скачать книгу бесплатно
Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емi лише приблизно десять хвилин, i вiн, слухаючи ii декларацiю любовi до Нью-Йорку, ii апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона е немовби втiленням цього мiста – не лише своею самовпевненiстю та жвавiстю думок, але й своiм голосом – голосом мiзковитих еврейських дiвчат з Бруклiну, Квiнсу, Верхнього Вест-сайду, еврейським голосом третього поколiння з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого поколiння евреiв, народжених в Америцi, який мав дещо iншу мелодику, анiж, скажiмо, голос нью-йоркських iрландцiв або iталiйцiв. То був голос одночасно простий i витiюватий, непоштивий i зухвалий, з явною антипатiею до жорсткого «р», але чiткiший та бiльш емоцiйний в своiх артикуляцiях. І чим бiльше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцiй, тим бiльше йому хотiлося чути iх, бо голос Емi Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмiстi, в його нинiшньому життi i звучав як обiцянка можливоi втечi до майбутнього або, принаймнi, до сьогодення, населеного оцим потенцiйним майбуттям, тож вiн, сидячи в своiй кiмнатi з Емi, а потiм гуляючи з нею вулицями мiста, розмовляв iз нею про все, що завгодно, здебiльшого про оте повне несподiванок лiто, яке почалося з убивства Медгара Еверса i скiнчилося промовою Мартiна Лютера Кiнга, ставши продовженням нескiнченного клубка з жаху та надii, який, схоже, став визначальною рисою американського полiтичного ландшафту. А iще вони говорили про книги та платiвки на полицях Фергюсоновоi кiмнати i, звiсно, про школу, вступнi екзамени до вузiв i навiть про бейсбол. Втiм, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емi, запитання, вiд якого вiн вирiшив утриматися будь-що – чи був у неi хлопець? Бо на той момент вiн вже вирiшив зробити все вiд нього залежне, щоби вона стала наступною, i тому не збирався перейматися, скiльки конкурентiв стояло на його шляху.
П’ятнадцятого вересня, менш нiж два тижнi пiсля барбекю на День працi i за шiсть днiв до iхньоi домовленоi зустрiчi в Нью-Йорку, Емi зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нiкму iншому, Фергюсон зрозумiв, що конкуренти на горизонтi не маячать, що боятися йому нема кого, i що у неi нiкого немае так само, як нiкого немае у нього. Вiн зрозумiв це тому, що саме йому вона вирiшила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянськiй церквi в Бiрмiнгемi, штат Алабама, вiд якого загинуло четверо маленьких дiвчаток; то був iще один американський жах, iще одне вбивство в расовiй вiйнi, яка точилася на пiвднi, неначе за марш на Вашингтон, який вiдбувся двома мiсяцями ранiше, треба було вiдомстити вибухiвкою та вбивством, i Емi плакала в слухавку, розповiдаючи Фергюсону новину, а потiм, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слiд було зробити: полiтикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, цiла армiя людей, вирушили в тi краi й розпочали боротьбу з мракобiсами, i вона першою вирушить туди, щойно закiнчить школу. Вона поiде автостопом до Алабами й працюватиме заради благоi справи, пролле за неi свою кров, зробить боротьбу за права чорношкiрих основною метою свого життя. Це – наша краiна, заявила Емi, i ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти ii у нас.
Вони побачилися наступноi суботи, а потiм зустрiчалися кожноi суботи всю осiнь. Фергюсон iхав автобусом з Нью-Джерсi до кiнцевоi зупинки «Управлiння порту», потiм сiдав на швидкiсний поiзд до Захiдноi Двадцять сьомоi вулицi, де вiн сходив i йшов пiшки три квартали на захiд до квартири Шнайдерманiв на Рiверсайд-Драйв та Сiмдесят п’ятiй авеню, квартири 4В, яка стала тепер для нього найважливiшою адресою Нью-Йорка. Вони ходили на рiзноманiтнi прогулянки, майже завжди лише удвох, зрiдка – з кимось iз подруг Емi, дивилися iноземнi фiльми в Талiя-хол на Бродвеi та Дев’яносто п’ятiй вулицi – Годар, Куросава, Феллiнi; були походи до музею Метрополiтен, музею Фрiк Коллекшн, музею Сучасного мистецтва; вони ходили на баскетбол до Медiсон Сквер Гарден, на Баха до Карнегi-хол, на Беккета, Пiнтера й Іонеско в маленьких театриках у кварталi Грiнвiч-Вiллидж – все було неподалiк i тому доступним, i Емi завжди знала, куди йти i що робити, вона, мов принцеса-воiн з Манхеттена, навчала Фергюсона орiентуватися в мiстi, яке швидко ставало i його мiстом також. Втiм, незважаючи на все те, що вони робили й бачили, найприемнiшим моментом тих суботнiх зустрiчей були iхнi посиденьки з розмовами в кафетерiях – першi раунди нескiнченного дiалогу, який триватиме роками, розмови, котрi часом оберталися на палкi суперечки, коли iхнi думки рiзко розходилися – чи то з приводу фiльму, який вони дивилися разом, чи то з проводу якоiсь полiтичноi iдеi, але Фергюсон був не проти посперечатися з Емi, слабкi суперницi були йому нецiкавi – отi нiкчемнi дiвчата з надутими губками, яких, скорiше, цiкавила лише зовнiшня сторона кохання, у нього ж кохання було справжне, складне й глибоке, достатньо мiцне й пластичне, щоби витримати пристраснi суперечки. Та i як було йому не любити цю дiвчину з ii безжальним допитливим поглядом та гучним смiхом, цю навiжену й безстрашну Емi Шнайдерман, яка одного дня мала стати або вiйськовим кореспондентом, або революцiонеркою, або лiкаркою, яка лiкуватиме бiднякiв? Їй було шiстнадцять i невдовзi мало виповнитися сiмнадцять. Чистий аркуш вже не був абсолютно чистим, але вона була iще надто молодою, аби знати, що може стерти з аркушу слова, якi вона вже встигла написати, стерти iх i розпочати все знову, коли з’явиться натхнення.
Звiсно, були поцiлунки. Звiсно, були обiйми. А також був той прикрий факт, що батьки Емi мали схильнiсть залишатися суботнiми днями та вечорами вдома, що обмежувало можливiсть побути в квартирi наодинцi i призводило до обiймiв в прохолодну погоду на лавках в Рiверсайд-парку, нечастих потайливих побачень у вiддалених спальнях пiд час вечiрок в помешканнях Емiних подруг. І лише двiчi, лише двiчi, коли домосiди-батьки Емi вибралися кудись погуляти, випала iм нагода по-справжньому насолодитися, борюкаючись напiвголими в спальнi Емi, але ця насолода псувалася одвiчним страхом того, що дверi раптово розчиняться в найменш пiдходящий момент. Пригнiченi неможливiстю повнiстю розпоряджатися своiми життями, роздратованi необхiднiстю пiд тиском обставин знову i знову стримувати шаленi вибухи гормональноi активностi, Емi та Фергюсон з кожним наступним тижнем впадали в дедалi бiльший вiдчай. Та якось всерединi листопада ввечерi у вiвторок Емi зателефонувала йому й сказала, що мае добру новину. Через два тижнi ii батьки збиралися поiхати з мiста на уiк-енд на повнi три днi до далекого Чикаго в гостi до ii старенькоi бабусi по материнськiй лiнii, а ii старший брат Джим мав повернутися з Бостону додому лише напередоднi Дня подяки, тому вона мала залишитися в квартирi сама-одна. Аж цiлий уiк-енд, сказала вона. Уявляеш, Арчi? Цiлий уiк-енд – i в квартирi лише ми однi й нiкого, окрiм нас.
