скачать книгу бесплатно
– Одинадцять з половиною.
– І ти гадаеш, я повiрю, що хлопець твого вiку здатен висувати такi полiтичнi аргументи, як в оцiй статтi? Ти iще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовуе тобi оце огидне смiття, i я пiдозрюю, що це – твiй батько або матiр.
– Вони не зрадники, мiстере Джеймсон. Вони люблять свою краiну.
– В такому разi це мав бути хтось iнший. Хто?
– Нiхто.
– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я пiдтримав ii, еге ж? Я навiть погодився дати тобi iнтерв’ю для одноi зi статей. Менi сподобалася твоя iдея, бо саме цим, на мою думку, i мае займатися такий здiбний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодноi полiтики, але тут починаються канiкули, i ти повертаешся пiсля них до школи червоним комунiстом. І що менi тепер з тобою робити?
– Якщо проблема в «Хрестоносцi», мiстере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останне число налiчувало п’ятдесят примiрникiв, i половину з них завiяло вiтром пiсля того, як почалася бiйка. Я сумнiвався, продовжувати випуск газети чи нi, але пiсля сьогоднiшньоi бiйки я прийняв остаточне рiшення. «Хрестоносця на брукiвцi» бiльше не iснуе.
– Обiцяеш, Фергюсоне?
– Їй-богу.
– Дотримуйся своеi обiцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуеш на вiдсторонення вiд занять.
– Нi, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене вiдсторонили. Тепер всi хлопцi в класi будуть проти мене, i тому школа – це останне мiсце, куди менi хотiлося б ходити. Вiдсторонiть мене на тривалий термiн, мiстере Джеймсон.
– Не треба так жартувати, Фергюсоне.
– А я й не жартую. Я у класi мов бiла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.
У батька тепер був iнший напрямок роботи. «Домашнiй Свiт» припинив iснування, але тепер на межi Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка пiд назвою «Тенiсний Центр Саут-Маунтiн». Вона мiстила шiсть критих кортiв, де ентузiасти тенiсу з найближчих районiв могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рiк – i в дощ, i в снiг, вдень i вночi, зимовими й лiтнiми ранками iще до свiтанку; пiвдюжини кортiв з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами i спецiалiзованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросiвки та бiла тенiсна форма для чоловiкiв та жiнок. Суд вирiшив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, i страхова фiрма виплатила повну суму страховки, але замiсть вiдбудувати магазин чи вiдкрити iнший в новому мiсцi батько Фергюсона щедро виплатив своiм братам-спiввласникам iхню частку грошима (по шiстдесят тисяч доларiв кожному), а решту сто тисяч використав для реалiзацii свого тенiсного проекту. Лью та Мiллi подалися до пiвденноi Флориди, де Лью став органiзатором собачих перегонiв та матчiв в хай-алай, тодi як Арнольд вiдкрив у Моррiстаунi магазин, що спецiалiзувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полицi повiтряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свiчечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й налiпками, але Нью-Джерсi був iще неготовим до такоi новаторськоi концепцii, i коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлi по допомогу, i той влаштував його на роботу до своеi спецiалiзованоi крамницi в Тенiсному центрi. Що ж стосуеться Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною рокiв, якi знадобилися Арнольду, щоби загнати свiй магазин в могилу, вiн займався пошуками капiталу, аби пiдкрiпити грошi, якi вiн вклав у власний проект; знайшов i купив дiлянку землi, консультувався з архiтекторами та пiдрядчиками, а насамкiнець спорудив Тенiсний центр, який вiдкрився в березнi 1956 року, через тиждень пiсля дев’ятого дня народження свого сина.
Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й тi химернi лункi звуки, якi видавали тенiснi м’ячi в ii просторому примiщеннi, подобалося попурi з ударiв ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кiлька кортiв використовувалися одночасно, переривчастi верески гумових пiдошов кросiвок на жорсткiй поверхнi, досадливi зойки та радiснi вигуки, довгi iнтервали, пiд час яких нiхто не промовляв анi слова, мовчазна серйознiсть гравцiв у бiлiй формi, з якою вони перебивали бiлi м’ячi через бiлу сiтку – маленький замкнений свiт, абсолютно несхожий на великий свiт за межами куполоподiбноi споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змiнивши вид дiяльностi, бо коли ти втрачаеш iнтерес до телевiзорiв, холодильникiв та пружинних матрацiв, це означае, що настав час покинути корабель i розпочати щось нове. А якщо батько так любив тенiс, то чом би не заробляти на своiй улюбленiй грi? Іще в 1953 роцi, в тi лячнi днi пiсля того, як «Домашнiй свiт» згорiв дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтiн», матiр попередила його про ризики, пов’язанi з такою авантюрою, про величезну вiдповiдальнiсть, яку вiзьме на себе батько. І дiйсно: на цьому шляху трапилося багато злетiв та падiнь, i навiть пiсля спорудження центру знадобився певний час, щоби кiлькiсть його членiв стала достатньо великою, аби iхня абонентська плата перевищила щомiсячнi витрати на експлуатацiю такоi великоi будiвлi, а це означало, що майже три з половиною роки вiд кiнця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонiв змушена була майже повнiстю покладатися на заробiтки студii «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але вiдтодi справи пiшли краще, центр та студiя працювали з пристойними прибутками i гарантували дохiд достатнiй, щоби забезпечити такi розкошi, як новий «б’юiк» для батька, нове зовнiшне оздоблення будинку, норковий палантин для матерi i два сезони пiдряд в лiтньому таборi для Фергюсона. Але навiть попри те, що iхнi матерiальнi умови значно покращилися, Фергюсон розумiв, що для забезпечення й пiдтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що iхня робота поглинала багато сил, i що для всього iншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свiй центр вiдкритим для вiдвiдувачiв сiм днiв на тиждень з шостоi ранку й до десятоi вечора, i хоча йому й допомагали найманi працiвники, зокрема, Чак О’Шi та Бiл Абрамович, якi могли бiльш-менш самостiйно справлятися зi своiми обов’язками, Джон Робiнсон, колишнiй носiй на залiзничному вокзалi, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав своi години в спецмагазинi, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетенi перегонiв, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато i Рiчi Сiгель, котрi працювали по черзi змiнами по шiсть-сiм годин, i пiвдесятка старшокласникiв, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рiдко брав собi вихiднi в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.
Через те, що його батьки були такi зайнятi на роботi, Фергюсон звик власнi проблеми вирiшувати сам. Вiн знав, що в разi критичноi ситуацii зможе покластися на материнську допомогу, але рiч була в тiм, що протягом останнiх двох рокiв критичних ситуацiй не спостерiгалося, принаймнi таких, якi змусили б його кинутися до матерi по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, бiльшiсть з тих ситуацiй, якi ранiше можна було визнати критичними, усохли до розмiру маленьких проблем, якi вiн мiг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на iгровому майданчику перед початком першого дня занять, звiсно, було великою проблемою. Звинувачення в поширеннi комунiстичноi пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну iз них критичною? Дарма, що вiн готовий був розплакатися пiсля прочухана, отриманого в кабiнетi директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозi додому. То був жахливий день, мабуть, найгiрший день у всьому його життi, за винятком того дня, коли вiн впав з дуба й зламав собi ногу, i тому вiн мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своiм приятелем, принижений iншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким i боягузливим директором, настiльки боягузливим, що вiн навiть не спромiгся вiдсторонити його вiд занять… Так, Фергюсон почувався пригнiченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тiм, щоби розповiдати про це своiм батькам? Звiсно, матiр дуже спiвчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на колiна й вислуховувала його сльозливi ламентацii. А потiм вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонуе мiстеру Джеймсону й скаже все, що про нього думае, потiм будуть батькiвськi збори, i дорослi кричатимуть про пiдривну дiяльнiсть лiвакiв, про те, що його батьки – теж лiваки, тож який з цього буде толк, яким чином матiр зможе вберегти його вiд iще одного удару в живiт чи в обличчя? Батько пiдiйшов би до цiеi проблеми з практичного боку. Вiн дiстав би боксерськi рукавички й дав би Фергюсону iще один урок мистецтва кулачного бою, цiеi, за словами батька, «премилоi науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнiшу за цю), i протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слiд тримати правильну стойку й захищатися вiд вищого на зрiст суперника. Але який толк був з рукавичок на iгровому майданчику, де люди билися голими кулаками i не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двое на одного, трое на одного i навiть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько iнакше не мiг, матiр iнакше не могла, i тому вiн мав розбиратися з усiм цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпiти, не з’являтися на iгровому майданчику i сподiватися дожити до Рiздва.
Цiлий навчальний рiк вiн жив у пеклi, але природа того пекла, i закони, якими воно керувалося, безперервно змiнювалися з мiсяця в мiсяць. Фергюсон гадав, що, в основному, все зведеться до ударiв та запотиличникiв, на якi вiн неодмiнно вiдповiдатиме щосили й з готовнiстю, але великi битви на вiдкритому повiтрi вже були знятi з порядку денного, i хоча його часто стусали протягом перших тижнiв занять, вiн жодного разу не мав нагоди завдати удару у вiдповiдь, бо стусани, якi вiн отримував, завдавалися зненацька й без попередження – раптом до нього пiдбiгав якийсь хлопець, стусав його в руку, в спину або в плече, i так само раптово зникав, перш нiж Фергюсон встигав зреагувати. Тi удари були болючими, раптовi пiдлi наскоки з одним ударом, коли нiхто не бачив, кожного разу iнший хлопець, дев’ятеро рiзних хлопцiв з одинадцятьох у його класi, вони немовби змовилися й розробили свою стратегiю заздалегiдь, а коли Фергюсон отримав дев’ять ударiв вiд дев’яти рiзних хлопцiв, напади припинилися. Пiсля цього почався бойкот, тi ж самi дев’ятеро хлопцiв вiдмовлялися розмовляти з ним, вдаючи, що не чують Фергюсона, коли той розкривав рота й щось казав, вони мовчали, дивлячись на нього порожнiми байдужими очима i поводячись так, наче вiн був невидимим, такою собi краплиною нiщо, яка розчинялася в порожньому просторi. Потiм настав перiод, коли його почали штурхати додолу – старий трюк, коли один хлопець стае навколiшки позаду, а другий штовхае його спереду, швидкий поштовх – i Фергюсон втрачав рiвновагу й падав, перекочуючись через спину того, хто причаiвся позаду. При цьому вiн неодноразово вдарявся головою об долiвку, i було в цьому не лише приниження, що його застукали зненацька, а й сильний бiль. Хлопцям було дуже смiшно, вони отак веселилися за його рахунок, причiм настiльки хитро й вправно, що мiстер Блейсi, схоже, нiчого не помiчав. Зiпсованi малюнки, пописанi закарлючками завдання з математики, вкраденi торбинки з бутербродами, смiття в комiрцi, вiдрiзаний рукав куртки, снiг в калошах, собаче лайно пiд його партою. Зима була сезоном злих витiвок, жорстокою порою злостивостi й дедалi глибшого вiдчаю, а потiм через пару тижнiв пiсля його дванадцятого дня народження бойкот скiнчився, i знову почалися стусани.
