу протягом наступних тижнiв та мiсяцiв спливла додаткова iнформацiя. Спершу це була моторошна iсторiя про рак шийки матки, на який хворiла матiр Анни-Марii. Пухлина дала метастази, i бiль був такий нестерпний, такою безнадiйною була ситуацiя, що бiдолашна жiнка насамкiнець вбила себе, прийнявши кiнську дозу снодiйних пiгулок, принаймнi так iшлося в офiцiйнiй версii. Але Анна-Марiя мала пiдозру, що батько закрутив роман з ii майбутньою мачухою за кiлька мiсяцiв до материноi смертi, i тому хтозна – може, саме вдовиця Фаб’ен Корде, так звана давня подруга сiм’i, яка вже три роки була новою дружиною заслiпленого й люблячого батька Анни-Марii, ця нещасна жiнка, ii нинiшня мачуха, може, саме вона силомiць запхала отi пiгулки до рота ii матерi, щоби прискорити перехiд вiд таемного роману до офiцiйного шлюбу, освяченого католицькою церквою? Звiсно, то була цiлковита неправда, жахлива наклепницька вигадка, але Анна-Марiя нiчого не могла з собою поробити, i думка про таку потенцiйну можливiсть продовжувала гризти iй мозок. Та навiть якби Фаб’ен i була невинуватою, це не робило б ii менш вiдразливою, менш гiдною тоi ненавистi та огиди, яку вiдчувала до неi Анна-Марiя. Фергюсон вислуховував цi одкровення з почуттям зростаючого спiвчуття до своеi коханоi. Жорстока доля завдала iй душевноi травми, i вона перетворилася на невiльницю в неблагополучнiй родинi, перебуваючи в станi вiйни зi своею ненависною мачухою, розчарована своiм егоiстичним, байдужим батьком i й досi охоплена тугою за померлою матiр’ю, засмучена вимушеним вигнанням до грубоi й негостинноi Америки, розлючена на всiх i все. Але замiсть вiдклякнути Фергюсона, епiчний масштаб негараздiв Анни-Марii тiльки привабив його сильнiше до неi, бо тепер вона перетворилася в його очах на трагiчну фiгуру, постать шляхетну й стражденну, переслiдувану ударами долi, i з усiм палким заповзяттям недосвiдченого п’ятнадцятирiчного хлопця Фергюсон заходився виконувати свою нову життеву мiсiю: вирвати нещасну дiвчину з пазурiв лихоi долi.
Йому нiколи не спадало на думку, що вона могла перебiльшувати, що ii горе з приводу втрати матерi спотворило ii свiтосприйняття, що вона вiдштовхнула мачуху, навiть не давши iй жодного шансу, обернувши ii на особистого ворога лише тому, що та не була ii матiр’ю й нiколи не могла нею стати, що втомлений надмiрною роботою батько робив усе, що мiг, для своеi розлюченоi та впертоi доньки, що ця iсторiя мала, як це бувае завжди, i свою зворотну сторону. Пiдлiтки живуть драмою, екстремальна ситуацiя для них е джерелом наснаги й життевих сил, i Фергюсон не менше за решту хлопцiв його вiку виявився вразливим до принадливостi високих почуттiв та екстравагантноi нерозсудливостi, i це означало, що привабливiсть такоi дiвчини, як Анна-Марiя, пiдживлювалася саме ii лихою долею, тому чим бiльшими були життевi бурi, про якi вона йому розповiдала, тим сильнiше вiн прагнув ii.
Залишитися з нею наодинцi виявилося справою вельми непростою, оскiльки вони були занадто молодими, щоби водити авто, i тому в справi пересування мали покладатися лише на своi ноги. Це неминуче обмежувало iхнiй радiус перемiщення, але одним з надiйних варiантiв був порожнiй будинок Фергюсонiв пiсля закiнчення шкiльних занять – отi двi години перед приходом його батькiв з роботи, коли вiн з Анною-Марiею мiг пiднятися до своеi кiмнати й замкнути за собою дверi. Фергюсон радо пiшов би з нею на iнтимний контакт, але знав, що Анна-Марiя до нього iще не готова, тому тема втрати iхньоi цнотливостi нiколи вiдкрито не обговорювалася, бо в суспiльствi 1962 року це було iще неприйнятним, принаймнi в стосунках мiж правильно вихованими п’ятнадцятирiчними пiдлiтками з середнього та середньо-високого класу Монклера та Бельгii. Але хоча кожен з них не насмiлювався порушувати умовностi тодiшньоi доби, це не заважало iм користуватися лiжком, яке, на щастя, було двоспальним i мало достатньо мiсця, щоби вони удвох могли, випроставшись, одне бiля одного й зайнятися сексом, який був i не вповнi сексом, проте мав присмак та вiдчуття справжнього кохання.
