скачать книгу бесплатно
Людина (збiрник)
Ольга Кобилянська
Ольга Юлiанiвна Кобилянська «велика украiнська письменниця, бо час нiчого не заподiяв ii творам, а тiльки утвердив iх у нашому народi» (Василь Земляк); «Пишна троянда в саду украiнськоi лiтератури» (М. Старицький). Письменниця опрацювала в украiнськiй прозi нову тему: доля освiченоi дiвчини, яка не може змиритися з бездуховнiстю мiщанського середовища. В ii творчiй працi важливу роль вiдiгравали особистi переживання i враження. Лейтмотив повiстi «Людина» – зображення життя освiченоi бiдноi жiнки в глухому провiнцiйному мiстечку. Мрii Олени постiйно розбиваються об мур обивательських уявлень: усi доводять, що жiнка мае бути тiльки придатком i прикрасою чоловiка.
Ольга Кобилянська
Людина (збiрник)
Повiстi
Людина
Повiсть з жiночого життя
Присвячено
високоповажанiй
Наталi Кобринськiй
I
Das Reich der L?ge ist aufrecht, wie es noch niemals gewesen. Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in glei?enden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor…[1 - Всюди пануе брехня, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважуеться виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки… (Нiм.)]
Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.-к.[2 - Ц.-к. – цiсарсько-королiвський.] лiсовим радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн мав мiж iншим, так «побiчно», ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, – се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому здавати справоздання. Хiба б собi самому. А позаяк був з собою у згодi, позаяк розумiв себе, як розумiв i своi лiсовi справи, тож i ходив (як кажуть простенькi люди) «годинник зовсiм в порядку». Вiдтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли показалось, що великi причини спроваджують i великi подii… тодi й настало… та про се вже опiсля…
Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Останнього любив вiн несказанно, ба навiть обожав. «Се буде гординя мого життя, свiтило цiлоi родини, се чоловiк будучини!» – мовляв вiн часто до своеi жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вiрила смiливому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своiх мрiях сина лiсовим радником, бачила, як вiн iздив у елегантнiй колясцi, гордими кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi, старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi високих осiб, що з ним дружньо балакають. Часами змiняв муж будучини свiй завiд[3 - Завiд – професiя, фах.] й вибирав становище надвiрного радника. Супроти того не можна було вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! «Високоповажаний пан Герман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц.-к. надвiрний радник!» Надвiрний радник! Нi, надвiрним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським радником або лiсовим радником! Ну, щодо останнього, то воно припало iй лише так en passant[4 - Мiж iншим (франц.).] на думку, бо ii муж займав припадком те становище. Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий радник не те, що надвiрний радник! А коли е вже хто раз надвiрним радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой Боженьку, що-то не коiться все в чуднiм бiгу часу! Вона не була одна з тих, котрi вiрують в чуда, в протекцiю або що таке. Борони Боже, так низько вона ще не упала, тож саме i не думав так нiхто в домi ii та ii мужа. Вона хотiла речi лише так брати, як вони самi собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в panopticum[5 - В паноптикумi (лат.).]), нiм став славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, не таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов пiд небеса. Ах, що то iй все так iз пам’ятi вибилось, i вона собi нi iменi, нi року не могла пригадати! Головне, однак, в тiй подii було те, що хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом. Однак – куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-Євген-Сидор не був анi бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц.-к. лiсового радника i мiг легше, нiж кожний iнший, дiстатись на таку висоту. Інших перепон не могла доля поставити. Що ж до тих пари шкiльних рокiв, про котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли е вже хто раз в унiверситетi, то лiта минають, неначеб iх i не було. Герман-Євген-Сидор не показував на тепер особлившоi охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних натур, котрi умiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв, котрi вимагають iншого проводу i поведення, як, примiром, звичайнi сини урядникiв або – надто – мужикiв! Однак висушенi тверезi професори (вона iх ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумii, проходжувалися i молодостi, мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти! Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з правого шляху, що взяли «пiк»[6 - Взяти «пiк» – завзяття, присiкатися.] на нього, прозивали його сильну волю «упрямiстю i злосливiстю», а його смiлi, свобiднi бесiди i дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на смерть…
Пiд час коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа обдарувала iх пiд кожним взглядом щедро; крiм того, посилала iх панi радникова на науку французькоi мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за ними молодi люди… І так, усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, i вона називала ii в своiм серцi своею «другою будучнiстю».
І газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в нинiшнiх часах не розумiе перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць або й iнших пустих дiл крадуть час Боговi. Правда, зовсiм без грiха в тiм взглядi не були i ii двi середущi доньки (найстарша перебувала у одноi кревнячки, а наймолодша була ще незрiла до того трiйла), Олена й Ірина. Через се вона мала не раз i гiркi хвилi. Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала бог зна звiдки тотi варiяцтва[7 - Варiяцтва – божевiлля.] на день божий та й проглитала iх у цiлiм значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою окружали ii мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала i перечилась, що тiльки – Боже, змилуйся! Бесiди пекучi, немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке – бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радниковоi й лякали, наче страшила, в бiлiй днинi ii набожну душу, денервували ii та спроваджували безсоннi ночi… Мало що розумiла вона з того; вiдчувала, однак (справдешне чисте серце материнське завсiди на правiй дорозi), що дуже лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й унiс ii в краiну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi, сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що ii донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж мужчиною i жiнкою!!! В таких хвилях була би вона найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась. Їi донька! Донька ц.-к. лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життi самiй удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем проти голоду й холоду!! Се якраз виглядало, начеб ii нiчого не учили i вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко Божа, вона, така прегарна, поважна, потребувала щось подiбне ще й явно голосити!..
Се все вона таки на своi вуха чула. Що, однак, при iнших нагодах i публiчно говорила, доносили iй добрi, поважнi товаришки i знакомi:
– Наколи ви iй тi дурницi не виб’ете з голови, то будете наслiдкiв гiрко жалувати; вона ще молода, буйна!
– Дiвчина губить легкодушно свою будучину i вiдстрашуе вiд себе i вiд других сестер женихiв!
– Де, ради Бога, нассалась вона того трiйла? – питала знов iнша з товаришок.
– Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона останнiм разом розводилась про жiнок лiкарок, доводячи, що вони були б правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм звiсно, перша партiя в мiстi!
– Хто ж буде дома iсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця – розводити такi теорii? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не заховуете достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нiсенiтницями, я ii вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про неi панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось знае!
– Що, ради Бога, що казала панi С?
– Казала: цiле ii поведення – то лише вища тактика кокетерii; я женщина i доволi знаю тайнi ходи жiночоi думки.
На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла, начеб здеревiла, по таких бесiдах.
– Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? – питала вона стиха.
– Що? Попросту книжки забрати i читання хоробливих авторiв раз назавсiди заборонити!
– Сього я не можу вчинити Оленi, не можу! Щодо заборони, то забороняю, i як ще; але книжки забирати… того я справдi не можу, панi докторова!!
Тут виринула перед ii душею висока стать молодоi дiвчини з снiжно-бiлим обличчям та супокiйними, лагiдними очима…
– І що ж вона таке, що ви супроти неi такi безсильнi?
– Що? «Мамо, – каже, – дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей; що, боячись правди, немов свiтла сонячного, затоптують своевiльно людськi права…»
Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина умiла все ii супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кожний раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала iй своi думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й Ірина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiди бувала, вмiла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати панi радникову, i гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один молодий чоловiк, медик, Стефан Лiевич. Повернувши з-за границi на ферii[8 - Ферii – канiкули.] додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi радниковiй…
Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначеб апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних; говорив, що багато з них здае екзамен з найлуччим успiхом, а раз оповiдав (то се уже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились-таки iз своiми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…
– Емансипацiя жiноча в Швейцарii або i в iнших поступових краях – се точка, давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так позаду за другими народами, не те що не журяться самi про се, щоби здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають ii якоюсь химерою. Заграбавшись мiж своi чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстичноi фiлософii нема вже й бесiди. Освоенi поверхово з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвiтньоi iсторii, думають, що вони справдi доволi озброенi супроти вимог життя. І вони задумують з горсткою того наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в суспiльностi, вести боротьбу о iснування! – Тут i розсмiявся вiн. – Аж розпука бере, – говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко отвореними очима прислухувалась його словам, – коли подумаеш, в якiм глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою самостiйнiсть!..
– Вони тому не виннi, Лiевичу, – перебивала тодi, боронячи, Олена. – Се лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати, знати пристоiть мужчинi, а жiнцi мае воно служити за оздобу!
– Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, стараеться збудити сонну сестру, чому кидаються на неi, неначеб вона торкала iх огняними клiщами? Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви iм висказуете своi просвiченi, здоровi погляди? Се е, власне, те, чого я жiнкам не можу простити. Щодо решти, то вони справдi не виннi. Доки сучасний устрiй суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак i сей лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в iх руках. Нехай озброюеться кожна по можностi, вiдповiдно до обставин, а зброя iх… яка чиста, яка сильна, як варто по неi сягнути!! Се – знання, Олено!
Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi «об’ясняючi» розмови вiдносились до неi, бо вона поборювала ту модну божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кожнiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiлоi душi, всiма нервами ii величезного материнського серця! Для Германа-Євгена-Сидора не мав вiн нiколи приемного погляду анi доброго слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб вона його о се коли-небудь просила або ii чоловiк, радник, хоч би одним звучечком! Нечемний!.. Із своею великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжноi, грацiозноi фiгурки Германа-Євгена-Сидора…
Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[9 - Лiтанiя – молитва у католикiв.]. Вона лиш припадком зачула останнi слова плебейськоi проповiдi, й то, власне, коли вступала в малi офiцини[10 - Офiцини – задня частина будинку.], в котрих мешкав хлопець, але забути iх вона нiколи не зможе!
– Наколи б я мав вас у руках; ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, – сичав вiн, – може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер…
– Ви не маете менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою йду зараз до Олени i розкажу iй, як чемно умiе говорити апостол жiночий.
– Безвстиднику! – закипiв молодий чоловiк. – Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiдаеться про аванс свого брата, котрий iй i без того наводить безсоннi ночi.
З тоi хвилини давала вона (радникова) йому при кожнiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть iй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i – з’являвся наново…
Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своiх доньок. Могла, однак, говорити i думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, – все було надармо. Вони оставалися уперто при своiх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц.-к. радника лiсового…
* * *
Був пiзнiй ясний вечiр i вже по Великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрськоi рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв’я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi…
З одноi малоi незначноi хатини вийшли Олена i Лiевич. Вона довiрчиво сперлась на його рамено, i обое звернули в одну з тихих улиць.
– Який нинi чудовий вечiр, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанне в цiлiй супокiйнiй красi!
– З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останнiй вечiр. А все ж таки, – додав вiн трохи згодом, – мiшаеться iз сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд’iжджати вiд тебе, i то на два роки!
Їi пройняла легка дрож, i вона з нервовим поспiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшись ближче до нього, мовчала…
Вiн похилився вперед i заглянув iй в очi. Вона видалася йому блiдою.
– Ти не кажеш, Олено, нiчого? – питав вiн стиха.
– Не можу говорити, Стефане… Буду тобi писати.
– Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньоi хвилини!
– Може, тобi зложити присягу вiчноi любовi й вiрностi? – питала вона його з вимушеним усмiхом.
– Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаеш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш… ти! – сказав вiн з утiхою, з трепещучим щастям в голосi. – Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!
– Люблю! – сказала вона, майже смiючись.
– З першоi хвилини? – питав вiн в недовiрчивiм тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю.
– Так, Стефане, з першоi хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи i нiчого.
– А з другоi хвилини?
– З другоi… що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоiзму, а людини людяноi…
– А з третьоi, рибчино?
– З третьоi… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартiвливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!
– А з четвертоi?
Вона смiялася тихенько.
– Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мiй «пан i король» мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам з плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!
Обое смiялися.
– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обiзвався вiн.
Вона здвигнула плечима.
– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.
– Я знаю, що й ти не боiшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по iх думцi, гiднiший доньки радника!
Вона розсмiялась.
– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моiх родичiв? Іди ж бо пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоею.
– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi до нiкого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, – казала, – людина що?
– Бачиш, Стефане, – обiзвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неi йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.
– Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[11 - Блискучу партiю (франц.).] надставляти, а не що б ти хотiла! О Олено, i залiзо ломиться!
– Так ти не вiриш менi, Стефане?
– Вiрю.
– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?
– Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.
– Ти думаеш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоiсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджуеться, починають любити? Думаеш, що можна би в моiм серцi любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докiрливо, – думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами.
– Прости менi, Олено! – просив вiн пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу ii просто!
– Успокiйся, любчику! – прошепотiла вона лагiдно. – Вiр в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язкiв не маеш супроти мене; нашi заручини – тайна.
– Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка, однак, вона тепер полишена на волю долi…
– Дiйсно, – сказала вона з вимушеним усмiхом. – А так були б ми уже iз сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.
– Нi.
І обое замовкли.
– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.
– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кожного мiсяця посилати.
– Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. – Їi голос краяв його серце.
– І для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебуваеться.
– Я буду берегтись, – вiдказала вона лагiдно i слухняно. – Я i тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!
– Що, любко?
Вони станули i споглянули на себе. Обое були блiдi.
– Ми вже дома.
– Навiть i не завважив, – вiдповiв вiн придавленим голосом.
– І менi не здавалось, що так близько…
З ii побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.
– Бувай здоров, Стефане! – i, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушеннi. – Чуеш? Пам’ятай!
– Олено!