Якби не дiвчата, то Фергюсон, звiсно, розпався б на шматки, але жодна з дванадцяти дiвчат у класi не обернулася проти нього, до того ж було двое хлопцiв, котрi вiдмовилися брати участь у цьому дикунствi: товстий i трохи недоумкуватий Ентонi Де-Люкка, вiдомий пiд прiзвиськами Товстун, Кабан та Медуза, який завжди з повагою ставився до Фергюсона i який був у минулому мiшенню знущань з боку Кролика й компанii, а також новий хлопець, Говард Смол, мовчазний iнтелiгентний хлопець, який перебрався до Вест-Оранджу з Манхеттена пiсля лiтнiх канiкул i який досi намацував свiй шлях як новачок в примiськiй глушинi. Фактично, бiльшiсть учнiв була в таборi Фергюсона, i завдяки тому, що був вiн не один, принаймнi, не абсолютно один, йому вдавалося зносити знущання, дотримуючись своiх трьох основних принципiв: нiколи не давати супротивникам побачити, як вiн плаче, нiколи не реагувати в станi пригнiчення або лютi i нiколи не розповiдати про це людям авторитетним, а особливо своiм батькам. Звiсно, це було жорстоке й деморалiзуюче випробування, з незчисленними сльозами, виплаканими вночi у подушку, жорстокi мрii про витончену помсту, тривалi падiння в кам’янистi розщелини меланхолii, гротескнi запаморочення свiдомостi, коли вiн уявляв, що стрибае вниз з Емпайр-Стейт-Бiлдiнг, тихi але пристраснi промови про несправедливiсть, яку вчиняли по вiдношенню до нього, супроводжуванi поривчастими й шаленими нападами презирства до самого себе, приховане переконання, що вiн заслужив на таке покарання, бо сам накликав на себе цей жах. Але все це було наодинцi. А на людях Фергюсон змушував себе бути стiйким, зносити стусани без единого зболеного вереску, iгнорувати iх так, як iгнорують мурах або погоду десь у Китаi, виходячи з кожного нового приниження наче переможець в якiйсь вселенськiй боротьбi добра зi злом, стримуючи будь-який вираз смутку чи приниження, бо вiн знав, що дiвчата спостерiгають за ним, i чим хоробрiше протистояв Фергюсон своiм нападникам, тим бiльше пiдтримували його дiвчата.
Все було не так просто. Їм було вже по дванадцять рокiв або майже дванадцять, i дехто з дiвчат та хлопцiв вже починали «вiдпаровуватися», а колишня вiдстань мiж статями звузилася настiльки, що жiноче й чоловiче мало тепер практично спiльне пiдгрунтя; раптом почалися розмови про друзiв та подруг, про постiйнi зустрiчi, а майже кожного уiк-енду проводилися гулянки з танцюльками та грою «в пляшечку», i тепер тi ж самi хлопцi, якi iще рiк-два тому терзали дiвчат, смикаючи iх за коси та щипаючи iм руки, прагнули з ними цiлуватися. Тiммерман, i досi парубок номер один, зав’язав романтичнi стосунки з дiвчиною номер один, Сюзi Краусс, i вони удвох панували у класi, мов монарше подружжя, мiстер та мiс Популярнiсть-1959. Фергюсону допомагало те, що вони з Сюзi були друзями iще з дитячого садочку i що вона очолювала сили, якi протистояли забiякам. Коли наприкiнцi березня стало вiдомо, що вона зустрiчаеться з Тiммерманом, атмосфера дещо змiнилася, i невдовзi Фергюсон помiтив, що напади на нього порiдшали, i в них брали участь вже менше хлопцiв. Нiхто про це анi слова не сказав. Фергюсон пiдозрював, що Сюзi поставила свого кавалера перед ультиматумом: припини знущатися над Фергюсоном, iнакше я пiду, i через те, що Тiммерману бiльше хотiлося зустрiчатися з Сюзi, анiж мучити Фергюсона, вiн вiдступив. Вiн i досi ставився до Фергюсона зi зневагою, але кинув спiлкуватися з ним мовою кулакiв i бiльше не псував його манаткiв, тож коли Тiммерман вийшов з Банди Дев’ятьох, за ним слiдком вийшли й кiлька iнших хлопцiв, оскiльки Тiммерман був iхнiм ватажком i вони наслiдували його у всьому, тому за два з половиною мiсяцi до закiнчення шкiльного року залишилося тiльки четверо мучителiв – Кролик та його банда iмбецилiв, i хоча протистояння цим чотирьом також було справою не з приемних, це все одно було значно краще, анiж бути гнаним зграею з дев’ятьох ненависникiв. Сюзi не сказала йому, говорила вона з Тiммерманом чи нi (чиннi правила етикету вимагали, щоби вона не висловлювалася на цю тему з огляду на вiрнiсть своему кавалеру), але Фергюсон майже не сумнiвався, що вона з ним все ж таки говорила, i настiльки вдячним вiн був ii шляхетному серцю, що почав потайки сподiватися, що пiсля того, як вона колись кине Тiммермана, перед ним вiдкриеться поле для дiяльностi й вiн спробуе з нею свого щастя. Вiн думав про це безперервно в першi веснянi тижнi i вирiшив, що найкращий варiант – це запросити ii провести з ним суботу в батьковому тенiсному центрi, де вiн влаштував би iй екскурсiю, продемонструвавши свою обiзнанiсть з внутрiшньою структурою i методом роботи цього закладу, i це неодмiнно справить на Сюзi враження i створить у неi настрiй, сприятливий для поцiлунку, а може – i кiлькох поцiлункiв, а якщо не поцiлункiв, то вони хоча б за руки потримаються. Зважаючи на скороминущiсть таких пiдлiткових любовних захоплень в тому куточку передмiсть штату Нью-Джерсi, де середнiй альянс тривав вiд двох до трьох тижнiв, а двомiсячна дружба прирiвнювалася до десятилiтнього шлюбу, Фергюсон цiлком резонно сподiвався, що слушна нагода може випасти йому iще до завершення навчального року.
А тим часом вiн придивлявся до Глорii Долан, яка була гарнiшою за Сюзi Краусс, але не такою цiкавою, бо була вона дiвчиною милою й спокiйною, на вiдмiну вiд рвучкоi й iскрометноi Сюзi; однак Фергюсон поклав на неi око, бо виявив, що Глорiя поклала око на нього, причому в буквальному сенсi, бо поглядала на Фергюсона тодi, коли iй здавалося, що вiн цього не бачить. Багато разiв за останнiй мiсяць вiн ловив ii на тiм, що вона дивилася на нього на уроцi, сидячи за своею партою, коли мiстер Блейсi повертався спиною до класу й починав писати чергову математичну задачку на дошцi, i тодi Глорiя вже не звертала увагу на бiлi крейдянi цифри, а натомiсть вивчала поглядом Фергюсона так, наче вiн став для неi предметом посиленого iнтересу, а коли Фергюсон став свiдомим цього iнтересу, вiн i собi почав вiдвертати погляд вiд дошки й дивитися на дiвчину, i iхнi погляди стали зустрiчатися дедалi частiше, а кожного разу, коли це вiдбувалося, вони посмiхалися один одному. На тому вiдрiзку свого життевого шляху Фергюсон iще очiкував на свiй перший поцiлунок, перший поцiлунок вiд дiвчини, справжнiй поцiлунок – на вiдмiну вiд фальшивих поцiлункiв вiд матерiв, бабусь та кузин, палкого поцiлунку, еротичного поцiлунку, поцiлунку, який виходить за межi простого дотику вуст i кидае його в полiт над доти незвiданою територiею. Вiн вже був готовий до такого поцiлунку, вiн думав про нього iще задовго до свого дня народження, а протягом кiлькох останнiх мiсяцiв вони з Говардом Смолом неодноразово й подовгу обговорювали цю тему, тож тепер, коли вони з Глорiею Долан потайки обмiнювалися поглядами та посмiшками на уроках, Фергюсон вирiшив, що саме Глорiя мае стати першою, бо всi ознаки свiдчили про неминучiсть того, що вона стане першою. Саме так воно i сталося в п’ятницю увечерi наприкiнцi квiтня пiд час гулянки в будинку Пеггi Голдштайн на вулицi Меррiвуд-Драйв, коли Фергюсон вивiв Глорiю до тильного двору i поцiлував ii. А оскiльки вона вiдповiла на його поцiлунок, то вони iще довго цiлувалися, значно довше, анiж вiн сподiвався, мабуть, хвилин з десять-дванадцять, а коли на четвертiй чи п’ятiй хвилинi Глорiя просунула йому в рота свого язика, то все раптом змiнилося, i Фергюсон збагнув, що вiн живе тепер в новому свiтi i нi за що не повернеться до свiту старого.
Окрiм отих вiкопомних поцiлункiв з Глорiею Долан, якi змiнили його життя, iще одною доброю обставиною того недоброго року стала його дедалi глибша дружба з новим хлопцем, Говардом Смолом. Цiй дружбi посприяло те, що Говард прийшов з iншого району, що вiн з’явився на сценi отого першого злощасного ранку нового навчального року без упередженостi й забобонiв стосовно того, хто був ким чи мав бути у класi, що вiн придбав трете число «Хрестоносця» через кiлька хвилин пiсля своеi появи на iгровому майданчику i що в ту мить, коли Говард з радiсним ентузiазмом вивчав змiст газети, вiн помiтив, як на хлопця, котрий щойно ту газету йому продав, напав Тiммерман та iншi хлопцi, а оскiльки Говард Смол був людиною, здатною вiдрiзняти добро вiд зла, то вiн негайно став на бiк Фергюсона i завжди вiдтодi був на його боцi; завдяки ж тому, що вiн також iнколи зазнавав нападiв за свою злочинну пiдтримку Фергюсона, двое хлопчакiв зблизилися, бо кожен з них був би абсолютно одиноким, якби когось iз них в класi не було. Отак парii з шостого класу стали друзями, а через мiсяць – друзями не розлий вода.
Говард, а не Говi – в жодному разi не Говi. Малий за прiзвищем[7 - Small (англ.) – малий.], але не за розмiрами, на якихось пiвдюйма нижчий за Фергюсона i вже починаючий вбиватися в тiло, вже не худорлява дитина, а мiцний напiвпiдлiток, масивний i дужий, фiзично безстрашний спортсмен-камiкадзе, котрий компенсував своi посереднi здiбностi неустанним ентузiазмом та працьовитiстю. Дотепний i доброзичливий, кмiтливий учень з талантом показувати хорошi результати в стресових ситуацiях, який перевершив навiть Тiммермана в процентних показниках академiчноi успiшностi, любитель книг, як i Фергюсон, дослiдник-початкiвець в полiтицi, як i Фергюсон, цей хлопець мав дивовижний талант до малювання. Олiвець, що вiн носив його в кишенi, безперервно витворював пейзажi, портрети та натюрморти майже фотографiчноi точностi, а iще – карикатури й комiкси, котрi брали свiй гумор здебiльшого з химерних каламбурiв, слiв, висмикнутих зi своеi звичноi ролi через те, що вони були спiвзвучними з iншими, неспорiдненими словами, наприклад, його малюнок пiд назвою «Вiн летить у повiтрi з надзвичайною легкiстю», на якому був зображений хлопець, котрий мчав по небу з величезною лiтерою «Л» у простягнутих вперед руках, тодi як iншi хлопцi на задньому планi насилу тягнули на собi малесенькi «л»; або, наприклад, улюблений Фергюсонiв малюнок, де слово «неборак» Говард розтлумачив як рака, що мчить зоряним небом мов реактивний лайнер. Яка кумедна iдея, подумав Фергюсон, який же ж тонкий слух треба мати, щоби розполовинити початкове слово й зробити з нього два нових! Але бiльше за слух важило око, око в поеднаннi з рукою, бо результат не вийшов би таким вражаючим, якби летючий рак-лiтак не був зображений з такою скрупульозною точнiстю в деталях, яку Фергюсону iще нiколи не доводилося бачити ранiше.
