скачать книгу бесплатно
– О, менi! – кликнув, зарум’янiвшись, теж насмiшливо.
– Я так думала, – i знов усмiхнулась.
– Чому б мала менi iмпонувати?
– Знати те – се ваша рiч.
– Так я сього не знаю, – вiдповiв вiн свобiдно. І вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн взагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Се зрозумiла вона з першоi хвилини, коли з ним познакомилась.
– Читаете радо? – спитала його опiсля.
– Радо.
– Можу вам також книжок позичити, маю iх дуже багато.
– А ви, панi, не читаете?
– Тепер нi. Не можу.
Вiн дивився на неi цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв ii.
– Так менi лучче, – вiдiзвалась стиха.
– То лиш час забирае, – обiзвався, – а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати…
Вона вiдвернула голову вiд нього, i ii погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний лiс, i остро виразно вирiзувались його лiнii на огняно-червонiм небi.
Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову[32 - Кордикова – тонка, подiбна до шовковоi.] хустку пiд бородою i пробувала ii тiснiше зв’язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла ii його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана, освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед немов скаженi.
– Бестiя, – муркотiв крiзь зуби.
– Я тому винна, – промовила.
– Нi, – вiдповiв нетерпеливо. – Се лучаеться нинi вже третiй раз. Однак я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? – додав опiсля м’яким голосом. – Я був би прецiнь не допустив, щоби ви упали!
Вона не вiдповiдала нiчого.
– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усмiхом.
– Як? – i вiн нахилився трохи вперед.
– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виiжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi.
– А чому рiдко виiжджаете? – спитав вiн.
– Конi усе в роботi, годi iх вiдривати, а других просити не хочу!
– Сього вам i не треба чинити, – сказав з вiдтiнком гордостi i ввiчливостi. – Тих драбiв он тут мушу щодня проiжджати, щоб стали слухнянi. Можете iх кожним разом дiстати, наколи лише захочете.
– Дякую, одначе без вас я не поiду, – сказала вона м’яким голосом.
Чудно-приемне чувство так i обгорнуло його. Вiн знов нахилився крихiтку, i iх погляди стрiнулись. В ii очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв хвилину в ii гарне лице з очевидною приемнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:
– Я i не допустив би, щоб ви самi iхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйно лишити. За чотири днi мушу знов iхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.
Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала:
– Хочу…
Дальша iзда вiдбулась супокiйно, i лiвий iшов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях ii обличчя, на ii устах. Такою вiн ii ще не бачив i не чув, щоби вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi ii родичiв, хоч лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер iхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчувае ii дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се бувае у других дiвчат. Неподалiк ii помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб ii завезти аж перед дiм, вiдповiла живо:
– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. – Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не iздили так напрасно[33 - Напрасно – рвучко, швидко.] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто вiдважнi…
Вiн схилився i поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.
– Добре! Смiю, однак, за чотири днi по вас вступити?
Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн обернув вiзок i вiд’iхав. Ще раз оглянувся на неi i поздоровив ii. Вона стояла, випроставшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася на нього. Опiсля з’явилось тее неприязне «щось» у неi мiж очима, i здалось, що ii горда постать западаеться в себе… З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення деяких знакомих газдiв…
* * *
Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв ii. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала, одначе, привiтно i лагiдним голосом. При прощаннi вiн поцiлував знову у руку, а вона просила його приходити.
– Розумiеться! – кликнув вiн радiсно. – І то так часто, як часто позволите…
* * *
З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дразливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподiвано вимовляла його iм’я, Олена уникала ii погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiеться щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче…
. . . .
Одного дня спитала ii радникова, коли буде вже раз[34 - Раз – тут: нарештi.] писати до нового властителя в справi оренди.
– Пождiм ще, мамо, – вiдповiла знехотя i немов задивилась за чимось у вiкно.
– Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.
Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Ірина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула останнi слова.
– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши iх; заплата за них надто вже мiзерна!
– Вас беру на себе! – вiдповiла в тонi нiби жартiвливiм.
