скачать книгу бесплатно
Матiр посмiхнулася. Сказала, що тiшиться з того, що вiн не мав нiчого проти самого дерева, бо iй те дерево подобалося, те дерево подобалося й батьку, що вони придбали цей будинок у Вест-Орандж здебiльшого через великий двiр, а найбiльшою й найгарнiшою рiччю був височенний дуб, що стояв посеред двору. Три з половиною роки тому, коли вони з батьком вирiшили полишити квартиру в Ньюарку й купити будинок в передмiстi, вони шукали пiдходяще житло в рiзних мiстечках: Монклерi й Мейплвудi, Мiлбернi та Саут-Оранджi, але в жодному з них пiдходящого будинку не виявилося. Вони вже втомилися i розчарувалися, бо, побувавши в стiлькох мiсцях, не знайшли того, що шукали, як раптом натрапили на цей будинок i вiдразу ж збагнули що це – те, що iм треба. Вона радiла, що вiн не гнiвався на дерево, сказала матiр, бо якби вiн на нього гнiвався, то iм би довелося його зрубати. Навiщо ж його рубати? Спитав Фергюсон, i йому стало смiшно вiд думки, що його матiр буде рубати отаке велике дерево, його красива матiр вбереться в робочу одiж i заходиться цюкати дуба величезною блискучою сокирою. Тому що я, Арчi, на твоему боцi, пояснила вона, i всякий твiй ворог буде й моiм ворогом.
Наступного ранку батько принiс до кiмнати Фергюсона з «Домашнього Свiту Трьох Братiв» кондицiонер повiтря. На вулицi стае жарко, пояснив вiн, маючи на увазi, що вiн хотiв би додати синовi комфорту, коли малий лежатиме на лiжку з загiпсованою ногою. А iще кондицiонер допоможе вiд сiнноi лихоманки, бо не дасть квiтковому пилку залiтати до кiмнати. Нiс Фергюсона був надзвичайно чутливим до переношуваних вiтром дратiвливих речовин, якi виникають з пилу, трави та квiтiв, тому чим менше вiн чхатиме пiд час одужання, тим менше болiтиме його зламана нога, оскiльки чхання мае в собi потужну силу i резонуе по всьому тiлу – вiд макiвки нетямущоi голови Фергюсона й до кiнчикiв його пальцiв на ногах. Фергюсон спостерiгав, як батько заходився встановлювати кондицiонер у вiкна праворуч вiд письмового столу, i ця операцiя виявилася значно простiшою, анiж вiн гадав: почалася вона з видалення шибки, i для неi знадобилися такi приладдя, як рулетка, олiвець, дриль, шприц-пiстолет для нанесення герметика, двi планки нефарбованоi деревини, викрутка та кiлька шурупiв. Фергюсон був вражений тим, як швидко й чiтко працював його батько, неначе руки самi розумiли, що треба було робити, не потребуючи при цьому команд з мозку, такi собi автономнi руки, надiленi своiми власними знаннями. А потiм настав момент пiдняти великий металевий куб з пiдлоги i встановити його у вiкно. Такий важкий предмет, подумав Фергюсон, але батько пiдняв його без всякого видимого зусилля, завершуючи роботу за допомогою викрутки та шприц-пiстолета, вiн почав мугикати ту мелодiю, як завжди мугикав, виконуючи якусь хатню роботу, – то був старий хiт Ела Джолсона пiд назвою «Синок»: «Звiдки тобi знати, як же менi сказати, як я, синку, тебе люблю». Потiм батько нахилився пiдняти шуруп, що впав на пiдлогу, а коли знову розiгнувся, то раптом вхопився правою рукою за поперек. «Азохен вей!», вигукнув вiн. «Схоже, я розтягнув м’яз». Засобом вiд розтягнення м’язу було лягти спиною на щось пласке й полежати кiлька хвилин, пояснив батько, бажано на твердiй поверхнi. А оскiльки найтвердiшою поверхнею була пiдлога, то вiн швидко вмостився на долiвцi побiля Фергюсонового лiжка. То було дуже незвичне видовище, i малий, перехилившись через край лiжка, ошелешено витрiщався на батька, який розпростерся пiд ним на пiдлозi. Вдивляючись в скорчене гримасою обличчя татуся, вiн вирiшив поставити йому запитання, про яке вiн думав уже багато разiв протягом останнього мiсяця, але не знаходив слушноi нагоди, спитати: що робив батько, перш нiж стати начальником «Домашнього Свiту?» Вiн побачив, як очi Фергюсона-старшого забiгали по стелi, наче шукаючи там вiдповiдi на поставлене запитання, а потiм малий помiтив, як м’язи довкола батькового рота смикнулися донизу, i це було для нього знайомим порухом, який свiдчив про те, що батько намагався придушити посмiшку, а це, в свою чергу, означало, що зараз мало статися дещо несподiване. «Я полював велику дичину», вiдповiв батько спокiйно й невимушено, не подавши жодноi ознаки, що збираеться начепити синовi на вуха купу такоi жахливоi нiсенiтницi, яку iще нiколи йому не розповiдав. Наступнi двадцять-тридцять хвилин вiн згадував про левiв, тигрiв та слонiв, про неймовiрну африканську спеку, про те, як вiн прорубувався крiзь густi джунглi, як пiшки перетинав Сахару, видряпувався на гору Кiлiманджаро, як його мало не проковтнув велетенський удав, як його одного разу спiймали людоiди i мало не кинули в казан з киплячою водою, але вiн в останню мить примудрився вивiльнитися з плющiв, якими вони зв’язали йому руки та ноги, i спромiгся втекти в чащу тропiчного лiсу, бо бiгав швидше, нiж його лютi поневолювачi, як одного разу, незадовго до одруження з матiр’ю Фергюсона, вiн подався на сафарi й заблукав в глушинi в самiсiнькому центрi Африки, цього «чорного континенту», i вийшов до широкоi безкiнечноi савани, де побачив череду динозаврiв, що паслися, щипаючи травичку, останнiх живих динозаврiв на землi. Фергюсон був достатньо дорослим, аби знати, що динозаври вимерли мiльйони рокiв тму, але iншi батьковi iсторii видалися йому iмовiрними, може, i не обов’язково правдивими, але iмовiрними, а отже вiрогiдними – можливо. А потiм до кiмнати увiйшла матiр i, побачивши батька на пiдлозi, спиталася, чи не сталося чогось з його спиною. Нi, вiдповiв батько, я просто лежу собi й вiдпочиваю, а потiм пiднявся так, наче його поперек уже не болiв, пiдiйшов до вiкна й увiмкнув кондицiонер.
І дiйсно – кондицiонер охолоджував кiмнату й зводив до мiнiмуму чихання, а завдяки тому, що в кiмнатi стало прохолоднiше, нога пiд гiпсом свербiла не так сильно. Але життя в охолодженiй кiмнатi мало й своi вади, по-перше, шум, химерний i бентежний шум, бо бували такi моменти, коли малий його чув, а бували й такi, коли не чув, але коли чув, то шум видавався йому монотонним i неприемним, але iще гiршою обставиною було те, що вiкна мали залишатися зачиненими, щоби холодне повiтря не виходило з кiмнати, а через те, що вiкна залишалися перманентно зачиненими, а мотор постiйно гудiв, Фергюсону не чутно було, як надворi спiвали пташки, бо единим плюсом його затвiрництва в кiмнатi з ногою в гiпсi було слухати пташок за вiном, якi цвiрiнчали, сюрчали та свистiли, i iхнi спiви були для малого наймилiшими звуками у свiтi. Отже, кондицiонер мав своi плюси та мiнуси, своi вигоди й вади, i, як i у випадку з iншими речами та явищами, якими надiлив Фергюсона свiт протягом його життя, вiн став, за виразом матерi, палицею з двома кiнцями.
Найбiльше бентежило Фергюсона стосовно його падiння з дерева те, що цього падiння могло й не бути. Вiн мiг би примиритися з болем та стражданнями, коли вони були б неминучими, як наприклад, блювота при нудотi, або коли доктор Гастон штрикав його голкою в передплiччя, роблячи укол пенiцилiну, але бiль, якого можна було б уникнути, порушував принципи здорового глузду, i це робило страждання дурними й нестерпними. Якась частина його ества вiдчувала спокусу звинуватити в нещасному випадку Чакi Брауера, але в кiнцевому пiдсумку Фергюсон збагнув, що то було всього-на-всього недоречне й слабке виправдання, бо яка рiзниця – запропонував йому Чакi видертися на дерево на парi чи не запропонував? Фергюсон прийняв парi, а це означало, що вiн сам хотiв вилiзти на дерево i тому сам був винуватий в тiм, що сталося. Що з того, що Чакi пообiцяв Фергюсону полiзти на дерево слiдом за ним, але потiм включив заднiй хiд, сказавши, що йому стало страшно? Що гiлки були надто рiдкими, а вiн був надто малим, щоби до них дотягнутися? Але те, що Чакi не полiз за ним слiдом, не мав значення, бо навiть якби вiн i полiз, то як би вiн змiг вберегти Фергюсона вiд падiння? І Фергюсон впав, втративши хватку, коли тягнувся до гiлки, яка була майже на чверть дюйма дальше тiеi точки, де вiн мiг би мiцно за неi вхопитися. Отже, вiн втратив хватку й упав, i лежав тепер у лiжку з ногою, закутою в гiпс, який залишатиметься частиною його тiла десь з мiсяць, що означало бiльше нiж мiсяць, i не було кого винуватити за цю халепу, окрiм себе самого.
Вiн взяв на себе вiдповiдальнiсть, збагнув, що його теперiшнiй стан – це цiлковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цiлковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги мiцно вчепитися за наступну гiлку, але якщо та гiлка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакi не подзвонив йому у дверi того ранку i не запросив його пiти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось iншого мiстечка, де вони пiдшукували пiдходящий будинок, то вiн би й гадки не мав, хто такий Чакi Брауер, не мав би й гадки, що вiн взагалi iснуе, i це вже не була б дурня, бо в його дворi не було б тодi дуба, з якого вiн впав. Така цiкава думка, сказав Фергюсон сам собi: уяви, як все могло пiти iнакше в його життi, хоча вiн при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в iншому будинку з iншим деревом. Тим самим хлопцем, але з рiзними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, якi робили б не те, що роблять зараз. А що, якби його батько був мисливцем на велику дичину, i всi вони жили в Африцi? Що, якби його матiр була вiдомою кiноакторкою, i всi вони жили в Голлiвудi? Що, якби вiн мав братика або сестричку? Що, якби його двоюрiдний дiд Арчi не помер, а його самого звали не Арчi? Що, якби вiн упав з того ж самого дерева, але зламав би двi ноги, а не одну? А що, якби вiн зламав всi руки та ноги? А що, якби вiн геть убився? І дiйсно, все було можливим, i одне лише те, що подii пiшли в один бiк, аж нiяк не означало, що вони не могли пiти в iншому напрямку. Свiт залишався таким же самим, однак якби вiн не впав з дерева, то свiт для нього був би iнакшим, а якби вiн впав з дерева i не лише зламав ногу, а й вбився, то свiт для нього не просто був би iнакшим, свiту, в якому вiн жив би, бiльше не було б, i як же ж сумували б його батьки, несучи його труну до цвинтаря й ховаючи його тiло в землю, вони сумували б так, що плакали б, не перестаючи, сорок днiв та сорок ночей, сорок мiсяцiв та чотириста сорок рокiв.
До кiнця дитсадку i початку лiтнiх канiкул залишалося пiвтора тижнi, i це означало, що пропускiв у нього буде небагато. Хоч якийсь позитив, зазначила його матiр, i вона мала рацiю, але настрiй Фергюсона протягом перших днiв пiсля iнциденту був аж нiяк не позитивним, бо поруч не було друзiв, з якими можна було б поговорити, за винятком надвечiр’я, коли до нього ненадовго заходив Чакi Брауер зi своiм маленьким братом, щоби подивитися на гiпс, батька не було вдома з ранку до вечора, бо вiн був на роботi, а матiр проводила по кiлька годин на день, iздячи на авто в пошуках вiльного примiщення для студii, яку вона планувала вiдкрити восени. Хатня ж робiтниця Ванда здебiльшого займалася пранням та прибиранням за тими нечастими винятками, коли вона приносила Фергюсону обiд i допомагала йому випорожнювати сечовий мiхур, тримаючи пляшку з-пiд молока, в яку вiн мав пiсяти замiсть ходити до туалету. Отаку ганьбу вiн мав терпiти, i все через свою дурну помилку, яка призвела до падiння з дерева. До цiеi ганьби додавався ще й той факт, що вiн iще не вмiв читати, а це дуже допомогло б йому коротати час; телевiзор був у вiтальнi внизу i тому тимчасово недоступний. Тож Фергюсон проводив час, розмiрковуючи над глобальними проблемами всесвiту, малюючи лiтаки та ковбоiв i навчаючись писати, копiюючи лiтери з аркуша, який виготувала для нього матiр.
Потiм ситуацiя почала потроху покращуватися. Його кузина Френсi закiнчила свiй передостаннiй клас середньоi школи i кiлька днiв перед тим, як поiхати вожатою в лiтнiй табiр у Беркширi, вона приходила до них, щоби скласти йому компанiю, iнколи лише на годину, iнколи – на три-чотири, i час, який вiн з нею проводив, був найприемнiшою частиною дня, вiрнiше, единою приемною частиною дня, бо Френсi була його найулюбленiшою кузиною, вона подобалася йому бiльше, анiж будь-хто з iхнiх двох родин. Яка ж вона доросла, думав Фергюсон, а груди й лiнii тiла дуже схожi на груди й лiнii тiла його матерi, до того ж ii манера говорити дуже нагадувала манеру розмови його матерi – коли Френсi розмовляла з ним, йому ставало затишно й комфортно, i йому починало здаватися, що допоки вона бiля нього, то нiчого поганого з ним трапитися не може, а iнколи йому з Френсi бувало краще, анiж з матiр’ю, бо хоч щоб вiн не казав i робив, сестра нiколи не гнiвалася на нього, навiть коли вiн втрачав над собою контроль i ставав неслухняним та дратiвливим. Розумниця Френсi висунула iдею прикрасити його гiпс, i ця робота зайняла три з половиною години. Ретельними мазками покрила вона бiлий гiпс цiлим набором яскравих синiх, жовтих та червоних кольорiв, то був абстрактний рисунок, який викликав у малого асоцiацiю зi швидкою каруселлю. Коли Френсi наносила акриловi кольори на його нову й огидну частину тiла, вони говорила про свого друга Герi, великого Герi, який грав захисником в шкiльнiй футбольнiй командi, а зараз навчався в коледжi, Вiльямс-коледжi в Беркширi, недалеко вiд того табору, в якому вони збиралися працювати влiтку. Френсi сказала, що вона чекае, дочекатися не може, коли вони там зустрiнуться, а потiм заявила, що вона – «пришпилена». Значення цього слова Фергюсон тодi не знав, тому Френсi пояснила йому, що Герi подарував iй свiй значок студентського братства[3 - В 60-х роках XX столiття в Америцi вважалося, що коли хлопець пришпилював дiвчинi срiбну шпильку, то таким чином заявляв на неi права. – Прим. пер.]. Що таке «студентське братство», Фергюсон не знав також, тому Френсi знову пояснила, а потiм весело посмiхнулася й сказала, що вiн згодом зрозумiе, а найголовнiше ж полягало в тiм, що «пришпилення» було першим кроком до заручення. План полягав у тiм, що вони з Герi збиралися оголосити про своi заручини восени, а наступного лiта, коли iй виповниться вiсiмнадцять i вона закiнчить школу, вони з Герi поберуться. А розповiдае вона йому про все це тому, сказала Френсi, що у неi буде для нього важлива робота, i iй хотiлося б знати, чи бажатиме вiн виконати ii. Виконати що? спитався Фергюсон. Я хочу, щоби ти був носiем перснiв на весiллi, сказала вона. І знову Фергюсон не мав жодного поняття, про що говорила кузина, тому Френсi пояснила йому, а малий, дiзнавшись, що йому треба буде пройтися проходом, несучи в руках велюрову подушечку з шлюбним перснем нагорi, а потiм Герi вiзьме той перстень i начепить його на безiменний палець ii лiвоi руки i таким чином завершить шлюбну церемонiю, погодився, що це – дiйсно надзвичайно важлива робота, мабуть, найважливiша з тих, якi йому доводилося виконувати. І, поважно кивнувши головою, вiн пообiцяв, що зробить ii. Звiсно, вiн нервуватиме, йдучи проходом, де на нього дивитимуться так багато людей, i не можна виключати можливостi, що руки його тремтiтимуть, а перстень може впасти з подушечки додолу, але йому доведеться зробити це, бо Френсi – едина у свiтi людина, яку вiн нiколи не зможе пiдвести.