Батько Говарда працював викладачем математики, вiн перебрався з сiм’ею до Нью-Джерсi, бо йому запропонували нову посаду декана в Монклерському державному педагогiчному коледжi. Мати Говарда працювала редакторкою жiночого журналу пiд назвою «Затишна домiвка», i це означало, що п’ять днiв на тиждень вона iздила примiським транспортом на роботу до Нью-Йорка й тому рiдко поверталася до Вест-Оранджу ранiше сутiнок. А через те, що у Говарда був двадцятирiчний брат i вiсiмнадцятирiчна сестра (котрi обидва вчилися в коледжi), його особистi обставини були напрочуд схожими на Фергюсоновi: де факто вiн був единою дитиною в родинi i здебiльшого повертався зi школи до порожньоi домiвки. В 1959 роцi мало хто з жiнок iз передмiстя мав роботу, але у Фергюсона та Говарда були матерi, якi були бiльш нiж просто домогосподарками, i тому хлопцi змушенi були до бiльшоi самостiйностi й самодостатностi, анiж основна маса iхнiх однокласникiв, тож коли iм виповнилося дванадцять i вони постали на порозi юностi, той факт, що вони мали в своему розпорядженнi великi промiжки вiльного часу, явно пiшов iм на користь, оскiльки на такiй стадii життя батьки здебiльшого бувають для пiдлiткiв найменш цiкавими людьми у свiтi, тому чим менше хлопцям доводилося з ними спiлкуватися, тим краще. Пiсля школи вони могли пiти додому до Фергюсона, увiмкнути телевiзор i дивитися такi програми, як American Bandstand або Million Dollar Movie i при цьому не боятися догани за марнування безцiнних годин свiтлого часу, сидячи в чотирьох стiнах тодi як надворi такий чудовий день. Тоi весни iм навiть вдалося двiчi умовити Глорiю Долан та Пеггi Голдштайн прийти до Фергюсона i влаштувати у вiтальнi танцi на чотирьох, а оскiльки Фергюсон та Глорiя вже були на той час досвiдченими «цiлувальниками», то iхнiй приклад надихнув Говарда й Пеггi також долучитися до непростого мистецтва «поцiлункiв з язиком». А iще вони ходили додому до Говарда, добре знаючи, що там iм нiхто не заважатиме й нiхто за ними не шпигуватиме, вiдмикали нижню шухляду столу Говардового брата i видобували звiдти цiлий стос «журналiв для чоловiкiв», якi вiн хитромудро ховав пiд безневинним пiдручником з хiмii для старших класiв середньоi школи. Перегляд журналiв супроводжувався тривалими розмовами про те, яка з оголених жiнок найкрасивiша, порiвняннями моделей «Плейбою» з моделями таких журналiв, як «Джент» i «Свенк»; лискучi вправно освiтленi кольоровi фото майже неземних моделей «Плейбоя» сильно контрастували з грубiшими зернистими фотографiями в iнших журналах, вилощенi вiдомi всiй Америцi молодi красунi – i хтивi хвойди з грубiшими обличчями та вибiленим волоссям; суть дискусii мiж Говардом та Фергюсоном завжди зводилася до того, хто з жiнок збуджував iх найбiльше i з ким би з них iм хотiлося б переспати, коли iхнi тiла дозрiють до справжнього сексу, який був для них обох наразi неможливим, але чекати залишилося недовго – може, пiвроку, може, рiк, коли вони увечерi одного дня полягають спати хлопцями, а вранцi наступного дня прокинуться справжнiми мужчинами.
Фергюсон вiдслiдковував змiни у своему тiлi з першоi ознаки прийдешньоi зрiлостi, котра проявилася у виглядi поодинокоi волосини, яка виросла у нього пiд лiвою пахвою, коли йому було десять з половиною рокiв. Вiн знав, що це означало, i був здивований, оскiльки, як на нього, ця ознака з’явилася надто рано, i в той момент вiн був iще не готовий попрощатися зi своiм еством маленького хлопчика, в якому вiн перебував iще змалечку. Фергюсон визнав ту волосину огидною й кумедною, таким собi непроханим чужинцем, занапастивши його доти бездоганну й незаплямовану особу, i тому вiн вирвав ii геть. Та через кiлька днiв вона повернулася, тиждень потому з’явилася ii точна копiя, потiм в процес включилася й права пахва, i невдовзi окремi волосини вже важко було розрiзнити, бо вони вже росли острiвцями, а коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вони стали перманентним фактом життя. Зi здивуванням та жахом спостерiгав Фергюсон, як зазнавали трансформацii й iншi дiлянки його тiла: доти майже невидимi бiлявi волосинки на ногах та руках темнiшали, товстiшали, множилися, в нижнiй частинi його колись гладенького живота з’явилося лобкове волосся, потiм, щойно йому виповнилося тринадцять, огидний чорний пушок почав розмножуватися мiж його носом та верхньою губою, i був той пушок таким огидним та потворним, що одного ранку Фергюсон збрив його батьковою електричною бритвою, а коли через два тижнi пушок вiдрiс, то вiн знову його збрив. Жах полягав у нездатностi контролювати те, що з ним вiдбувалося, в тму вiдчуттi, що тiло його перетворилося на стенд для експерименту, котрий здiйснював якийсь схиблений примхливий науковець, i в мiру того, як нове волосся продовжувало захоплювати все новi й новi дiлянки його тiла, у Фергюсона з голови не йшов Людино-вовк, герой отого моторошного фiльму, який вони з Говардом дивилися одного осiннього вечора, i в якому йшлося про перетворення нормального чоловiка на шерстисту потвору. Тепер Фергюсон сприймав цей фiльм як притчу про ту безпораднiсть, яку вiдчувае чоловiк в перiод статевого дозрiвання, бо ти приречений стати таким, яким мають зробити тебе твоi гени, i допоки цей процес не скiнчиться, ти не можеш знати, що принесе тобi наступний день. В цьому й полягав увесь жах поточноi ситуацii. Але наряду з жахом була також i цiкавiсть вперемiшку зi здивуванням, усвiдомлення того, що хоч якою б довгою та важкою не буде ця подорож, вона неминуче приведе до царства еротичного блаженства.
Проблема полягала в тiм, що Фергюсон про це блаженство iще нiчого не знав, i хоч як вiн не намагався уявити собi тi емоцii, котрих зазнае його тiло в судомах оргазму, фантазiя раз по раз пiдводила його. Його раннi роки пiсля десятого дня народження були сповненi чутками та плiтками, не пiдкрiпленими доконаними фактами, то були непiдтвердженi iсторii вiд хлопцiв, якi мали старших братiв пiдлiткового та юнацького вiку, в котрих йшлося про неймовiрнi спазми, пов’язанi з отриманням еротичного блаженства, про пульсуючi потоки молочно-бiлоi рiдини, якi чвиркали з пенiса i якi, начебто, вистрелювали на кiлька футiв чи навiть ядрiв угору, то була так звана еякуляцiя, завжди супроводжувана таким бажаним блаженним вiдчуттям, котре брат Говарда Том характеризував як найкраще вiдчуття у свiтi, та коли Фергюсон напосiв на нього й попросив розповiсти про нього детальнiше, Том вiдповiв, що навiть не знае, з чого почати, бо все це дуже складно описати словами, i що Фергюсону просто доведеться почекати, поки прийде його час вiдчути це почуття. То була гнiтюча вiдповiдь, бо вона анiтрохи не просвiтила невiгластво Фергюсона, i тодi як декотрi суто науковi термiни були йому вже вiдомi, наприклад, сперма, липуча рiдина, що вистрелюе з тебе, несучи в собi сперматозоiди, необхiднi для створення дiтей. Кожного разу, коли Фергюсон чув це слово, вiн чомусь незмiнно уявляв собi отих сперматозоiдiв у виглядi купки матросикiв в молочно-бiлих унiформах, якi сходили на берег i прямували до розвеселих портових ганделикiв, де флiртували з напiвголими жiнками i спiвали хором напiдпитку моряцьких пiсень пiд пошарпану гармошку, на якiй грав одноногий чоловiк в смугастiй сорочцi. Бiдолашний Фергюсон! В його головi панувала мiшанина, i через те, що вiн не мiг собi уявити, що означало насправдi кожне з нових слiв, його думки зазвичай кидалися у багатьох напрямках одночасно. Невдовзi матросiв змiнювали негритоси, i вiн уявляв себе чорношкiрим юнаком в бiлiй унiформi, який заходить до шумного бару, а опiсля на змiну негритосам приходили альбатроси.
Було ясно, що головним актором у цiй драмi був його пах. Або, якщо вдатися до термiнологii древнiх юдеiв, його чресла. Себто, його «приватне господарство», яке в медичнiй лiтературi зазвичай називали генiталiями. Скiльки вiн себе пам’ятав, торкатися до них завжди було приемно, було приемно мацати свiй пенiс, коли нiхто не бачив, наприклад, в лiжку уночi або рано-вранцi, м’яти й телiпати отой вiдросток плотi доти, поки вiн не настовбурчувався, збiльшуючись в розмiрi вдвiчi, втричi, а то й в чотири рази. Ця приголомшлива мутацiя супроводжувалася поширенням в усьому тiлi якогось iще не до кiнця усвiдомленого задоволення, котре вiдчувалося особливо сильно в його нижнiй частинi як безладний наплив вiдчуття, яке iще не було блаженством, але пiдказувало, що блаженства можна буде досягнути одного дня аналогiчними манiпуляцiями з пенiсом. Тепер Фергюсон мужнiв i зростав стабiльно й безперервно, кожного ранку його тiло здавалося трохи бiльшим, нiж учора, а зростання пенiса не вiдставало вiд зростання решти тiла, i цей орган вже не був жалюгiдною дитячою цюцюркою, а перетворювався на дедалi вагомiший вiдросток, який, здавалося, набув власного iнтелекту, подовжуючись i бубнявiючи вiд найменшоi провокацii, особливо в тi днi, коли вони з Говардом дослiджували «чоловiчi» журнали Тома. Вони вже навчалися у сьомому класi, i одного разу Говард розповiв жарт, почутий вiд старшого брата:
Вчитель бiологii запитуе учнiв: «Яка частина тiла здатна розширюватися вшестеро у порiвняннi зi своiм початковим розмiром?» Вiн вказуе пальцем на мiс МакГiллакаддi, але замiсть вiдповiсти на запитання дiвчина червонiе й опускае очi додолу. Потiм вчитель показуе на мiстера Макдональда, i той швидко вiдповiдае: «Зiницi ока». «Вiрно», каже вчитель, а потiм повертаеться до червоноi, мов буряк, мiс МакГiллакаддi й каже iй з роздратуванням на межi презирства: «Хочу зробити вам, дiвчино, три зауваження. По-перше, ви не виконали домашнього завдання. По-друге, у вас щоденник в сумцi, а щось iнше на думцi. І по-трете: коли ви подорослiшаете, вас очiкуватиме величезне розчарування».
Отже, не вшестеро – навiть коли вiн повнiстю виросте. Отже, майбутне пов’язане з цiлком конкретними обмеженнями. Та хоч про якi б конкретнi розмiри не йшлося, хоч якою б не була рiзниця мiж станом м’якоi розслабленостi та станом твердоi готовностi, ця рiзниця в розмiрi буде достатньою на потрiбний день, i на нiч того дня, i на всi ночi та днi опiсля.
Старшi класи середньоi школи не йшли нi в яке порiвняння з початковою школою, в якiй Фергюсон мучився в’язнем попереднi шiсть рокiв. Коли пiсля п’ятдесятихвилинного уроку коридори заповнювала юрма в тисячу учнiв завбiльшки, йому вже не доводилося страждати вiд задушливоi iнтимностi замкнутого простору, де сидiли однi й тi самi двадцять три чи двадцять чотири учня – з понедiлка й до п’ятницi включно, з початку вересня й до кiнця червня. Банда Дев’ятьох канула в Лету, i навiть Кролик з його трьома посiпаками щезли з виду, оскiльки тепер Фергюсон з ними майже не пересiкався. Присутнiсть Тiммермана збереглася, бо вiн був однокласником Фергюсона з чотирьох академiчних дисциплiн, але хлопцi примудрялися спiвiснувати, щосили намагаючись iгнорувати один одного, так, неприемне протистояння тривало, але воно вже не було таким нестерпним, як ранiше. Та найкращим було те, що шляхи Тiммермана й Сюзi Краусс розiйшлися – як Фергюсон i сподiвався, а через те, що сам вiн протягом лiта втратив контакт з Глорiею Долан, його перша «подруга-цiлувальниця» тепер поклала око на симпатичного Марка Коннелi. Фергюсон образився, але не сильно, бо тепер перед ним вiдкрився шлях до Сюзi Краусс, дiвчини його мрiй у шостому класi. Вiн не став баритися, вхопився за нагоду i зайшов до Сюзi одного вечора в перший тиждень пiсля початку занять, що спричинилося до походу в суботу до батькового тенiсного центру, а це, в свою чергу, спричинилося до iхнього першого поцiлунку наступноi суботи та багатьох-багатьох поцiлункiв в наступнi п’ятницi та суботи протягом кiлькох наступних мiсяцiв, а потiм iхнi шляхи також розiйшлися, i Сюзi потрапила до рук вищезгаданого Марка Коннелi, який втратив Глорiю Долан, котрою заволодiв хлопець на iм’я Рiк Бассiнi, а Фергюсон почав залицятися до Пеггi Голдштайн, яка стала справжньою красунею i яка певний час тому порвала з Говардом, але серце найкращого Фергюсонового друга при цьому не постраждало, i тепер вiн пропонував його меткiй та життерадiснiй Еддi Кантор.