Фергюсон сказав своiм батькам, що вiн та двiйко його приятелiв поiдуть в гостi до iншого приятеля, який мешкае на узбережжi штату Нью-Джерсi. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матiр’ю повiрили в неi, i коли вiн в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагiдно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тiм, щоби вiдбути до Нью-Йорку, щойно скiнчаться заняття, i якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то вiн мав прибути до квартири Емi о четвертiй тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поiхати другим автобусом i заявитися до Емi о пiв на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерськоi середньоi школи. Фергюсон увесь час прискiпливо поглядав на стiнного годинника, немов збираючись силою волi прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзi пiсля дванадцятоi, по шкiльному гучномовцю оголосили, що в Далласi було скоено замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннедi помер.
Протягом якихось хвилин вся дiяльнiсть у школi завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дiвчата розмазували по щоках туш для повiк, хлопцi походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повiтрi кулаками, дiвчата обнiмалися з дiвчатами, хлопцi обнiмалися з дiвчатами, обнiмалися, рюмсаючи, вчителi, а декотрi мовчали, уставившись невидющими очима на стiни та ручки дверей. Невдовзi всi учнi почали збиратися в спортзалi та кафетерii, нiхто й гадки не мав, що робити, нiхто не перебирав на себе керiвництво, всi чвари й прояви ворожнечi припинилися, вже нiхто нi з ким не ворогував. Раптом у гучномовцi знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школi припиняються, i всi можуть iти додому.
Людина майбутнього загинула.
Нереальне мiсто.
Всi учнi подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руцi крокував до автобусноi зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам вiн збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотiлося трохи побути на самотi, а потiм вiн поiде до Емi й пробуде з нею цiлий уiк-енд, як i планувалося.
В нереальному мiстi розiйшлися два шляхи, i майбутне померло.
Дочекавшись автобусу, Фергюсон пiднявся всередину схiдцями, озирнувся, шукаючи вiльного сидiння, всiвся в п’ятому ряду, почув, як увiмкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проiжджаючи крiзь тунель, Фергюсон почув, як на сидiння позаду нього розпачливо захлипала жiнка, а водiй сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повiрити. Не можу, сука, повiрити!» Але Фергюсон повiрив, навiть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тiлi, наче вiн витав у повiтрi неподалiк, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати вiн не мав анi найменшого бажання, бо надто величезною й приголомшливою була ця подiя. Нехай ота жiнка позаду хоч потоне у власних сльозах, може, iй вiд того стане краще, але йому краще не стане, тому вiн не мав права плакати, вiн мав лише право думати, намагатися зрозумiти, що трапилося, бо оця величезна приголомшлива подiя не була схожа на нiщо iнше, що доти траплялося в його життi. Пасажир бiля водiя сказав: «Це нагадуе менi Перл-Харбор. Ну, все таке спокiйне й незворушне, лiнькуватий недiльний ранок, люди тиняються своiми помешканнями в пiжамах, i раптом – Бабах! Свiт вибухае, i несподiвано починаеться вiйна». «Непогане порiвняння», подумав Фергюсон. Грандiозна подiя, яка розбивае серцевину звичного буття i змiнюе життя кожноi людини, вона – незабутнiй момент, в який щось закiнчуеться, а щось iнше починаеться. Може, оце воно i е? – спитав Фергюсон самого себе. Момент, схожий на початок вiйни? Та нi, не зовсiм. Вiйна проголошуе початок новоi реальностi, але сьогоднi нiчого не почалося, просто скiнчилася реальнiсть – i все, зi свiту щось висмикнули, щось прибрали, i в результатi утворилася дiра, порожнеча, де колись було дещо, неначе у свiтi зникли всi дерева, неначе з людськоi свiдомостi було стерто саме поняття дерева або високоi гори.
Небо без мiсяця.
Свiт без дерев.
Автобус пiд’iхав до кiнцевоi зупинки на Сороковiй вулицi та Восьмiй авеню. Замiсть пройти пiдземними переходами до Сьомоi авеню, як вiн зазвичай робив пiд час поiздок до Нью-Йорку, Фергюсон пiднявся сходами, вийшов у пiзнi листопадовi сутiнки й рушив на схiд Сорок другою вулицею, прямуючи до зупинки метро на Таймс-сквер, iще одне тiло в натовпi раннього часу-пiк, iще одна iстота посеред безликих людей, якi поспiшали у своiх справах; все таке, як i завжди, але водночас вже не таке, вже iнакше. Раптом Фергюсон усвiдомив, що проштовхуеться крiзь купки нерухомо закляклих перехожих, що зiбралися на тротуарi. Всi вони витрiщалися на сяйну неонову стрiчку, яка вертiлася перед ними на вершечку високоi будiвлi: Джона Фiтцджеральда Кеннедi застрелено в Далласi – Джонсона приведено до присяги як президента. Щойно зiбравшись ступити на сходи, якi вели до платформи на станцii метро, вiн почув, як одна жiнка звернулася до iншоi: «Не можу в це повiрити, Доротi, просто не можу повiрити своiм очам».
Це нереально.
Мiсто без дерев. Цiлий свiт без дерев.
Фергюсон не став дзвонити Емi, щоби дiзнатися, чи прийшла вона зi школи. Може, вона й досi була зi своiми подругами, охоплена сум’яттям моменту, надто приголомшена, аби пам’ятати, що вiн мае приiхати, тому коли Фергюсон натиснув кнопку дзвiнка квартири 4В, вiн не був впевнений, що йому вiдчинять. П’ять секунд вагання, десять секунд вагання, а потiм у переговорному пристроi почувся голос: «Арчi, це ти, Арчi?» За мить почулося дзижчання, i дверi вiдiмкнулися.
Наступнi кiлька годин вони дивилися телерепортаж про вбивство президента, а потiм, мiцно обхопивши один одного в обiймах, незграбно почимчикували до кiмнати Емi, впали на лiжко i вперше почали кохатися.
2.2
Перше число видання «Хрестоносець на брукiвцi» вийшло 13 сiчня 1958 року. Арчiбальд Фергюсон, засновник i видавець цiеi дитячоi газети, в передовiй статтi на першiй сторiнцi заявив, що «Хрестоносець буде висвiтлювати факти в мiру наших можливостей i казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязi п’ятдесят примiрникiв здiйснювався пiд наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка вiдвезла рукописний макет до друкарнi Маерсона в Вест-Орандж, щоби там вiдтворити обидвi сторони аркуша розмiром двадцять чотири на тридцять шiсть дюймiв i зробити копiю на паперi достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, i саме завдяки тому, що вiн складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на свiт бiльше схожим на (майже) справжню газету, нiж на якийсь кустарний, вiддрукований на машинцi та розмножений на мiмеографi бюлетень. Цiною п’ять центiв за примiрник. Анi фотографiй, анi рисункiв, тiльки трохи вiльного мiсця для трафаретноi шапки угорi, i бiльше нiчого, окрiм двох великих прямокутникiв, заповнених вiсьмома шпальтами щiльно стулених слiв, написаних вiд руки печатними лiтерами. То був почерк одинадцятилiтнього хлопця, який завжди мав проблеми з калiграфiею, але, попри декотрi нерiвностi й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версiя широкосмуговоi газети вiсiмнадцятого сторiччя.