Коли Френсi прийшла до них наступного дня, Фергюсон вмить збагнув, що вона плакала. Почервонiлий нiс, почервонiлi очi, хусточка в руцi, стиснута в клубочок, – за цими ознаками навiть шестилiтня дитина могла здогадатися, що трапилося насправдi. Фергюсон подумав: а може, вона посварилася з Герi i вже не вважаеться «пришпиленою», а це означало, що весiлля скасовуеться i його не запросять нести перстень на велюровiй подушечцi. Малий спитав Френсi, чому вона засмучена, i та, замiсть вимовити iм’я Герi, як вiн гадав, почала розповiдати про чоловiка та жiнку на прiзвище Розенберг, яких вчора стратили, за ii словами, пiдсмажили на електричному стiльцi. Цi слова вона вимовила з жахом та огидою, а потiм додала, що то була помилка, помилка, помилка, бо вони, напевне, були невинуватi, вони завжди казали, що невинуватi, i чому Розенберги дали себе стратити, маючи можливiсть зберегти своi життя, сказавши, що вони винуватi? У них двое синiв, сказала Френсi, двое маленьких хлопчикiв, i якi ж батьки добровiльно погодяться осиротити власних дiтей, вiдмовившись визнати свою вину, а це означало, що Розенберги дiйсно були невинуватi й померли марно. Фергюсон нiколи не чув в голосi Френсi такого обурення, нiколи не чув, щоби хтось так побивався через несправедливiсть, скоену по вiдношенню до абсолютно незнайомих людей, бо йому було цiлком ясно, що Френсi нiколи не була знайома з Розенбергами особисто. А якщо так, то йшлося тут про щось жахливо серйозне та важливе, настiльки серйозне, що iх взяли й пiдсмажили за це. Як же ж це жахливо, коли тебе пiдсмажують мов шматок курятини на сковорiдцi, занурений в розпечену олiю, яка сичить та булькае! Малий спитався кузину, що ж такого скоiли Розенберги, щоби заслужити таке покарання, i Френсi пояснила, що iх звинуватили в передачi росiянам вiйськових таемниць, надзвичайно важливих секретiв, якi стосувалися виробництва атомних бомб, а оскiльки росiяни – це комунiсти, а отже – нашi смертельнi вороги, то Розенбергiв визнали винуватими в державнiй зрадi, жахливому злочинi, який означав, що ти зрадив свою краiну i мусиш бути страчений, але в цьому випадку злочин скоiла Америка, американський уряд по-звiрячому вбив двох невинуватих людей, а потiм, цитуючи свого друга й майбутнього чоловiка, Френсi додала: «Герi вважае, що Америка збожеволiла».
Ця розмова стала для Фергюсона мов несподiваний удар в груди, i вiн вiдчув себе таким переляканим та безпорадним, як i тодi, коли його пальцi зiсковзнули з гiлки i вiн полетiв донизу з дерева; то було моторошне вiдчуття безпомiчностi, коли довкола й внизу – одне лише повiтря, i немае анi матерi, анi батька, анi Бога, немае нiчого, окрiм абсолютноi порожнечi та його тiла, яке летить до землi, а в головi у того тiла один лише страх, страх того, що станеться, коли вiн вдариться об землю. Його батьки нiколи не говорили з ним про речi на кшталт страти Розенбергiв, вони захищали його вiд атомних бомб, смертельних ворогiв та пiдсмажених дорослих людей, i тому те, що вихлюпнула Френсi в одному грандiозному виливi емоцiй та обурення, застукало Фергюсона зненацька, радше не як удар в груди, а як щось бiльше схоже на те, що сталося в одному з мультфiльмiв, якi вiн дивився по телевiзору: то було наче з вiкна десятого поверху на голову йому впав залiзний сейф. Геп! Одна п’ятихвилинна розмова з кузиною Френсi – i все пiшло шкереберть. Виявилося, що за вiкнами його кiмнати був величезний свiт, свiт з бомбами, вiйнами та електричними стiльцями, а вiн про той свiт майже нiчого не знав. Вiн був телепнем, таким безпорадним телепнем, що йому стало за себе страшенно соромно. Вiн почувався таким собi малолiтнiм iдiотом, присутнiм, але непомiтним, предметом, який займав певну частину простору так само, як стiлець чи, скажiмо, лiжко; вiн був недоумкуватим нулем, i якщо вiн збираеться це змiнити, то йому доведеться починати негайно. Мiс Лундквiст сказала його дитсадкiвськiй групi, що вони навчаться читати й писати у першому класi, що не мае сенсу пiдганяти подii i що всi вони розумово будуть готовими розпочати навчання наступного року, але Фергюсон вже не мiг чекати до наступного року, вiн мав розпочати зараз, щоби не приректи себе на iще одне лiто невiгластва, бо, виснував вiн, читання й писання було лише першим кроком, единим кроком, який вiн був у змозi зробити як особа вкрай незначна, а якщо у свiтi iснувала несправедливiсть, з якою вiн всерйоз вирiшив боротися, то згодом неодмiнно мае з’явитися якась людина й запропонувати йому свою допомогу.
Пiд кiнець тижня допомога надiйшла у виглядi його бабцi, яка приiхала до Вест-Оранджу в недiлю разом з дiдом i влаштувалася в сусiднiй спальнi, збираючись погостити у них аж до кiнця липня. За день до появи бабцi Фергюсону видали милицi, якi дали йому змогу бiльш-менш вiльно пересуватися другим поверхом i усунули принизливу необхiднiсть мочитися в пляшку з-пiд молока. Але про те, щоби самостiйно спускатися на перший поверх, мови й досi не могло бути, бо подорож донизу сходами була аж надто небезпечною. Тому малого доводилося зносити туди на руках – iще один удар по його гiдностi, який йому доводилося зносити, мовчки закипаючи вiд обурення. Бабця була надто слабосилою, Ванда – надто маленькою, тому зносити його на перший поверх доводилося батьку або матерi, причому рано-вранцi, оскiльки батько вирушав на роботу зразу по сьомiй, а мати й досi виiздила у пошуках пiдходящого примiщення для студii, але Фергюсон не переймався, що не зможе подовгу спати, волiючи проводити ранок та пiсляобiднiй час бiля телевiзора на верандi, анiж в прохолоднiй гробницi нагорi, i хоча погода часто бувала спекотною та вологою, пташки знову з’явилися в загальнiй картинi, з лишком компенсуючи будь-який потенцiйний дискомфорт. Саме на верандi вiн остаточно розiбрався в премудростях лiтер, слiв та знакiв пунктуацii, саме на верандi вiн, за сприяння бабцi, заповзято опановував такi химерностi, як потяг i потя?г, замок i замок, брати i брати?, а також такi болiсно незрозумiлi загадковостi, як коса на морi i коса у дiвчини. До того часу Фергюсон нiколи не вiдчував якоiсь особливоi близькостi до жiнки, яку доля обрала йому на роль його бабусi, а саме до загадковоi бабцi Нани з центру Манхеттена. Вона видалася йому особою добросердою та люблячою, але настiльки тихою й стриманою, що спiлкуватися з нею було важко, а кожного разу, коли вiн був зi своiми дiдом та бабусею, то йому здавалося, що його галасливий та неймовiрно забавний дiдо займав собою всю кiмнату, вiд чого бабця, майже повнiстю знеособлена й затьмарена, опинялася десь у затiнку. З ii опецькуватим округлим тiлом та товстими ногами, старомодним, позбавленим смаку одягом та непоказними черевиками з широкими й низькими пiдборами вона завжди здавалася малому Фергюсону iстотою з iншого свiту, яка мешкала в iншому часi та вимiрi, а отже завжди почувалася в цьому свiтi незатишно, iснувала в сьогоденнi лише як турист, як транзитний пасажир, який прагнув якомога скорiше опинитися там, звiдки приiхав. Проте вона знала все, що треба, про читання й писання, а коли Фергюсон спитав ii, чи не бажае вона йому допомогти, бабця поплескала його по спинi i сказала, що, ясна рiч, допоможе, i визнае це за честь. Емма Адлер, дружина Бенджi, матiр Мiлдред та Рози, виявилася терплячою, хоча й дещо занудливою вчителькою, яка взялася за навчання свого онука з систематичною ретельнiстю. Першого ж дня вона почала з того, що перевiрила знання Фергюсона, бажаючи дiзнатися, що i скiльки конкретно вiн спромiгся опанувати самотужки, а потiм склала вiдповiдний план дiй. Їi пiдбадьорив той факт, що малий вже знав лiтери абетки, всi двадцять шiсть, бiльшiсть маленьких i всi прописнi, i завдяки тому, що вiн, за ii словами, знав уже так багато, iй буде працювати з ним значно легше, анiж вона спершу гадала. Уроки, якi вона йому давала, були подiленi на три частини: пiвтори години писання вранцi, потiм – перерва на обiд, пiвтори години читання пiсля обiду, а потiм, пiсля iще одноi перерви (для споживання слив, печива та лимонаду), бабуся сорок п’ять хвилин читала йому вголос, коли вони сидiли на диванi у верандi, i при цьому вона вказувала малому слова, якi, на ii думку, були важкими для його розумiння, тицяючи своiм коротеньким i товстим пальцем в сторiнку з такими хитрими словами, як iнтрига, меланхолiя та психологiя. Фергюсон, сидячи поруч i вдихаючи бабусин запах лосьйону для рук та солодкуватих парфумiв, мрiяв про той день, коли все це стане для нього автоматичним процесом, коли вiн зможе читати й писати так само гарно, як i всi тi, хто робив це так легко, наче дихав. Фергюсон не був аж надто кмiтливим та тямущим хлопцем, як засвiдчило його падiння з дуба, а також багато iнших халеп, котрi переслiдували його в дитинствi, тому з писанням вiн мав бiльше проблем, анiж з читанням. Бабця казала йому: дивися, Арчi, як це роблю я, i повiльно виписувала ту чи iншу лiтеру разiв по шiсть-сiм у рядок, наприклад, прописнi «В» та маленькi «ф», а малий Фергюсон намагався копiювати ii, iнколи досягаючи успiху з першоi спроби, iнколи – не досягаючи взагалi, i кожного разу, коли в нього нiчого не виходило i пiсля шостоi чи сьомоi спроби, бабуся брала його руку в свою, огортала його пальцi своiми, а потiм вела олiвець по сторiнцi iхнiми двома руками, виписуючи лiтеру так, як належить. Цей метод «рука до руки» посприяв пришвидшенню процесу, бо перемiстив вправу з царини абстрактних форм i зробив ii конкретною i вiдчутною на дотик. М’язи його руки тренувалися виконувати конкретне завдання з вiдтворення контуру кожноi лiтери, i повторюючи цю вправу знову, кожного дня виписуючи лiтери, якi вiн вже знав, та додаючи iще чотири чи п’ять нових, Фергюсон насамкiнець взяв контроль над ситуацiею й припинив робити помилки. В частинi читання навчання просувалося гладенько, бо для цього олiвцiв не треба було, i вiн читав з дедалi бiльшою швидкiстю, наче летiв, протягом тижня здiйснивши перехiд вiд речень з трьома-чотирма словами до речень, якi мiстили по десять-п’ятнадцять слiв. І так рiшуче був вiн налаштований стати повноцiнним читачем до завершення бабусиного вiзиту, з таким заповзяттям вводив свiй розум у стан пiдвищеноi сприйнятливостi, що кожен новий факт, одного разу засвоений, залишався назавжди закарбованим у його пам’ятi. Одне за одним писала йому бабуся речення, i одне за одним читав вiн iх уголос, починаючи вiд «Мене звуть Арчi», «Поглянь-но, он Том бiжить», «Сьогоднi жарко», «Коли знiмуть твiй гiпс?», «Гадаю, завтра дощитиме», i до «Цiкаво, що маленькi пташки спiвають гарнiше за великих» та «Я вже стара жiнка й не пам’ятаю, як навчилася читати, але сумнiваюся, що зробила це швидше за тебе». Отак Фергюсон дорiс до своеi першоi книжечки, «Казки про двох поганих мишок», де iшлося про те, як двiйко хатнiх гризунiв на iм’я Том Коротун i Ханка-Манка розтрощили iграшковий будиночок маленькоi дiвчинки, бо харчi у ньому виявилися не справжнiми, а зробленими з гiпсу. Фергюсон дуже добре вiдчув всю несамовитiсть iхнього руйнiвного шаленства, той сказ, який охопив двох розчарованих голодних лиходiiв, а читаючи казочку вголос своiй бабусi, вiн перечепився лише через кiлька слiв, непростих слiв, чийого значення вiн не знав. То були такi слова як «колиска», «камiнний килимок» та «сирожер». Яка гарна казка, сказав малий бабусi, завершивши читання, гарна i смiшна. Так, погодилася вона, iсторiя надзвичайно цiкава, а потiм додала, поцiлувавши в макiвку: «Я не змогла б прочитати ii так добре, як ти».
Наступного дня бабуся допомогла йому написати листа до тiтки Мiлдред, яку вiн не бачив майже рiк. Тепер вона мешкала в Чикаго, де працювала викладачем, навчаючи таких дорослих вузiвських студентiв, як Герi, хоча Герi навчався в iншому вузi – у Вiльямс-Коледжi в Массачусетсi, тодi як ii вуз називався Унiверситет такий-то. Подумавши про Герi, малий, ясна рiч, згадав про Френсi, i його несподiвано вразила та цiкава обставина, що його кузина говорила про замiжжя, коли iй було лише сiмнадцять, тодi як тiтонька Мiлдред, будучи на два роки старшою за його матiр (i на багато-багато рокiв старшою за Френсi), i досi залишалася незамiжньою. Вiн спитався у бабусi, чому тiтонька Мiлдред i досi незамiжня, але, вочевидь, вiдповiдi на це запитання не iснувало, бо бабуся лише похитала головою й сказала, що не знае, i висловила припущення, що Мiлдред була або надто зайнята своею роботою, або просто iще не знайшла собi пiдходящого чоловiка. Пiсля цього бабуся подала йому олiвець та маленький аркушик розлiнованого паперу, пояснивши при цьому, що то е найкращий папiр для написання листiв, але перш нiж почати, вiн мае добре обмiркувати, що вiн хоче сказати своiй тiтцi, а окрiм того мусить пам’ятати, що речення мають бути стислими, i не тому, що йому буде важче впоратися з довшими реченнями, а тому, що писання – це зовсiм iнша справа; виводити лiтери – процес повiльний, i iй не хочеться, щоби у нього зникло бажання писати iще до завершення листа.
«Люба тiтонько Мiлдред», писав Фергюсон пiд диктовку бабусi, яка промовляла кожне слово своiм високим пульсуючим голосом так, наче виспiвувала його, i мелодiя то стихала, то звучала з новою силою, коли вiн водив олiвцем по паперу. «Я впав з дерева й зламав ногу. До нас приiхала Нана. Вона вчить мене читати й писати. Френсi розмалювала мiй гiпс синiм, червоним та жовтим. Вона лютуе з того, що отих людей пiдсмажили в крiслi. Надворi спiвають птички. Сьогоднi я нарахував дванадцятеро видiв пташок. Найбiльше менi подобаються жовтi зяблики. Я прочитав «Казку про двох лихих мишенят» та «Пiвi – цирковий пес». Яке морозиво тобi бiльше до вподоби: ванiльне чи шоколадне? З любов’ю, Арчi».