Отаким i запам’ятався той рiк – роком ефемерного платонiчного кохання та каруселi зi скороминущих симпатiй; то був також рiк, коли дедалi бiльше його приятелiв стали приходити до школи з дантистськими коригувальними пластинами на зубах, рiк, коли кожен почав перейматися шкiрними висипами та вуграми. Фергюсону повезло. Наразi його обличчя встигло пережити напад лише кiлькох вулканiчних прищiв середнього розмiру, якi не забарилися вискочити за першоi ж нагоди, а його батьки вирiшили, що зуби в нього е достатньо прямими, щоби наражати сина на муки, пов’язанi з профiлактичною ортодонтикою. Ба бiльше, вони наполягли, щоби наступного лiта вiн знову поiхав до табору «Парадиз». Фергюсон був тоi думки, що тринадцять рокiв – це дещо забагато для лiтнього табору, i тому пiсля Рiздвяних канiкул попросив батька дати йому можливiсть в липнi та серпнi попрацювати в його тенiсному центрi, але батько лише розсмiявся й вiдповiв, що вiн iще матиме нагоду напрацюватися досхочу пiзнiше. «Тобi треба побути на свiжому повiтрi Арчi», сказав вiн. «Побiгати й погратися з хлопцями твого вiку. До того ж дозвiл на роботу можна отримати лише в чотирнадцять рокiв. Таким е закон в Нью-Джерсi, а ти ж не хочеш, щоби твiй батько потрапив у халепу через порушення закону, еге ж?»
В таборi Фергюсон почувався щасливим. Вiн завжди почувався там щасливим, i йому було приемно знову зустрiтися зi своiми друзями з Нью-Йорку – з тими кiлькома мiськими хлопчаками, котрi з року в рiк, так само, як i вiн, приiздили на лiто до того табору. Вiн знаходив задоволення в неустанному сарказмi та гуморi цих життерадiсних створiнь, чия манера розмовляти нагадувала йому те, як розмовляли один з одним американськi солдати в фiльмах про Другу свiтову Вiйну – то був жартiвливий iскрометний стьоб, перманентне небажання сприймати будь-що всерйоз, прагнення обернути кожну ситуацiю на привiд для наступного жарту чи саркастичноi ремарки. Було, без сумнiву, щось захоплююче в бажаннi ставитися до життя з такою дотепнiстю та непоштивiстю, але iнколи цi дотепи та саркастичнi зауваги ставали надмiрними й надокучливими, i Фергюсон, коли йому набридали словеснi коники й викрутаси своiх товаришiв по будиночку, ловив себе на тiм, що скучав за Говардом, своiм найлiпшим другом протягом останнiх двох рокiв, своiм найближчим другом за все життя. Та Говард був далеко – на молочнiй фермi свого дядька та тiтки у Вермонтi, де вiн проводив кожне лiто, тому Фергюсон почав писати йому листи пiд час одногодинного пiсляобiднього вiдпочинку; iх було багато – листiв коротких та довгих, в яких вiн описував все, про що думав на поточний момент, бо Говард був единим чоловiком у свiтi, якому вiн мiг вилити душу, единою людиною, якiй вiн мiг довiритися, единим вiрним другом, з яким Фергюсон мiг подiлитися абсолютно всiм – вiд критичних зауважень стосовно iнших людей та коментарiв щодо недавно прочитаних книг i до роздумiв про Бога й про те, як важко стриматися й не перднути в громадському мiсцi.
Загалом листiв було шiстнадцять, i Говард зберiгав iх у квадратному дерев’яному ящичку, зберiгав аж до зрiлого вiку, коли вiн розпочав власне доросле життя, зберiгав тому, що тринадцятирiчний Фергюсон, його друг з бездоганними зубами та усмiхненим обличчям, засновник давно почилого в Бозi, але нiколи не забутого «Хрестоносця на брукiвцi», хлопець, який зламав собi ногу у вiцi шести рокiв, порiзав стопу в три i мало не потонув у п’ять, який героiчно зносив приниження з боку Банди Дев’ятьох i Банди Чотирьох, який цiлував Глорiю Долан, Сюзi Краусс та Пеггi Голдштайн, який рахував днi до того благословенного моменту, коли вiн зможе насолодитися еротичним блаженством, який свято вiрив, що йому гарантовано попереду iще багато рокiв життя, той хлопець не дожив до кiнця лiта. Саме тому Говард Смол i зберiг отi шiстнадцять листiв – бо вони були останнiми слiдами iснування Фергюсона на цiй землi.
«Я бiльше не вiрю в Бога», писав вiн в одному з них. «Принаймнi, в Бога iудаiзму, християнства чи якоiсь iншоi релiгii. Бiблiя стверджуе, що Бог створив людину за власною подобою. Але Бiблiю написали люди, еге ж? А це означае, що це люди створили Бога за своею подобою, а не навпаки. Це також означае, що Бог за нами не спостерiгае, i йому, поза сумнiвом, начхати на те, що люди думають або вiдчувають. Якби вiн хоча б трохи на нас зважав, то не створив би свiту з багатьма жахiттями у ньому. Люди б не воювали у вiйнах, вбиваючи один одного, i не будували б концентрацiйних таборiв. Вони не брехали б, не крали й не шахраювали. Я не кажу, що Бог не е творцем свiту (не люди ж його створили, iй-богу), але вiн, завершивши свою роботу, розчинився на атоми й молекули всесвiту i покинув нас напризволяще битися один з одним».
«Я радий, що Кеннедi висунули кандидатом вiд демократiв», писав Фергюсон в iще одному з листiв. «Вiн подобався менi бiльше за решту кандидатiв, i я впевнений, що восени вiн переможе Нiксона. Не знаю, чому я впевнений, але я не уявляю собi, як американцi зможуть обрати своiм президентом чоловiка на прiзвисько “Хитрий Хлюст”».
«Зi мною в будиночку живуть iще шестеро хлопцiв», йшлося в одному з листiв, «i трое з них е достатньо дорослими, щоби займатися «отим» хоч зараз. Вночi вони мастурбують в своiх лiжках, а потiм розказують iншим, як це класно. Два днi тому вони влаштували, так би мовити, групову мастурбацiю i дозволили iншим дивитися, тож я насамкiнець побачив, як виглядае ота речовина i як вона чвиркае. Вона не молочно-бiла, а радше сметанно-бiла, схожа на майонез або гель для волосся. А потiм один хлопець на iм’я Ендi викинув iще один трюк i зробив те, вiд чого я та решта хлопцiв просто отетерiли. Вiн зiгнувся й посмоктав власного пенiса! Я й гадки не мав, що чоловiк може таке зробити. Себто, що чоловiк може бути настiльки гнучким, щоби скрутити свое тiло таким чином. Наступного ранку я спробував зробити теж саме в туалетi, але у мене й близько нiчого не вийшло. Гадаю, що це на краще. Бо менi не хотiлося б жити з думкою про те, що я – смоктальник пiсюнiв, iй-богу. Але все одно – то було таке химерне видовище!»
«Тут я встиг прочитати три книжки», писав Фергюсон в останньому листi, датованому дев’ятим серпня, «i, як на мене, всi вони просто фантастичнi. Двi з них менi прислала моя тiтка Мiлдред, маленька називаеться «Перетворення» Франца Кафки, а бiльша – «Над прiрвою у житi» Джерома Селiнджера. Третю книгу менi подарував чоловiк моеi кузини, Герi, i називаеться вона «Кандiд», а написав ii Вольтер. Книга Кафки е дуже химерною й читаеться вкрай важко, але вона все одно менi сподобалася. Чоловiк прокидаеться одного ранку й виявляе, що перетворився на гiгантську комаху! Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прiрвою в житi» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цiй книзi нiчого особливого не вiдбуваеться, але манера розмови Голдена (героя твору) е надзвичайно реалiстичною i правдивою, вiн просто не може не сподобатися, i з ним неодмiнно хочеться подружитися. «Кандiд» – стародавня книга, iще з XVIII столiття, але вона шалено смiшна й забавна, я реготав майже над кожною ii сторiнкою. Герi назвав ii полiтичною сатирою. А я просто називаю ii великим твором! Мусиш неодмiнно прочитати ii – i першi двi також. Тепер, коли я iх усi перечитав, мене вразило – настiльки ж вони рiзнi, цi книги! Кожна написана по-своему, i кожна – надзвичайно добре, а це означае, що хорошi книги можна писати по-рiзному. Минулого року мiстер Демпсi не раз казав нам, що е шлях вiрний i шлях хибний – пам’ятаеш? Може, це стосуеться математики та iнших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своему, i якщо твiй шлях вiрний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цiкаво, що я так i не вирiшив, яка з них сподобалася менi найбiльше. Гадав, що розберуся, але так i не розiбрався. Вони менi всi подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосiб написання е правильним способом, вiрним шляхом. Я радий усвiдомлювати, що е багато гарних книжок, яких я iще не встиг прочитати, iх, мабуть, сотнi, якщо не тисячi. Є до чого прагнути!»
Останнiй день Фергюсонового життя, 10 серпня 1960 року, почався з короткоi зливи, яка розпочалася на свiтанку, але на час, коли о сьомiй тридцять зiграли побудку, хмари вiдiгнало вiтром на схiд i небо знову стало блакитним. Фергюсон та шестеро його спiвмешканцiв подалися до iдальнi разом зi своiм вожатим, Бiлом Кауфманом, який у червнi закiнчив другий курс Бруклiнського коледжу. Протягом тих тридцяти чи сорока хвилин, що вони наминали вiвсянку з яечнею, хмари повернулися, i коли хлопцi чимчикували назад до свого будиночку, щоби прибрати в ньому перед оглядом, знову почало дощити, але дощ був дрiбним i майже непомiтним, мов мжичка, тому нiхто не поклопотався анi про накидку, анi про парасольку. Футболки хлопцiв вкрилися дрiбненькими темними цятками вологи, але навiть не встигли промокнути. Одначе коли вони розпочали ритуал прибирання й пiдмiтання, небо потемнiло iще бiльше, i невдовзi розпочався справжнiй дощ, влупивши по даху будиночку вже крупнiшими краплями, чий стукiт дедалi прискорювався. Якусь хвилину двi Фергюсон насолоджувався iхнiм синкопiчним iмпровiзованим ритмом, але потiм iнтенсивнiсть дощу посилилася, i цей забавний ефект зник. Дощ уже не грав музику. Вiн обернувся на масу щiльного нерозбiрливого шуму, схожого на мiшанину ударних iнструментiв. Бiл сказав, що новий погодний фронт насувався з пiвдня, а назустрiч йому йшов холодний фронт з пiвночi, тому, вочевидь, прохолодна дощова погода встановиться надовго. Тож вмощуйтеся якомога зручнiше, хлопцi, сказав вiн. Буде сильна буря, i нам доведеться всю решту дня просидiти у хижцi.
Темне небо стало iще темнiшим, i всерединi будиночку стало темно, як уночi. Бiл увiмкнув лампочку, але навiть пiсля цього вiдчуття темряви в хижцi збереглося, бо 75-ватна скляна булька висiла надто високо пiд стелею, щоби давати достатньо свiтла униз. Фергюсон лежав у лiжку, переглядаючи з лiхтариком старий примiрник журналу Mad, який ходив по руках у його будиночку, i думав, чи було коли-небудь вранцi так темно, як зараз. Дощ щосили лупцював дерев’яну стрiху так, неначе його рiдкi краплини перетворилися на кам’янi, на мiльйони камiнцiв, якi падали з неба, намагаючись пробити дах i поцiлити в мешканцiв хижки. Фергюсон почув, як десь далеко басовито загуркотiв грiм, то був глухий збавлений звук, наче хтось прокашлявся, той грiм прогримiв за багато миль вiд них, можливо, десь далеко в горах, i це видалося Фергюсону дивним, бо вiн звик, що пiд час грози грiм та блискавка завжди йдуть в тандемi з дощем, але в цьому випадку дощ уже почався, вже лило як з вiдра, а грiм iще й близько не встиг до них добратися, i це наштовхнуло Фергюсона на думку, що, можливо, на них одночасно накочуються двi бурi, не лише буря та холодний фронт, як сказав Бiлл, а двi окремих бурi, одна з яких була вже безпосередньо над ними, а друга пiдходила з пiвночi, i якщо перша буря iще не встигла розгулятися в повну силу до пiдходу другоi, то двi бурi зiштовхнуться одна з одною, змiшаються, i в результатi виникне потужний шторм, подумав собi Фергюсон, монументальний шторм, всiм штормам шторм.