Всi двадцять з гаком матерiалiв охоплювали дiапазон вiд епiграм та ядучих зауважень в кiлька рядкiв завбiльшки до нотаток в двi-три шпальти, першою з яких була передовиця на першiй сторiнцi, котра мала заголовок «Гуманiтарна катастрофа: Доджери та Гiганти перебираються з Нью-Йорка на Захiдне узбережжя» i мiстила витяги з iнтерв’ю, взятi Фергюсоном у рiзних членiв родини та приятелiв, найдраматичнiшим з яких була реакцiя друга-п’ятикласника Томi Фукса: «Менi хочеться вбити себе. Єдина команда, що лишилася, – це Янкi, а я ненавиджу Янкi. Що ж менi тепер робити, га?» В статтi на тильнiй сторiнцi висвiтлювався скандал, що розгорявся в початковiй школi Фергюсона. Протягом останнiх чотирьох тижнiв учнi, граючи в м’яча, вже чотири рази травмувалися, вдарившись об одну з двох цегляних стiн спортзалу i здобувши собi таким чином велику кiлькiсть синцiв, струсiв мозку, а також розбитих макiвок та лобiв, i Фергюсон виступав за встановлення у спортзалi м’яких панелей, щоби запобiгти подальшим травмам. Взявши коментарi у жертв нещодавнiх iнцидентiв («Я кинувся за м’ячем», сказав один хлопець, «але незчувся, як вiдлетiв вiд цегляноi стiни з розбитою головою»), Фергюсон поговорив з директором школи, мiстером Джеймсоном, який погодився, що ситуацiю слiд взяти пiд контроль. «Я говорив з представниками Комiсii з освiти», сказав вiн, «i вони пообiцяли встановити м’якi панелi до кiнця мiсяця. А доти iгор в м’яч не буде».
Окрiм вiд’iзду бейсбольних команд та розбитих лобiв, там були також замiтки про зниклих домашнiх тварин, про поваленi бурею стовпи, автомобiльнi аварii, змагання зi спiтболу, про «Спутнiк», стан президентського здоров’я, а також коротенькi нотатки про останнi подii в середовищi кланiв Фергюсонiв та Адлерiв, наприклад «Лелека не забарився!»: «Вперше в iсторii людства немовля народилося в належний строк. Об 11:53 вечора, 29 грудня, за сiм хвилин до закiнчення належного термiну, мiсiс Френсiс Голандер з Нью-Йорка, вiком 22 роки, народила свою першу дитину, хлопчика вагою 7 фунтiв 3 унцii, якого назвали Стiвеном. Вiтаемо, кузино Френсiс!» Або таке: «Великий крок догори»: «Нещодавно Мiлдред Адлер пiдвищили вiд ад’юнкт-професора до штатного професора факультету англiйськоi мови та лiтератури Чиказького унiверситету. Вона е одним з провiдних свiтових знавцiв художньоi лiтератури Вiкторiанськоi доби i опублiкувала працi про творчiсть Джорджа Елiота i Чарльза Дiккенса». Слiд також зазначити, що в правому нижньому кутку задньоi сторiнки був текст у прямокутнiй рамцi пiд назвою «Куточок жартiв вiд Адлерiв», який Фергюсон планував зробити постiйною рубрикою в усiх випусках «Хрестоносця», бо хiба ж мiг вiн проiгнорувати такий цiнний ресурс, як його дiда, короля невдалих жартiв, вiд якого Фергюсон за багато рокiв наслухався iх стiльки, що вiн, як молодий редактор, визнав би для себе неприпустимим ними не скористатися? Першим з надрукованих невдалих жартiв став ось цей: «Мiстер та мiсiс Хупер летять на Гаваi. Незадовго до посадки мiстер Хупер цiкавиться у дружини, як правильно вимовляти – «Гауаi» чи Гаваi»? «Та хтозна», каже мiсiс Хупер. «Спитаемо кого-небудь, коли прибудемо». В аеропорту вони помiчають маленького дiдка в гавайськiй сорочцi. «Вибачте, добродiю», питае в нього мiстер Хупер. «Чи не скажете ви нам, куди ми прилетiли – на Гауаi, чи на Гаваi?». «На Гаваi», вiдповiдае дiдок, не зморгнувши оком. «Дякуемо», кажуть йому мiстер та мiсiс Хупер. «Та нема за що», вiдказуе дiдок.
Подальшi випуски були опублiкованi в квiтнi та вереснi того ж року, кожен наступний кращий за попереднiй, принаймнi, так запевняли Фергюсона його батьки та родичi, але з його шкiльними приятелями сталося iнакше, бо пiсля успiху першого номеру, який мав у його класi шалений успiх, наступнi призвели до певних непорозумiнь i навiть ворожнечi. Замкнений свiт п’яти- та шестикласникiв керувався жорстким кодексом правил i так само жорсткою соцiальною iерархiею, i Фергюсон, проявивши iнiцiативу й випустивши «Хрестоносця на брукiвцi», тобто, насмiлившись створити щось на рiвному мiсцi, сам того не бажаючи, вийшов за межi, встановленi чинним кодексом. В цих межах хлопцi могли самоствердитися двома способами: успiхами в спортi або в мистецтвi бешкетництва. Хорошi оцiнки важили мало, мало важили навiть непересiчний талант в образотворчому мистецтвi чи в музицi, оскiльки цi таланти вважалися вродженими рисами, бiологiчними характеристиками на кшталт кольору волосся чи розмiру стопи, i тому мало пов’язаними з iндивiдами, якi цi характеристики мали; вродженi таланти вважалися просто фактами природи, незалежними вiд людськоi волi. Фергюсон завжди був вельми вправним у спортi, i це давало йому змогу товаришувати з iншими хлопцями й уникати лихоi долi парii. Бешкетництво його не цiкавило, але його анархiчне почуття гумору допомогло йому закрiпити за собою репутацiю хлопця, гiдного поваги, навiть попри те, що вiн тримався осторонь вiд навiжених задерикуватих розбишак, якi проводили своi вихiднi за тим, що пхали до поштових скриньок вишнi, розбивали лампочки на стовпах i робили непристойнi телефоннi дзвiнки красивим дiвчатам зi старших класiв. Іншими словами, Фергюсону наразi вдавалося спiвiснувати з однокласниками, уникаючи надмiрних труднощiв, його хорошi оцiнки не вважалися анi плюсом, анi мiнусом, а його чемний та неагресивний пiдхiд до особистих стосункiв захищав його вiд агресивностi iнших хлопцiв, i це означало, що битися навкулачки йому доводилося нечасто, i що постiйних ворогiв вiн собi не нажив. Але потiм, за кiлька мiсяцiв до того, як йому виповнилося одинадцять, йому спало на думку сотворити сенсацiю у виглядi самвидавчоi одноаркушевоi газети, i раптом його однокласники збагнули, що Фергюсон – фiгура бiльшого масштабу, анiж вони гадали, що насправдi вiн був вельми розумним непересiчним хлопцем, якому вистачило клепки провернути такий тонкий трюк, як «Хрестоносець», i тому всi двадцять два його однокласники витратили своi копiйчанi заощадження на придбання першого випуску, привiтавши з прекрасною роботою i посмiявшись над численними дотепними фразами, якими пiстрявiли його статтi. А потiм прийшов уiк-енд, а за ним настав ранок понедiлку, i про газету вже нiхто не говорив. Якби «Хрестоносець» так i завершив свое iснування пiсля першого випуску, то Фергюсону вдалося б уникнути лиха, яке в кiнцевому пiдсумку обрушилося йому на голову, але звiдки йому було знати, що е рiзниця мiж «бути розумним» i «бути надто розумним», що другий весняний випуск налаштуе декотрих однокласникiв проти нього, бо продемонструе, що вiн працював напружено, вельми напружено в порiвняннi з ними, якi особливо не напружувалися, а це означало, що Фергюсон був пiдприемливим дiлком, а вони – лiнькуватими й недолугими невдахами? Дiвчата й досi були на його боцi, всi дiвчата до одноi, але вони не були йому конкурентами, конкурентами були хлопцi, якi вже почали вiдчувати на собi тиск Фергюсоновоi працьовитостi, принаймнi, трое чи четверо з них, але Фергюсон був надто сповнений власним щастям, надто сповнений трiумфом з приводу завершення наступного випуску газети, щоби зацiкавитися, чому Ронi Кролик зi своею зграею розбишак вiдмовилися купляти нове число «Хрестоносця», коли Фергюсон принiс його до школи у квiтнi, вiн, особливо не замислюючись, вирiшив, що у них просто забракло грошей.