Щодо використання слова «пiдсмаженi» виникла суперечка, бо бабуся вважала занадто вульгарним вживати це слово у зв’язку з такою трагiчною подiею, але Фергюсон наполягав на тiм, що вибору немае, що це слово змiнити не можна, бо саме так Френсi подала йому цю iсторiю, i вiн вважае це слово пiдходящим саме тому, що воно е виразним та огидним. До того ж, це його лист до тiтоньки Мiлдред, а не бабусин, i тому вiн може писати все, що забажае. «Ти що, нiколи не вiдступаешся, Арчi?», спиталася бабуся. На що ii онук вiдповiв; «А чому я маю вiдступатися, якщо я правий?».
Невдовзi пiсля того, як вони запечатали листа, несподiвано повернулася додому матiр Фергюсона, пролетiвши по вулицi в червоному двохдверному «понтiацi», в якому вона iздила вiдтодi, коли iхня сiм’я перебралася до Вест-Оранджу три роки тому i який Фергюсон та його рiднi називали джерсiйським помiдором. Поставивши авто в гараж, вона хутко подалася через газон до ганку, рухаючись при цьому швидше, анiж зазвичай, прискореним кроком, який був чимось середнiм мiж ходьбою та неквапливим б?гом, i коли пiдiйшла до Фергюсона достатньо близько, щоби йому було видно ii риси обличчя, то вiн побачив, що вона посмiхалася, посмiхалася незвично широкою й радiсною посмiшкою, а потiм пiдняла руку й привiтно помахала iм, i це означало, що матiр була в чудовому гуморi. Ще не встигла вона пiднятися сходами, як Фергюсон вже чiтко здогадався, що вона iм скаже, бо з ii дочасного повернення та радiсного виразу обличчя було ясно, що тривалi пошуки нарештi увiнчалися успiхом i що помешкання для ii фотостудii було знайдене.
Примiщення вона знайшла в Монклерi, повiдомила iм матiр, зовсiм недалеко вiд Вест-Оранджу, i було воно не лише достатньо просторим, аби вмiстити все необхiдне, а й розташовувалося якраз посерединi головноi вулицi. Звiсно, треба було виконати деякi роботи, але договiр оренди починаеться з першого вересня, тому вона матиме достатньо часу для складення планiв, щоби розпочати ремонт з першого ж дня. Яка радiсть, з полегшенням мовила мати, нарештi добра новина, хоча залишалася одна проблема. Їй треба було придумати назву для студii, i жоден потенцiйний варiант ii наразi не влаштовував. «Фергюсон Фото» не годився, бо мав у собi два звуки «ф». Варiант «Фото Монклер» був занадто банальним. «Портрети вiд Рози» – занадто претензiйним. «Фото вiд Рози» не пiдходив, бо мiстив три звуки «о». Назва «Портрети з передмiстя» чимось нагадувала iй пiдручник з соцiологii. «Сучасний Імiдж» звучало непогано, але наштовхувало на думку про журнал з мистецтва фотографii, а не про реальну студiю з плотi й кровi. «Фергюсон – мистецтво портрету». «Твое фото». «Фотостудiя “Дiафрагма”». «Фото-свiт». «Прожектор». «Рембрандт-фото». «Вермеер-Фото». «Рубенс-Фото». «Ессекс-Фото». Все це не годиться, резюмувала матiр, бо пiсне й заяложене, а голова у неi вже онiмiла в пошуках оригiнальноi назви.
Фергюсон озвався, озвучивши запитання. Як називалася мiсцина, куди батько ходив з нею на танцi перед тим, як вони одружилися, поцiкавився вiн, схоже, там було слово «роза»? Вiн пригадав, що матiр розповiдала йому колись про це, бо iм там було так весело, що вони з батьком танцювали в тiй мiсцинi до упаду.
– Танцзал «Роузленд», – сказала матiр Фергюсона.
І обернулася до своеi матерi й спитала:
– Як тобi назва «Роузленд Фото»?
– Подобаеться, – вiдповiла бабуся Нана.
– А ти, Арчi? – спиталася матiр. – Якоi ти думки?
– І менi подобаеться, – вiдповiв вiн.
– Менi також, – сказала матiр. – Може, це й не найкраща назва з усiх коли-небудь вигаданих, але звучить непогано. Втiм, ранок вечора мудрiший. Якщо ця назва подобатиметься нам i завтра вранцi, то, можливо, цю проблему буде знято.
Тоi ночi, коли Фергюсон з батьками та бабусею спали в своiх лiжках на другому поверсi будинку, «Домашнiй Свiт Трьох Братiв» згорiв дощенту. О п’ятнадцятiй на шосту ранку задзвонив телефон, i вже за кiлька хвилин батько Фергюсона мчав у своему зеленому, мов пляшка, «плiмутi» до Ньюарку, щоби оцiнити збитки. Оскiльки кондицiонер у кiмнатi малого працював на повну потужнiсть, то телефонний дзвiнок та похапливий батькiв вiд’iзд вiн проспав, i про те, що сталося, дiзнався лише тодi, коли прокинувся о сьомiй ранку. Його матiр була схвильована, Фергюсон iще нiколи не бачив ii такою знiченою та засмученою, вона поводилася не як непохитна скеля з самовладання та мудростi, якою вiн ii завжди вважав, а як хтось схожий на нього, як вразлива жертва смутку, слiз та безпорадностi, тому коли вона обняла його, вiн злякався iще бiльше, i не лише тому, що магазин його батька згорiв ущент i вони вже не матимуть на що жити i iм доведеться таки перебратися до притулку для бiдних i харчуватися там до скону вiвсянкою та огризками черствого хлiба, нi, не тому, хоча саме по собi це вже було справжнiм страхiттям. Справжнiм жахiттям стало те, що матiр виявилася не сильнiшою за нього, що удари, якi завдавала iй доля, болiли iй не менше, анiж йому, i що за винятком ii старшого вiку рiзницi мiж ними не було жодноi.
«Твiй бiдолашний батько!» сказала вона. Все свое життя будував вiн той магазин, вiн працював день i нiч, але, як виявилося, даремно. Все пiшло коту пiд хвiст. Хтось чиркнув сiрником, десь на стiнi в електропроводцi трапилося коротке замикання – i двадцять рокiв тяжкоi працi перетворилися на купу попелу. Бог жорстокий, Арчi. Йому слiд було б захищати добрих людей цього свiту, але вiн цього не робить. Вiн змушуе iх страждати не менше, нiж страждають люди лихi. Вiн вбивае Девiда Раскiна, спалюе магазин твого батька, посилае невинних людей на смерть в концентрацiйних таборах, але всi чомусь кажуть, що Бог е добрим та милосердним. Смiх, та й годi.
Мати ненадовго замовкла. Фергюсон помiтив, що в очах у неi заблищали маленькi сльозинки i вона прикусила нижню губу, немовби намагаючись не дати новим словам зiрватися з ii вуст, немовби розумiючи, що й так сказала надто багато, що iй не слiд було виплескувати скiльки озлобленостi й гiркоти перед шестилiтньою дитиною.
«Не хвилюйся», сказала вона. «Я просто зажурена. От i все. Твiй батько мае страховку на випадок пожежi, тому нам нiчого не загрожуе. Звiсно, нам не повезло, й сталася велика бiда, але це – тимчасово, i насамкiнець все буде в добре. Ти ж вiриш в це, Арчi?
Фергюсон кивнув, але тiльки тому, що не хотiв, аби матiр засмутилася iще бiльше. Так, подумав вiн, може, все й буде добре, а може, i не буде, якщо, за ii словами, Бог е таким жорстоким. Все кругом таке непевне… Вперше вiдтодi, як двi тисячi триста двадцять п’ять днiв тому вiн прийшов у цей свiт, всi ставки були зробленi.
Але виникла iще одна проблема: хто такий в бiса Девiд Раскiн?
1.3
Його кузен Ендрю загинув. «Вбитий пiд час бойових дiй», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойовi дii означали нiчний патруль в холодних горах на кордонi мiж Пiвнiчною та Пiвденною Кореею. За батьковими словами, едина куля, випущена китайським солдатом-комунiстом, поцiлила кузену Ендрю в серце i вбила його у вiцi дев’ятнадцяти рокiв. Надворi був 1952 рiк, i п’ятирiчний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як i всi решта в кiмнатi, особливо тiтка Мiллi та кузина Елiс, якi кожнi десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не вiдриваючи вiд долiвки очей, але малий не мiг налаштуватися на смуток, який вiд нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжне в намаганнi здаватися сумним, коли йому зовсiм не було сумно. Рiч у тiм, що вiн завжди вiдчував антипатiю до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сiмейних зiбраннях, а одного разу замкнув його в туалетi, щоби пересвiдчитися, що Фергюсон е «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпiти»; навiть пiсля того, як вiн кинув чiплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алiсу такими барвистими епiтетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрi змушували малого Фергюсона аж кривитися вiд огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був вiд нього на рiк молодшим, але на пiвголови нижчим. Навiть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», i скiльки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили iсторii про витiвки свого кузена в школi: то вiн хамив учителям, то пiдпалював урни зi смiттям, то прогулював уроки, i таких прогрiшень з його боку накопичилося стiльки, що директор врештi-решт узяв та й вигнав його зi школи в передостанньому класi. Потiм, пiсля того, як Ендрю спiймали на крадiжцi авто, суддя запропонував йому вибiр: або вiн iде до вiйська, або до тюрми, а через пiвроку пiсля того, як його пiдроздiл вiдправили до Кореi, вiн загинув.
Пройшов не один рiк, перш нiж Фергюсон змiг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родинi, бо вiн тодi був iще надто малим, аби зрозумiти щось iнше, окрiм того, що мало на нього безпосереднiй вплив. Це розумiння проявилося тiльки у вiцi семи з половиною рокiв, тому тi два роки, котрi вмiстилися в промiжку вiд похорон Ендрю i до подii, яка розтрощила його маленький свiт, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знае лише теперiшнiй час, дитинства з його буденними шкiльними справами, спортивними iграми, друзями, телепрограмами, комiксами, збiрками оповiдань, хворобами, обiдраними колiнами та забитими кiнцiвками, епiзодичними бiйками, моральними дилемами та нескiнченними питаннями про природу реального свiту. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своiх батькiв, вiдчувати iхню любов до себе, здебiльшого з боку його оптимiстичноi й люблячоi матерi, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студii «Роузленд Фото» на головнiй вулицi Мiлберна, мiста, в якому вони жили, i значно меншою й непевною мiрою з боку його батька, Стенлi Фергюсона, який говорив мало i часто, схоже, лише смутно усвiдомлював факт iснування свого сина, але малий Фергюсон розумiв, що батькова голова й без того була забита всiлякими турботами, що керувати «Домашнiм Свiтом» було всепоглинаючою цiлодобовою роботою, що саме через неi вiн був такий вiдсторонений i зайнятий, але в тi коротенькi моменти, коли його батько не був вiдсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнiвався, що батько знае про нього i нiколи не сплутае його з кимось iншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному мiсцi, його матерiальнi потреби задовольнялися постiйно i сумлiнно, дах над головою вiн мав, харчувався тричi на день, носив свiжовипрану одiж, фiзичнi негаразди зносити йому не доводилося, емоцiйнi стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу мiж п’ятирiчним вiком та вiком семи з половиною рокiв Фергюсон розвивався в нормальному режимi, перетворюючись на те, що педагогiчна наука називае здоровою нормальною дитиною з iнтелектом вище середнього, на такий собi взiрець американського хлопчика середини двадцятого сторiччя. Але вiн був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що вiдбувалося за межами його безпосереднiх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що дiляться своiми турботами з маленькими дiтьми, Фергюсон не мав жодноi можливостi пiдготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства i зробивши його життя зовсiм iншим.
Серед тих численних речей, про якi Фергюсон не знав до того вiкопомного моменту, були такi:
1) Мiра горя, яке вiдчували Лью та Мiллi з приводу загибелi свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, якi виховали, на iхню думку, «неповноцiнну особистiсть», неповнолiтнього злочинця без поняття про моральнi засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тiшився з того, що сiяв хаос за першоi-лiпшоi нагоди, брехуна, шахрая з нiг до голови i просто негiдника. Лью та Мiллi терзали себе своею невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болiсно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось iнакше, щоби запобiгти крадiжцi отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радiсно заохотили його пiти до вiйська, сподiваючись, що там вiн набереться розуму, але натомiсть отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шiсть футiв пiд землю; вони вiдчували себе винуватими не лише за його непутне, дурне й марне життя, а й за його смерть серед заснiжених гiр забутоi Богом Кореi.
2) Лью та Мiллi любили випити. Вони були одною з тих подружнiх пар, для яких випивка була i розвагою, i потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, якi зазирали у чарку в мiру своiх потреб та можливостей, якi були чималенькими, але, як це не дивно, мiцнiшою з них двох була Мiллi, у якоi рiдко коли заплiтався язик та ноги, тодi як ii значно бiльший чоловiк iнколи виходив за межi, i малий Фергюсон пам’ятав, як iще до загибелi Ендрю його дядько iнколи вiдключався на диванi й хропiв у самiсiнький розпал гучноi сiмейноi гулянки. Тодi це всiх дуже веселило, але тепер, пiсля смертi свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межi вечiрок з коктейлями, гулянок, пiсляобiднiх чарок i перетворившись на щоденну випивку та потаемнi «добавки», якi вiн сьорбав з фляжки, котру носив у внутрiшнiй кишенi свого пiджака. Звiсно, випивка допомагала йому притупити бiль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботi в магазинi, коли дядькiв язик заплiтався настiльки, що вiн не мiг пояснити покупцям порiвняльнi переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплiтався, то вiн часто дратувався, а коли вiн часто дратувався, то часто знаходив втiху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успiшному ходу справ в «Домашньому Свiтi». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацiю, вiдтягувати Лью вiд ображеного покупця i наказувати йому йти додому й виспатися.
3) Всi добре знали про схильнiсть Лью до азартних iгор. Якби Мiллi не працювала завiдувачкою секцiею в унiвермазi «Бамбергер» в центрi Ньюарка, то iхня сiм’я збанкрутiла б значно ранiше, оскiльки бiльша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Свiтi Трьох Братiв», насамкiнець опинялася в кишенi його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-пiд контролю, вийшла з-пiд контролю i його пристрасть до ризикованих ставок. Вiн мрiяв про приголомшливий приз, який трапляеться раз у життi, той легендарний приз, про який гравцi просторiкують десятилiттями, i чим хаотичнiшим ставали його припущення i ставки, тим бiльшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шiсть тисяч доларiв, i Айрi Бернштейну, чоловiку, який розпоряджався його ставками протягом останнiх десяти рокiв, почав уриватися терпець. Лью потребував готiвки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларiв, вагомого кавалку, аби довести своi добрi намiри, iнакше до нього з вiзитом завiтають дебелi хлопцi з бейсбольними битами та мiдними кастетами, а через те, що грошей у Стенлi вiн попросити не мiг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, i якщо вже сказав, що бiльше не збираеться його виручати, то так воно й буде, то Лью вирiшив iх натомiсть у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банкiвському чеку «Домашнього Свiта» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Вiн знав, що його врештi-решт вирахують, але допоки цю невiдповiднiсть виявлять, пройде певний час, оскiльки надходження готiвки за товари мiж магазином та його постачальниками здiйснювалося за схемою, побудованою на взаемнiй довiрi, i тому бухгалтерська звiтнiсть на кiлька мiсяцiв вiдставала вiд фактичних обмiнiв, а протягом цих мiсяцiв Лью сподiвався виправити свое становище. Наприкiнцi вересня дядько Фергюсона побачив свiй шанс. Це означало призупинити iще один чек, але якщо все пiде добре, то розтраченi десять тисяч доларiв обернуться прибутком вдесятеро бiльшим за цi грошi, i цього прибутку мало б вистачити на компенсацiю двох зупинених чекiв, на повний розрахунок з Бернштейном, пiсля чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзi мала розпочатися Свiтова Серiя, i «Індiанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гiгантами». Результат виглядав настiльки гарантованим, що робити ставки на клiвлендцiв майже не мало сенсу, i Лью подумав тодi: Якщо «Індiанцi» дiйсно е таким потужним клубом, то що завадить iм отримати чотири перемоги поспiль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливiшими. Десять до одного на тоталiзаторi, тодi як ставки на «Клiвленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копiйки. Тому Лью знайшов собi другого букмекера, тобто людину, чие прiзвище було не Бернштейн, i поставив дев’ять тисяч доларiв, якi вкрав у свого брата, на «Індiанцiв», сподiваючись, що вони проведуть всю серiю без единоi поразки з боку «Гiгантiв». Нiхто не знав, де дядько Фергюсона дивився першу гру, але Стенлi з Арнольдом та рештою персоналу «Домашнього Свiту» зiбралися бiля телевiзорiв у магазинi, щоби слiдкувати за грою разом з близько пiвсотнею випадкових покупцiв, якi насправдi були не покупцями, а болiльниками «Гiгантiв», якi не мали вдома власних телевiзорiв. Лью потихеньку вшився з роботи, щоби дивитися гру наодинцi, можливо, в якомусь барi або деiнде, в невiдомому мiсцi, де вiн з жахом спостерiгав у прямому ефiрi, як Мейс перехопив високий м’яч вiд Верца у верхнiй частинi восьмого iнiнгу, а опiсля сталася iще жахливiша, спустошуюча душу катастрофа: дядько Лью побачив, як Родс прийняв подачу Лемона й послав м’яч на трибуни з правого боку поля. Один чоловiк махнув битою – i розтрощив життя iншого чоловiка.