Доти все зводилося до поцiлункiв, тривалих язикових екскурсiй в ротовiй порожнинi один одного, до вологих губ, шиi та вух, до тримання облич в долонях, до прогладжування волосся, до обiймiв, дотикiв до спини, плечей i талii, а попередньоi весни в стосунках з дiвчиною на iм’я Коннi дiйшло навiть до спроби доторкнутися до грудей, добре захищених блузкою та бюстгальтером, але його не вiдштовхнули, не перервали, i це спонукнуло Фергюсона до подальших дослiджень. Тому тепер, з Анною-Марiею, блузку було знято, мiсяць потому було знято бюстгальтер, що спiвпало зi зняттям його сорочки. Та навiть ця напiвоголенiсть була нечуваним задоволенням, яке перевершувало всi iншi задоволення, i поки спливали тижнi, Фергюсон лише силою волi стримувався вiд того, щоби не схопити Анну-Марiю за руку й не притиснути ii до набряклостi в його трусах. Тi години пам’яталися рiзко й чiтко не лише тому, що вони займалися цим на лiжку удвох, а й тому, що все це вiдбувалося при свiтлi дня i було видимим, на вiдмiну вiд слiпих похапливих рухiв у темрявi в компанii з Коннi, Лiндою та рештою дiвчат; разом з ними в кiмнатi було сонце, i вiн бачив ii тiло, два iхнiх тiла, i це означало, що кожен акт дотику був також i вiзуальним вiдбитком того дотику, до того ж, в кiмнатi постiйно висiла атмосфера страху, побоювання того, що вони надмiру захопляться й незчуються, як прийдуть батьки i постукають в дверi, а вони в ту мить будуть i досi обнiматися, або iще гiрше – батьки вломляться до кiмнати без стуку й застукають iх на гарячому. І хоча нiчого подiбного так i не сталося, все одно така можливiсть зберiгалася, i це усвiдомлення наповнювало цi пiсляобiднi години вiдчуттям тривоги, небезпеки i вiдчайдушноi протизаконностi.
Вона стала першою, кого Фергюсон впустив до внутрiшнiх покоiв свого потаемного музичного палацу, i коли вони не борюкалися на лiжку й не говорили про свое життя (здебiльшого про життя Анни-Марii), то слухали платiвки на маленькому програвачi з двома гучномовцями, який стояв на столi в пiвденному кутку кiмнати. То був подарунок батькiв з оказii його дванадцятого дня народження. Три роки потому, 1962 став роком Й. С. Баха, коли Фергюсон слухав Баха бiльше за iнших композиторiв, особливо Баха у виконаннi Глена Гульда, найчастiше – «Прелюдii i Фуги» i «Варiацii Гольдберга», а також Баха у виконаннi Пабло Казальса, зокрема шiсть творiв для вiолончелi без акомпанементу, якi вiн мiг слухати безкiнечно, плюс «Сюiти для оркестру» та «Страждання Святого Матвiя» у виконання оркестру пiд проводом диригента Германа Шерхена, якi Фергюсон вважав найкращими творами Баха i найкращими музичними творами взагалi. А iще вони з Анною-Марiею слухали Моцарта («Месу в С-мiнорi»), Шуберта (з партiею фортепiано у виконаннi Святослава Рiхтера), Бетховена (симфонii, квартети, сонати) та багато iнших композиторiв (майже всi тi платiвки були подарунком тiтки Мiлдред), не кажучи вже про Маддi Вотерса, Фетса Воллера, Бессi Смiт i Джона Колтрейна, а також рiзного роду виконавцiв та авторiв двадцятого сторiччя, як живих, так i померлих. Найгарнiшим у прослуховуваннi музики в компанii з Анною-Марiею було споглядати ii обличчя, ii очi, коли в них з’являлися сльози, та ii рот, коли в його куточках з’являлася посмiшка – отак глибоко реагувала вона на всякий музичний твiр, бо, на вiдмiну вiд Фергюсона, ii iще в дитинствi навчили добре грати на фортепiано, i вона мала чудове сопрано, настiльки чудове, що Анна-Марiя порушила свою обiтницю не брати участi в громадському життi школи i через три мiсяцi пiсля початку занять вступила до шкiльного хору. Мабуть, то був iхнiй наймiцнiший еднальний ланцюжок – потреба в музицi, яка пронизувала iхнi тiла, i яка в той момент iхнього життя нiчим не вiдрiзнялася вiд потреби знайти свiй шлях у життi.
Фергюсон вiдчував, що в цiй дiвчинi було багато такого, що можна було б обожнювати й кохати, але вiн нiколи не обманював себе iлюзiею, що йому вдасться втримати ii бiля себе хоча б на кiлька наступних днiв, вже не кажучи про тижнi чи мiсяцi. Іще з самого початку, з перших моментiв його зростаючого захоплення вiн вiдчув, що ii почуття не е так само сильними, як i його, i хоч як би, здавалося, вiн не подобався iй, хоч як би iй не подобалося його тiло, його платiвки та його манера розмовляти з нею, йому все одно судилося кохати ii бiльше, анiж вона кохала його, тож через кiлька мiсяцiв пiсля iхнього першого поцiлунку Фергюсон збагнув, що йому доведеться або грати за ii правилами, або наразитися на небезпеку втратити ii взагалi. Найбiльше доводила його до сказу ii непослiдовнiсть, а також те, що вона часто порушувала своi обiцянки, часто забувала те, про що вiн iй розповiдав, часто в останню хвилину скасовувала побачення на тiй пiдставi, що вона почуваеться зле, що вдома у неi негаразди, чи що iй здалося, наче вони домовлялися на суботу, а не на п’ятницю. Йому часто здавалося, що в неi був iще один хлопець, або кiлька хлопцiв, або якийсь хлопець в Бельгii, але чисто зi спостережень пiдтвердити це було неможливо, оскiльки першим правилом, дотримання якого вона вiд нього вимагала, була заборона на будь-якi публiчнi вияви симпатii, а це означало, що ця заборона стосувалася, перш за все, i iхньоi школи, що навiть коли iхнi шляхи перетиналися в класах, коридорах та кафетерii, вони мали вдавати, що мiж ними нiчого немае, що вони мали здороватися i розмовляти так, наче знайомi лише побiжно. Пiд повну заборону пiдпадали поцiлунки та тримання один одного за руки, що було нормальною поведiнкою для всiх iнших стiйких пар у