Лiжко праворуч вiд Фергюсона займав хлопець на iм’я Хол Краснер. Іще з початку лiта вони постiйно розiгрували мiж собою комедiю, в якiй уособлювали кмiтливого Джорджа й нетямущого Леннi, волоцюг з роману Стейнбека «Про людей та мишей», який кожен з них читав ранiше i який вони вважали сповненим всiляких комiчних ситуацiй. Фергюсон грав Джорджа, Краснер – Леннi, i майже кожного дня вони по кiлька хвилин поспiль iмпровiзували для своiх персонажiв схибленi дiалоги, безперервну низку всiляких дурощiв, якi, наприклад, починалися з того, що Леннi запитував Джорджа, як iм житиметься, коли вони потраплять до раю, або з того, що Джордж радив Леннi не колупатися в носi на людях; то були обмiни iдiотськими реплiками, бiльше схожими, мабуть, на витвори комiкiв Лорела та Хардi, анiж на Стейнбека, але хлопцям цi веселi витiвки подобалися, тож коли почався сильний дощ, i всi у таборi поховалися по будиночках, у Краснера з’явився настрiй знову погратися в Джорджа та Леннi.
– Благаю, Джордже, – сказав вiн. – Благаю, припини оте. Менi вже несила терпiти.
– Що припинити, Леннi? – спитав Фергюсон.
– Дощ, Джордже, дощ. Шум дощу. Вiн такий гучний, такий гучний, що я скоро збожеволiю.
– Але ж ти завжди був божевiльним, Леннi. І ти чудово це знаеш.
– Не божевiльним, Джордже, а просто тупим.
– Так, тупим. Але й божевiльним також.
– Я нiчого не можу з цим вдiяти, Джордже, бо таким вродився.
– А нiхто й не каже, що це твоя провина, Леннi.
– Ну, то що?
– Що – що?
– Ти зупиниш заради мене цей дощ?
– Це може зробити лише наш бос.
– Але ж наш бос – це ти, Джордже. Ти завжди був босом.
– Я кажу про великого боса. Єдиного й всемогутнього.
– Не знаю я такого. Знаю лише тебе, Джордже.
– Щоби провернути таку штуку, знадобиться чудо.
– Та ото ж. Але ж ти здатен на все, тобi все до снаги.
– Хiба?
– Мене вже нудить вiд цього шуму, Джордже. Мабуть, я помру, якщо ти цього не зробиш.
Краснер обхопив голову руками й застогнав. Вiн, тобто Леннi, казав Фергюсону, тобто Джорджу, що вже дiйшов до ручки й не може бiльше терпiти, i Фергюсон-Джордж сумно й спiвчутливо кивнув головою, знаючи, що жодна людина не в змозi зупинити дощ, що чудеса знаходяться поза межами людських можливостей, але Фергюсону в ролi Фергюсона було важко завершити цю сценку власною ремаркою, бо коров’ячi стогони Краснера були такими кумедними, що вiн не втримався й розреготався, i це вихопило його з атмосфери спектаклю. Але не Краснера, який подумав, що Фергюсон смiеться, продовжуючи грати Джорджа, i тому, й досi перебуваючи в ролi Леннi, вiн сказав:
– Негоже отак смiятися надi мною, Джордже. Може, я й не найрозумнiший хлопець на селi, але в мене е душа, так само, як у тебе та iнших, тому якщо ти не прибереш зi своеi пики отой веселий вишкiр, то я зламаю тобi шию, як ламаю ii отим кроликам.
Пiсля того, як Краснер в ролi Леннi виголосив такий щирий та красномовний спiч, Фергюсон вiдчув необхiднiсть силомiць запхати себе назад в личину Джорджа заради Краснера i заради решти хлопцiв, якi прислухалися до них. Але не встиг вiн розкрити рота, щоби вигукнути на всю силу своiх легенiв i наказати дощу зупинитися («Кiнчай своi штучки з водою, босе!»), як небо вибухнуло таким оглушливим ударом грому, що вiн, мов вибух артилерiйського снаряду, струсонув долiвку хатинки i брязнув вiконними рамами, якi продовжували гудiти й вiбрувати, доки новий вибух грому знову не змусив iх забрязкотiти. Половина хлопцiв пiдскочили й сiпнулися вперед, мимовiльно скоцюрбившись вiд страху, а друга половина чисто рефлекторно скрикнули, виштовхнувши повiтря зi своiх легень короткими переляканими вигуками, схожими на слова, але насправдi то були iнстинктивнi зойки у виглядi слiв: «Ой, ой, ой!» Дощ продовжував перiщити, лупцюючи в шибки й роблячи iх майже непрозорими; крiзь них не було видно нiчого, окрiм хвилястоi водянистоi темряви, раптово пронизуватоi списами блискавок – десять-двадцять секунд суцiльна темрява, а потiм на одну двi секунди слiпучий спалах бiлого свiтла. Шторм, який передбачив Фергюсон, здоровенний подвiйний шторм, створений зiткненням фронтiв з пiвночi та пiвдня, впав на них з неба, i був той шторм навiть бiльшим та сильнiшим, анiж вiн гадав. То був величний ураган. Вiн був як сокира лютi, що трощила небеса довкола себе. Його мiць п’янила й звеселяла.
– Не хвилюйся, Леннi, – сказав Фергюсон Краснеру. – Тобi нема чого боятися. Я припиню цей шум прямо зараз.
Не зупиняючись i не кажучи рештi, що вiн збираеться зробити, Фергюсон зiскочив зi свого лiжка, пiдбiг до дверей i рвучко iх вiдчинив, смикнувши обома руками i не зупинившись на застережливий вигук Бiлла, який почувся ззаду: «Ти куди, Арчi? Ти що, здурiв?!» Вiн розумiв, що дiйсно робить дурiсть, але рiч була в тiм, що на той момент йому захотiлося здурiти, збожеволiти, йому захотiлося вискочити пiд шторм, стати його частиною, бути всерединi нього, щоби шторм став частиною його.
Дощ був просто пречудовий. Коли Фергюсон вийшов за порiг i став на землю, вiн усвiдомив, що iще нiколи не стикався з таким сильним дощем, що краплини цього дощу були бiльшими й швидшими за всi тi краплi, якi йому досi доводилося бачити, вони стрiмко неслися з неба з силою свинцевоi картечi i були такими важкими, що могли залишити на його шкiрi синцi чи навiть розбити йому голову. То був розкiшний дощ, всемогутнiй дощ, але для того, аби насолодитися ним сповна, Фергюсон вирiшив пiдбiгти до зграйки дубiв, котрi стояли метрiв за тридцять вiд нього, щоби сховатися пiд iхнiми гiлками та листками вiд свинцевих куль дощу. Тож вiн щодуху кинувся до того гайка через просяклу водою слизьку землю, розплескуючи багнюку, над головою в нього бубонiв грiм, а неподалiк встромлялися в грунт вогненнi списи блискавок. Коли Фергюсон добiг до дерев, вiн був уже мокрий як хлющ, але йому було приемно бути мокрим як хлющ, вiн почувався страшенно щасливим, щасливiшим, анiж будь-коли того лiта, анiж будь-яким лiтом, i щасливiшим, анiж будь-коли в життi, бо, безперечно, це був найкращий та найсмiливiший з усiх його вчинкiв.
Вiтру не було або майже не було. Шторм виявився не ураганом i не тайфуном, а просто дуже сильною зливою з громом таким сильним, що аж пiджилки тряслися, i блискавкою, яка слiпила очi, але Фергюсон блискавки зовсiм не боявся, бо на його ногах були гумовi кеди, а при собi вiн не мав жодного металевого предмету – анi наручного годинника, анi срiбноi пряжки на ременi, тому й почувався у безпецi. З пiднесеним настроем споглядав вiн з укриття пiд деревами сiру стiну води, яка стояла мiж ним та будиночком, дивився на розмиту, майже невидиму фiгуру вожатого Бiлла, який стояв у вiдкритому одвiрку i кричав йому, а радше, кричав на нього, жестами закликаючи повернутися до хижки. Але Фергюсон не мiг анi слова розiбрати через шум дощу та гуркiт грому, а особливо через те, що сам Фергюсон почав волати, вже не як Джордж, котрий зiбрався рятувати Леннi, а просто як Фергюсон, як тринадцятирiчний хлопець, котрий верещав вiд радiсноi думки про те, що вiн живе у цьому буремному свiтi, який подарував йому тодiшнiй ранок, i навiть коли десниця блискавки вдарила в горiшню гiлку одного з дерев, Фергюсон не помiтив цього, бо знав, що перебувае в безпецi, а побачивши, як Бiлл вискочив з будиночку й кинувся до нього, подумав: «З якого дива вiн це робить?» Та перш нiж Фергюсон встиг дати вiдповiдь на це запитання, вiдчахнута блискавкою гiлка полетiла донизу, цiлячи йому прямо в голову. Хлопець вiдчув удар, вiдчув, наче хтось трiснув його ззаду кийком по головi, а потiм вiн вже не вiдчував – нiчого й нiколи. Його нерухоме тiло лежало на просяклiй водою землi, дощ продовжував перiщити, сиплячи на нього ряснi свинцевi краплини, грiм продовжував трiщати угорi, а боги по всiй землi вiд краю до краю мовчазно завмерли.
2.3
Його дiдо називав це «курйозним перехiдним перiодом», себто промiжком часу мiж двома iншими промiжками, часом без часу, коли всi правила щодо того, як треба жити на свiтi, були спущенi в унiтаз, i хоча хлопець-безбатченко й розумiв, що так безкiнечно тривати не може, йому хотiлося, щоби цей перiод розтягнувся довше за тi два мiсяцi, якi були йому призначенi, хоча б iще на два мiсяцi на додаток до початкових двох, а потiм, можливо, iще на пiвроку, а то й на рiк. В той перехiдний перiод жити було приемно – анi тобi школи, анi тобi нiчого, що було з нею пов’язано, химерне провалля мiж одним життям i наступним, коли його матiр була з ним з тоi митi, коли вiн розплющував уранцi очi, i до митi, коли вiн iх заплющував вночi, бо була вона единою людиною, чию реальнiсть вiн вiдчував, единою реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому свiтi, i було вкрай приемно проводити отi днi та тижнi разом iз нею, отi химернi два мiсяцi, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожнi квартири i майже кожного дня ходили до кiнотеатру i передивилися безлiч фiльмiв, сидячи в темрявi на гальорцi, де можна було поплакати, коли хотiлося, й нiкому не пояснювати – чому. Його матiр називала це «борсанням у багнюцi», i пiд цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазi багнюку iхнього нещастя, але вiн невдовзi виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приемним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскiльки сльози постiйно заштовхували iх назад у минуле, то вони захищали iх вiд необхiдностi думати про майбутне, але одного дня матiр сказала, що час уже й замислитися про нього – i плач припинився.