4) Всерединi жовтня постачальник, компанiя «Дженерал Електрик», поiнформувала Стенлi, що вони не мають належних документiв за вантажiвку холодильникiв, кондицiонерiв повiтря, вентиляторiв та морозильних камер, надiсланих на початку серпня. Здивований Стенлi пiшов до бухгалтерки «Домашнього Свiту» Адель Розен, пухкенькоi п’ятдесятирiчноi вдовицi, яка тримала у своiй зачiсцi встромлений у волосся жовтий олiвець i вiрила в силу чiткоi калiграфii та правильно розташованих цифрових стовпчикiв. Коли Стенлi пояснив iй проблему, мiсiс Розен витягнула з шухляди чекову книжку компанii i знайшла квитанцiю за десяте серпня, яка засвiдчувала повну сплату належноi суми в 14 237 доларiв i 16 центiв. Стенлi знизав плечима. Може, чек загубився на поштi, сказав вiн i попрохав мiсiс Розен зупинити платiжку на серпневий чек i виписати новий на компанiю «Дж. Е.». Наступного дня страшенно приголомшена мiсiс Розен доповiла Стенлi, що платiжка на той чек була призупинена аж одинадцятого серпня. Що це в бiса могло означати? На якусь невловимо коротку мить Стенлi був подумав, що, можливо, це його пiдставила мiсiс Розен, доти бездоганна бухгалтерка, про яку всi знали, що вона таемно кохала його останнi одинадцять рокiв, що, може, це вона винувата в фальсифiкацii звiтностi, але одного погляду в стривоженi й люблячi очi мiсiс Розен було достатньо, щоби вiдкинути таке припущення як абсолютну нiсенiтницю. Стенлi покликав Арнольда до пiдсобки й спитав, що той знае про зниклi чотирнадцять тисяч доларiв, але Арнольд, який виглядав так само приголомшеним та знiченим, як i мiсiс Розен, сказав, що навiть гадки не мае, як таке могло статися, – i Стенлi повiрив йому. А потiм вiн викликав Лью. Спершу найстарший представник клану все заперечував, але Стенлi не сподобалося, як брат дивився повз нього на стiну за його спиною пiд час розмови, i вiн почав напосiдати на нього, прискiпливо розпитуючи про серпневу зупинку платiжки i наполягаючи, що окрiм нього цього не мiг зробити нiхто, оскiльки мiсiс Розен була поза пiдозрою. Тому це мав бути Лью i нiхто iнший. Потiм Стенлi почав розпитувати брата про його недавню дiяльнiсть на нивi азартних iгор, про ставки, якi той робив, про загальну суму його втрат, про бейсбольнi та футбольнi iгри, про боксерськi поединки, i чим сильнiше Стенлi напосiдав, тим бiльше слабнуло тiло Лью, неначе вони стояли на рингу, i кожне нове слово було новим ударом, новим ударом в живiт, в голову, в печiнку; мало-помалу Лью захитався, ноги його пiдкосилися, i вiн, плюхнувшись на стiлець i закривши обличчя руками, запхикав i ледь чутним уривчастим голосом пробелькотiв зiзнання. Стенлi був прикро вражений почутим, бо насправдi Лью анiтрохи не розкаювався в сподiяному, а якщо про щось i жалкував, то про те, що його план не спрацював, не спрацював його чудовий бездоганний план, бо «Індiанцi» пiдвели його й програли першу ж гру в серii, а Вiллi Мейс – той взагалi мудак, i нехай вiн iде в сраку разом iз Дастi Родсом, щоб iм пусто було! Стенлi нарештi збагнув, що його брат був безнадiйним, що коли дорослий мужик тицяе пальцем на двiйко бейсболiстiв, звинувачуючи iх в усiх своiх негараздах, то розум у нього е недорозвиненим, як розум малоi дитини, причому дебiльноi дитини, так само недолугоi й вiдсталоi, як i рiдний син Лью – загиблий в Кореi й похований рядовий Ендрю Фергюсон. Стенлi хотiв був наказати братовi забиратися геть з магазину й бiльше нiколи не повертатися, але вiн не мiг цього зробити, бо це було б надто несподiвано, надто рiзко, i вiн, роздумуючи, що сказати, i знаючи, що не зможе сказати нiчого, допоки хоча б трохи не вгамуеться його гнiв, принаймнi настiльки, щоб йому потiм не довелося шкодувати про своi слова, але тут знову заговорив Лью. Вiн почав казати Стенлi, що всi вони по вуха в цьому загрузли i що магазину настане капець. Батько Фергюсона не второпав, про що йдеться, i тому вирiшив помовчати iще трохи, йому почало здаватися, що, можливо, його брат дiйсно з’iхав з глузду, але тут Лью почав розповiдати про Бернштейна i скiльки грошей вiн йому заборгував – наразi сума вже перевищувала двадцять п’ять тисяч, хоча це був лише вершечок айсберга, оскiльки Бернштейн почав нараховувати проценти, i кожного дня сума зростала, зростала i зростала; за останнi два тижнi йому вже разiв десять телефонували, i голос по той бiк лiнii погрожував йому й вимагав сплатити борг, бо iнакше йому доведеться вiдповiдати за скоене. Вiдповiдати за скоене означало декiлька варiантiв: в темрявi його перестрiне група чоловiкiв, якi переламають йому всi костi, або ослiплять його кислотою, або порiжуть Мiллi обличчя, або викрадуть Елiс, або вб’ють Мiллi та Елiс, i йому було страшно, так страшно, що вiн бiльше не мiг заснути, а де йому взяти готiвку, коли вiн уже двiчi заклав свiй будинок i позичив у магазина двадцять три тисячi доларiв? Тепер вже колiна почали пiдкошуватися у Стенлi, вiн вiдчув дезорiентацiю й запаморочення, вiн був сам не свiй, його тiло бiльше не трималося в своiй шкiрi, тож вiн плюхнувся на стiлець поруч з Лью, розмiрковуючи, як це чотирнадцять тисяч доларiв раптом перетворилися на двадцять три, i коли брати поглянули один на одного через поверхню сiрого металевого столу, Лью розповiв Стенлi, що Бернштейн висунув пропозицiю, i що, на його думку, це був найкращий вихiд, едине можливе рiшення, i що це рiшення доведеться прийняти, подобаеться це Стенлi чи не подобаеться. «Що ти хочеш сказати?» спитався Стенлi, озвавшись вперше за останнi сiм хвилин. Вони спалять наш магазин, пояснив Лью, а коли ми отримаемо страховку, то кожен вiзьме свою частку. Стенлi не сказав нiчого. Вiн не сказав нiчого, бо йому н?чого було сказати, бо едине, що йому страшенно хотiлося в той момент – це убити свого брата, але якби вiн насмiлився вимовити цi слова вголос, насмiлився сказати про те, як же ж хочеться йому обхопити своiми руками шию Лью й задушити його на смерть, то матiр стала б проклинати його зi своеi могили, i мучила б його до скону. Пiсля довгого мовчання Стенлi нарештi пiдвiвся i рушив до дверей, а вiдчинивши дверi, зупинився на порозi й сказав: «Я тобi не вiрю». І, вийшовши з кiмнати, почув, як брат кинув йому навздогiн: «Повiр менi, Стенлi. Це доведеться зробити».
5) Першим iмпульсом Стенлi було поговорити з Розою, подiлитися своiм тягарем з дружиною й попрохати iй допомогти зупинити Лью, але знову й знову вiн не мiг вичавити з себе потрiбнi слова, знову й знову в останню мить вiдступав, бо не мiг знести навiть думки про те, щоби вислухати, що вона скаже, а вiн добре знав, що вона йому скаже. До полiцii звернутися вiн не мiг. Жодного злочину скоено iще не було, i як там поставляться до нього, на чоловiка, який звинувачуе рiдного брата, не маючи при цьому твердих доказiв, щоби довести наявнiсть змови? З iншого боку, навiть якщо Бернштейн дiйсно вже про все домовився з його братом, чи вистачить у нього сили волi пiти до полiцii й написати заяву, аби та заарештувала Лью? Над його братом нависла небезпека. Зловмисники загрожували ослiпити його, вбити його дружину й доньку, i якщо Стенлi зараз погодиться, то нестиме вiдповiдальнiсть за тi калiцтва й за тi вбивства, це означатиме, що вiн теж мае до цього стосунок, що вiн е мимовiльним спiвучасником, i якщо план зазнае фiаско i Бернштейна з братом спiймають, то вiн анiтрохи не сумнiвався, що його брат вiдразу ж вкаже на нього як на спiвучасника. Так, вiн зневажав Лью, його нудило вiд одноi думки про нього, однак водночас вiн глибоко зневажав самого себе за цю ненависть, що було незрозумiло й гротескно i лише збiльшувало його неспроможнiсть дiяти. Не змiгши поговорити з Розою, Стенлi збагнув, що обрав минуле на противагу сьогоденню, вiдмовився вiд своеi ролi як чоловiка та батька i повернувся до похмурого свiту свого дитинства, до мiсця, де йому не хотiлося бути й звiдки вiн не мiг утекти, той свiт засмоктував його, i наступнi два тижнi вiн ходив туди-сюди в пригнiченому станi переляку й гнiву, закипаючи вiд власноi фрустрацii й очiкуючи, що бомба в його головi ось-ось вибухне.
6) Стенлi збагнув, що альтернативи немае: треба погодитися або вдати, що погоджуешся, щоби виграти час. Йому треба було знати, що замислили Бернштейн та компанiя, бути в курсi всiх деталей, а щоби дiзнатися про все це, вiн мав обманом змусити Лью повiрити, що став на його бiк, тому наступного ранку, рiвно через добу пiсля iхньоi останньоi розмови, пiсля моторошного дiалогу, який завершився словами «Це доведеться зробити», Стенлi сказав братовi, що передумав, що, попри всi рацiональнi аргументи, вiн, з огидою в серцi, дiйшов висновку, що iншого шляху немае. Ця брехня принесла бажаний результат. Гадаючи, що тепер Стенлi з ним заодно, вдячний, тремтячий i геть схиблений Лью почав ставитися до свого брата як до цiнного союзника i максимально довiреноi особи, жодного разу не запiдозривши, що Стенлi дiяв мов подвiйний агент, чиiм единим намiром було зруйнувати плани зловмисникiв i запобiгти пожежi.
7) Лью поiнформував його, що буде двое чоловiкiв, один з них – досвiдчений палiй без судимостей, який дiятиме в тандемi з тим, хто стоятиме насторожi, а пiдпал призначено на наступний вiвторок, на нiч з другого на трете листопада, оскiльки, згiдно з прогнозом, та нiч буде сухою i дощу не передбачаеться. Робота Лью полягатиме у виведеннi з ладу сигналiзацii вiд грабiжникiв, i передачi палiям ключiв вiд магазину. Нiч вiн проведе вдома i Стенлi запропонував зробити те ж саме, але Стенлi мав щодо тiеi ночi iншi плани, вiрнiше, единий план, який полягав у тiм, щоби сховатися в неосвiтленому магазинi й прогнати звiдти палiя iще до того, як вiн почне свою роботу. Стенлi поцiкавився, чи будуть тi люди озброенi, але Лью достеменно не знав, бо Бернштейн не визнав за потрiбне обговорювати з ним цю тему, але яка рiзниця, спитав вiн, який сенс турбуватися про те, що iх не стосуеться? А такий, вiдповiв Стенлi, що в той момент хтось може проходити повз магазин, наприклад, чоловiк, який вигулюватиме пса, жiнка, яка повертатиметься додому з гулянки, i вiн не хоче, щоби хтось постраждав. Спалити пiдприемство страховою вартiстю в триста тисяч доларiв – це вже дуже погано, але якщо при цьому застрелять хоча би одного безневинного перехожого, то вони з братом можуть довiчно потрапити за грати. Лью про це не подумав. Може, варто поговорити про це з Бернштейном, вiдповiв вiн, але Стенлi сказав йому не перейматися, бо люди Бернштейна вчинять так, як вважатимуть за потрiбне, i думка Лью iх анiтрохи не цiкавить. Щоби покласти край цiй розмовi, Стенлi полишив брата i, йдучи униз до торгового залу, усвiдомив, що питання присутностi чи вiдсутностi зброi е великим невiдомим чинником, перемiнною величиною, здатною зруйнувати його план. Краще було б купити пiстоля iще до вiвторка, сказав вiн собi, але щось у ньому повстало проти цiеi iдеi. То була задавнена вiдраза до вогнепальноi зброi, вiдраза настiльки сильна, що Стенлi не лише нiколи не стрiляв з пiстоля, а й нiколи не тримав його в руцi. Його батько загинув вiд пiстоля, i попри те, що вiн мав при собi власного револьвера в отому чиказькому складi тридцять один рiк тому, його все одно застрелили, застрелили з власним револьвером тридцять восьмого калiбру в руцi, яким вiн так i не встиг скористатися. Хтозна, може його i не вбили б, якби вiн не витягнув свого пiстоля першим, не залишивши вбивцi iншого вибору, окрiм як стрiляти, захищаючи власне життя. Так, стрiлецька зброя – справа непроста, i раз ти вже нацiлив свого пiстолета на якогось чоловiка, особливо озброеного, то рiч, на яку ти покладався як на свого захисника, з такою ж iмовiрнiстю може обернути тебе на покiйника. Окрiм того чоловiк, якого Бернштейн десь викопав як палiя, був, за словами Лью, не найманим вбивцею, а колишнiм пожежником, i це було добре, бо людинi, яка колись заробляла на життя гасячи пожежi, а тепер влаштовувала iх заради насолоди та прибутку, пiстоль навряд чи знадобиться. Інша справа той, хто стоятиме насторожi. Поза сумнiвом, то буде якийсь широкоплечий бандюк, який заявиться до магазину озброеним до зубiв, але Стенлi прикинув, що вiн буде стирчати надворi, поки колишнiй пожежник виконуватиме свое завдання, а оскiльки Стенлi iще до того, як цi двое прийдуть, буде вже всерединi, то пiстоль йому не знадобиться. Це не означало, що вiн пiде туди з порожнiми руками, але, на його думку, бейсбольноi бити буде цiлком достатньо: замашна тридцятишестидюймова палиця наполохае палiя так само надiйно, як i пiстоль тридцять другого калiбру, а зважаючи на внутрiшнiй стан Стенлi протягом двох тижнiв напередоднi другого листопада, на оте демонiчне, напiвбожевiльне й неконтрольоване ревiння думок в його головi, яке почалося з того ранку, коли вiн почув зiзнання Лью, сама iдея бейсбольноi бити видалася йому глибоко й протиприродно кумедною, настiльки кумедною, що вiн гучно розсмiявся, коли вона прийшла йому в голову. То був радше не смiх, а коротенький вереск, що пiднявся з глибини його легень i вистрелив з нього, мов купка картечi з дробовика, яка вiдскочила, вдарившись об стiну. Рiч у тiм, що вся ця моторошна комедiя почалася з бейсбольноi бити Дастi Родса на стадiонi «Поло Граундз» двадцять дев’ятого вересня, тому найкращим способом покласти край цьому фарсу було взяти iще одну биту i пригрозити розбити нею голову тому, хто хотiв спалити його магазин.