На думку Фергюсона, газета була найважливiшим винаходом людства, i вiн любив газети вiдтодi, як навчився читати. Рано-вранцi, сiм днiв на тиждень iм приносили примiрник мiсцевоi газети «Ньюарк Стар-Леджер», який падав на ганок з приемним глухим стуком тоi митi, коли Фергюсон вибирався з лiжка; його кидав туди якийсь безiменний невидимий чоловiк, який жодного разу не схибив, i на той час, коли малому виповнилося шiсть з половиною, вiн вже почав брати участь у ранковому ритуалi прочитання газети пiд час снiданку, вiн, який змушував себе читати в те лiто, коли зламана нога прикувала його до лiжка, вiн, який вирвався з в’язницi своеi дитячоi наiвностi й дуростi i перетворився на громадянина свiту, достатньо розвиненого, щоби розумiти все або майже все, окрiм заумних питань економiчноi полiтики i того поняття, що накопичення ядерних озброень якимось незбагненним чином здатне забезпечити тривалий мир; щоранку вiн сiдав за снiданок разом зi своiми батьками, i кожен з них дослiджував свiй роздiл газети, перечитуючи його мовчки, бо розмовляти в таку рань було iще важко. Потiм вони, сидячi, мiнялися прочитаними частинами на кухнi, сповненiй ароматами кави та яечнi, пiдсмаженого в тостерi хлiба та масла, що розпливалося на гарячих шматочках хлiба. Фергюсон завжди починав з роздiлiв гумору та спорту, потiм переходив до мiсцевих новин, новин загальнонацiональних та мiжнародних, статей про кiнофiльми та вистави, так званих нарисiв для всiх – про сiмнадцятьох учнiв коледжу, якi примудрилися увiпхатися до телефонноi будки, чи про тридцять шiсть бутербродiв, спожитих за один присiд переможцем змагання iдцiв у окрузi Ессекс, а коли всi цi теми вичерпувалися, то перед походом до школи залишалося iще кiлька вiльних хвилин для перегляду роздiлу тематичних та персональних об’яв. Любий, я тебе кохаю. Благаю, повернися додому.
Привабливiсть газет була абсолютно вiдмiнною вiд привабливостi книжок. Книги були солiдними та вiчними, а газети – тоненькими та ефемерними предметами одноразового користування, якi викидали вiдразу ж пiсля iхнього прочитання, щоби наступного ранку замiнити на новi, кожного нового ранку – нова газета. Подii в книзi рухалися вперед по прямiй лiнii, тодi як в газетах висвiтлювалися кiльканадцять подiй одночасно, такий собi калейдоскоп з одночасностi та суперечливостi, на однiй i тiй самiй сторiнцi одночасно уживалися кiлька iсторiй, кожна з яких висвiтлювала окремий аспект довколишнього свiту, кожна з яких демонструвала iдею чи факт, який не мав нiчого спiльного з тим, що розташовувався по сусiдству, праворуч – вiйна, лiворуч – перегони з яйцем у ложцi, палаюча будiвля угорi i зустрiч колишнiх однокласниць – внизу, важливе й тривiальне змiшане докупи, трагiчне на першiй сторiнцi i фривольне – на четвертiй, зимовi повенi та полiцейськi розслiдування, науковi вiдкриття та рецепти десертних страв, смертi й народження, поради закоханим та кросворди, футбольнi новини та дебати в Конгресi, циклони й симфонii, страйки на пiдприемствах i трансатлантичнi подорожi на повiтряних кулях – ранкова газета неодмiнно мала мiстити в собi всi цi подii на своiх шпальтах з чорноi, злегка розмитоi друкарськоi фарби, i кожного ранку Фергюсон насолоджувався всiею цiею мiшаниною, бо, на його переконання, саме таким i був свiт – великою вируючою мiшаниною, в якiй одночасно вiдбувалося мiльйони рiзних подiй.
«Хрестоносець» став для нього шансом витворити власну свiтову мiшанину за допомогою газети, яка була дуже схожою на повноцiнну. Звiсно, вона не була повноцiнною i являла собою, в кращому випадку, грубе наближення, але його хлопчача аматорська версiя легiтимноi газети була досить реалiстичною за своiм духом, щоби справити належне враження на його приятелiв. Саме на таку реакцiю й сподiвався Фергюсон, йому хотiлося, щоби всi в класi повернули голови й звернули на нього увагу, i тепер, коли ця мрiя здiйснилася, вiн поринув у виготовлення другого випуску зi зростаючим почуттям впевненостi в собi, з новою вiрою у свiй власний генiй, i настiльки слiпою стала та вiра, що навiть частковий бойкот з боку Кролика та його приятелiв не змiг вiдкрити Фергюсону очi на те, що вiдбувалося. Вони трохи вiдкрилися лише наступного ранку. Майкл Тiммерман був одним з його найближчих друзiв, кмiтливий i популярний хлопець, чиi оцiнки були навiть кращими за Фергюсоновi, майже героiчна постать, яка вивищувалася над такими карликами, як Ронi Кролик так само, як кремезний дуб вивищуеться над кущем отруйного плюща, тож коли Майкл Тiммерман вiдводить тебе убiк на iгровому майданчику i каже, що вам треба поговорити, то ти слухаеш його з радiсною готовнiстю. Його першi слова були про те, що «Хрестоносець» – дуже гарна газета, i Фергюсон дуже зрадiв, почувши таку оцiнку, оскiльки думка найкращого спортсмена та учня класу важила для нього бiльше, анiж будь-чия, але потiм Тiммерман сказав, що хотiв би спiвпрацювати з Фергюсоном, що хотiв би стати членом редколегii «Хрестоносця» й дописувати власнi статтi, вiд чого видання лише покращиться, бо газета, зроблена одною людиною, – це нонсенс, бо е щось абсурдне й старомодне в тому, що один репортер пише всi статтi, i що коли Фергюсон дасть йому такий шанс i справи пiдуть добре, то можна буде залучити до газети трьох чи навiть п’ятьох кореспондентiв, а якщо всi учасники скинуться грошима для покриття витрат на друк, то можна буде розширити «Хрестоносця» до чотирьох чи навiть восьми сторiнок, i друкувати його справжнiм типографським шрифтом, а не покладатися на Фергюсонiв жахливий почерк, завдяки чому «Хрестоносець» стане схожим на справжню газету.