На жаль, вiд школи подiтися було нiкуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такi речi було поза межами його можливостей, тому пiсля того, як вони з матiр’ю вирiшили орендувати квартиру в Захiднiй частинi Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошоi приватноi школи. Про школу державну навiть не йшлося. Стосовно цього пункту тiтка Мiлдред займала непримиренну позицiю, i Фергюсонова матiр, виявивши рiдкiсну готовнiсть погодитися з сестрою, пристала на ii пораду, усвiдомлюючи, що Мiлдред краще зналася на питаннях освiти. І дiйсно – навiщо кидати Арчi на жорсткий асфальт iгрового майданчика державноi школи, якщо можна дозволити собi витрати на приватне навчання? Матiр просто хотiла, щоби ii хлопчик мав, по можливостi, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поiхала 1944 року, став тепер мiстом похмурiшим i небезпечнiшим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодикiв, озброенi складаними ножами та вбивчими саморобними пiстолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталiв вiд того мiсця, де мешкали ii батьки, але сприймалося це як iнший всесвiт – то був район, трансформований напливом iммiгрантiв-пуерторiканцiв протягом кiлькох останнiх рокiв; i той район став тепер бруднiшим, бiднiшим та мальовничiшим, анiж пiд час вiйни, тамтешне повiтря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за порiг, щоби вiдчути пiдспудну течiю загрози й розгардiяшу, i тому матiр Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дiвчиною, непокоiлася за безпеку свого сина. Друга половина перехiдного перiоду була, ясна рiч, присвячена не лише купiвлi меблiв та походам до кiнотеатрiв, бо наданий тiткою Мiлдред перелiк з пiвдесятка приватних шкiл треба було дослiдити й обговорити, обiйти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комiсiй, пройти IQ-тести й здати вступнi екзамени, i коли Фергюсона прийняли до хлопчачоi школи в Гiл’ярдi, яку тiтка Мiлдред вважала найкращою, то в сiм’i здiйнялася така хвиля радостi, така хвиля душевного тепла й ентузiазму з боку родичiв та матерi накотилася на Фергюсона, що майже восьмирiчний хлопець-безбатченко вирiшив, що, можливо, школа е, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звiсно, влитися в колектив i надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, i майже двi третини навчального року вже минуло, носити кожного дня пiджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, вiн досить швидко призвичаiться до такого вбрання, а навiть якщо це й буде проблемою, i вiн не зможе призвичаiтися, то все одно це не мало жодного значення, бо вiн мусив ходити до хлопчачоi школи в Гiл’ярдi, подобалося йому це чи нi.
Фергюсон пiшов до тоi школи тому, що тiтка Мiлдред переконала матiр: це – одна з найкращих шкiл у мiстi, з усталеною репутацiею завдяки чудовiй академiчнiй успiшностi ii учнiв, але нiхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дiтьми найбагатших людей Америки, нащадками привiлейованоi й староi фiнансовоi аристократii Нью-Йорка, що вiн буде единим хлопцем у класi, який мешкав на Вест-сайдi, i одним з одинадцяти нехристиян у школi, де навчалося майже шiстсот учнiв за програмою «вiд дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу нiхто нiчого не запiдозрив, гадаючи що вiн – просто шотландський пресвiтерiанин – помилка цiлком зрозумiла з огляду на прiзвище, яке хибно присвоiли його дiду в 1900 роцi, але потiм один з вчителiв помiтив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли пiд час ранковоi молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», i невдовзi пiшла чутка, що вiн був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте iще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запiзно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нiкого в класi, i стало ясно, що його перебування в Гiл’ярдi було приречений вiд самого початку, приреченим iще навiть до того, як його нога вперше ступила на порiг тоi школи.
Не можна сказати, що до нього ставилися непривiтно, що хтось залякував його чи створював йому незручностi. Як i у всiх iнших школах, в Гiл’ярдi були хлопцi доброзичливi, нейтральнi та недоброзичливi. Але навiть найбiльш недоброзичливi з них нiколи не дражнили Фергюсона за те, що вiн еврей. Може, школа Гiл’ярд i була старомодним i строгим закладом типу «пiджак-та-краватка», але в нiй водночас пропагувалися толерантнiсть та шляхетний самоконтроль, i тому будь-який акт вiдвертоi упередженостi був би жорстко препинений адмiнiстрацiею. Але складнiшою, i тому малозрозумiлою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невiглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам iще при народженнi. Навiть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугi Хейз, який першим виявив iнiцiативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тiльки-но з’явився в Гiл’ярдi, який першим запросив його на свiй день народження, а потiм не менш нiж разiв з десять – до особняка своiх батькiв на Схiднiй Сiмдесят-восьмiй вулицi, i досi мiг спитати пiсля дев’яти мiсяцiв спiлкування з Фергюсоном; «А що ти плануеш на День подяки?»
– Їсти iндичку, – вiдповiв Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до дiда з бабусею i iмо фаршировану iндичку з пiдливкою.
– О, – сказав Дугi, – а я й гадки не мав.
– Чому? – поцiкавився Фергюсон. – Хiба ви не робите те ж саме?
– Робимо, ясна рiч. Я просто не знав, що ваш народ святкуе День подяки.
– Мiй народ?
– Еге ж-бо. Єврейський народ.
– А чому б нам не святкувати День подяки?
– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пiлiгрими. Плiмут Рок. Всi отi англiйцi в кумедних капелюхах, якi припливли сюди на кораблi «Мейфлауер».
Фергюсон був такий спантеличений цiею ремаркою Дуга, що навiть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що вiн може й не бути американцем, вiрнiше, його спосiб бути американцем виявиться менш автентичним, анiж спосiб бути американцем у Дуга та iнших хлопцiв, але його приятель, схоже, хотiв пiдкреслити ось що: мiж ними iснувала рiзниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англiйських предкiв у чорних капелюхах, тривалостi часу, проведеного по цей бiк океану, i до кiлькостi грошей, котрi давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайдi. Ця риса робила однi родини бiльш американськими, анiж iншi, а в кiнцевому пiдсумку рiзниця мiж ними ставала настiльки великою, що менш американськi родини можна було й не вважати американськими взагалi.
Поза сумнiвом, матiр вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальнi традицii евреiв пiд час нацiональних свят, вже не кажучи про приголомшливi моменти до i пiсля цiеi розмови з Дугi Хейзом, Фергюсон не вiдчував анi найменшого бажання покинути школу Гiл’ярд. Навiть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливостi поглядiв та традицiй свiту, до якого вiн увiйшов, Фергюсон робив все вiд нього залежне, щоби iх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матiр та тiтку Мiлдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згiдно до закону, кожна дитина вiком до шiстнадцяти рокiв мала ходити до школи, а в тiм, що стосувалося Фергюсона, школа Гiл’ярд була не гiршою й не кращою за будь-який iнший пенiтенцiарний заклад для молодi. І не було вини школи в тiм, що навчався вiн там погано. В смутнi першi днi пiсля смертi Стенлi Фергюсона малий Фергюсон дiйшов висновку, що вiн живе у всесвiтi, перевернутому догори ногами, всесвiтi реверсивних понять (день = нiч, надiя = розпач, сила = слабкiсть), i в питаннi про школу це означало, що тепер вiн просто був зобов’язаний замiсть успiху добиватися неуспiху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приемно нi про що не турбуватися, було приемно принципово прагнути поразки й кидатися в затишнi обiйми приниження й фiаско, можна було не сумнiватися, що Фергюсон провалився б так само безславно i в будь-якiй iншiй школi.
Вчителi визнали його «лiнивим i невмотивованим, байдужим до авторитетноi думки, схильним вiдволiкатися, впертим, вражаюче недисциплiнованим, людиною-загадкою». Хлопець, який дав вiрну вiдповiдь на кожне запитання вступного екзамену i який буквально пiдкорив директора приймальноi комiсii своею приязною вдачею та не по роках зрiлими судженнями, пiзнiй прибулець, який мав би приносити додому найвищi оцiнки з усiх предметiв, заробив лише одну оцiнку «вiдмiнно» у своему першому квiтневому табелi. Предметом, за який вiн отримав цю оцiнку, була фiзкультура. Оцiнку «добре» Фергюсон отримав за читання, писання та калiграфiю (вiн намагався робити гiрше, але у мистецтвi приховувати своi таланти виявився новачком), за спiви вiн заробив «задовiльно», бо не мiг стриматися й з ентузiазмом виводив, часто фальшивлячи, негритянськi спiрiчуелси та iрландськi народнi пiснi, яким навчав хлопцiв мiстер Боулз; вся ж решта предметiв була оцiнена «незадовiльно», включно з математикою та iншими точними науками, мистецтвознавством, суспiльствознавством, поведiнкою, основами соцiальноi вiдповiдальностi та манерами. Наступний i останнiй табель, виданий в червнi, був майже iдентичний першому, лише з тою рiзницею, що оцiнка в математицi з’iхала з «незадовiльно» до «погано» (на той час Фергюсон вже встиг опанувати мистецтво давати хибнi вiдповiдi на арифметичнi задачки, приблизно в трьох з кожних п’яти, але й досi не мiг наважитися на неправильний правопис понад одноi десятоi своiх слiв). За нормальних обставин Фергюсона не залишили б у школi на наступний рiк. Його результати були настiльки катастрофiчно-невтiшними, що напрошувалося питання: а чи не е вони свiдченням якогось глибокого психiчного розладу? Така школа, як Гiл’ярд, не мала традицii тягнути на собi баласт, принаймнi, коли двiечник не походив з поважноi родини з глибоким корiнням («глибоке корiння» означало нащадка в третьому, четвертому чи п’ятому колiнi, чий батько кожного року виписував школi чек на грубеньку суму або був членом ради опiкунiв). Однак керiвництво вирiшило дати Фергюсону iще один шанс, бо розумiло, що його обставини важко було назвати нормальними. Мiстер Фергюсон помер в серединi навчального року, помер раптовою насильницькою смертю, яка кинула хлопця в пекельний стан горя та розпачу, i тому вiн заслуговував на те, щоби дати йому додатковий час, аби оговтатися й взяти себе в руки. Надто великий потенцiал вiн мав, щоби отак взяти й вiдмовитися вiд нього лише пiсля трьох з половиною мiсяцiв навчання, тому шкiльне начальство поiнформувало матiр Фергюсона, що ii сину нададуть iще один рiк, щоби утвердитися. Якщо за цей час йому вдасться переломити ситуацiю, то вiн бiльше не перебуватиме на випробувальному термiнi. А якщо не вдасться, то тодi до побачення, i удачi йому в iншiй школi.
Фергюсон ненавидiв себе за те, що розчарував свою матiр, чие життя було й так вельми важким i без того роздратування, яке викликали у неi його поганi оцiнки, але на кону стояли питання значно важливiшi, анiж необхiднiсть догодити iй чи намагатися стрибнути вище голови на радiсть всiеi родини, принiсши табель, повний оцiнок «вiдмiнно» та «дуже добре». Фергюсон знав, що життя було би значно простiшим для нього та всiх iнших, якби вiн провiв у пiску чiтку лiнiю й виконував те, що вiд нього чекали. Як легко й абсолютно нескладно було б припинити навмисне давати хибнi вiдповiдi, знову почати ставитися до навчання з належною увагою i дати таким чином привiд пишатися ним як сумлiнним хлопцем, але Фергюсон замислив важливий експеримент, таемне дослiдження стосовно найбiльш фундаментальних питань життя i смертi, i тому вже не мiг повернути назад, бо вiн вже йшов тернистим i небезпечним шляхом, самотнiй посеред скель та звивистих гiрських стежин, ризикуючи будь-якоi митi зiрватися в прiрву, але допоки не буде зiбрано достатньо iнформацii, щоби зробити чiткi остаточнi висновки, вiн мав продовжувати наражати себе на ризик, навiть якщо це означало ганебне вигнання з хлоп’ячоi школи Гiл’ярд.
А питання полягало ось у чiм: Чому Господь кинув розмовляти з ним? І якщо Господь замовк, то чи означало це, що Вiн замовк назавжди, або все ж таки насамкiнець знову з ним заговорить? А якщо Вiн бiльше не заговорить, то чи не означало це, що Фергюсон сам себе обманув i нiякого Бога нiколи взагалi не було?