8) Другого числа пополуднi Стенлi зателефонував Розi i сказав, що того вечора не приiде додому вечеряти. Сказав, що йому доведеться затриматися на роботi з Адель i перевiрити бухгалтерську звiтнiсть напередоднi призначеноi на п’ятницю ревiзii; цiлком можливо, що за цiею роботою вони затримаються аж до опiвночi, тому нехай вона на нього не чекае. По вiвторках магазин працював до п’ятоi, i на п’яту тридцять всi, окрiм Стенлi, порозходилися – Арнольд, мiсiс Розен, Ед та Фiл, Чарлi Сайкс та Боб Докiнс; Лью не було, тому що вiн був надто наляканий, щоби з’явитися того ранку на роботi, i увесь день просидiв вдома, вдаючи, що у нього висока температура. Люди Бернштейна мали з’явитися лише десь о першiй чи другiй ранку, тому Стенлi, маючи кiлька вiльних годин, вирiшив гарненько попоiсти i подався вечеряти до свого улюбленого ньюаркського ресторану «У Мойшi», який спецiалiзувався на схiдноевропейськiй еврейськiй кухнi, тобто на тих стравах, якi готувала матiр для Стенлi, коли вiн був iще малим хлопцем: там подавали варену яловичину з хрiном, пироги з картоплею, фаршировану рибу i суп з кульками маци – провiнцiйнi делiкатеси з iншого часу, з iншого свiту, i Стенлi, щоби зануритися в свое зникле дитинство, треба було лише увiйти до обiднього залу. Та й сам ресторан виглядав таким собi релiктом: бiдно обставленим, позбавленим елегантностi закладом з дешевими, ламiнованими пластиком скатертинами та звисаючими зi стелi запиленими свiтильниками, але кожен стiл був прикрашений синюватою або зеленуватою пляшкою сельтерськоi, вид якоi чомусь завжди викликав у нього легенький приплив радостi, а коли Стенлi чув, як буркотливi й невихованi офiцiанти розмовляли з iнтонацiями iдиш, то це також вселяло в нього комфорт. Чому? Хтозна. Йому важко було пояснити причину. Отже, того дня Стенлi повечеряв стравами свого дитинства, почавши з борщу зi сметаною в супроводi тарiлки з оселедцем, а потiм взявшись за основну страву: яловичу пашинку (добре приготовану) з гарнiром iз огiркiв та картопляних дерунiв. Чвиркаючи сельтерською водою в прозорий гранчак i ласуючи делiкатесами, вiн подумав про своiх померлих батькiв та своiх двох жахливих братiв, якi скiльки кровi випили з нього за всi цi роки, про свою прекрасну Розу, жiнку, яку вiн дуже любив, але недостатньо, завжди замало. Цей факт Стенлi усвiдомив зовсiм нещодавно, i йому було болiсно зазнаватися самому собi, що було в ньому щось заблоковане й придушене, якась вада в його душевному устроi, котра заважала йому вiддавати своiй дружинi стiльки себе самого, скiльки вона заслуговувала; а був iще маленький хлопчик Арчi, чиста загадка, безперечно, вiн був жвавим та кмiтливим, здiбнiшим за бiльшiсть iнших хлопцiв, але з самого початку вiн був маминим синком, таким емоцiйно прив’язаним до неi, що Стенлi так i не змiг достукатися до нього, i тепер, коли сину було вже сiм з половиною рокiв, його й досi гнiтила власна нездатнiсть читати синiвськi думки, тодi як для Рози це, схоже, нiколи не було проблемою, неначе жiнкам була притаманна якась вроджена властивiсть, непояснима здатнiсть iнтуiтивно розумiти своiх дiтей, тодi як чоловiкам вона дарувалася вельми рiдко. Розмiрковувати про такi речi було для Стенлi справою незвичною, незвично було скеровувати думки всередину самого себе i вишукувати там власнi прогрiшення та невдачi, обiрванi нитки свого заштопаного життя, але незвичним був для нього й сам тодiшнiй момент, бо пiсля двох тижнiв мовчання та внутрiшньоi боротьби вiн був виснажений i ледь спроможний стояти, а якщо й спроможний, то надто хиткий, щоби йти прямою лiнiею. Коли Стенлi розплатився за вечерю i поiхав назад до «Домашнього Свiту», йому подумалося: а чи мав його план якийсь сенс взагалi? Чи не обманював вiн себе, думаючи, що цей план неодмiнно спрацюе лише тому, що вiн був правий, а Лью та решта – неправi, i якщо це так, то чом би йому не поiхати зараз прямо додому, а магазин нехай згорить дотла.
9) До магазину вiн повернувся о восьмiй з невеликим гаком. Скрiзь було темно, скрiзь було тихо, скрiзь – нiчне небуття нiмих телевiзорiв та поснулих холодильникiв, такий собi цвинтар примар. Стенлi майже не сумнiвався, що згодом пошкодуе про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але iнших iдей вiн не мав, а зараз вже було запiзно придумувати новi. Свiй бiзнес вiн започаткував, коли йому було вiсiмнадцять, i протягом останнiх двадцяти двох рокiв ця справа стала справою його життя, його единого й безцiнного життя, i вiн не мiг дозволити Лью та його бандi шахраiв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бiзнесом, вiн був життям одного чоловiка, а життям цього чоловiка був магазин, i цей магазин i цей чоловiк були одним цiлим, тож якщо зловмисники пiдпалять магазин, то вони пiдпалять i цього чоловiка. Кiлька хвилин на дев’яту. Скiльки годин iще ждати? Щонайменше – годину, щонайбiльше – п’ять або шiсть. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немае чим, треба просто сидiти в кромiшнiй темрявi й чекати, поки не з’явиться палiй з канiстрою бензину та сiрниками, мовчки сидiти з битою в руцi i сподiватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як i виглядала. Стенлi вмостився на стiлець в тильному офiсi, на стiлець мiсiс Розен, який стояв неподалiк робочого столу в дальньому кутку, звiдки крiзь вузьке квадратне вiкно в стiнi мiж офiсом та залом продажiв було добре видно пiд’iзну алею до парадного входу, вiрнiше, було б видно, якби унiвермаг не огортала суцiльна темрява, але колишнiй пожежник i нинiшнiй палiй напевне матиме при собi лiхтарик, а коли Стенлi почуе, як вiдчиняться параднi дверi, то тодi й увiмкнеться лiхтар, хоча б i на секунду-двi, але все одно увiмкнеться, i вiн знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж пiсля цього вiн увiмкне свiтильники угорi, вискочить з офiсу, пiднявши биту в руцi, i щосили крикне палiю забиратися геть. Такий був план. Схрести пальцi, Стенлi, сказав вiн сам собi, а якщо тобi не поталанить, то перехрестися й сподiвайся на швидку смерть. А тим часом Стенлi продовжував сидiти на стiльцi мiсiс Розен, той стiлець мав колiщата i мiг обертатися з боку вбiк i нахилятися назад-вперед, то був звичайний офiсний стiлець, придатний для короткочасного сидiння i явно некомфортний для сидiння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декiлька годин. Однак Стенлi виснував, що чим менш комфортнiший стiлець, тим краще, оскiльки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймнi, так йому здавалося, та поки вiн сидiв бiля сiрого металевого столу, погойдуючись у стiльцi мiсiс Розен, гадаючи, що переживае найгiрший момент у своему життi, що нiколи ранiше не почувався вiн таким нещасним та одиноким, як зараз, що навiть коли йому вдасться пережити цю нiч цiлим i неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним i оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що пiсля цiеi ночi його життя змiниться назавжди, бо пiсля того, як вiн сам зрадить свого брата i зiрве його плани, Бернштейн повернеться до своеi колишньоi тактики залякування й погроз, i в результатi Мiллi та Лью знову опиняться в небезпецi, а коли з ними щось станеться, то це буде на совiстi Стенлi, i йому доведеться з цим жити i з цим помирати, але хiба ж вiн може не робити того, що робить зараз, хiба ж вiн може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зi страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Нi, вiн не може дозволити цим негiдникам спалити унiвермаг, iх треба зупинити, i поки Стенлi про все це думав (а думав вiн про те ж саме, що й протягом попереднiх двох тижнiв), вiн збагнув, що бiльше не в змозi це зносити, що вiн дiйшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку мiру, так втомився, що бiльше не мiг сприймати довколишнього свiту – тож потроху його очi почали заплющуватися, i невдовзi вiн кинув силуватися тримати iх розкритими, опустив голову на схрещенi руки, якi вiн поклав поперед себе на стiл, i через хвилину-двi заснув.
10) Вiн проспав i вторгнення палiя, i послiдуючий полив магазину дванадцятьма лiтрами бензину, а через те, що чоловiк, який прийшов виконати свою роботу, i гадки не мав, що в тильному офiсi спить Стенлi, вiн чиркнув сiрником i пiдпалив «Домашнiй Свiт» з чистою совiстю, знаючи, що вiн скоюе акт пiдпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то вiн не мав жодного шансу. В той момент, коли вiн розплющив очi, вiн був iще напiвсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу пiдняв голову, намагаючись вдихнути повiтря в своi обсмаленi легенi, вогонь уже прогризався крiзь дверi тильного офiсу, а увiрвавшись в кiмнату, кинувся до столу, де сидiв Стенлi, i проковтнув його живцем.
Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього вiн не мiг узнати протягом тих двох рокiв, якi вiддiляли смерть його кузена в Корейськiй вiйнi та смерть його батька в палаючому унiвермазi. Навеснi наступного року його дядько Лью був уже в тюрмi разом з палiем Еддi Шульцем, його спiвучасником Джорджi Іонелло, який стояв насторожi, та керiвником цiеi операцii, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матiр’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирi з трьома спальнями в Захiднiй частинi Центрального парку мiж Вiсiмдесят третьою та Вiсiмдесят четвертою вулицями. Фотостудiю в Мiлбернi було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матiр сумою в двiстi тисяч неоподаткованих доларiв, фiнансовоi скрути вони не вiдчували, i це означало, що навiть пiсля своеi смертi вiрний, прагматичний та незмiнно вiдповiдальний Стенлi Фергюсон продовжував пiдтримувати iх матерiально.
Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних слiз, ii задушливих обiймiв, ii тремтячого вiд ридань тiла, притиснутого до нього, а кiлька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлi, а iще через день з’явилися тiтка Мiлдред зi своiм чоловiком, Полом Сендлером; увесь час приiжджали й вiд’iжджали незчисленнi Фергюсони, з’явилися двое заплаканих тiток – Мiллi й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навiть зрадливий i ще не викритий дядько Лью; було стiльки шуму, стiльки хаосу, в будинку було стiльки людей, що малий Фергюсон, сидячi в куточку й спостерiгаючи за всiм цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собi, що його батько помер. Вiн же був живий iще учора вранцi, сидiв за снiданком з примiрником Newark Star-Ledger в руках, розповiдаючи Фергюсону, що сьогоднi буде холодний день i тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останнi слова, якi сказав йому батько. Минуло кiлька днiв. Вiн стояв пiд дощем зi своею матiр’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонiв на незрозумiлому iвритi, i тi слова звучали так жахливо, що малому захотiлося закрити руками вуха. Два днi потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенькоi мiсiс Костелло та свого другого класу, але всi неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобi у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навiть попри те, що мiсiс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на груповi заняття й сидiти за своею партою, читаючи тi книжки, якi йому хочеться, це, як не дивно, лише погiршило ситуацiю, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, якi зазвичай давали йому велике задоволення, оскiльки думки його неминуче дрейфували вiд слiв на сторiнцi до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознiсся до раю, якщо на небесах дiйсно iснувало таке мiсце, як рай, а якщо його батько дiйсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз вiн дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читае? Було б гарно, якби це дiйсно було так, подумав Фергюсон, але, з iншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приемно поглянути на нього, i через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам вiн не мiг бачити того, хто бачить його? А найбiльше йому хотiлося почути, як розмовляе батько. За батькiвською розмовою вiн скучав найбiльше, i навiть попри те, що батько був людиною небагатослiвною, магiстром мистецтва давати стислi вiдповiдi на довгi запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодiйного i лагiдного, тому думка про те, що вiн бiльше нiколи його не почуе, наповнювала його величезним смутком, сумом настiльки глибоким, що вiн мiг би вмiстити в себе увесь Тихий океан, котрий, як вiдомо, був найбiльшим океаном у свiтi. «Сьогоднi буде холодно, Арчi. Не забудь вдягнути до школи свiй шарф».
Свiт втратив свою реальнiсть. Все в ньому було лише шахрайською копiею неiснуючого оригiналу, а все, що в ньому вiдбувалося, вiдбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив пiд магiчним впливом цiеi iлюзii, йдучи, мов сновида, стежкою своiх днiв i з трудом засинаючи вночi, бо його нудило вiд свiту, в який вiн перестав вiрити, пiддаючи сумнiву все, що поставало перед його очима. Мiсiс Костелло прохала його бути уважнiшим, але вiн вже не слухав ii, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсонi зробив екстраординарну й неочiкувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболiстом Тедом Вiльямсом, картку надзвичайно рiдкiсну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишенi, а потiм, прийшовши додому, порвав ii. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний свiт був значно бiльшим за реальний i мав бiльш нiж достатньо мiсця бути собою – i водночас не собою.
Якщо вiрити тому, що сказала згодом його матiр, вона спершу не планувала такого швидкого вiд’iзду з Нью-Джерсi, але потiм вибухнув скандал, i i у них не лишилося iншого вибору, як вiд’iжджати якомога швидше. За дванадцять днiв до Рiздва ньюаркська полiцiя оголосила, що розкрила справу «Домашнього Свiту», i наступного ранку огиднi подробицi вже були на перших сторiнках газет в усiх куточках округiв Ессекс та Юнiон. «Братовбивство». «Короля азартних iгор заарештували». «Колишнього пожежника, який перетворився на палiя, заарештували без права застави». «Луiсу Фергюсону пред’явили численнi звинувачення». Того дня мати не пустила його до школи, а потiм – наступного дня, i через день, i через два, i так кожного дня, допоки школа не закрилася на рiздвянi канiкули. Це – заради твого ж блага, Арчi, пояснила вона йому, а оскiльки вiдсутнiсть необхiдностi ходити до школи нiчого, окрiм позитивних емоцiй, у нього не викликала, то Фергюсон i питати не став, чому мати його туди не пускала. Значно пiзнiше, коли вiн був достатньо дорослим, аби усвiдомити все жахiття слова «братовбивство», Фергюсон збагнув, що матiр намагалася захистити його вiд лихих плiток, що вже ходили мiстом, бо його прiзвище набуло тепер сумноi слави, i бути Фергюсоном означало тепер належати до родини, яка несла на собi знак прокляття. Тому майже восьмирiчний Фергюсон залишався вдома зi своею бабусею, а матiр займалася тим, що виставляла на продаж сiмейний будинок i шукала фотографа, який би купив ii студiю. Але через те, що газети не припиняли дзвонити iй, просячи, благаючи й залякуючи, аби вона дала iнтерв’ю, повiдала, так би мовити, свою версiю сучасноi якобiнськоi драми пiд назвою «Справа Фергюсонiв», його матiр вирiшила, що з неi досить, i через два днi пiсля Рiздва зiбрала валiзи, завантажила iх у багажник блакитного «шевроле», i вони утрьох подалися до Нью-Йорку.