школi, тому якщо це була гра, в яку вона з ним грала, то хтозна, чи не грае вона в таку ж саму гру з кимось iще? Фергюсон почувався телепнем через те, що погодився на таку абсурдну домовленiсть, але вiн перебував тодi пiд впливом якихось схиблених, психiчно ненормальних чар, i одна лише думка про втрату Анни-Марii була значно гiршою за принизливу необхiднiсть вдавати з себе того, ким вiн не був. Втiм, вони продовжували зустрiчатися, i iхнi зустрiчi проходили чудово, в ii компанii Фергюсон жив найповнiшим життям i почувався на сьомому небi вiд щастя, а всi iхнi конфлiкти та непорозумiння незмiнно вiдбувалися по телефону, цьому дивному пристрою з голосами, вiдокремленими вiд тiл, невидимих для жодного з них, коли вони розмовляли через дроти, якi сполучали його будинок з ii помешканням. І коли вiн заставав ii в поганому гуморi, то часто чув, що розмовляе з якою примхливою, впертою та противною особою, яка нiчим не нагадувала йому ту Анну-Марiю, яку вiн знав. Найсумнiшi i найгнiтючiшi з подiбних телефонiчних розмов сталися в серединi березня. Пiсля мiсяця проб на мiсце в шкiльнiй бейсбольнiй командi, коли Фергюсон передивлявся в роздягалцi дедалi меншi щотижневi списки гравцiв, якi спромоглися пройти до наступного етапу вiдбору, вiн зателефонував сказати iй, що з’явився завершальний список, i що вiн виявився однiм iз двох старшокласникiв, якi потрапили до основного складу команди. На протилежному боцi лiнii запала довга тиша, яку Фергюсон нарештi порушив, сказавши таке: «Я просто хотiв подiлитися з тобою доброю новиною». Пiсля чого знову настала мовчазна пауза. А потiм почувся голос Анни- Марii – холодний та позбавлений емоцiй: «Добра новина? А чому я маю вважати, що це – добра новина? Я терпiти не можу спортивнi iгри. Особливо бейсбол, бо це, мабуть, е найдурнiша з усiх коли-небудь вигаданих iгор. Вона – пустопорожня, дитяча та занудлива. Як може такий розумний хлопець, як ти, марнувати свiй час, гасаючи по полю разом зi зграею бовдурiв? Стань дорослим, Арчi. Ти вже не дитина».
Фергюсон не знав, що Анна-Марiя мовила цi слова, будучи напiдпитку, i що це траплялося вже кiлька разiв пiд час iхнiх розмов по телефону: вже кiлька мiсяцiв вона потайки проносила пляшки з горiлкою до своеi кiмнати i пила тодi, коли батькiв не було вдома. То були тривалi сольнi запоi, якi давали iй змогу звiльнитися вiд внутрiшнiх демонiв i перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й iнтелiгентна дiвчина свiтлоi частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинцi вночi у своiй кiмнатi, i через те, що тоi другоi особи Фергюсон не бачив нiколи, а лише розмовляв з нею, чуючи ii сердитi й недолугi заяви, вiн i гадки не мав, що вiдбувалося насправдi, навiть близько не здогадувався, що дiвчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.
Ота остання розмова трапилася у вiвторок, i Фергюсон був настiльки пригнiчений та ошелешений ii злостивими ремарками, що майже зрадiв, коли Анна-Марiя не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрiбен був час, щоби все обдумати, сказав вiн собi, i те, що наступного дня вiн не побачив ii у школi, допомогло йому швидше оговтатися вiд образи, яку вона йому завдала. Поборюючи iмпульсивне бажання зателефонувати Аннi-Марii пiсля школи у п’ятницю, вiн пiшов з дому тоi ж митi, як поклав своi пiдручники, i вирушив до Бобi Джорджа, який був iншим старшокласником, котрий пройшов вiдбiр до шкiльноi бейсбольноi команди, до кремезного широкошийого Бобi, першорозрядного кетчера та чемпiона з дурнуватих витiвок, бовдура зi зграi бовдурiв, з яким Фергюсону невдовзi належало грати. В результатi вони з Бобi провели вечiр в компанii декого з iнших бовдурiв, колег-старшокласникiв, якi були запасними гравцями шкiльноi бейсбольноi команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кiлька хвилин до опiвночi, телефонувати Аннi-Марii було вже запiзно. В суботу та недiлю вiн теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався вiд телефонiв подальше, твердо вирiшивши не здаватися, хоча йому страшенно кортiло здатися, щоби знову почути ii голос. В понедiлок вiн прокинувся повнiстю одужалим, вже без тiнi злоби у серцi, готовий пробачити iй отой незрозумiлий «наiзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марiя знову вiдсутня. Вiн був подумав, що то застуда або грип, так собi, нiчого серйозного, але тепер, повернувши собi право розмовляти з нею по телефону, вiн зателефонував iй додому з таксофону бiля входу до кафетерiю. Йому нiхто не вiдповiв. Десять гудкiв, але все одно вiдповiдi немае. Сподiваючись, що вiн помилково набрав не той номер, Фергюсон повiсив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудкiв – вiдповiдi немае.
Вiн постiйно надзвонював iй два днi поспiль, з кожним новим невдалим дзвiнком вiдчуваючи, як в його душi наростае панiка. Його лякала думка – чому в домiвцi нiкого немае, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку нiхто не бере? Що ж там в бiса вiдбуваеться? – запитував вiн себе, куди всi подiвалися? Тому рано-вранцi у вiвторок, за пiвтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пiшов до будинку Думартiнiв з протилежного боку мiста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на однiй з найелегантнiших вулиць Монклера, Вулицi Особнякiв, як назвав ii Фергюсон iще малим хлопцем. Анна-Марiя наполягла, щоби вiн не ходив до них, бо не хотiла, аби вiн зустрiвся з ii батьками, але зараз Фергюсон не мав iншого вибору, окрiм як пiти туди i розгадати таемницю замовклого телефону й дiзнатися, що з нею сталося.