Фергюсон виявився неготовим до такоi заяви. «Хрестоносець» завжди задумувався як шоу одного актора, його власне шоу, хоч яким би недосконалим воно не було, його власне i бiльше нiчие, тому iдея роздiлити сцену з iще одним хлопцем, вже не кажучи про кiлькох iнших, наповнила Фергюсона великою печаллю. Тiммерман душив його iнiцiативу своiми коментарями та пiдказками, намагаючись примусити його поступитися контролем над старомодною газеткою з ii жахливими рукописними лiтерами, але хiба ж Тiммерман не розумiв, що вiн про це вже замислювався, що навiть якби вiн вмiв друкувати на машинцi, то все одно не став би друкувати, бо тодi б газета виглядала не так, як вiн задумував, до того ж вiн не мiг дозволити собi оплатити роботу друкарки, зважаючи на той факт, що було йому лише дванадцять рокiв, i саме тому вiн зупинився натомiсть на рукописному варiантi. А iще Тiммерман не знав про домовленiсть мiж матiр’ю Фергюсона та Маерсоном про те, що вона вiзьме меншу цiну за портрети його трьох дiтлахiв в обмiн на використання друкарського устаткування для виготовлення копiй – отак все й було влаштовано. Йому хотiлося сказати Тiммерману, що це був свого роду бартер в умовах обмежених ресурсiв, тому забудь про випуск так званоi справжньоi газети на паях, бо п’ятеро хлопцiв нiколи не спроможуться назбирати коштiв достатньо для того, щоби покрити всi витрати. Якби Тiммерман не був його найкращим другом, то Фергюсон послав би його пiд три чорти й порадив випускати власну газету, якщо той мае так багато оригiнальних iдей, але вiн поважав Тiммермана i тому не насмiлився висловитися, не захотiв ображати свого друга. Натомiсть вiн вчинив як боягуз i, замiсть чiтко заявити «так» чи «нi», сказав, що йому треба подумати, сподiваючись, що з часом журналiстський ентузiазм Тiммермана охолоне i що через пару тижнiв вiн забуде про цю розмову.
Одначе Тiммерман, як i бiльшiсть успiшних хлопцiв, був не з тих, хто легко здавалися чи швидко забували. Всю решту тижня кожного ранку вiн пiдходив до Фергюсона на iгровому майданчику i цiкавився, чи прийняв той рiшення, i кожного ранку Фергюсон намагався вiдкараскатися вiд нього. Може, це й гарна iдея, казав вiн, але зараз вже весна, i до кiнця навчального року часу для випуску нового числа газети буде недостатньо. Ми й без того обидва зайнятi зараз iграми в Малiй лiзi, а ти просто не уявляеш, як багато часу забирае пiдготовка нового випуску. Тижнi, а то й мiсяцi роботи. Стiльки роботи, що я навiть не певен, чи захочу знову взятися за це. Давай вiдкладемо це питання на певний час, а влiтку до нього повернемося.
Але Тiммерман збирався влiтку до табору, i тому хотiв вирiшити це питання зараз. Навiть якщо наступне число з’явиться аж восени, нам все одно треба знати, зможемо ми розраховувати на нього чи нi, i взагалi – чому Фергюсон так довго тягне кота за хвiст, вирiшуючи, що робити? В чiм проблема?
Фергюсон збагнув, що його загнали в глухий кут. Чотири днi поспiль вiн перебував в станi облоги, i зрозумiв, що ця облога не припиниться, допоки вiн не дасть чiткоi вiдповiдi. Але ж якою вона мала бути, правильна вiдповiдь? Якщо сказати Тiммерману, що вiн йому не потрiбен, то можна втратити друга. Якщо ж погодитися й взяти Тiммермана в газету, то вiн зневажатиме себе за те, що пiддавався тиску. Частина його ества тiшилася тим, що Тiммерман виявив такий ентузiазм щодо «Хрестоносця», тодi як iнша частина починала вiдчувати антипатiю до друга, який поводився вже не як товариш, а як красномовний хулiган. Ну, не зовсiм як хулiган, а як манiпулятор, а через те, що цей манiпулятор був найсильнiшою та найвпливовiшою особою у класi, Фергюсону страшенно не хотiлося ображати його, бо якщо Тiммерман вiдчуе, що Фергюсон збираеться його «кинути», то зможе налаштувати проти нього увесь клас, перетворивши своему кривднику решту навчального року на перманентний кошмар. Однак вiн не мiг пiти на знищення «Хрестоносця» лише заради збереження миру. Що би не сталося, вiн все одно не зможе втекти вiд самого себе, тому краще стати парiею, анiж втратити повагу до самого себе. А з iншого боку, краще спробувати уникнути долi парii взагалi – якщо вийде.
Отже, анi про «так», анi про «нi» не могло бути й мови. Фергюсон покладався на варiант «можливо», який мiг дати йому хоч якусь надiю, не зв’язуючи при цьому якоюсь конкретною обiцянкою, тактика зволiкання, закамуфльована пiд крок вперед, який насправдi був кроком назад, шансом виграти час. Вiн запропонував Тiммерману виконати тестове завдання, аби той переконався, що така робота йому подобаеться, а коли вiн напише власну статтю, вони проаналiзують ii разом, аби вирiшити, чи згодиться вона для «Хрестоносця». Спочатку Тiммерман вперся, явно невдоволений тим, що його оцiнюватиме Фергюсон, але це було цiлком природно з боку учня-вiдмiнника, абсолютно впевненого в своiх iнтелектуальних здiбностях, тому Фергюсону довелося пояснити йому, що такий тест був необхiдним, бо «Хрестоносець» був його виданням, а не Тiммермановим, i якщо Тiммерман хоче стати його спiвучасником, то мае довести, що його робота вiдповiдатиме духу цього видання, яке було зубастим, смiшним i дотепним. Фергюсон сказав, що хоч яким би розумним Тiммерман не був, це не мало жодного значення, бо вiн iще не мав належного досвiду, отже йому слiд написати одну-едину газетну статтю, бо як же ж вiн вiзьме його в компаньйони, не знаючи його здiбностей? Цiлком справедливо, погодився Тiммерман. Вiн напише пробну статтю й продемонструе своi таланти, тож так тому й бути.
Ось про що я подумав, сказав Фергюсон. Напиши замiтку на таку тему: «Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому?» Поговори з кожним учнем у класi, з кожним хлопцем та кожною дiвчиною, i всiм постав одне й те саме запитання: «Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому?» Неодмiнно запиши iхнi вiдповiдi точно, слово в слово, а потiм пiдеш додому й перетвориш цi вiдповiдi на статтю в одну шпальту, здатну змусити читачiв смiятися, а якщо не смiятися, то хоча би посмiхнутися. Гаразд?
Гаразд, вiдповiв Тiммерман. А чому б i про улюбленого актора не поцiкавитися?
Тому, що змагання з одним переможцем – це краще, анiж змагання з двома переможцями. Улюблений актор може почекати до наступного числа.