Наступнi два мiсяцi вони з матiр’ю жили в квартирi ii батькiв на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi; матiр знову оселилася в тiй самiй спальнi, яку вона дiлила колись зi своею сестрою Мiлдред, а Фергюсон отаборився у вiтальнi на маленькому складному лiжечку. Найцiкавiшим моментом цього тимчасового розташування було те, що йому не треба було ходити до школи – таке неочiкуване звiльнення було спричинене вiдсутнiстю у них постiйноi адреси, i допоки вони не знайдуть собi власного мiсця, вiн залишатиметься вiльною людиною. Тiтка Мiлдред була не в захватi вiд того, що вiн не ходить до школи, але мати Фергюсона спокiйно вiдшила ii. Не переймайся, сказала вона. Арчi – здiбний хлопець, i нетривалий пропуск занять йому не завадить. Спершу ми дiзнаемося, де будемо жити, а вже потiм почнемо пiдшукувати школу. Спочатку – найголовнiше, Мiлдред.
То був химерний час, вiдокремлений вiд усього, що вiн знав у минулому, абсолютно несхожий на те життя, яке почалося у Фергюсона пiсля того, як вони перебралися до своеi квартири, такий собi курйозний перехiдний перiод, мiжцарiв’я, за висловом його дiда, коротенький вiдрiзок вихолощеного часу, кожну секунду якого малий провiв зi своею матiр’ю, коли вони, як двое постраждалих товаришiв, ходили разом по Вест-сайду, пiдшуковуючи квартиру, обговорюючи плюси та мiнуси кожного помешкання, i насамкiнець дiйшовши до спiльного рiшення, що та квартира, яку вони придивилися на Захiдному боцi Центрального парку, буде для них iдеальною. А невдовзi опiсля матiр зробила несподiвану заяву, що iхнiй будинок в Мiлбернi купують разом з меблями, всiма меблями, i що вони починатимуть з нуля, лише вони удвох. Тож пiсля того, як Фергюсон з матiр’ю пiдшукали квартиру, вони зайнялися пошуком меблiв, видивляючись пiдходящi лiжка й столи, лампи та килими, не купуючи нiчого доти, поки покупка не була узгоджена ними двома, а одного дня опiвднi, коли вони роздивлялися крiсла та дивани в магазинi «Мейсi», клерк з краваткою-метеликом поглянув на Фергюсона й спитав у його матерi: «А чому цей хлопчик не в школi?», на що його матiр вiдповiла, жорстко поглянувши у вiчi занадто допитливого чоловiка: «А це не ваша справа!» Це був найкращий момент з отих химерних двох мiсяцiв, принаймнi, один з найкращих, незабутнiй завдяки тому вiдчуттю радостi, яке пiднялося в ньому, коли матiр промовила цi слова, такоi радостi вiн не знав уже багато тижнiв; було в тих словах почуття солiдарностi – вони удвох проти цiлого свiту, вони знову едина спiльнота, i «Це – не ваша справа» стало гаслом iхнiх спiльних зусиль, ознакою того, що вони тепер цiлковито покладалися один на одного. Пiсля купiвлi тих чи iнших меблiв вони ходили в кiно, тiкаючи на пару годин з холодних вулиць до темряви затишного кiнозалу, дивлячись все пiдряд, що траплялося. Вони завжди займали мiсця на гальорцi, бо мати мала там можливiсть курити. Вона курила одна за одною цигарки «Честерфiльд», i вони дивилися фiльми за участю Алана Ледда, Мерiлiн Монро, Керка Дугласа, Герi Купера, Грейса Келлi та Вiльяма Холдена – вестерни, мюзикли, наукову фантастику, i неважливо, що крутили того дня: вони просто заходили, сподiваючись на втiху вiд перегляду таких фiльмiв, як «Барабанний бiй», «Вера Крус», «Немае бiзнесу кращого за шоу-бiзнес», «20 тисяч лье пiд водою», «Поганий день в Блек Роцi», «Мости бiля Токо-Рi» та «Молодий душею». А одного разу, якраз наприкiнцi отих двох дивовижних мiсяцiв, жiнка в склянiй будцi, яка продавала iм квитки, поцiкавилася в матерi, чому ii маленький хлопчик не в школi, i мати iй вiдповiла: «А не пiшли б ви в сраку, жiночко? Стулiть писок i дайте менi здачу».
1.4
Спершу була квартира в Ньюарку, про яку вiн не пам’ятав нiчого, а потiм був будинок в Мейплвудi, який його батьки купили, коли йому було три роки, а тепер, шiсть рокiв потому, вони знову перебиралися до значно бiльшого будинку з протилежного боку мiста. Фергюсон не розумiв цього. Той бiдинок, в якому вони жили, був бездоганно хорошим будинком, бiльш нiж адекватним помешканням для родини лише з трьох людей, i з якого ж це дива його батькам здумалося взяти на себе клопiт збирати всi своi пожитки й перебиратися на таку коротку вiдстань, тим бiльше, що нiхто iх до цього не примушував? Це мало б сенс, якби вони переiжджали до iншого великого мiста чи iншого штату, як, скажiмо, дядько Лью та тiтка Мiллi чотири роки тому, коли вони перебралися до Калiфорнii, але чому ж мiняти будинки в одному й тому ж самому мiстi, якщо не переiжджати до iншого?
А тому, що ми можемо собi це дозволити, вiдповiла його матiр. Бiзнес його батька розвивався успiшно, i у них з’явилася тепер можливiсть жити на ширшу ногу. Фраза «жити на широку ногу» наштовхнула Фергюсона на думку про грандiозний европейський палац в стилi вiсiмнадцятого столiття, де в мармуровому залi збираються герцоги з герцогинями в бiлих напудрених перуках, а також панi та панове в розкiшному шовковому вбраннi; вони стоять з мереживними хусточками в руках, жартують i смiються. А потiм, розвиваючи цю тему далi, Фергюсон уявив у тому натовпi своiх батькiв, але в старомодних костюмах вони виглядали смiховинно, абсурдно та гротескно. І вiн сказав: «Одне лише те, що ми можемо собi це дозволити, iще не означае, що ми мусимо його купляти. Наш будинок менi подобаеться, i я гадаю, що ми маемо в ньому лишитися. Якщо ми маемо грошей бiльше нiж достатньо, то мусимо вiддати надлишок тим, у кого iх немае взагалi. Не годиться витрачати iх на себе. Бо це – егоiстично».
«Арчi, не вередуй», вiдповiла матiр. «Твiй батько працюе за двох, працюе бiльше за будь-кого в нашому мiстi. Вiн заслуговуе кожноi копiйки, яку заробив, тож якщо йому захотiлося трохи повихвалятися, придбавши новий будинок, то це його особиста справа».
«Я не люблю, коли хтось вихваляеться», зауважив Фергюсон. «Так поводитися негарно».
«Подобаеться це тобi чи не подобаеться, мiй синку, але ми перебираемося, i я впевнена, що на новому мiсцi тобi сподобаеться. Там бiльшi кiмнати, бiльший двiр, i е пiдвальне примiщення. В ньому ми поставимо стiл для пiнг-понгу i подивимося, чи зможеш ти нарештi навчитися грати достатньо добре, щоби мене перемогти».
«Але ж ми вже граемо в пiнг-понг у дворi».
«Тiльки у теплу пору року. До того ж, Арчi, в примiщеннi нам не заважатиме вiтер».
Фергюсон знав, що частину сiмейного бюджету складали грошi, якi заробляла його матiр в портретнiй фотостудii, але значно бiльша частина грошей, практично всi вони, надходила з батькового бiзнесу – мережi трьох господарчих магазинiв пiд назвою «Фергюсон», один з яких розташовувався в окрузi Юнiон, другий – у Вестфiлдi, а третiй – в Лiвiнгстонi. Колись давно вiн мав магазин в Ньюарку пiд назвою «Домашнiй Свiт Трьох Братiв», але його продали, коли Фергюсону було три з половиною або чотири роки, i якби не взята в рамочку чорно-бiла фотографiя 1941 року, яка висiла на стiнi в робочому кабiнетi i на якiй був зображений його батько, котрий стояв мiж двома своiми усмiхненими братами перед магазином «Домашнiй Свiт» в день його вiдкриття, то всi спогади про той магазин були б назавжди викресленими з його пам’ятi. Фергюсону було неясно, чому його батько бiльше не спiвпрацював зi своiми братами, до того ж була iще бiльша загадка: чому дядько Лью та дядько Арнольд виiхали удвох до Калiфорнii, щоби, за виразом його батька, «розпочати там нове життя». Шiсть чи сiм мiсяцiв тому назад, вiдчувши напад ностальгii за вiдсутньою тепер кузиною Френсi, вiн попрохав свою матiр викласти своi мiркування з приводу причин, якi змусили родичiв переiхати так далеко, але мати просто сказала: «Батько викупив iхню долю». Це пояснення мало що йому пояснювало, себто малий Фергюсон нiчого з нього не зрозумiв. Але тепер, в зв’язку з неприемною iсторiею з переiздом до нового будинку, вiн почав потроху бачити те, що доти проходило повз його увагу. Його батько був багатiем. Вiн мав бiльше грошей, анiж знав, що з ними робити, а з того, як iшли у нього справи, можна було зробити лише один висновок: день за днем вiн ставав дедалi багатшим.
Це було i погано, i добре, вирiшив Фергюсон. Добре, бо грошi були необхiдним злом, як колись пояснив йому його дiдо, а оскiльки всiм для життя були потрiбнi грошi, то краще мати iх надмiру, анiж обмаль. З iншого боку, аби надмiрно заробляти, людина мае придiляти гонитвi за грошима надмiр часу, значно бiльше, анiж е необхiдним чи резонним, i саме це й вiдбувалося з його батьком, який так тяжко працював на нивi керiвництва своею торговою мережею, що з плином часу кiлькiсть годин, якi вiн проводив вдома, безперервно зменшувалася. І в результатi зменшилася настiльки, що Фергюсон його майже не бачив, бо в його батька виробилася звичка iхати з дому о сьомiй тридцять ранку, тобто коли Фергюсон iще спав, а через те, що кожен магазин працював допiзна двiчi на тиждень – по понедiлках та четвергах в Юнiонi, вiвторках та п’ятницях у Вестфiлдi, середах та суботах в Лiвiнгстонi, бували днi, коли батько не мав змоги приiхати додому на вечерю i повертався о десятiй або десятiй тридцять, себто аж годину потому, як малого Фергюсона вкладали спати. Тому единим днем, коли вiн мiг гарантовано бачити свого батька, була недiля, але з недiлями теж все було не так просто, бо пiсля снiданку та пiсля обiду кiлька годин вiдводилося на тенiс, що означало телiпатися слiдком за батьками на мiськi корти i чекати, поки батько з матiр’ю зiграють сет, щоби потiм трохи поцюкати м’яч разом iз матiр’ю, поки батько гратиме свiй щонедiльний матч з Семом Браунштейном, його тенiсним приятелем iще з дитинства. Фергюсон не зневажав тенiс, вiн просто вважав його нудним у порiвняннi з бейсболом та футболом, котрi, на його думку, були найкращими iграми в свiтi; кращим за тенiс був навiть пiнг-понг, якщо йшлося про тi види спорту, де були присутнiми сiтка та м’ячики-стрибунцi, тому з непростими почуттями плентався вiн весною, влiтку й восени на вiдкритi корти, сподiваючись кожноi суботи, коли лягав спати, що завтра вранцi буде дощ.
Коли ж дощу не було, то пiсля тенiсу вони iхали до Саут-Орандж-Вiлидж i обiдали в «Грюнiнгу», де Фергюсон наминав чималенький гамбургер з мисочкою м’ятного морозива; то була довгоочiкувана трапеза, i не лише тому, що в «Грюнiнгу» робили найсмачнiшi в усiй окрузi гамбургери та виготовляли власне морозиво, а й тому, що там смачно пахло – сумiшшю теплоi кави, смаженого м’яса та солодкуватими випарами всiляких десертiв; то були такi смачнi аромати, що Фергюсон аж розчинявся у блаженнiй насолодi, вдихаючи iх повними легенями. А потiм, увiбравшись до батькового двокольорового (сiро-бiлого) седану «олдсмобiл», вони поверталися до свого будинку в Мейплвудi помитися й перевдягнутися. В типову недiлю пiсля цього вiдбувалося одне з чотирьох. Вони залишалися вдома, щоби, як висловлювалася матiр, «попоратися», що, в основному, означало ходити слiдком за батьком з кiмнати до кiмнати й дивитися, як вiн ремонтував те, що потребувало ремонту: зливний бачок у туалетi, згорiлi електричнi запобiжники, рипучi дверi, а матiр тим часом сидiла на диванi й читала журнал «Лайф», або спускалася до пiдвальноi фотостудii проявляти плiвки та фотографii. Другий варiант полягав у походi в кiно, що подобалося йому та матерi найбiльше з усiх способiв проведення вiльного часу в недiлю, але батько часто не роздiляв iхнього кiношного ентузiазму, бо фiльми його майже не цiкавили, так само, як i все решта з того, що вiн називав «сидячими розвагами» (телевiзiйнi вiкторини, концерти, мюзикли), неначе посидiти пару годин в крiслi, пасивно всотуючи в себе «цiлу купу дурнуватих вигадок», було для нього найгiршими тортурами у свiтi, але матiр зазвичай перемагала в суперечцi, погрожуючи пiти до кiно без нього, тому трое Фергюсонiв знову сiдали до авто i iхали подивитися найостаннiший вестерн режисера Джиммi Стюарта або комедiю за участю Мартiна i Льюiса (Джеррi Льюiс – неперевершений!), i Фергюсон завжди дивувався, наскiльки швидко його батько засинав у темрявi кiнотеатру – забуття поглинало його iще тодi, коли на екранi повзли початковi титри: голова вiдхилялася назад, губи поволi розкривалися, тому коли починали гримiти пострiли, коли грала музика, i падав на пiдлогу розтрощений посуд, батько вже мiцно спав. Оскiльки Фергюсон завжди сидiв помiж батьками, то вiн плескав матiр по руцi кожного разу, коли батько отак «вiдключався», i, заволодiвши ii увагою, кивав на нього великим пальцем, мовляв, поглянь, знову вiн за свое. А матiр, в залежностi вiд настрою, або пiддакувала й посмiхалася, або хитала головою й хмурилася, iнколи видаючи коротенький стриманий смiшок, а iнколи видихаючи щось безсловесне на кшталт «угу». На той час, коли Фергюсону виповнилося вiсiм, батьковi кiношнi «вiдключки» стали настiльки звичними, що матiр почала називати iхнi недiльнi екскурсii до кiнотеатру «двогодинною сонною терапiею». Вона бiльше не питала свого чоловiка, чи хочеться йому сходити в кiно. Натомiсть вона питала його: «Як щодо пiгулки снодiйного, Стенлi? Якраз виспишся добряче перед роботою». Зачувши цю фразу, Фергюсон завжди смiявся. Інколи батько смiявся разом iз ним, але здебiльшого – нi.