Вiн подзвонив у дверi й став чекати. Чекав вiн достатньо довго, аби дiйти висновку, що вдома нiкого немае, потiм знову подзвонив i вже хотiв був повернутися й пiти геть, як дверi вiдчинилися. Перед ним з’явився чоловiк, явно батько Анни-Марii – те ж саме округле обличчя, те ж саме пiдборiддя, тi ж самi сiро-блакитнi очi. Незважаючи на те, що була тiльки сьома двадцять ранку, чоловiк вже був вдягненим в стильний темно-синiй костюм дипломата, накрохмалену бiлу сорочку зi строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголенi, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собi Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкоi досади, вiдчуженостi та меланхолii, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, нi, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнiвом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марii.
– Слухаю вас.
– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумiю, що прийшов зарано, але я – шкiльний товариш Анни-Марii, я телефонував вам кiлька днiв поспiль i хотiв узнати, чи з нею все гаразд, але менi нiхто не вiдповiдав, тому я занепокоiвся i прийшов до вас.
– А звати вас як?
– Арчi. Арчi Фергюсон.
– Все пояснюеться дуже просто, мiстере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручнiсть для всiх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогоднi.
– А як Анна-Марiя?
– Вона нездужала.
– Сподiваюся, нiчого серйозного?
– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразi iй потрiбен вiдпочинок.
– А чи не мiг би я з нею побачитися?
– На жаль, це неможливо. Дайте менi номер свого телефону, i вона зателефонуе вам, щойно почуватиметься трохи краще.
– Дякую. Вона знае номер мого телефону.
– От i добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажiть iще раз ваше iм’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’ятi.
– Фергюсон. Арчi Фергюсон.
– Ага, Фергюсон.
– Саме так. І перекажiть, будь-ласка, Аннi-Марii, що я увесь час думаю про неi.
Отак i скiнчилася перша й остання зустрiч Фергюсона з батьком Анни-Марii. Дверi зачинилися, i вiн пiшов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову мiстер Думартiн його iм’я? Може, вiн просто забуде передати Аннi-Марii, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навiть попри те, що добре запам’ятав його iм’я, бо обов’язком усiх батькiв у свiтi е оберiгати своiх доньок вiд хлопцiв, якi увесь час про них думають.
Опiсля настала тиша, i чотири довгих днi нiчого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А пiсля того, як вiн опустився на дно озера (це неодмiнно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мiчиган), йому доводилося тамувати пiд водою подих, тамувати чотири довгих днi серед утопленикiв та iржавих машин для голосування; в недiлю увечерi його легенi ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, i Фергюсон насамкiнець набрався смiливостi й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радiсiнька його чути, i йому здалося, що це дiйсно так, що вона не придурюеться. Анна-Марiя пояснила, що того ранку вже тричi дзвонила йому (i це могло бути правдою, бо вiн iздив зi своiми батьками пограти в тенiс), а потiм почала розповiдати про горiлку, про мiсяцi потайливого попивання в своiй спальнi, кульмiнацiею якого став отой запiй в четвер увечерi, коли вони розмовляли востанне. Насамкiнець вона зомлiла й упала на пiдлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечiрки у Нью-Йорку об одинадцятiй тридцять, то помiтили, що дверi ii спальнi вiдчиненi й свiтло увiмкнене, тож вони увiйшли й знайшли ii, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка вiдвезла ii до шпиталю, де iй промили шлунок i привели до тями, але лiкарi, замiсть вiдправити ii наступного ранку додому, перевели Анну-Марiю до психiатричного вiддiлення, де три днi поспiль вона проходила всiлякi перевiрки i де ii розпитували лiкарi. Вони поставили iй дiагноз «манiакальна депресiя» й сказали, що вона потребуе тривалоi психотерапii, тому батько вирiшив, що iй слiд повернутися до Бельгii якомога скорiше, а саме це iй i треба було – втекти вiд своеi жахливоi мачухи й покласти край своему перебуванню в жахливiй Америцi, бо саме це й стало основною причиною ii пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тiшиться з того, що невдовзi повернеться до материноi сестри до Брюсселю, до своеi любимоi тiтки Христини, що вона знову опиниться в компанii своiх братiв, кузин та кузенiв, а також своiх старих друзiв.
Пiсля того Фергюсон бачив Анну-Марiю лише один раз, то було прощальне побачення в середу пiсля школи, побачення, яке дозволила його матiр, знаючи, наскiльки важливим для нього воно було. Вона навiть дала йому додаткових грошей на таксi (це сталося вперше й востанне), щоби йому та його дiвчинi з Бельгii не довелося переживати приниження, якби б iх вiдвозив додому хтось iз батькiв Фергюсона, бо це лише зайвий раз пiдкреслило б, що вiн iще дуже молодий, а хiба ж такi молодi здатнi серйозно кохати? Так, матiр i досi добре його розумiла, принаймнi в тiм, що стосувалося його основних потреб, i Фергюсон був вдячний iй за це, але все одно отой останнiй вечiр з Анною-Марiею став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гiднiсть, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити i не сказати в поривi гiркоти й розчарування Аннi-Марii щось рiзке, але хiба ж можна було увесь вечiр не згадувати про те, що це – кiнець, що вони бачаться востанне? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоцiйна, вона не жалiла добрих слiв на його адресу – мiй чудовий Арчi, мiй прекрасний Арчi, мiй незрiвнянний Арчi, i, схоже, кожне з цих добрих слiв змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гiршою була ii несподiвана весела жвавiсть, радiсть, яку вiн бачив у ii очах, коли вона починала говорити про майбутнiй вiд’iзд, жодного разу при цьому не замислившись, що вiд’iзд означав iхню розлуку вже пiслязавтра; а потiм Анна-Марiя розсмiялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзi побачитися: вiн приiде до Брюсселю й проведе з нею цiле лiто, неначе його батьки могли дозволити собi купити йому квитка до Європи, його батьки, котрi так i не спромоглися вибратися до Калiфорнii в гостi до тiтки Мiлдред та дядька Генрi за всi тi роки, якi вони там прожили. Коли вони сидiли й цiлувалися на тiй самiй лавцi, на якiй вперше поцiлувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо iще бiльш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поiде, бо вона така навiжена, а вiн – нормальний хлопець i заслуговуе на здорову нормальну дiвчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тоi митi й до тоi хвилини, коли вiн висадив Анну-Марiю бiля ii будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало нiколи за все його до огидностi нормальне життя.