Ірина приступила й собi до вiкна, i ii погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перснi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть.
– Дуже сумний отакий осiннiй краевид на рiвнинi! – вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше. І дiйсно. Надворi було дуже сумно. В городi[35 - В городi —в саду.] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i знiмав сухе листя вгору i уносив усе далi. Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс…
– Маю тобi передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якiйсь хвилинi, пiд час котроi обi мовчки задивились на краевид. Олена спаленiла i перелякалась.
– Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.
– Так? – обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика i чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
– Що ж вiн там робить?
– Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидае учителя, що поiхав у мiсто на ярмарок i мае йому щось привезти. Менi видиться, Олено, – додала по хвилi, – що вiн iнтересуеться тобою.
– Так? – сказала вона зворушеним тоном. – І що ж, Іринко?
Іринка здвигнула плечима.
– Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений…
– Ну, так, але все ж таки вiн мае доходи; а головна рiч; вiн добрий чоловiк!..
Тривога i здивування заграли нараз на лицi молодоi удовицi. Вона не розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрiм вона се сказала.
– Здаеться менi, що вiн пересиджуе охотно в жiночiм товариствi, особливо в молодiм… – казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз сестриного обличчя.
– Був там ще хто? – спитала неспокiйно.
– Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн нас обходить?
Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. Їi очi заiскрились, i вона сказала швидким i рiзким голосом:
– І чому б не мав вiн нас обходити?
Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй хвилi приступила Олена до неi, вхопила ii за руку i поцiлувала.
«Я ж його не люблю», – хотiли вимовити ii побiлiлi уста, однак не вимовили. Грудь ii пiдiймалась iз сильного зворушення.
– Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.
– Не знаю нiчого, – втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.
– Менi дiеться так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як ii копають, – сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро опустила кiмнату.
Ірина осталася одна, i ii очi звернулись, як i передше, на краевид. Тим разом вже не бачила нiчого. Так лише блукали ii очi безцiльно, несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло ii душу…
Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, Боже милий, якого роду була ся любов?..
Вона так i затопилась у важку задуму, одначе, небавом вiдвернулась назад вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна… Наче блискавка, блиснула одна думка в головi молодоi жiнки. Вона станула немов укопана на мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знае, куди ся прямуе. Вона туди iде! І дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз Фельсом…
. . . .
Вона йшла звiльна, щоб успокоiтись. Їй справдi дiялось, немов собацi, покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, тоi сестри, котра досi в неi вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись його жiнкою утратила тее щось, що ii оберiгало дотепер вiд усякоi брехнi, вiд усякоi неправди. Вона знала, що опiсля заживе лише фiзичним життям. Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про неi тепер думае Ірина? – гадала вона далi. – Чи я його люблю? – i вона усмiхнулася слабо. – Най собi се думае. Лише до правдивоi причини не смiла Ірина дiйти, нi за що в свiтi не смiла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…
Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона мусить у ньому вiднайти щось таке, що би ii до нього притягало. Вона знае докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Знае той усмiх, котрий зраджуе, що вiн ограничений, i котрого iй встидно… Лише чоло мае вiн бiле, гарно сформоване, котре надае виказ[36 - Виказ – вираз.] цiлiй статi, i сильно збудовану постать рiдкоi краси. «Се ж дiйсно щось гарне – така сильна i здорова людина», – думае вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв ii з вiзка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо, i (згадавши се, паленiе ще тепер), здiймаючи, притис ii на хвильку до серця…
– Боже милий, що я дiю? – прошептала нараз i стала немов укопана. – Іти? Іти! – вiдповiла опiсля наче не своiм голосом. І ii уста усмiхнулись в несказаннiм огiрченнi. Так вона все до чогось придатна…
І знов думала про нього. Думала i вiрила в те, що його любов не зостанеться на неi без впливу. Любов мае те в собi, що, наколи походить вiд симпатичних осiб, викликае i в нас настрiй, подiбний до любовi…
* * *
Часто стрiчалась вона з ним i кожним разом умiла так зарядити[37 - Зарядити —влаштувати.], що з ii родини не був нiхто присутнiй; а коли траплялось, що Фельс появлявся iнодi дома у ii родичiв, то ставала мовчазною i шукала заняття в пекарнi[38 - Пекарня – кухня.]. Здивований, споглядав тодi за нею. Його очi слiдили неустанно кожний ii рух, однак тут була Іринка й iншi; була й наймолодша, котру радникова консеквентно придержувала в кiмнатi, i вiн бавився переважно з ними. Лише при його вiдходi з’являлася точно i позволяла, щоб вiн цiлував ii руки при всiх…
Коли впали снiги i настала санна, приiздив вiн кожноi недiлi i забирав усiх на прогулку. Тодi сидiла Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона бiля нього напередi. Або знов траплялося, що вiн приiздив лише по неi саму i вiдвозив ii у сусiдне село до жiнки тамошнього надлiсничого. Тодi пiд час iзди питав ii щохвилi, як сидить i чи iй не зимно.