Отак Фергюсон виграв собi трохи часу, давши Тiммерману це непотрiбне й надумане завдання, i наступнi десять днiв все було тихо, поки репортер-новобранець збирав iнформацiю й приступав до написання статтi. Як Фергюсон i пiдозрював, серед хлопцiв найбiльше голосiв зiбрала Мерiлiн Монро – шестеро з одинадцяти (з решти п’яти два дiсталися Елiзабет Тейлор, два Грейс Келлi, i один – Одрi Хепберн), тодi як дiвчата дали Монро лише два голоси, а решта десятеро розподiлилися помiж Хепберн (три), Тейлор (три), i по одному отримали Келлi, Леслi Карон, Сiд Чарiсс та Дебора Керр. Сам Фергюсон не спромiгся вибрати мiж Тейлор та Келлi, тому кинув монетку, i вибiр впав на Тейлор, тодi як Тiммерман, поставши перед схожою дилемою мiж Келлi та Хепберн, кинув ту ж саму монетку, i вона вказала на Келлi. Повна нiсенiтниця, звичайно ж, але було в нiй також дещо забавне, i Фергюсон спостерiгав, як сумлiнно Тiммерман займався опитуванням однокласникiв, записуючи iхнi коментарi в свiй маленький скрiплений спiраллю репортерський нотатник. За активнiсть та пiдприемливiсть вiн, поза сумнiвом, заслужив найвищих оцiнок, але це бува лише початок, свого роду пiдвалини будинку, i наразi було iще неясно, яку будiвлю спроможеться спорудити Тiммерман. Ясна рiч, хлопець вiн був розумний, але це iще не означало здатностi добре писати.
Впродовж десятиденного перiоду спостереження й очiкування Фергюсон поволi впадав у химерний стан невизначеностi, бо його ставлення до Тiммермана ставало все менш виразним, вiн не знав, чи то й далi опиратися йому, чи то виказати вдячнiсть за його копiтку роботу, вiн то сподiвався, що Тiммерман зазнае фiаско, то надiявся, що його робота завершиться успiхом. Вiн почав подумувати: а може, це й справдi добра iдея – перекласти частину своеi роботи на додаткового репортера, збагнувши, що в призначеннi завдань iншим людям е свiй позитив, що робота начальника мае своi певнi насолоди. У нього з’явилося нове почуття, почуття вiдповiдальностi, i якщо Тiммерману вдасться написати гарну статтю, то, можливо, йому дiйсно слiд буде подумати над тим, щоби взяти його до себе, але не компаньйоном, нi, в жодному разi не компаньйоном, а просто автором-дописувачем, першим з потенцiйних кiлькох, що в результатi дасть змогу розширити «Хрестоносця» вiд двох сторiнок до чотирьох. Може, i так. А може, й нi, бо Тiммерман iще не здав йому статтю, хоча iнтерв’ю вiн виконав протягом п’ятьох днiв, i тепер, коли спливло iще п’ять днiв, Фергюсон мiг дiйти лише до одного висновку: Тiммерман мав великий клопiт з обробкою й написанням матерiалу. Це означало, що майбутня стаття буде негодящою, а все негодяще буде неприйнятним. І йому доведеться сказати це Тiммерману прямо в лице. Фергюсон на мить уявив собi, як вiн дивиться в очi розумнику Майклу Тiммерману, хлопцю, який завжди i у всьому мав успiх, i каже йому, що вiн потерпiв фiаско. На ранок десятого дня всi сподiвання Фергюсона на майбутне звелися до лише одного бажання: аби Тiммерман написав шедевр.
Стаття вийшла непоганою. Принаймнi, не дуже поганою, але iй бракувало жвавостi, на яку сподiвався Фергюсон, бракувало того дотику гумору, який обернув би тривiальну тему статтi на дещо варте прочитання. Єдиною втiхою цього провалу було те, що сам Тiммерман також вважав свою статтю невдалою, принаймнi так виснував Фергюсон, коли автор, здаючи йому свiй витвiр того ранку на iгровому майданчику, винувато знизав плечима, пiсля чого вибачився за те, що так довго виконував завдання, яке, за визнанням Тiммермана, виявилося аж нiяк не таким легким, як вiн спершу гадав. Вiн сказав, що йому довелося переписувати статтю чотири рази, i що з отриманого досвiду вiн винiс одне: письменництво – це важка штука.
От i добре, сказав Фергюсон самому собi. Невеличкий урок скромностi для пана Бездоганнiсть. Визнання сумнiву у власних здiбностях, можливо, навiть визнання поразки, тому конфронтацii, якоi так боявся Фергюсон, скорiш за все, не вiдбудеться, i це було добре, заспокiйливо-добре, оскiльки останнiми днями йому дедалi частiше ввижалося, як Тiммерман лупцюе його кулаками в живiт i показово переводить його до нижчоi лiги гнаних та упослiджених. Втiм вiн усвiдомлював, що заради збереження iхньоi дружби йому доведеться ступати довкола Тiммермана дуже обережно, аби не наступити йому на пальцi. То були великi пальцi великого хлопця, i хоч яким би приязним до нього вiн не був, вiн мав крутий характер, в чому Фергюсон мав змогу пересвiдчитися протягом кiлькох рокiв, а надто нещодавно, коли Тiммерман послав у нокаут Томi Фукса за те, що той обiзвав його гiвнюком, того самого Томi Фукса, якого недоброзичливцi величали Томi Скунсом, i Фергюсону не хотiлося, щоби Тiммерман так само випробував на ньому свою боксерську вправнiсть.
Вiн попрохав приятеля дати йому кiлька хвилин i вiдiйшов у куток майданчика, щоби прочитати статтю наодинцi:
«Питання стояло так: Хто е твоею улюбленою кiноактрисою – i чому? Опитування двадцяти двох учнiв п’ятого класу нашоi школи дало таку вiдповiдь: це – Мерiлiн Монро, яка набрала вiсiм голосiв, випередивши Елiзабет Тейлор, котра посiла друге мiсце з п’ятьма голосами…»
Тiммерман добре виконав роботу з подачi фактiв, але мова його була безликою, сухою й бездушною, i зосередився вiн на найменш цiкавому аспектi iсторii – на цифрах, якi були гнiтючо занудливими у порiвняннi з тим, що казали учнi про свiй вибiр; iхнiми коментарями Тiммерман подiлився з Фергюсоном, але не включив майже жодного з них у статтю, i Фергюсон, пригадуючи зараз декотрi з тих коментарiв, спiймав себе на тому, що став подумки переписувати статтю:
«Ба ба бум», сказав Кевiн Лассiтер, якому вистачило лише цих трьох слiв, щоби пояснити, чому Мерiлiн Монро була його улюбленою кiноакторкою.
«Вона видаеться менi людиною доброю та розумною, i менi хочеться познайомитися з нею й подружитися», сказала Пеггi Голдштайн, обгрунтовуючи свою кандидатуру – Дебору Керр.
«Така елегантна, така вродлива – очей не вiдiрвати», заявила Глорiя Долан про свою акторку номер один, Грейс Келлi.
«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кiнозiрку, Елiзабет Тейлор. «Лишень погляньте на ii тiло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».
Було неможливо попрохати Тiммермана повернутися до початку i п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликае анi смiху, анi слабкоi посмiшки, i що йому варто було зосередитися не на питаннi «Хто?», а на питаннi «Чому?». Робити все це було вже запiзно, i Фергюсон не мав анi найменшого бажання демонструвати Тiммерману свою зверхнiсть i повчати його як треба писати, а як не треба. Вiн повернувся туди, де стояв пан Великi Пальцi й повернув йому його статтю.
– Ну, як? – поцiкавився Тiммерман.
– Непогано, – вiдповiв Фергюсон.
– Ти хочеш сказати недостатньо добре.
– Нi, не так. Просто непогано.
– А як щодо наступного числа?
– Не знаю. Іще не думав.
– Але ж ти плануеш його робити, чи не так?
– Може. А може, i нi. Ще рано казати.
– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчi, i не мусиш ii кидати.
– Якщо не буде бажання, то кину. А тобi яка рiзниця? Я так i не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.
– Бо вiн – дуже цiкавий, ось чому, а менi хочеться брати участь у чомусь цiкавому. Гадаю, це буде дуже здрово.
– Гаразд. Ось що я тобi скажу. Якщо я вирiшу робити iще одне число, то я дам тобi знати.
– І даси менi змогу щось написати?
– Звiсно, чом би й нi?
– Обiцяеш?
– Дати тобi шанс? Обiцяю.
Іще не встигнувши вимовити цi слова, Фергюсон вже знав, що його обiцянка не значила нiчого, оскiльки вiн вже вирiшив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тiммерманом виснажила його, i вiн почувався втомленим та безiнiцiативним, злим на самого себе через слабодухi коливання власного настрою, деморалiзованим своеi неохотою й нездатнiстю захищати себе й свою позицiю «або газета одного автора, або нiяка взагалi». Втiм, тепер, коли йому вдалося здiйснити задуману сенсацiю й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицiю «нiякоi газети взагалi», краще буде вискочити зi ставка, витертися досуха i сказати «годi». Окрiм того, вже починався бейсбольний сезон, i вiн виступав за фiнансованих Торгiвельною палатою «Пiратiв» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, вiн був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крiсто», величезну книгу, яку прислала йому минулого мiсяця тiтка Мiлдред з нагоди одинадцятого дня народження i за яку вiн, нарештi, взявся пiсля того, як друге число «Хрестоносця» було вiдправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неi з головою, бо то, безперечно, був найбiльш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приемно було слiдкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня пiсля вечерi! Значно приемнiше, анiж рахувати слова у своiх статтях, намагаючись увiпхнути iх у вузенькi шпальти свого видання. Скiльки копiткоi роботи, скiльки ночей просидiв вiн, мружачись, пiд свiтлом настiльноi лампи, працюючи майже в повнiй темрявi, тодi як батьки думали, що вiн вже спить, скiльки фальстартiв та виправлень, скiльки мовчазних подяк людинi, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота лiтератора – це не лише написання слiв, а i iх видалення, що опiсля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олiвцем слова, щоби воно було достатньо темним i добре читалося на копii. Так, слово «виснажлива» було найбiльш пiдходящим для такоi роботи, а тривале й болiсне протистояння з Тiммерманом виснажило його iще бiльше, тому кожен лiкар сказав би Фергюсону, що найкращими лiками вiд виснаження е вiдпочинок.
Тож вiн вiдпочивав цiлий мiсяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато рокiв, перш нiж йому знову трапиться iще один так само цiкавий роман, а потiм, протягом трьох днiв пiсля того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крiсто», сталися три подii, якi змiнили хiд його думок i витягнули зi стану вiдлюдництва. Вiн просто не мiг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, i настiльки класними були тi слова, настiльки чiткими й виразними були дзвiнкi рими iхнiх трiскучих приголосних, настiльки хитромудро iхня позiрна безсенсовiсть поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотiлося побачити цi слова в друкованому виглядi. І Фергюсон, давши задню зi своею обiцянкою пiти з газетного бiзнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серiя з двох коротких ударiв, заголовок, набраний великими лiтерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.
Це сталося тринадцятого травня, коли натовп демонстрантiв напав у Венесуелi на Ричарда Нiксона пiд час завершальноi зупинки в рамках його вiзиту доброi волi до трьох краiн Пiвденноi Америки. Вiце-президент щойно приземлився в аеропорту, а коли його кортеж поiхав центральними вулицями Каракасу, то натовпи на тротуарах плювали йому вслiд й вигукували «Смерть Нiксону!», «Нiксон, забирайся геть!» Невдовзi його автомобiль оточили десятки людей, здебiльшого молодикiв, вони почали лупцювати авто, бити в ньому вiкна, а потiм заходилися розгойдувати його з боку вбiк та туди-сюди з такою люттю, що воно перекинулося б, якби вчасно не пiдоспiли вояки венесуельськоi армii i не розiгнали натовп, розчистивши дорогу вiце-президенту. Для учасникiв iнциденту все могло закiнчитися значно гiрше, особливо для Нiксона та його дружини, яких мало не вбили.
Фергюсон прочитав про це в газетi наступного ранку, побачив репортаж про iнцидент увечерi по телевiзору, а пiд вечiр наступного дня до них у гостi завiтали кузина Френсi та ii чоловiк Герi з iхнiм п’ятимiсячним дитинчам. Тепер вони мешкали в Нью-Йорку, де Герi невдовзi мав закiнчити перший курс на юридичному факультетi Колумбiйського унiверситету. Увесь час пiсля того, як Фергюсон виконав роль носiя перснiв на його шлюбнiй церемонii чотири роки тому, Герi ставився до свого молодого свояка як до протеже та епiзодичного компаньйона в подорожах до свiту iдей та суто чоловiчих занять, результатом яких ставали тривалi розмови про книги та спорт, iнколи – про полiтику, яка, схоже, стала для Герi справжньою iдеею фiкс (вiн навiть передплатив тижневик «Інакодумець» пiд редакцiею І. Ф. Стоуна та щоквартальник «Небайдужий оглядач»), i через те, що чоловiк Френсi був розумною молодою людиною, безперечно, найрозумнiшою з тих, кого знав Фергюсон окрiм своеi тiтки Мiлдред, було цiлком природно, що вiн спитав Герi, що той думав про оту сутичку Нiксона з натовпом демонстрантiв у Венесуелi. В ту мить вони гуляли у дворi, походжаючи пiд тим дубом, з якого Фергюсон впав у вiцi шести рокiв, високий кремезний Герi попихкував цигаркою «Парламент», а мати Фергюсона та Френсi сидiли на ганку з маленьким Стiвеном, пухкеньким створiнням, нещодавнiм поповненням роду людського, так само малим по вiдношенню до Фергюсона, як сам Фергюсон був колись по вiдношенню до Френсi, i поки жiнки смiялися, по черзi чукикаючи малого, моралiстичний, незмiнно серйозний Герi Холандер розказував йому про «холодну вiйну», списки неугодних, про Червоне пугало, про нестримний антикомунiзм, який визначав закордонну полiтику Сполучених Штатiв i змушував Державний департамент пiдтримувати жорстокi ультраправi диктатури по всьому свiту, особливо в Центральнiй та Пiвденнiй Америцi, i що саме через це напали на Нiксона, сказав Герi, напали не тому, що вiн був Нiксоном, а тому, що той представляв уряд Сполучених Штатiв i що цей уряд ненавидiло в Центральнiй та Пiвденнiй Америцi дуже багато людей, i ненавидiло цiлком справедливо, бо вiн пiдтримував тиранiв, якi iх жорстоко гнобили.
Герi зупинився пiдкурити iще один «Парламент». А потiм спитав: «Ти розумiеш, про що я кажу, Арчi?»
Фергюсон кивнув. «Розумiю», вiдповiв вiн. «Ми так боiмося комунiзму, що готовi пiти на все, аби зупинити його. Навiть якщо це означае допомогу людям, гiршим за комунiстiв».
Наступного ранку, читаючи спортивний роздiл газети, Фергюсон вперше в життi натрапив на слово «фракас»[6 - Штовханина, кiпеш (амер.). – Прим. пер.]. Подавальник детройтськоi команди кинув м’яча в голову вiдбивайлу з чиказькоi команди, вiдбивайло кинув свою биту, пiдбiг до подавальника й затопив йому в пику, пiсля чого гравцi обох команд вискочили на поле й заходилися гамселити один одного. «Коли через дванадцять хвилин фракас вщух», продовжив репортер, «з гри було видалено шiстьох гравцiв».