Скiльки вiн себе пам’ятав, Його голос завжди лунав у нього в головi, розмовляючи з ним завжди, коли Фергюсон залишався наодинцi, – тихий, розмiрений голос, одночасно i заспокiйливий, i авторитетний, такий собi баритональний напiвшепiт, який нiс в собi вербальнi еманацii великого невидимого духа, котрий керував усiм свiтом, i Фергюсон завжди вiдчував, як той голос заспокоюе його, захищае його, каже йому, що допоки вiн виконуватиме своi обов’язки, все у нього буде добре, а обов’язки його полягали в тiм, щоби завжди бути доброю людиною, ставитися до iнших з доброзичливiстю й щедрiстю, дотримуватися священних заповiдей, тобто нiколи не брехати, не красти й не заздрити, шанувати своiх батькiв, старанно навчатися в школi й триматися подалi од грiха. Тож Фергюсон вiрив цьому голосу й щосили старався завжди виконувати його вказiвки, i оскiльки Господь, здавалося, дотримувався своеi частини угоди, тобто робив так, щоб у Фергюсона все було добре, хлопець почувався щасливим i любимим, впевненим у тiм, що Господь вiрить у нього так само, як вiн вiрив у Господа. І так тривало, допоки Фергюсону не виповнилося сiм з половиною рокiв, а потiм одного листопадового ранку, ранку, який нiчим не вiдрiзнявся вiд усiх iнших ранкiв, матiр увiйшла до його кiмнати й повiдомила, що його батько помер. І тодi все раптово змiнилося. Виходило так, що Господь збрехав йому. Довiряти великому невидимому духу вже не було можливостi, i хоча Вiн i продовжував промовляти до Фергюсона наступнi кiлька днiв, прохаючи надати йому iще один шанс проявити себе, вмовляючи хлопця, котрий втратив батька, «залишатися з Ним в цей похмурий час смертi й жалоби», Фергюсон так розлютився на Нього, що й слухати Його не хотiв. А потiм, через чотири днi пiсля похорон, голос раптово замовк, i вiдтодi бiльше з ним не розмовляв.
Отже, перед Фергюсоном постала проблема: дiзнатися, чи був Господь i досi з ним, хоча й в режимi мовчання, чи зникнув з його життя назавжди. Фергюсон не наважувався свiдомо скоiти акт жорстокостi, вiн не мiг змусити себе збрехати, зшахраювати чи украсти, вiн не вiдчував у собi схильностi завдати болю своiй матерi, але в тому вузькому дiапазонi прогрiшень, якi були йому доступнi, вiн розумiв, що единим способом вiдповiсти на постале запитання було порушувати свою частину угоди якомога частiше, не дотримуватися священних заповiдей – а потiм чекати, чи зробить i йому Господь щось погане, щось лихе й особистiсне, яке послугуе чiткою ознакою свiдомоi вiдплати: зламана рука, висип фурункулiв на обличчi, укус скаженого собаки. Якщо Господь не покарае його, то це означатиме, що Вiн щез тодi, коли замовк голос, а оскiльки вважалося, що Господь присутнiй повсюди, в кожному деревi й в кожнiй травинцi, кожному подувi вiтру та кожному людському почуттi, то це означало, що казати, наче Вiн кудись зник не мало жодного сенсу. Вiн неодмiнно мав би бути з Фергюсоном, бо Вiн був одночасно в усiх мiсцях, а якщо Його не було в тому мiсцi, де зараз перебував Фергюсон, то це могло лише означати, що Його взагалi не було нiколи й нiде, що насправдi Його нiколи не iснувало, i що голос, який Фергюсон прийняв за голос Бога, був нiчим iншим, як його власним голосом, котрий промовляв до нього пiд час розмови з самим собою.
Першим актом непокори стало те, що Фергюсон порвав бейсбольну картку з Тедом Вiльямсом, безцiнну колекцiйну картку, яку Джефф Бальсонi на знак вiчноi дружби й спiвчуття всунув йому в руку через два днi пiсля його повернення до школи. Як то було огидно – знищити такий подарунок, який то був сором – вiдвернути очi вiд мiсiс Костелло, вдаючи, що вiн ii не бачить, а тепер, коли вiн був в Гiл’ярдi, яка то була ганьба – вперто продовжувати свою кампанiю свiдомого самосаботажу i, спираючись на своi «успiхи» в попередньому роцi, зреалiзувати нову схему дратiвливо непослiдовних результатiв, стратегiю, як на нього, значно ефективнiшу, анiж чистий провал. Наприклад, вiрний на сто вiдсоткiв результат в двох контрольних з математики пiдряд, потiм двадцять п’ять вiдсоткiв у наступнiй, потiм – сорок, потiм – дев’яносто, а наприкiнцi – катастрофiчний нуль, зеро! Всi губилися в здогадках, i вчителi, i учнi, вже не кажучи про його бiдолашну матiр та решту родини, однак хоча Фергюсон i продовжував плювати на всi правила вiдповiдальноi людськоi поведiнки, жоден пес не вкусив його за ногу, жоден камiнь не упав йому на стопу, жоднi дверi, зачиняючись з розмаху, не розбили йому носа – схоже, Господу було зовсiм нецiкаво карати його, бо Фергюсон лиходiйствував ось уже майже рiк, а Господа й близько не було видно.
Здавалося, це мало б вирiшити питання раз i назавжди. Але цього не сталося. Якщо Бог не хотiв карати його, то це означало, що Вiн не мiг його покарати, а отже Його просто не iснувало. Принаймнi, так припустив Фергюсон, але тепер, коли Господь мав ось-ось зникнути для нього назавжди, вiн запитав себе: А що, як вiн вже покарав мене достатньою мiрою? Що, як смерть його батька була покаранням масштабу такого грандiозного, трагедiею з такими жахливими й тривалими ефектами, що Бог вирiшив оберiгати його вiд будь-яких подальших покарань в майбутньому? Такий варiант виглядав цiлком iмовiрним, жодним чином не беззаперечним, але можливим, одначе через те, що голос мовчав уже багато мiсяцiв, Фергюсон нiяк не мiг пiдтвердити свою iнтуiтивну здогадку. Господь образив його, i тепер щосили пiдлабузнювався до Фергюсона, поводячись з ним iз божественною добротою й милосердям. Якщо голос не казав того, що потрiбно було знати Фергюсону, то, можливо, Господь поспiлкуеться з ним якимось iншим способом, через якийсь мовчазний знак, котрий пiдтвердить, що Вiн i досi прислухаеться до його думок. Отак i почалася фiнальна стадiя вчиненого Фергюсоном тривалого теологiчного дослiдження – мiсяцi мовчазних молитов, коли вiн благав Господа вiдкрити Себе йому, iнакше Вiн втратить право називатися Господом. Фергюсон не прохав якогось величного бiблiйного з’явлення у виглядi потужного удару грому чи моря, яке раптово розступилося, вiн цiлком вдовольнився б i чимось маленьким, якимось крихiтним чудом, яке змiг би побачити лише вiн один: чи то сильний подув вiтру, який перенесе мандрiвний папiрець через вулицю iще до того, як встигне змигнути свiтлофор, чи то його годинник зупиниться на десять секунд, а потiм знову пiде, чи то краплина дощу, яка впаде йому на палець з ясного неба, чи то його матiр скаже слово «таемниця» протягом найближчих тридцяти секунд, чи то радiо вимкнеться само собою, чи то сiмнадцятеро людей пройдуть перед вiкном впродовж наступних пiвтори хвилини, чи то синичка в Центральному парку знайде в травi черв’ячка iще до того, як угорi пропливе наступний лiтак, чи то трое автомобiлiв загудуть одночасно клаксонами, чи то книга в його руках розкриеться на сторiнцi 97, чи то на першiй сторiнцi ранковоi газети надрукують неправильну дату, чи то вiн побачить бiля своеi ноги монету на тротуарi, чи то «Доджери» виграють три очка пiдряд i вирвуть перемогу, чи то йому моргне бабусин кiт, чи то всi в кiмнатi одночасно позiхнуть, чи то всi в кiмнатi одночасно розсмiються, чи то всi в кiмнатi не видадуть анi звуку протягом наступних тридцяти трьох секунд. Один за одним Фергюсон перебрав цi бажання (i багато iнших), чекаючи, що вони здiйсняться, та коли жодне з них протягом пiвроку його мовчазних благань не здiйснилося, вiн кинув всi сподiвання й вiдвернув своi думки геть вiд Господа.
Багато рокiв потому його матiр зiзналася йому, що початок для неi був менш важким, анiж те, що почалося потiм. Химерний перехiдний перiод виявився не таким вже й нестерпним, як iй спершу здалося, сказала вона, бо саме тодi довелося робити багато невiдкладних практичних речей, як от продати будинок та бiзнес в Нью-Джерсi, знайти житло в Нью-Йорку й умеблювати те житло i водночас влаштувати Фергюсона до пристойноi школи, а той раптовий наплив обов’язкiв, який накотився на неi в першi днi ii вдiвства, став скорiше не важким тягарем, а бажаним вiдверненням, способом не думати про пожежу кожноi хвилини свого тодiшнього життя. Слiд подякувати Богу, додала вона, за всi отi кiнофiльми, за темряву кiнотеатрiв в отi зимовi днi i за можливiсть зануритися в iлюзорний свiт отих нехитрих вигаданих iсторiй, слiд також подякувати Богу й за те, що ти у мене е, Арчi, мiй маленький хоробрий чоловiчку, моя непорушна скеле, мiй якiр, бо дуже довго ти був для мене единою живою людиною у всьому свiтi, бо що б я без тебе робила, Арчi, заради чого жила б, i чи змогла би жити далi взагалi?
Поза сумнiвом, в тi мiсяцi вона була напiвбожевiльною, сказала матiр, напiвбожевiльною жiнкою, яка жила на цигарках, кавi та регулярних викидах адреналiну, але коли проблеми зi школою та житлом були вирiшенi, вихор ослаб, а потiм взагалi ущух, i вона занурилася в тривалий перiод роздумiв та спогадiв, то були жахливi днi, жахливi ночi, то був час душевного онiмiння й нерiшучостi, коли вона зважувала одну можливiсть за другою i намагалася уявити, куди заведе ii майбутне. В цьому вiдношеннi iй поталанило, сказала матiр, поталанило в тiм, що вона була в змозi обирати альтернативи, але рiч була в тiм, що тепер у неi були грошi, такi грошi, що iй i не снилося, двiстi тисяч доларiв за одне лише страхування життя, вже не кажучи про грошi, якi вона виручила з продажу будинку в Мiлбернi та студii «Роузленд Фото», плюс додатковi суми за проданi домашнi меблi та студiйне приладдя. І навiть пiсля того, як вона витратила тисячi доларiв на новi меблi та на рiчну оплату навчання Фергюсона в приватнiй школi i оплатила наперед оренду житла, у неi лишилося достатньо коштiв, щоби нiчого не робити наступнi дванадцять-п’ятнадцять рокiв i жити за рахунок свого загиблого чоловiка аж до того дня, коли ii син закiнчить коледж, а може, i ще довше, якби знайшла метикуватого бiржового гравця, який допомiг би iй iнвестувати грошi в ринок цiнних паперiв. Їй було тридцять три роки. Вже не новачок у життi, але й не тертий калач. І хоча iй було приемно розмiрковувати над тим, що в кiнцевому пiдсумку все склалося для неi вельми вдало, було приемно усвiдомлювати, що вона в змозi байдикувати всю решту життя аж до старостi, якщо захоче, в мiру того, як минали мiсяцi, а вона продовжувала розмiрковувати й байдикувати, здебiльшого проводячи час за тим, що чотири рази на день мандрувала туди-сюди Центральним парком, вiдвозячи Фергюсона до школи вранцi й повертаючись додому, а потiм забираючи Фергюсона зi школи й знову повертаючись додому; iнколи ж вранцi вона не могла стриматися – i знову сiдала в автобус i поверталася до Вест-сайду, де проводила тi шiсть годин, протягом яких Фергюсон навчався в школi, розгулюючи вулицями, заходячи до магазинiв, обiдаючи на самотi у ресторанах, ходячи наодинцi в кiно i до музеiв. Але пiсля трьох з половиною мiсяцiв цiеi рутини, пiсля якоi настало химерне пустопорожне лiто, яке Роза провела в орендованому будиночку на джерсiйському узбережжi зi своiм сином, де бiльшiсть часу вони провели в чотирьох стiнах, витрiщаючись в телевiзор, вона усвiдомила, що ii внутрiшнiй неспокiй наростав, що iй закортiло знову повернутися до роботи. Щоби дiйти до такого стану, iй знадобилася бiльша частина року, але коли вже вона до нього дiйшла, то з комiрчини знову з’явилися фотоапарати «Лейка» та «Роллейфлекс», i невдовзi матiр Фергюсона вже мандрувала на кораблi, який нiс ii назад, до краiни фотографiй.