Коли ж вони не поралися в хатi й не ходили до кiно, Фергюсони проводили недiльний вечiр за вiзитами до знайомих, або знайомi приходили з вiзитами до них. З огляду на те, що бiльшiсть клану Фергюсонiв мешкали тепер з iншого боку краiни, родиннi тусовки в Нью-Джерсi припинилися назавжди, але поблизу жило кiлька друзiв, тобто друзiв батькiв малого Фергюсона, зокрема, материна подруга дитинства з Бруклiна, Ненсi Соломон, яка мешкала в Вест-Орандж i виготовляла олiйнi малюнки для студii «Роузленд»; був також батькiв друг дитинства з Ньюарка, Сем Браунштайн, який жив у Мейплвудi i кожного недiльного ранку грав з батьком у тенiс, тому iнколи в недiлю пополуднi Фергюсон зi своiми батьками приiздили в гостi до Браунштайна та його дружини Пеггi, яка народила йому трьох дiтей, дiвчинку та двох хлопчикiв; всi вони були старшими за Фергюсона щонайменше на чотири роки, а iнколи Браунштайни вiдвiдували Фергюсонiв у iхньому будинку, який невдовзi вже не мав бути iхнiм; iнколи замiсть Браунштайнiв приiздили Соломони – Ненсi зi своiм чоловiком Максом та двома своiми хлопцями, Ст’юi та Ральфом, кожен з яких був молодшим за Фергюсона щонайменше на три роки; цi човниковi нью-джерсiйськi вiзити стали для малого Фергюсона тяжким випробуванням, бо вiн був надто дорослим, щоби з насолодою гратися з малими Соломонами, i надто малим, щоби з задоволенням гратися з дiтьми Браунштайнiв, якi насправдi були вже надто дорослими, щоби вважатися дiтьми. Тому Фергюсон пiд час цих тусовок часто почувався розгубленим, не знаючи, куди йти i що робити, бо йому швидко набридали витiвки трьохрiчного Ст’юi та шестирiчного Ральфа, а розмова мiж п’ятнадцяти-та сiмнадцятирiчними хлопцями Браунштайнiв йому була незрозумiлою взагалi, тому йому не залишалося нiчого iншого, як проводити свiй час в компанii тринадцятирiчноi Анни Браунштайн, яка вчила його грати в кункен та настiльну гру пiд назвою «Кар’ера», але вона вже була надiлена помiтними грудьми, а в ротi у неi були ортодонтичнi скоби, через якi вiн не мiг на неi спокiйно дивитися, бо в тих скобах постiйно застрявали харчi – крихiтнi шматочки помiдорiв, недоiдене м’ясо, тому кожного разу, коли вона посмiхалася (а посмiхалася вона часто), у Фергюсона виникав напад мимовiльноi конвульсивна нудоти, i йому доводилося швидко вiдвертатися.
Втiм, тепер, коли вони вже були на гранi переiзду до нового будинку, що дало Фергюсону важливу нову iнформацiю про його батька (проблема надмiрних грошей, надмiрного часу, витраченого на заробляння грошей, настiльки надмiрного, що шiсть днiв на тиждень батько перетворювався для нього на невидимку, а це малому не подобалося i навiть дуже не подобалося, воно пригнiчувало його i злило (було iще якесь пiдходяще слово, але вiн не мiг його згадати), тож тепер, маючи батька постiйно на думцi, Фергюсон визнав за повчальне згадувати отi нуднi вiзити Соломонiв та Браунштайнiв як спосiб дослiджувати на практицi представникiв чоловiчоi половини людства, порiвнюючи поведiнку свого батька з поведiнкою Сема Браунштайна та Макса Соломона. Якщо розмiр будинку був тою мiркою, якою визначалася кiлькiсть грошей, яку вони заробляли, то його батько був багатшим за них обох разом узятих, бо навiть iхнiй будинок, будинок Фергюсонiв, той, який був для них начебто замалим, який iм слiд було помiняти на кращий, був бiльшим i привабливiшим за будинки Соломонiв та Браунштайнiв. Його батько iздив на «олдсмобiлi» моделi 1955 року i вже подумував помiняти його у вереснi на новий «кадилак», тодi як Сем Браунштайн iздив на «ремблерi» 1952 року, а Макс Соломон – на «шевроле» 1950 року випуску. Соломон працював експертом з позовiв в страховiй компанii (що це означало – малий Фергюсон жодного поняття не мав), а Браунштайн був власником магазину спортивних товарiв у центральнiй частинi Ньюарка, не трьох магазинiв, як його батько, а лише одного, який, менше з тим, давав достатньо грошей, щоби забезпечувати пристойне життя його дружинi та трьом дiтям, тодi як три магазина Фергюсонового батька забезпечували засоби iснування лише для одноi дитини та дружини, яка, до того ж, працювала, на вiдмiну вiд Пеггi Браунштайн. Як i батько Фергюсона, Сем Браунштайн та Макс Соломон кожного дня iздили на роботу заробляти грошi, але жоден з них не полишав своеi домiвки о шостiй тридцять ранку, не працював до такоi пiзньоi години, що дiти iхнi вже спали, коли вони поверталися додому. Тихий i флегматичний Макс Соломон, поранений на вiйнi у Тихому океанi, ходив злегка накульгуючи, а гучноголосий i експансивний Сем Браунштайн сипав жартами i по-панiбратськи поплескував батька по спинi; вони були дуже рiзними своiм виглядом i поставою, однак в глибинi душi обидва вiдрiзнялися вiд батька Фергюсона навдивовижу однаково, бо вони обидва, схоже, працювали, щоби жити, тодi як його батько жив, щоби працювати. А це означало, що життя друзiв його матерi й батька бiльше визначалося iхнiми пристрастями, анiж тягарем обов’язкiв; у Соломона це була пристрасть до класичноi музики (вiн мав велику колекцiю платiвок та саморобну високоякiсну аудiо-систему), Браунштайн любив спорт в усiх його численних проявах, вiд баскетболу й до кiнних перегонiв, вiд легкоi атлетики до боксу, а единою розвагою батька Фергюсона був, окрiм роботи, тенiс, який, на думку Фергюсона, був недолугим та ущербним рiзновидом хобi, бо кожного разу, коли Браунштайн пiд час вiзиту вмикав по телевiзору бейсбольну гру чи футбольний матч, i всi хлопцi та чоловiки з обох родин скупчувалися у вiтальнi, щоби вболiвати за улюблену команду, його батько в дев’яти випадках з десяти, так само, як i в кiнотеатрi, натужно боровся зi сном. Ця боротьба тривала вiд п’яти до п’ятнадцяти хвилин, а потiм батько припиняв спротив i засинав.
Інколи в недiлю вони бачилися з Адлерами, i в Нью-Йорку, i в Мейплвудi, i цi вiзити забезпечували малого Фергюсона додатковими пiддослiдними об’ектами в його лабораторii з дослiдження чоловiчоi поведiнки. Це були, зокрема, його дiдо та чоловiк тiтки Мiлдред, Дональд Маркс, хоча, мабуть, його дiда можна було не враховувати, оскiльки той належав до старшого поколiння i був настiльки несхожим на Фергюсонового батька, що важко навiть було навiть уявити iхнi iмена в одному реченнi – наскiльки химерно б це виглядало. В своi шiстдесят три дiдо був iще дужим мужчиною, вiн i досi займався операцiями з нерухомiстю i досi заробляв грошi, але, на думку малого Фергюсона, не стiльки, скiльки його батько, бо його квартира на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi була вельми тiсною, з крихiтною кухнею та вiтальнею вдвiчi меншою за iхню вiтальню в Мейплвудi, а iздив дiдо на химерному фiолетовому «плiмутi», де передачi перемикалися кнопками, i виглядiв той «плiмут» кумедним цирковим механiзмом у порiвняннi з батьковим елегантним «олдсмобiлем». Так, визнавав Фергюсон, було щось дивакувате в Бенджi Адлерi з його картярськими фокусами, нарочито мiцними рукостисканнями та високим хрипкуватим смiхом, але онук все одно любив його, любив за те, що той любив жити, i кожного разу, коли дiдо був налаштованим на оповiдальний лад, вiн видавав iсторii так швидко й так пiкантно, що навколишнiй свiт неначе перетворювався на стрiмкий потiк словесностi, здебiльшого – кумедних iсторiй, оповiдок про Адлерiв минулого, всiляких близьких та далеких родичiв, наприклад, про кузину дiдовоi матерi, жiнку на цiкаве iм’я Фагела Флегельман, яка була настiльки здiбною, що до двадцяти рокiв встигла опанувати дев’ять iноземних мов, а коли ii родина покинула Польщу i прибула до Нью-Йорка в 1891 роцi, то чиновники на Елiс-Айленд були настiльки враженi ii лiнгвiстичними здiбностями, що вiдразу ж взяли ii на роботу, i наступнi тридцять з гаком рокiв Фагела Флегельман пропрацювала перекладачем в Мiнiстерствi iммiграцii, опитавши при цьому тисячi тисяч майбутнiх американцiв, якi щойно зiйшли на берег, допоки установа не закрилася в 1924 роцi. Потiм – довга пауза. Пiсля паузи – дiдова загадкова усмiшка, а пiсля усмiшки – iще одна iсторiя про чотирьох чоловiкiв Фагели Флегельман, про те, як вона пережила iх усiх, оселившись в результатi багатою вдовою в Парижi, у квартирi на Єлисейських Полях. Чи правдивi були тi iсторii? А яка рiзниця, були чи не були?
Так, його дiда не можна було враховувати, бо вiн не помiщався в схему, i намагання зробити це було б «абсолютною безглуздiстю», як сказав би дiд, великий любитель каламбурiв та хльостких фраз. Але дядько Дон був на два роки молодшим за Фергюсонового батька, i тому являв собою пiдходящу кандидатуру для дослiдження, можливо, навiть кращу, анiж Сем Браунштайн та Макс Соломон, бо останнi двое, як i його батько, мешкали в передмiстях Нью-Джерсi i належали до процвiтаючого середнього класу (торговець та офiсний клерк), але Дон Маркс був мiським створiнням, народженим i вихованим в Нью-Йорку, освiченим в Колумбii, хоча з якогось дива не мав роботи, принаймнi такоi, де е роботодавець та регулярна зарплата. Вiн днями сидiв вдома за друкарською машинкою, яка виробляла книги та журнальнi статтi, вiн був чоловiком самодостатнiм, i малий Фергюсон бачив такого вперше в життi. Вiн перебрався сюди разом з тiткою Мiлдред три роки тому, залишивши свою дружину та сина в старiй квартирi у Верхньому Вест-сайдi, i це малий Фергюсон також бачив вперше у життi: розлучений чоловiк, який знову одружився менш нiж рiк тому, проживши в грiху з Фергюсоновою тiткою першi два роки iхнього спiвiснування (на що його батько та дiди з бабусями, а надто двоюрiдна тiтка Перл дивилися скоса, i з чого смiялася його матiр); в маленькiй квартирi Дона Маркса та тiтки Мiлдред на Перрi-стрiт в Грiнвiч-Вiллиджi було стiльки книг, скiльки Фергюсон не бачив у жодному книжковому магазинi або бiблiотецi, вони були повсюди: на полицях пiд стiнами трьох кiмнат, на столах та стiльцях, на пiдлозi, на шафах, i це фантастичне скупчення книг в однiй квартирi не лише зачаровувало Фергюсона, а й самим фактом свого iснування вказувало на те, що були в цьому свiтi iншi способи життя окрiм тих, якi вiн вже знав, i що стиль життя його батькiв був не единим можливим. Тiтка Мiлдред була ад’юнкт-професором англiйськоi мови в Бруклiнському коледжi, дядько Дон був письменником, i хоча вони, напевне, отримували грошi за свою роботу, принаймнi, достатньо грошей, аби нормально жити, Фергюсону було очевидно, що жили вони не лише для того, щоби заробляти грошi.
На жаль, йому нечасто доводилося бувати в тiй квартирi, лише три рази за останнi три роки, одного разу – прийшовши на вечерю зi своiми батьками, а двiчi – прийшовши з матiр’ю у гостi. Фергюсон приязно ставився до тiтки та свого нового дядька, але з якоiсь причини його матiр та ii сестра не були близькими людьми, але iще сумнiшою та iще очевиднiшою обставиною було те, що його батько та Дон Маркс не мали що сказати один одному. Фергюсон завжди вiдчував, що його батько добре ладить з тiткою, а тепер, коли тiтка вийшла замiж, вiн не сумнiвався, що це ж саме стосувалося i його матерi та нового дядька. Проблема полягала в спiлкуваннi двох жiнок та двох чоловiкiв, оскiльки його матiр, будучи молодшою з двох сестер, завжди рiвнялася на Мiлдред, а Мiлдред, будучи старшою з двох сестер, завжди дивилася на його матiр зневажливо; що ж стосувалося чоловiкiв, то кожен з них був абсолютно байдужим до роботи свого вiзавi та його поглядiв на життя, з одного боку були долари, з другого – слова, i ситуацiя, можливо, ускладнювалася ще й тим, що дядько Дон пiд час вiйни воював у Європi, тодi як батько залишався дома, хоча, можливо, це було безпiдставне припущення, оскiльки Макс Соломон також брав участь у вiйнi, але вони з батьком завжди нормально спiлкувалися, принаймнi, тою мiрою, якою батько був здатен спiлкуватися взагалi.
Проте, взаемнi вiзити до квартири його дiда й бабусi тривали i на День Подяки, i на день юдейськоi Пасхи, iнколи траплялися й недiльнi зустрiчi; бувало також, що в недiлю тiтка Мiлдред та дядько Дон вмощувалися на задне сидiння фiолетового «плiмута» й супроводжували його бабусю з дiдусем в iхнiй деннiй поiздцi до Нью-Джерсi. Тому малий Фергюсон мав багато нагод спостерiгати свого дядька Дона, i той приголомшливий висновок, який вiн зробив, iшов у розрiз з тою величезною рiзницею, яка iснувала мiж його батьком та дядьком у iхньому походженнi, iхнiй освiтi, роботi, та способi життя; вони були бiльше схожими, анiж несхожими, бiльш подiбними один до одного, анiж його батько був подiбним до Сема Браунштайна та Макса Соломона, бо, незалежно вiд того, чим вони займалися – заробляли грошi чи писали книжки, кожен з них керувався своею роботою, звертаючи мало уваги на все iнше, що робило iх напруженими й вiдстороненими тодi, коли вони не працювали, стримано-обмеженими та зануреними в самих себе, фактично напiвслiпими. Поза всяким сумнiвом, дядько Дон мiг бути балакучiшим, нiж його батько, забавнiшим, нiж його батько, цiкавiшим, нiж його батько, але тiльки тодi, коли сам цього хотiв, i тепер, коли Фергюсон розiбрався в ньому достатньо добре, йому стало видно, як часто Дон Маркс дивився прямiсiнько крiзь тiтку Мiлдред, коли та промовляла до нього, дивився так, наче щось шукав за ii спиною, нездатний почути ii, бо думав про щось iнше, що було зовсiм не схоже на те, як його батько дивився зараз на матiр, дивився дедалi частiше: то був осклянiлий погляд чоловiка, неспроможного побачити щось iнше, окрiм думок у своiй власнiй головi, чоловiка, який був начебто поруч, але насправдi – десь дуже далеко.
Саме в цiм i полягала реальна вiдмiннiсть, виснував Фергюсон. Значення мала не кiлькiсть грошей, не те, що людина могла чи не могла робити, могла чи не могла придбати бiльший будинок чи дорожчий автомобiль, значення мала амбiцiя. Саме цим i пояснювалося, чому Браунштайн та Соломон пливли рiкою життя у вiдносному спокоi – бо iх не терзало прокляття амбiцiй. На вiдмiну вiд них, його батька та дядька Дона поглинали амбiцii, що, як це не дивно, робило iхнi свiти вужчими й менш комфортними, анiж тi свiти, якi були неураженi цим прокляттям, бо амбiцii означають постiйну вiдсутнiсть задоволеностi, постiйне прагнення чогось бiльшого, постiйну борню, порив уперед, бо жоднен успiх нiколи не буде достатньо великим, щоби задовольнити потребу в нових i ще бiльших успiхах, амбiцii означають примус з одного магазину зробити два, а потiм з двох зробити три, чотири i п’ять, так само, як одна книга е лише першим кроком до iще одноi, а потiм – до довiчного написання все нових i нових книжок, яке потребувало не меншоi концентрацii зусиль i цiлеспрямованостi, анiж тоi, якоi потребував бiзнесмен для того, щоби розбагатiти. Олександр Македонський завойовуе свiт – а що далi? А далi будуе космiчну ракету й вторгаеться на Марс.
Фергюсон перебував у першому десятирiччi свого життя, i це означало, що книги, як вiн читав, i досi обмежувалися цариною дитячоi лiтератури, пригодницьких книжок, романiв про шкiльних гравцiв у футбол та мiжгалактичних мандрiвникiв, спрощених бiографiй видатних чоловiкiв та жiнок, таких як Авраам Лiнкольн та Жанна Д’Арк, але тепер, почавши дослiджувати душевнi порухи дядька Дона, вiн подумав, що не завадило б прочитати щось iз ним написаного, або, принаймнi, спробувати прочитати, тому одного дня вiн спитався у матерi, чи немае у них вдома якоiсь iз дядькових книжок. Так, вiдповiла матiр. Ми маемо обидвi.