Через тиждень вiн написав iй листа на дев’ятьох сторiнках i надiслав його на брюссельську адресу ii тiтки. Тиждень потому був лист на шiстьох сторiнках. Іще через три тижнi – лист на двох сторiнках. Через мiсяць – поштова картка. На жодне з його послань вона не вiдповiла, а коли заняття скiнчилися й почалися лiтнi канiкули, Фергюсон збагнув, що бiльше нiколи iй не писатиме.
Рiч була в тiм, що здоровi й нормальнi дiвчата його не цiкавили. Життя в передмiстi й так було нудним, i проблема зi здоровими нормальними дiвчатами полягала в тiм, що вони нагадували йому про передмiстя, вони були надто передбачуваними, а останне, що йому могло спасти на думку, – це зустрiчатися з передбачуваною дiвчиною. Попри всi своi вади та попри той бiль, якого вона йому завдала, Анна-Марiя була, принаймнi, повною несподiванок, вона, принаймнi, змушувала його серце калатати в тривалому очiкуваннi чогось невiдомого, а тепер ii не було, i все знову стало нудним i передбачуваним, iще гнiтючiшим, анiж тодi, коли вона з’явилася в його життi. Фергюсон знав, що то не ii провина, але все одно нiяк не мiг спекатися вiдчуття, що вона зрадила його. Анна-Марiя покинула його, i вiдтепер йому судилося або задовольнятися спiлкуванням з бовдурами, або жити вiдлюдником наступнi два роки, щоби потiм втекти звiдси й нiколи сюди не повертатися.
Йому було вже шiстнадцять, i влiтку вiн працював у батька, а увечерi грав у бейсбол, завжди й незмiнно в бейсбол; звiсно, це було бездумне й марне заняття, але воно давало Фергюсону надто велике задоволення, щоби кидати його. Тепер вiн грав у лiзi для школярiв та учнiв коледжiв з усього округу, жорсткiй лiзi з сильною конкуренцiею, але протягом свого першого року в шкiльнiй командi Монклера, розпочавши третiм бейсменом та хiтером номер п’ять, вiн показав добрий середнiй результат 0, 312 як для найкращоi команди Конференцii «Велика Десятка». Мiць його удару постiйно зростала, бо зростали його фiзичнi кондицii: зрiст Фергюсона становив тепер п’ять футiв одинадцять дюймiв, а останне зважування показало цифру 174 фунти. Отже, того лiта вiн грав, щоби пiдтримувати спортивну форму, а вранцi та вдень працював у свого батька, здебiльшого займаючись тим, що iздив по мiсту в мiкроавтобусi, розвозячи й монтуючи кондицiонери повiтря з чоловiком на iм’я Ед, а коли розвозити було нiчого, вiн допомагав Майку Антонеллi за прилавком, або пiдмiняв його, коли той (аж надто часто) вiдлучався попити кави до закладу «Обiд у Ела». Коли ж в крамницi не було клiентiв, Фергюсон iшов до пiдсобки й сидiв зi своiм батьком, допоки хтось не з’являвся. Його батьку було майже п’ятдесят, вiн i досi був худорлявим та мiцним, i досi подовгу просиджував за своiм робочим столом, ремонтуючи зламанi механiзми. Батько… його вiдлюдний та мовчазний батько, майже безтурботний та спокiйний пiсля шести рокiв, проведених в тишинi пiдсобки. Фергюсон наполегливо пропонував йому свою допомогу в ремонтi, хоча й був вiн недосвiдченим та незграбним в усьому, що стосувалося машинерii, але батько завжди вiдмахувався вiд нього, приказуючи при цьому, що його син не мае марнувати часу на зламанi тостери, бо йшов шляхом, який мав вивести його на справи бiльш значущi, анiж та, якою займався батько, а якщо вже йому так приспiчило допомагати, то краще б вiн принiс з собою декотрi зi своiх книжок з поезii, що стояли вдома на полицi, та почитав вголос, поки його старий лагодитиме зламанi пристроi. Тому Фергюсон, який протягом останнiх пiвтора року поглинув величезну кiлькiсть поезii, провiв частину лiта за тим, що читав батьку в пiдсобцi його крамницi Дiкiнсона, Гопкiнса, По, Уiтмена, Фроста, Елiота, Каммiнгса, Паунда, Стiвенса, Вiльямса та iнших, але батьку, схоже, найбiльше сподобалася i справила на нього найсильнiший вплив «Пiсня кохання Дж. Альфреда Пруфрока», яка спантеличила Фергюсона. Така батькiвська реакцiя стала для нього несподiванкою, i вiн збагнув, що чогось не розумiв, чогось довго не розумiв, а це означало, що йому доведеться переоцiнити й передумати наново всi своi погляди на батька, бо коли вiн завершив останнiй рядок – «Допоки голоси людей нас не розбудять – i ми потонемо тодi», батько повернувся до нього, глянув йому у вiчi, глянув так пильно, як не дивився нiколи, скiльки Фергюсон себе не пам’ятав, i, витримавши довгу паузу, мовив: «Ти диви, яка чудова поема, Арчi. Дякую. Дуже дякую». А потiм батько тричi похитав головою i повторив отой останнiй рядок: «Допоки голоси людей нас не розбудять – i ми потонемо тодi».