Фергюсон поглянув на матiр i спитав,
– А що таке фракас?
– Велика колотнеча, – вiдповiла вона. – Штовханина.
– Я так i подумав. Просто хотiв зайвий раз переконатися.
Пройшло кiлька мiсяцiв. Шкiльний рiк закiнчився без подальших ексцесiв з боку Кролика, Тiммермана чи будь-кого, а потiм двадцять три колишнiх учнiв класноi керiвницi мiс Ван Хорн роз’iхалися на лiтнi канiкули. Фергюсон вже вдруге поiхав до табору «Парадиз» на двомiсячну змiну, i хоча бiльшiсть часу в тому таборi забирали рiзноманiтнi iгри з м’ячем та плавання, все одно йому залишалося вдосталь вiльних годин, щоби писати статтi та накреслювати наступний макет «Хрестоносця». Цю роботу Фергюсон завершив уже вдома пiд час двотижневого промiжку мiж табором та початком занять у школi, працюючи щодня вранцi, вдень, а iнколи й увечерi, щоби встигнути до кiнцевого термiну, який вiн сам собi встановив, – до першого вересня, аби його матiр мала достатньо часу зробити копii у Маерсона iще до початку шкiльних занять. Фергюсон вважав, що це мало б стати добрим почином для нового навчального року, таким собi поштовхом для прискорення подiй, а вже опiсля вiн би вирiшив, чи видавати «Хрестоносця» й далi, чи зробити цей випуск завершальним.
Вiн пообiцяв Тiммерману дати йому знати про наступне число газети, але iще до того, як вiн встиг з ним поспiлкуватися, всi статтi вже були написанi. Фергюсон заходив додому до Тiммермана наступного дня пiсля повернення з табору, але економка сказала йому, що Майкл з батьками та двома братами поiхали рибалити i збираються повернутися лише за день до початку шкiльних занять. Іще влiтку, працюючи над макетом, Фергюсон подумував над тим, щоби написати свою, гумористичну, версiю iсторii з опитуванням про найпопулярнiшу кiноактрису i вставити ii в трете число «Хрестоносця», але згодом вiдкинув цю iдею з поваги до авторських амбiцiй Тiммермана, розумiючи, наскiльки жорстоко буде уражений його однокласник, побачивши, яка кумедна й дотепна iсторiя вийшла з його нудного й малоцiкавого матерiалу. Звiсно, Фергюсон мiг би надрукувати Тiммерманову версiю статтi як дружню поступку, але це було неможливим через те, що вiн вiддав ту статтю Тiммерману на iгровому майданчику iще у квiтнi. Нове число «Хрестоносця на брукiвцi» ось-ось мало вихлюпнутися у спортзал та в класи початковоi школи, але Майкл Тiммерман про це нiчого не знав.
Це була перша помилка Фергюсона.
Другою його помилкою стало те, що вiн запам’ятав надто багато з iхньоi розмови iз Герi пiд дубом у дворi.
Колотнеча в Каракасi на той час вже встигла стати застарiлою новиною, але ця фраза нiяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтiла в нiй кiлька мiсяцiв, тому замiсть використати ii як заголовок в репортажi про те, що трапилося з Нiксоном, вiн обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посерединi першоi сторiнки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасi» йшов на однiй половинi аркушу, а сам текст – на другiй. Натхненний своею розмовою з Герi, Фергюсон стверджував, що Америка мае кинути так сильно перейматися комунiзмом i прислухатися натомiсть до того, що кажуть люди в iнших краiнах. «Спроба перекинути авто вiце-президента – це погано», писав вiн, «але люди, якi намагалися це зробити, були розлюченi, i розлюченi не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означае, що цi люди – комунiсти. Це лише означае, що вони хочуть бути вiльними».
Спершу був удар, удар у живiт, а потiм Тiммерман вигукнув «Брехун!» – i збив його з нiг. Останнi двадцять два примiрники «Хрестоносця» вилетiли з рук Фергюсона, i сильний ранковий вiтер погнав iх шкiльним подвiр’ям повз ошелешених учнiв, мов зграйку повiтряних змiiв, що вiдiрвалися вiд своiх мотузок. Фергюсон пiдвiвся й хотiв був завдати удару у вiдповiдь, але Тiммерман, який, схоже, за лiто встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився i завдав iще одного удару в живiт, удару значно сильнiшого за перший, який не лише збив Фергюсона з нiг, а й забив йому дух. А Кролик i Том Скунс з кiлькома iншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном i насмiхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» i «пiдар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тiммерман втрете штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, i Фергюсон, падаючи, вдарився лiктем об землю, i через мить нестерпний бiль в лiктьовiй кiстцi на кiлька секунд паралiзував його. Скориставшись цим, Кролик зi Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землi. Фергюсон заплющив очi. Десь заверещала дiвчина.
Потiм були кари й догани, залишення пiсля школи, iдiотичне завдання двiстi разiв написати фразу «Я бiльше нiколи не битимуся в школi», церемонiальне рукостискання в стилi «закопаймо сокиру вiйни» з Тiммерманом, який не дивився Фергюсону в очi, який бiльше нiколи не дивитиметься йому в очi i який ненавидiтиме Фергюсона всю решту свого життя, а потiм, перед тим, як новий класний керiвник, мiстер Блейсi, хотiв був вiдпустити iх додому, до класу увiйшла секретарка директора i сказала Фергюсону, що мiстер Джеймсон чекае на нього внизу у своему кабiнетi. «А Майклу теж iти?», спитався мiстер Блейсi. «Нi, Майклу не треба», вiдповiла мiс О’Хара. «Тiльки Арчi».
Коли Фергюсон зайшов до директорського кабiнету, мiстер Джеймсон сидiв за своiм робочим столом з примiрником «Хрестоносця» в руках. Вiн керував школою протягом останнiх п’яти рокiв i з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зрiст, округлiшим, а волосся на його головi дедалi рiдшало. Наскiльки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер тi пасма, що вiд нього лишилися, посивiли. Директор не запросив Фергюсона сiсти, тож вiн так i лишився стояти.
– Ти розумiеш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав мiстер Джеймсон.
– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?
– Тебе з Тiммерманом покарали за бiйку. А я маю на увазi ось це.
Мiстер Джеймсон кинув на стiл примiрник «Хрестоносця».
– Скажи менi, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статтi до цього числа?
– Так, сер. Кожне слово в кожнiй статтi.
– І тобi нiхто не допомагав?
– Нiхто.
– А твоi батько й матiр – вони читали цю газету iще до того, як вона була надрукована?
– Матiр читала. Вони допомагае менi з друком, тому й переглядае написане iще до того, як це зроблять iншi. Мiй батько прочитав газету тiльки вчора.
– І що вони тобi сказали з цього приводу?
– Нiчого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчi. Так тримати!»
– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першiй сторiнцi – це винятково твоя iдея?
– «Фракас у Каракасi»? Моя.
– Скажи менi правду, Фергюсоне. Хто отруюе твiй мозок комунiстичною пропагандою?
– Що?
– Скажи, бо менi доведеться вiдсторонити тебе вiд занять за поширення цiеi брехнi.
– Я не брехав.
– Ти щойно пiшов до шостого класу. Це означае, що тобi одинадцять рокiв, так?