Цього разу вона взялася за справу iнакше – смiливо пiшла у свiт сама замiсть запрошувати свiт у гостi до себе; iй вже було нецiкаво орендувати студiю за перманентною адресою, бо вважала це застарiлою методою виготовлення фотографiй – недоречно громiздкою в добу швидких перемiн, нових високочутливих плiвок та бiльш ефективних легких фотоапаратiв, якi кардинально змiнили ситуацiю й дали iй можливiсть переглянути своi колишнi пiдходи до освiтлення та композицii, вiднайти в собi новий потенцiал i вийти за межi класичного портрету. Тож коли Фергюсон почав свiй другий рiк у школi Гiл’ярд, його матiр почала пiдшукувати собi роботу – i натрапила на неi наприкiнцi вересня, коли чоловiк, якого вона найняла фотографувати весiлля ii кузини Шарлотти, впав зi сходiв i зламав собi ногу, а через те, що до весiлля залишався лише тиждень, вона визвалася пiдмiнити того нещасного фотографа безкоштовно. Синагога розташовувалася десь в районi Бруклiна пiд назвою Флетбуш, старому районi першого Арчi та його двоюрiдноi тiтки Перл, i в iнтервалi мiж шлюбною церемонiею та вiд’iздом весiлля до бенкетного залу за два квартали на пiвдень, матiр Фергюсона зробила своiм фотоапаратом на тринозi офiцiйнi чорно-бiлi портрети всiх присутнiх членiв родини, спершу, звичайно ж, молодих – двадцятидев’ятирiчноi Шарлотти, якiй, здавалося, все життя судилося прожити незамiжньою пiсля того, як ii першого нареченого вбили на Корейськiй вiйнi, i тридцяти шестирiчного вдiвця-дантиста Натана Бiрнбаума, а потiм – двоюрiдноi тiтки Перл, Нана й Папа, Беттi, сестри5-близнючки Шарлотти, та ii чоловiка-бухгалтера, Сеймура Грефа, тiтки Мiлдред (яка працювала редакторкою у видавництвi «Рендом Хаус»), i, насамкiнець, самого Фергюсона вкупi з його двоюрiдними братом та сестрою (дiтьми Беттi та Сеймура), п’ятирiчним Ерiком та трирiчною Джудi. А коли в бенкетному залi розпочалася гулянка, матiр Фергюсона полишила триногу i наступнi три з половиною години займалася тим, що ходила помiж гостей, роблячи сотнi знiмкiв дев’яноста шести присутнiх – невимушенi, спонтаннi знiмки старикiв, якi тихо розмовляти один з одним, усмiхнених молодих жiнок, якi пили вино й щедрою рукою доправляли до рота наiдки, дiтей, що танцювали разом з дорослими i дорослих, якi танцювали один з одним пiсля столу; всi обличчя всiх цих людей були зафiксованi в природному освiтленнi скромноi й невибагливоi обстановки – музики на своiй маленькiй сценi, якi втомлено цигикають своi заяложенi банальнi пiсеньки, усмiхнена двоюрiдна тiтка Перл, яка цiлуе в щiчку свою онуку, Банджi Адлер, який вистрибуе у танцi зi своею далекою двадцятиоднорiчною родичкою з Канади, набурмосена дев’ятирiчна дiвчинка, яка сидить на столом, уставившись перед собою на недоiдений шматок торта. В розпал весiлля дядько Пол пiдiйшов до своячки й зазначив, що у неi, напевне, гарний настрiй, бо вiн iще нiколи не бачив ii такою радiсною й жвавою вiдтодi, як вона перебралася до Нью-Йорку, а матiр Фергюсона просто вiдповiла йому: «Я мушу це робити, Поле, бо здурiю, якщо не пiду знову на роботу», на що чоловiк Мiлдред зауважив: «Гадаю, що зможу тобi в цьому допомогти, Розо».
Помiч надiйшла у виглядi замовлення: поiхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрi Вiлмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочiкуваного твору колишнього лауреата Пулiтцерiвськоi Премii, а коли шiстдесятидворiчний Вiльмот сказав своему редактору, що йому дуже сподобалися знiмки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поiнформував його, що вiднинi фотографувати його буде тiльки «ота чарiвна жiнка», то з видавництва «Рендом Хаус» надiйшли новi замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в iнших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступнi роки посприяло надходженню замовлень вiд таких журналiв, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal, the New York Times Magazine на фоторозповiдi про iхнiх авторiв, кiнорежисерiв, бродвейських акторiв, музикантiв та художникiв, а згодом – i вiд iнших тижневикiв та щомiсячникiв. Матiр Фергюсона завжди фотографувала своiх фiгурантiв в iхньому власному довкiллi, подорожуючи до мiсць, де вони мешкали, i використовуючи в роботi своi портативнi свiтильники, розкладнi ширми та парасольки. Вона фотографувала письменникiв в iхнiх заповнених книжками кабiнетах або за робочими столами, художникiв – у заляпаних фарбами студiях, пiанiстiв – за iхнiми блискучими чорними «Стейнвеями» або бiля них, акторiв – коли тi вдивлялися в дзеркало гримерки або сидiли наодинцi на порожнiй сценi, i чомусь ii чорно-бiлi портрети розповiдали про внутрiшне життя цих людей бiльше, анiж те, що рештi фотографiв вдавалося витягнути з тих же самих вiдомих постатей – ця здатнiсть, схоже, визначалася не самою технiкою знiмку, а якоюсь внутрiшньою рисою самоi матерi Фергюсона, яка завжди готувалася до своiх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своiх пiдопiчних, що давало iй поживу для розмов пiд час тривалих фотосесiй, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарiвливою, привабливою й несхильною говорити про себе, що отi марнославнi й важкi у спiлкуваннi мистцi несподiвано для самих себе розслаблялися в ii присутностi, вiдчувши, що вона щиро цiкавиться ними i iхньою творчiстю, i це дiйсно було так або майже так кожного разу, тож коли материна чарiвливiсть справляла потрiбний ефект, i iхня настороженiсть зникала, то маски, якi люди мистецтва носили на своiх обличчях, поволi щезали, i iхнi очi починали свiтитися зовсiм по-iншому.
На додачу до цiеi комерцiйноi роботи для журналiв та видавцiв матiр Фергюсона продовжувала займатися своiми власними проектами, якi називалися «побачене блукаючим оком» i в яких вона вiдмовилася вiд ретельноi пiдготовки та контролю для виробництва першокласних портретiв заради «довiльноi вiдкритостi випадковим зустрiчам з несподiванками». Вона виявила в собi цей суперечливий iмпульс на весiллi кузини Шарлотти в 1955 роцi, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життерадiсний сплеск манiакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матiр Фергюсона крутилася у натовпi, звiльнена вiд необхiдностi ретельноi пiдготовки, поринувши у вир скорострiльних композицiй, коли один знiмок швидко змiнювався наступним, ефемернi швидкоплиннi миттевостi, якi треба було зафiксувати саме тоi митi – або нiкли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженiсть, яка знадобилася iй в тiй ситуацii, вкинула Розу в щось на кшталт емоцiйноi лихоманки, неначе кожне обличчя в примiщеннi й кожне тiло тиснули на неi одночасно з усiх бокiв, неначе всi присутнi помiстилися в ii очах, перебуваючи вже не по той бiк фотоапарату, а в нiй самiй, перетворившись на частину ii ества.
Як i слiд було очiкувати, Шарлотта i ii чоловiк зненавидiли тi фотографii. Нi, запевняли вони, не портрети, знятi в синагозi пiсля шлюбноi церемонii, бо цi портрети були дiйсно чудовими i вони дорожитимуть ними завжди, а отi знiмки на весiллi, вони якiсь розмитi, незрозумiлi, такi темнi й сирi, такi непоштивi, всi на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навiть усмiхненi люди мали якийсь завуальовано-демонiчний вигляд, i чому знiмки такi ексцентричнi й безладнi, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матiр Фергюсона послала молодятам примiрники портретiв з короткою супровiдною запискою, в якiй iшлося «Рада, що вам сподобалося оце», другу партiю портретiв вона надiслала тiтцi Перл, третю – своiм батькам, а останню – сестрi Мiлдред та ii чоловiку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував i поцiкавився, чому вона не надiслала жодноi фотографii з весiлля. «Тому, що тi фото – огиднi», вiдповiла матiр. Всi художники гидують власними творами, вiдповiв ii новий прихильник та захисник, i насамкiнець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знiмкiв, якi вона зробила того дня, i надiслати iх до офiсу Пола у видавництвi «Рендом Хауз». Три днi потому вiн зателефонував i сказав, що нiякi вони не огиднi, а навпаки – вiн вважае iх неординарними i просить ii дозволу передати цi знiмки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби iх надрукувати, сказав Пол, щоби iх побачили люди, якi цiкавляться мистецтвом фотографii, а оскiльки вiн трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матiр Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий i просто хотiв пожалiти ii? «Добра людина втручаеться в ситуацiю, щоби допомогти згорьованiй родичцi у важкий для неi час, чоловiк зi зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язкiв», подумала вона. А потiм подумала, що спiвчуття це або не спiвчуття, але саме Пол послав ii у вiдрядження до Нового Орлеану, звiсно, вiн мiг дiяти чисто з примхи, чи слiпоi iнтуiцii, чи пiд впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вiлмот похвалив ii за «до бiса класну роботу». То, може, ii свояк дiйсно вiрив, що поставив грошi на правильну конячку?
Невiдомо, чи вплинув Пол на iхне рiшення, але редколегiя журналу Aperture прийняла ii фотографii для опублiкування, набiр з двадцяти одного знiмка, якi вийшли друком пiвроку потому пiд назвою «Єврейське весiлля в Бруклiнi». Одначе цей трiумф, а також сплеск пiднесення й ентузiазму, який пронизав ii тiло, коли матiр Фергюсона знайшла в поштовiй скриньцi листа вiд журналу Aperture, невдовзi був приглушений досадою, а опiсля майже знищений гнiвом, оскiльки вона не могла опублiкувати тi фото без дозволу зображених на них людей; матiр Фергюсона зробила помилку, зв’язавшись спершу з Шарлоттою, яка вперто не давала дозволу публiкувати «отi гротескнi фотки мене з Натаном» анi в Aperture, анi в жодному iншому «брудному журналi». Протягом наступних трьох днiв Роза переговорила з усiма iншими учасниками, серед яких були матiр Шарлотти i ii сестра-близнючка Беттi, i пiсля того, як нiхто iз них не висловив жодного заперечення, вона знову зателефонувала Шарлоттi i попрохала ii передумати. «Про це й мови бути не може? Що ти собi дозволяеш? Іди пiд три чорти!» Тiтка Перл спробувала була умовити ii, дiд Фергюсона вилаяв Шарлотту за те, що вiн назвав «егоiстичною зневагою до iнших», але новоспечена мiсiс Бiрнбаум i не думала поступатися. Тому три фотографii з Шарлоттою та Натаном були анульованi, а замiсть них вибрали три iнших, i таким чином фоторозповiдь про весiлля опублiкували, але жениха з нареченою на тих фотографiях нiде не було видно.
Проте початок було зроблено, було зроблено перший крок до того единого майбутнього, яке мало для неi сенс, тож матiр Фергюсона, пiдбадьорена публiкацiею цих фото, не стала зупинятися на досягнутому й зайнялася своiми неофiцiйними проектами, своею власною роботою, як вона називала ii, i результати цiеi роботи продовжили з’являтися на сторiнках Aperture, а iнколи – на обкладинках книжок та на стiнах художнiх галерей. Мабуть, найголовнiшим елементом цiеi трансформацii стало рiшення, яке вона прийняла буквально напередоднi публiкацii «Єврейського весiлля, iще в 1956 роцi, коли Роза стала навколiшки перед своiм лiжком i попрохала у Стенлi пробачення за те, що