Останнiй тиждень лiта. Двадцять восьме серпня, Марш на Вашингтон, промови на Нацiональнiй Алеi, величезнi натовпи, десятки тисяч людей, сотнi тисяч, а потiм – промова, яку згодом школярi вчитимуть напам’ять, промова промов, не менш важлива того дня, анiж свого дня була Геттiсбурзька промова, величний момент в iсторii Америки, громадська подiя, яку судилося бачити й чути всiм, промова навiть бiльш значуща, анiж слова, мовленi Кеннедi пiд час iнавгурацii на тридцять два мiсяцi ранiше; в головному примiщеннi крамницi «Телевiзори й радiо вiд Стенлi» всi стояли й дивилися трансляцiю: Фергюсон з батьком, пузатий Майк та маленький Ед, а потiм до них приедналися мати Фергюсона та ще й п’ятеро чи шестеро випадкових перехожих, але перед отою великою промовою було кiлька iнших промов, i серед них – звернення, виголошене мешканцем Нью-Джерсi, рабином Йоахiмом Принцом, найшановнiшим юдеем в тiй частинi свiту, в якiй жив Фергюсон. Для його батькiв той чоловiк був справжнiм героем навiть попри те, що вони не були людьми релiгiйними й до синагоги не ходили, але всi трое Фергюсонiв ранiше бачили ребе й чули його промови на весiллях, похоронах та церемонiях вiдзначення повнолiття, на яких вiн головував. То був знаменитий Йоахiм Принц, котрий iще молодим рабином засуджував Гiтлера iще до того, як нацiонал-соцiалiсти прийшли до влади в 1933 роцi, котрий яснiше за будь-кого бачив майбутне й закликав евреiв до виiзду з Нiмеччини, за що його неодноразово заарештовувало гестапо i за що його вислали з краiни 1937 року. Звiсно, що цей чоловiк брав активну участь у американському русi за громадянськi права, звiсно, що його вибрали того дня представляти евреiв завдяки його красномовству та непересiчнiй – i добре задокументованiй – мужностi. Ясна рiч, батьки Фергюсона пишалися ним, пишалися тим, що тиснули йому руку й розмовляли з ним – з чоловiком, який стояв тепер перед телекамерами, звертаючись до всiеi краiни й до всього свiту. А потiм на трибуну пiднявся Кiнг, i десь через пiвхвилини пiсля початку промови Фергюсон помiтив, як очi його матерi заблищали слiзьми, що дуже його розсмiшило, але не тому, що вiн вважав таку реакцiю з ii боку недоречною, а саме тому, що вважав ii дуже характерною, бо це стало iще одним прикладом того, як його матiр взаемодiяла iз зовнiшнiм свiтом, часто надмiру сентиментально сприймаючи подii i часто, пiд впливом сплеску емоцiй, плачучи при переглядi примiтивних голлiвудських мелодрам. Їй був притаманний добросердий оптимiзм, який iнколи призводив до плутанини думок та жорстокого розчарування. Потiм Фергюсон поглянув на свого батька, чоловiка абсолютно байдужого до полiтики, який вимагав вiд життя значно менше, анiж його матiр, i побачив у його очах сумiш легкоi зацiкавленостi й нудьги – тому ж самому чоловiку, якого нещодавно зворушила тужлива емоцiйна вiдстороненiсть поеми Елiота, було важко проковтнути пiднесений iдеалiзм Мартiна Лютера Кiнга, i Фергюсон, слухаючи наростаюче емоцiйний голос проповiдника-баптиста, лункi, як барабанний дрiб, повтори слова «мрiя», не переставав дивуватися, як же ж так сталося, що двое отаких рiзних душ могли зiйтися у шлюбi й прожити в ньому скiльки рокiв, що у Рози Адлер та Стенлi Фергюсона мiг народитися вiн, i що життя е таким дивовижним i прекрасним.
На День працi близько двадцяти гостей прийшли до них на барбекю. Його батьки рiдко органiзовували такi великi здибанки, але за два тижнi до того його матiр перемогла в фотографiчному змаганнi, влаштованому пiд егiдою губернатора новоствореною радою з питань мистецтва в Трентонi. Премiя супроводжувалася замовленням на виробництво книги з портретами ста видатних громадян Нью-Джерсi; згiдно з цим проектом матiр Фергюсона мала об’iздити увесь штат, фотографуючи мерiв, президентiв вищих навчальних закладiв, науковцiв, бiзнесменiв, художникiв, письменникiв, музикантiв та спортсменiв. Завдяки тому, що ця робота добре оплачувалася, i у Фергюсонiв вперше за кiлька рокiв з’явилися вiльнi кошти, вони вирiшили влаштувати з цiеi оказii гулянку з барбекю у своему дворi. До них прийшла звична публiка – Соломони, Браунштайни, родина Джордж, дiд та бабуся Фергюсона та його двоюрiдна тiтка Перл, але з’явилися й iншi люди, серед яких була родина з Нью-Йорку на прiзвище Шнайдерман, до якоi входили сорокап’ятирiчний комерцiйний художник Данiель, молодший син колишнього начальника Фергюсоновоi матерi, Еммануiл Шнайдерман, який мешкав тепер у будинку престарiлих в Бронксi, а також дружина Данiеля, Лiза, i iхня шiстнадцятирiчна донька Емi. Вранцi на День Працi, коли Фергюсон з батьками рiзав на кухнi овочi й готував соус для барбекю, матiр сказала йому, що вiн познайомився з Емi iще маленьким хлопчиком i що кiлька разiв вони грали разом, але потiм вона якимось чином припинила спiлкуватися з Шнайдерманами. Промайнуло дванадцять рокiв, i ось, буквально два тижнi тому, поiхавши в гостi до своiх батькiв до Нью-Йорка, вона випадково натрапила на Дена й Лiз в пiвденнiй частинi Центрального парку. І запросила iх на барбекю. Отак Шнайдермани вперше прийшли до них у гостi в Монклерi.