Фергюсон: Обiдвi? Що значить «обидвi?
Матiр: Це – довгi книжки, Арчi. Кожна з них писалася роками.
Фергюсон: А про що вони?
Матiр: Це – бiографii.
Фергюсон: Менi подобаються бiографii. Хто цi люди?
Матiр: Люди з давнього минулого. Нiмецький письменник початку дев’ятнадцятого сторiччя на iм’я Кляйст. Французький фiлософ i науковець сiмнадцятого сторiччя на iм’я Паскаль.
Фергюсон: Нiколи про них не чув.
Матiр: По правдi кажучи, я також не чула.
Фергюсон: А це цiкавi книги?
Матiр: Гадаю, що так. Люди кажуть, що цiкавi.
Фергюсон: Ти хочеш сказати, що сама iх не читала?
Матiр: Кiлька сторiнок то тут, то там, але не цiлком. Боюся, що це – не мое.
Фергюсон: Але ж iншi люди вважають iх цiкавими. Це означае, що дядько Дон заробляе багацько грошей.
Матiр: Не зовсiм. Це – книги для науковцiв, а науковцi не мають великоi аудиторii. Саме тому дядько Дон i пише так багато статей та оглядiв. Для того, щоби мати додатковий заробiток, поки вiн пише своi книги.
Фергюсон: Все ж я б хотiв прочитати якусь iз його книг.
Матiр (посмiхаючись): Хочеш – читай, Арчi. Але не дивуйся, якщо вони видадуться тобi надто важкими.
Тож матiр Фергюсона дала йому тi двi книги, кожна з яких мала понад чотириста сторiнок, два грубих фолiанти, друкованi петитом i без iлюстрацiй, опублiкованi видавництвом Оксфордського унiверситету, а через те, що обкладинка книги про Паскаля сподобалася Фергюсону бiльше, бо на нiй була виразна фотографiя посмертноi маски видатного француза, зображена на повнiстю чорному тлi, вiн вирiшив почати саме з неi. Прочитавши перший параграф, Фергюсон збагнув, що цю книгу не просто важко було читати – ii було неможливо читати взагалi. Я iще до цього неготовий, сказав вiн самому собi. Доведеться почекати, поки я пiдросту.
Хоча Фергюсон i не змiг прочитати книги свого дядька, зате вiн мiг спостерiгати, як той поводився зi своiм сином, i ця тема була йому надзвичайно цiкавою i, безсумнiвно, найголовнiшою, ця тема пiдштовхнула його до систематичного дослiдження сучасних американських чоловiкiв, оскiльки його зростаюче розчарування у власному батьку зробило його уважнiшим до того, як поводилися зi своiми синами iншi чоловiки, i йому довелося збирати свiдчення, щоби визначити: була його проблема винятково його власною чи спiльною для всiх хлопцiв. В тому, що стосувалося Браунштайна та Соломона, Фергюсон мав змогу спостерiгати два рiзних способи батькiвськоi поведiнки. Браунштайн ставився до свого нащадка жартiвливо й по-товариськi, Соломон – нiжно i серйозно; Браунштайн торохтiв i вихваляв, Соломон слухав i витирав сльози; Браунштайн мiг не стриматися й привселюдно вишпетити, Соломон тримав своi думки при собi, даючи можливiсть Ненсi виховувати й дисциплiнувати хлопцiв. Два способи, двi фiлософii, двое особистостей, одна – зовсiм не схожа на Фергюсонового батька, друга – трохи схожа, але з одним фундаментальним винятком: Соломон нiколи не засинав у недоречний момент.
Дядько Дон не засинав тому, що вiн бiльше не жив зi своiм сином i рiдко з ним бачився, один раз на вихiднi щомiсяця, два тижнi влiтку, тобто лише тридцять вiсiм днiв на рiк, та коли Фергюсон подумки все пiдрахував, то виявилося, що, незважаючи на те що вiн бачив свого батька значно частiше (для початку, п’ятдесят двi недiлi щороку, плюс родиннi вечерi тодi, коли батько приходив з роботи ранiш, нiж зазвичай, тобто три-чотири днi на тиждень, що в сумi складало приблизно сто п’ятдесят вечерь на рiк, себто значно бiльше спiлкування, анiж його мав зi своiм батьком син Дона Маркса), iснувала одна заковика: новоспечений кузен Фергюсона пiд час отих щорiчних тридцяти восьми зустрiчей завжди бачився зi своiм батьком сам на сам, тодi як Фергюсон нiколи не бував зi своiм батьком само-один, а попорпавшись в пам’ятi у пошуках останнього випадку, коли вони з батьком були наодинцi удвох в примiщеннi чи в авто в останнiй раз, вiн змушений був заглибитися в минуле бiльше нiж на пiвтора року, до отого дощового недiльного ранку, коли потоки води змили з порядку денного щотижневий ритуал тенiсу на «Грюнiнгу», тож вони з батьком всiлися у старий «б’юiк» i вирушили до магазину «У Табачника», щоби купити там продукти для пiзнього снiданку (чи раннього обiду); вони стояли в черзi зi своiми пронумерованими квитками в тому заповненому вiдвiдувачами магазинi з приемними ароматами, очiкуючи своеi черги, щоби затоваритися бiлорибицею, оселедцями, копченою лососиною, рогаликами та вершковим сиром. То був чiткий i ясний спогад, але востанне це було аж у жовтнi 1954 року, шосту частину його життя тому назад, а якщо вiдняти першi три роки свого життя, про якi у нього не збереглося виразних спогадiв, то це було чверть його життя тому назад, еквiвалент десяти рокiв у сорокарiчного чоловiка, бо на цей момент розповiдi Фергюсону було дев’ять.
Того хлопця звали Ной, i був вiн на три з половиною мiсяцi молодшим за Фергюсона. На превелике розчарування Фергюсона, протягом двох рокiв грiховного спiвжиття iм не давали бачитися, оскiльки колишня дружина дядька Дона, з цiлком зрозумiлих причин розлючена тим, що ii кинули заради тiтки Мiлдред, вiдмовлялася заплямовувати свого сина спiлкуванням з руйнiвником сiм’i, i ця заборона поширювалася за межi Адлерiв на Фергюсонiв. Коли дядько Дон та тiтка Мiлдред вирiшили побратися, заборону було знято, оскiльки все тепер було по закону, i колишня дружина вже була не в змозi заявляти претензii на свого колишнього чоловiка. Тож Фергюсон та Ной Маркс познайомилися на весiллi, яке вiдбулося в груднi 1954 року. То була скромна церемонiя, яку вiдзначали в квартирi бабусi й дiдуся Фергюсона, i на якiй були присутнi не бiльше двадцяти гостей – члени родини з обох бокiв та кiлька близьких друзiв. З дiтей там були тiльки Фергюсон та Ной, i тому хлопцi вiдразу ж подружилися, бо кожен був единою дитиною в сiм’i i завжди прагнув братика або сестричку, а той факт, що вони були одного вiку i тому могли вiдтодi бути двоюрiдними братами чи радше нерiдними братами, хоч i зведеними, але об’еднаними однiею родиною, обернув iхне знайомство на весiллi в щось на кшталт додаткового весiлля, або церемонiального альянсу, або посвячення в единокровнi брати, оскiльки обидва усвiдомлювали, що знатимуться тепер один з одним всю решту свого життя.
Звiсно, вони зустрiчалися нечасто, бо один мешкав у Нью-Йорку, а другий – в Нью-Джерсi, i через те, що Ной бачився зi своiм батьком лише тридцять вiсiм днiв на рiк, протягом пiвтора року хлопцi бачилися лише шiсть чи сiм разiв. Фергюсону хотiлося зустрiчатися з Ноем частiше, але вiн розумiв, що це неможливо, бо вже встигнув зробити певнi висновки щодо характеристики дядька Дона як батька; ця характеристика вiдрiзнялася i вiд характеристики його батька, i вiд характеристики Браунштайна та Соломона. Слiд сказати також, що Ной являв собою особливий випадок. То був кривозубий шибеник i шахрай, який нiчим не нагадував дiтей вищезазначених чоловiкiв, тому спiлкування з ним вимагало особливого пiдходу. Ной був першим цинiком, якого зустрiв Фергюсон, жартiвником, для якого не iснувало нiчого святого, хитрожопим базiкалом, розумним, аж надто розумним, i водночас кумедним, значно розвиненiшим та тоншим мислителем, анiж був на той час Фергюсон. Тому спiлкуватися з ним було величезною насолодою, якщо ви були його товаришем (а Фергюсон вже встиг ним стати – однозначно), але Ной мешкав зi своею матiр’ю i бачився зi своiм батьком лише тридцять вiсiм разiв на рiк, а коли вони бачилися, то Ной постiйно випробовував батькiв терпець, що, на думку Фергюсона, було зовсiм не дивно, бо дядько Дон фактично кинув його у вiцi п’яти з половиною рокiв. У Фергюсона виникла до Ноя велика прихильнiсть, але вiн знав також, що його названий брат мiг бути незносним, розбишакуватим i дратiвливим створiнням, тому його симпатiя в певному сенсi розподiлялася помiж батьком та сином, i в тiй симпатii було почуття солiдарностi з покинутим хлопцем i водночас спiвчуття до його зневаженого батька, а невдовзi Фергюсон збагнув, що дядько Дон хотiв, щоби вiн приходив на його зустрiчi з Ноем i був буфером мiж ними, таким собi модератором, вiдволiкаючим фактором. Тому вони iздили втрьох до стадiону «Еббетс-Фiлд» дивитися матчi «Доджерiв» проти «Фiллiз», iздили втрьох до Музею Природничоi iсторii подивитися на кiстки динозаврiв, iздили втрьох на подвiйнi сеанси фiльмiв з участю братiв Марксiв у кiнотеатрi повторного показу бiля Карнегi-холу, i Ной завжди починав день низкою злостивих жартiв, заiдаючись до свого батька через те, що той витягнув його до Бруклiну, бо до чогось iншого батьки додуматися неспроможнi, еге ж? Вони зазвичай заштовхують своiх хлопцiв до душних вагонiв метро i возять iх на бейсбольнi iгри, навiть якщо батькам той бейсбол по барабану, або таке: Бачиш он того печерного чоловiка в дiорамi, татку? Ви з ним, часом, не брати? Або: Брати Маркс – вони, часом, не нашi родичi? Може, менi написати Гручо Марксу й спитати, чи не е вiн моiм справжнiм батьком? Правда ж полягала в тiм, що Ной любив бейсбол, i попри свою жалюгiдну нездатнiсть грати в нього вiн знав найдрiбнiшi подробицi про кожного «Доджера» i носив в нагруднiй кишенi автограф Джекi Робiнсона (подарований батьком). Правда полягала в тiм, що Ной страшенно цiкавився кожною вiтриною в Музеi природничоi iсторii, i дуже неохоче покидав примiщення, коли батько казав йому, що вже час iти. Правда полягала в тiм, що Ной смiявся до упаду з «Качиного супу» та «Марноi працi» i завжди виходив з кiнотеатру, вигукуючи: «Оце так сiмейка! Карл Маркс! Гручо Маркс! Ной Маркс! Маркси правлять свiтом!»
І пiд час усiх цих буревiiв та конфронтацiй, цих раптових затишшiв та вибухiв манiакальноi веселостi, цих нападiв смiху та агресii, що змiняли один одного, батько Ноя зберiгав дивовижний i незмiнний спокiй, нiколи не вiдповiдав на образи з боку свого сина, не реагував на його провокацii i мовчки зносив кожен наскок, допоки вiтер знову не мiняв напрямок. Незбагненна, безпрецедентна форма батькiвськоi поведiнки, думав собi Фергюсон, скорiше вона зумовлена не здатнiстю контролювати власнi емоцii, а бажанням дозволяти своему сину карати батька за його провину, прагненням за допомогою цих бичувань спокутувати своi грiхи. Якою ж химерною парою вони були – травмований хлопець, що клявся в любовi з кожним проявом ворожостi до свого батька, i травмований батько, який виражав свою любов тим, що вiдмовлявся давати сину запотиличники i натомiсть дозволяв йому шпетити його! Втiм, коли води бути тихими, коли боротьба тимчасово затихала, i батько з сином дрейфували разом у своему човнi, був один примiтний факт, який Фергюсон не проминув пiдмiтити: дядько Дон розмовляв з Ноем як з дорослим. Жодноi поблажливостi, жодних батькiвських поплескувань по спинi, жодноi нотацii. Коли хлопець говорив, батько його слухав. Коли хлопець ставив запитання, батько вiдповiдав йому як колезi, i Фергюсон, слухаючи iхню розмову, не мiг не вiдчувати заздростi, бо жодного разу його батько з ним так не говорив – з такою повагою, такою цiкавiстю, таким виразом задоволення на своему обличчi. І Фергюсон дiйшов висновку, що, загалом, дядько Дон був хорошим батьком, можливо, не без недолiкiв, i, може, навiть батьком-невдахою, але все одно хорошим батьком. А кузен Ной був найкращим другом, навiть попри те, що часами вiн бував трохи несповна розуму.
Якось в понедiлок вранцi в серединi червня мати поiнформувала Фергюсона, що наприкiнцi лiта вони переберуться до нового будинку. Вони з батьком вiдхватять його наступного тижня, а коли Фергюсон поцiкавився, що таке «вiдхватити», то вона пояснила йому, що на жаргонi агентiв з нерухомостi це означае «придбати», себто, коли вони сплатять грошi й пiдпишуть папери, будинок стане iхнiм. Це повiдомлення стало неприемнiстю вже саме по собi, але потiм матiр сказала те, що вразило Фергюсона як вкрай обурливе й неправильне. «Нам пощастило», продовжила вона, «знайти також покупця на старий будинок». Старий будинок! Про що вона каже? Зараз в тому «старому» будинку вони сидiли за снiданком, i допоки вони не зберуть своi речi й не переберуться на протилежний бiк мiста, вона не мае права говорити про нього в минулому часi.
«Чому ти такий похмурий, Арчi?», спитала матiр. «Це ж добра новина, а не погана. У тебе такий вигляд, неначе тебе на вiйну вiдправляють».
Вiн не мiг сказати iй про свое сподiвання, що «старий» будинок нiхто не купить, що вiн нiкому не знадобиться, бо всi побачать, що Фергюсонам вiн пiдходив краще, анiж будь-яким iншим людям, i що коли матерi з батьком не вдасться продати цей будинок, то вони не зможуть купити новий i тому змушенi будуть залишитися там, де були. Вiн не мiг сказати iй про це, бо матiр була така рада, вона вже давно так не радiла, а в свiтi мало е кращого, нiж бачити свою матiр щасливою. Однак його остання надiя рухнула, i все це сталося поза його спиною. Покупець! Хто ж ця невiдома особа i звiдки вона взялася? Нiхто з Фергюсоном нi про що не радився, допоки це не сталося, всi питання завжди вирiшувалися поза його спиною, i вiн в цьому процесi права голосу не мав. А Фергюсон хотiв мати право голосу! Йому набридло бути дитиною, набридло, що ним помикають i вказують, що робити. Америка начебто демократична краiна, але вiн жив у диктатурi, i йому це осточортiло до краю. До краю.
– Коли це сталося? – спитався вiн.
– Вчора, вiдповiла матiр. – Коли ви iздили з дядьком Доном та Ноем до Нью-Йорку. Така цiкава iсторiя вийшла!
– Як так?
– Пам’ятаеш мiстера Шнайдермана, фотографа, у якого я працювала в молодостi?
Фергюсон кивнув. Звiсно, вiн пам’ятав мiстера Шнайдермана, отого сварливого старигана з сивою козлячою борiдкою, який приiздив до них раз на рiк пообiдати. Вiн шумно сьорбав суп i одного разу пукнув за столом, навiть сам цього не помiтивши.
– Так от, – продовжила матiр. – У мiстера Шнайдермана е двое дорослих синiв, Данiель та Гiлберт, вони приблизно одного вiку з твоiм батьком, а вчора Данiель з дружиною приiздили до нас у гостi, i здогадайся, що сталося?
– Можеш менi не розповiдати.