В останнiм часi стратив багато з своеi звичайноi смiливостi супроти неi. Зате вона бувала розмовна, весела i опанувала його зовсiм. Коли вiн, бувало, розговориться про яку рiч, не передчуваючи, що говорить якраз проти ii поглядiв, тодi спинявся на нiм гордий, холодний погляд Оленин, i вiн мiшався.
– Часто говорите про речi, котрих добре не розумiете! Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви е, i не думайте йти другим пiд лад!
– Тиранка з вас, панно Олено!
– Чого мене слухаете? Не робiть сього, наколи вам неприемно.
– Чому ви до мене такi острi? – питав з вимушеним усмiхом. – Завсiди маете щось на менi критикувати, а мене се болить.
– Я не хочу, щоб над вами хто глумився, – вiдповiла вона м’яким, перепрошуючим голосом. – Людям не слiд над собою насмiхатись, а лише себе доповнювати. А позаяк я вас добре знаю, знаю, що ви лiпшi вiд других, то й представляюсь такою, якою, власне, есьм.
Тодi вiн знов цiлував ii руки.
– Ви мiй ангел-хоронитель! – говорив вiн рознiженим голосом i був би стерпiв, хоч би вона йому i ногу на карк поставила. Вона се вiдчувала, i ii обгортала якась злослива вiдраза. Їй було б приемнiше, наколи б вiн був iй противився; а так пiддався охотно ii сiтям…
Раз небагато вже бракувало, щоби iй освiдчився, однак вона збила його з пантелику такими рiзкими словами, що очi його зайшли слiзьми, i вiн, ухопивши капелюх, забрався. В тiй хвилi, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тiй хвилi бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був iй пiд нiяким зглядом пiд пару, котрого не могла нi полюбити, нi поважати; котрого ограниченiсть ii дразнила. Була, отже, до нього немилосердна i поводилася супроти нього в спосiб, котрого несправедливiсть помiчала лише опiсля.
При слiдуючiй стрiчi вiтала вона його зате привiтно i питала журливо, чи вiн не гнiваеться на неi; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така фатальна, а властиво – дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
* * *
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши усюди по господарству, де було треба, повисилала парубкiв та дiвчат до церкви, а сама пiшла на город. Сонце давно вийшло з-за лiсу, а ранне зарево поблiдло. Був се правдивий весняний поранок, iз своiм здоровим свiжим воздухом, з своiми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надiею. Поодинокi звуки дзвона староi церкви долiтали до неi, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокiйнiй, тихiй природi…
Великдень! При тiм словi затремтiло ii серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фiзичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим iй тiшитись? Тепер жила хiба на те, щоби не вмерти. Навiть вiдживаюча природа не розiгнала ii байдужностi. Все здавалося для неi мертвим. Вона притисла затомленi руки, неначе в глухiй розпуцi, до чола, згадала минувшiсть, подумала про будучнiсть i пiд ваготою думок немов угиналась…
. . . .
Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сiльського двiрника[39 - Двiрник – староста.] i, як iнодi жартом ii прозивали, «стара штафета».
– Христос воскрес! – кликнула.
– Воiстину! – вiдповiла Олена.