А потiм мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчi, я розумiю, що ти забув про Емi, але коли вам було по три-чотири роки, ти iй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поiхали до квартири Шнайдерманiв на вечерю, ви з Емi пiшли до ii кiмнати, зачинилися там i роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаеш? Всi дорослi сидiли за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смiетеся, ми всi пiдвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден вiдчинив дверi – а ви танцюете там на лiжку голi-голiсiнькi, верещачи мов навiженi. Лiз стало соромно, а менi – весело. Отой захват на твоему обличчi, Арчi, вид ваших двох маленьких фiгурок, що стрибали вгору-вниз, такi собi схибленi людськi дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися вiд реготу було просто неможливо. Твiй батько та Данiель також розсмiялися, але Лiз увiрвалася до кiмнати й наказала тобi та Емi вдягнутися. Негайно. Наказала отим, знаеш, сердитим материнським голосом. Негайно! Але не встигли ви вдягнутися, як Емi сказала одну страшенно смiшну рiч. «Мамо», спитала вона, вся така серйозна й задумлива, показуючи на твоi статевi органи, «мамо, а чому це в Арчi е ота цiкава штука, а в мене – немае?»
Згадавши тi слова, матiр довго й весело смiялася, але Фергюсон лише слабко посмiхнувся примарою посмiшки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його бiльше, анiж розповiдi про пришелепуватi витiвки його дитинства. І вiн сказав своiй матерi, яка й досi смiялася: «Тобi що, подобаеться мене дражнити?»
«Тiльки iнколи, Арчi», вiдповiла вона. «Інколи я просто не в змозi втриматися».
Годину потому Фергюсон вийшов у двiр зi своею найулюбленiшою на той момент книгою, «Подорож на край ночi», i всiвся на один iз садових стiльцiв, якi вони з батьком пофарбували влiтку в темно-зелений колiр. Але замiсть розкрити книгу й дiзнатися бiльше про пригоди Фердинанда на автозаводi Форда в Детройтi, вiн просто сидiв, задумливо чекаючи на появу перших гостей i дивуючись тому факту, що вiн колись пiдстрибував на лiжку з голою дiвчиною, будучи голим сам, дивуючись тiй комiчнiй обставинi, що вiн про це геть забув, хоча зараз вiддав би майже все заради того, щоби бути з голою дiвчиною; лежати з голою дiвчиною в лiжку було единим найзаповiтнiшим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання життi, в якому, наскiльки вiн пам’ятав, ось уже п’ять мiсяцiв не було анi обiймiв, анi поцiлункiв. Всю весну та майже все лiто сумував вiн за вiдсутньою напiвголою Анною-Марiею Думартiн, i ось йому судилося тепер зустрiтися з давно забутою оголеною дiвчинкою з його далекого минулого, з Емi Шнайдерман, яка, поза сумнiвом, виросла в нормальну здорову дiвчину, так само нудну й передбачувану, як i решта дiвчат та майже всi хлопцi, як майже всi чоловiки та жiнки, але не було на те ради, i, зважаючи на те, що Емi iще не приiхала, йому тiльки й залишалося, що сидiти й чекати.
Та особа, яку вiн побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дiвчиною анi нормальною, анi ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свiдомою своеi вродженоi винятковостi, i через кiлька тижнiв пiсля iхньоi першоi зустрiчi, коли лiто розчинилося в осенi, i довколишнiй свiт несподiвано став темним та похмурим, вона стала його першою, а це означало, що гола Емi Шнайдерман i голий Арчi Фергюсон вже не пiдстрибували на лiжку, вони в ньому лежали, перекочуючись пiд ковдрою. І пiсля цього iще багато рокiв вона продовжуватиме дарувати йому найбiльшу радiсть та найбiльшу муку його юного життя, ставши незамiнним другим «я», котре жило всерединi його ества.
Але повернiмося до отого понедiлка у вереснi 1963 року та барбекю з нагоди Дня працi, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емi, коли вона вийшла з батькiвського блакитного «шевроле». З заднього сидiння вигулькнула свiтло-каштанова голова, i через кiлька секунд Фергюсон усвiдомив, наскiльки високою була Емi – щонайменше п’ять футiв i вiсiм дюймiв, а то й п’ять i дев’ять, велика дiвчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чiтко окреслений досить великий нiс, випнуте пiдборiддя, великi очi невизначеного кольору, фiгура анi кремезна, анi тендiтна, невеличкi груди пiд блакитною блузкою з короткими рукавами, довгi ноги, округлi сiднички, увiпхнутi в тiсно прилеглi лiтнi брюки свiтло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помiтно нахилений вперед, наче iй не стоялося на мiсцi, то була хода дiвчини з хлопчачими замашками, вирiшив Фергюсон, але дiвчини привабливоi й неординарноi, дiвчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слiд рахуватися, дiвчини, вiдмiнноi вiд бiльшостi шiстнадцятирiчних дiвчат, бо вона несла себе без анi найменшоi ознаки сором’язливостi. Церемонiею представлення гостей керувала його матiр – Фергюсон потиснув руку матерi Емi Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмiшка – стриманою), потiм – ii батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а iще до того, як вiн потиснув руку Емi, Фергюсон вiдчув, що Лiз Шнайдерман недолюблюе його матiр, бо вона пiдозрювала, що ii чоловiк дуже iй симпатизуе, i, мабуть, небезпiдставно, зважаючи на тi дещо затягнутi вiтальнi обiйми, в яких Шнайдерман протримав Розу, i досi красиву в своi сорок рокiв. А потiм Фергюсон потиснув руку Емi, ii довгу й навдивовижу тендiтну руку, водночас дiйшовши висновку, що очi у неi були темно-зеленi з карими цяточками, а коли вона посмiхнулася, то пiдмiтив, що зуби вона мала завеликi для свого рота, трiшечки завеликi i тому помiтнi. Потiм вiн вперше почув ii голос: «Привiт, Арчi», i в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнiвом, що iм судилося стати друзями, хоча, звiсно, це було смiховинним припущенням, оскiльки звiдки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неi, але ж ось воно – вiдчуття, iнтуiцiя, впевненiсть в тiм, що вiдбувалося дещо значуще, що невдовзi вiн та Емi Шнайдерман вирушать в тривалу спiльну подорож.
Того дня у них був Бобi Джордж зi своiм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсi Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотiлося розмовляти з жодним iз них – анi з метикуватим Карлом, анi з легковажним i завжди пустотливим Бобi. Йому хотiлося бути з Емi, единою, окрiм Бобi та Карла, молодою людиною на гулянцi, i тому через хвилину пiсля вiтального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхiдностi дiлити Емi з iншими гостями, зробив хитрий хiд i запросив ii до своеi кiмнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та iмпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходiмо», i вони подалися до Фергюсоновоi криiвки на другому поверсi, яка вже була не храмом Кеннедi, а примiщенням, напханим книжками та платiвками; книжок та платiвок було так багато, що вони вже не помiщалися на полицях, i тому iх доводилося складувати дедалi бiльшими стосами пiд найближчою до лiжка стiною, i Фергюсон з приемнiстю пiдмiтив, як Емi, зайшовши до кiмнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки вiдомих iмен i знаменитих творiв, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зi словами: «До бiса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я iще не читала». Невдовзi вона всiлася на пiдлогу бiля лiжка, i Фергюсон, слiдуючи ii прикладу, також сiв на пiдлогу, лицем до Емi на вiдстанi трьох футiв вiд неi, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, i протягом наступних пiвтори години вони говорили, зупинившись лише тодi, коли хтось постукав у дверi i оголосив, що в дворi вже подають страви. Ця заява погнала iх униз, де вони ненадовго приедналися до решти компанii, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутностi своiх батькiв, котрi, всi четверо, анi оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потiм Емi встромила руку в свою сумочку, видобула звiдти пачку «Лакi Страйк» i пiдкурила цигарку прямiсiнько в присутностi своiх батькiв (якi знову й бровою не повели), при цьому пояснивши iм, що вона багато не курить, але iй подобаеться присмак тютюну пiсля iжi, а пiсля того, як iжа й цигарка були спожитi, Фергюсон та Емi вибачилися й повiльно пiшли прогулятися мiкрорайоном в променях сiдаючого сонця i невдовзi опинилися на тiй лавцi, де вiн востанне поцiлував Анну-Марiю перед тим, як вона щезла, а невдовзi пiсля того, як Фергюсон та Емi домовилися побачитися наступноi суботи в Нью-Йорку, вони також почали цiлуватися – то був незапланований спонтанний порив, iхнi вуста прикипiли одне до одного, язики завертiлися, зуби зацокали, невгамовнi еротичнi зони iхнiх статево дорослих тiл збудилися, й вони почали цiлуватися з таким захватом i так самозабутньо, що мало не поз’iдали один одного. Але Емi раптом вiдсахнулася вiд нього й почала смiятися; то був вибух захеканого й ошелешеного смiху, i невдовзi Фергюсон також почав смiятися. «Чорт забирай, Арчi!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираемо один з одного одiж». Емi пiдвелася й простягнула йому праву руку. «Ходiмо, навiжений! Ходiмо назад до будинку».
Вони були однакового вiку, або майже однакового: iй було двiстi мiсяцiв, а йому – сто дев’яносто вiсiм, але через те, що Емi народилася наприкiнцi 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емi на цiлий рiк випереджала його у школi, а це означало, що вона невдовзi мала пiти до випускного дванадцятого класу, тодi як йому iще належало смиренно скнiти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, iще безiменним, тодi як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життевого маршруту i вже починала пакувати валiзи. Емi сказала, що подасть документи до рiзних вузiв одночасно. Всi казали iй, що треба буде пiдстрахуватися, мати другий i навiть третiй запасний варiанти, але насправдi ii найпершим i, фактично, единим варiантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дiвчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбii, i тому ii мета номер один полягала в тiм, щоби залишитися в Нью-Йорку.
– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все свое життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобi не податися кудись деiнде?
– Я вже була деiнде, – вiдповiла Емi, – в багатьох мiсцях, i кожне з них мае назву «Мiсто Нудьги». Тобi коли-небудь доводилося бувати в Бостонi або Чикаго»
– Нi.
– Це – Мiсто Нудьги Один i Мiсто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесi ти був?
– Нi, не був.
– Це Мiсто Нудьги Три.
– Зрозумiло. Але як щодо вузу десь на селi? Ну, Корнелл, Смiт, i таке iнше? Зеленi галявини й лункi просторi коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкiллi?
– Джозеф Корнелл – генiй, а фiрма «Смiт Бразерс» виробляе чудовi краплi вiд кашлю, але просиджувати штани в глушинi чотири роки поспiль – це не мое уявлення про цiкаво проведений час. Нi, Арчi, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого мiсця немае.
