скачать книгу бесплатно
Вдовиця мовчала хвилинку.
– Кожний мае своi погляди на такi речi, – обiзвалась опiсля, – однак як то кажуть: «І мудрому чоловiковi не встид послухати поради…»
– Для мене нема поради, Маргарето, – вiдповiла тихо Олена. – «На милування нема силування», так само i на поважання; а виробленi погляди на життя, котрi тiсно зв’язанi з нашою совiстю, також не даються скинути, наче та одiж.
– Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що, властиво, думаеш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись?
– Задумую жити по своiй натурi i по правдi.
– По правдi! – усмiхнулась сумно старенька женщина. – Не знаю, що собi, властиво, пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маеш супроти особи К-го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре. Що, оскiльки тебе знаю, може взагалi не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю, однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на неi i на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, се кожний знае. Вiн досi щиро спомагав матерi, а тепер навiть бере ii до себе. Сього не вдiе нинi кожний.
– Дiйсно! – перебила ii Олена, гiрко усмiхаючись. – Рiдка великодушнiсть! Кожному вiдомо, що, доки вiн учився, вона, вдовиця, гiрко роботами заробляла грошики, щоби його удержувати в унiверситетi. Що ii тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяе надвiр, то вже iмпонуе свiтовi!
– Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн i не грае, наприклад, у карти, не п’е, а те, бач, чимало значить.
– Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахуванням, котрий лиш хоче уживати, котрого «я» становить для нього одинокий свiт. «Уживати, бо лиш раз живеться» – се його засада, котроi вiн i пильно держиться. «Однак при тiм i другим дати жити» – се не його засада, Маргарето. На те спустiться. Се егоiст, i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нiчого на свiтi не дивуе, котрий усього уживав, усього скуштував, котрого нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знае наперед про кожну, що потребував би лише палець надставити, а мав би iх десять нараз. Його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо на те, мовляв, есть доволi студентiв, фiлiстерiв i iнших божевiльних. Для нього його завiд – то лиш дiйна корова, а про мене говорив раз Стефановi: «Чи думаете, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У неi, як i у всiх жiнок, остання фiлософiя: вiддатися. Я iх знаю. Наколи б менi ii дiйсно схотiлося i була б уже моею, тодi й полишила б усi своi iдеi, при помочi котрих робиться тепер така iнтересна в родиннiм гнiздi. Зрештою, i не смiла би менi iх у мiй дiм заводити. А до делiкатноi кухнi, яку я люблю, вона й не пасувала б». Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? І чим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому… а там… – тут i урвала.
З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Такоi бесiди вона ще вiд неi не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якi мрii заганялась вона при своiх спосiбностях! А знала своi думки так удатно прибирати у слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а не iнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала, що вона нi за що в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.
– Прислухаючись твоiй бесiдi, Олено, – обiзвалася поважно, – можна б утратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був i Стефан без блудiв?
– Стефан? Нi, – вiдповiла трохи згодом Олена, пiд час коли ii великi очi глибоко засяли. – Вiн мав також своi блуди. Був нудний педант, був заздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна. Його батько збожеволiв з пиття i помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пив налогово, однак пив радо. Ви розумiете, що се значило для мене – мати такого чоловiка (а я змалку бридилась усiма напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кожного часу? Однак ми любились, i, вiруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. «Лише при твоiй помочi, – говорив вiн, бувало, – змiг би я ту нещасну хоробу задавити, а з другою жiнкою… нiколи». І я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм i натерпiлась би, може, чимало, однак що було те все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми вели б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не есьм натурою, котра б могла зносити на своiм карку панування другого.
– Такi думки, дiвчино, – вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою, – не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так i стрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна партiя для тебе, i ти привикнеш до нього. Привикае чоловiк, Боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там… о, ти не знаеш, як гарно може ще твое життя уладитись, якi хвилi береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама на самотi жити, от хоч би так, як i я? – І гiркий усмiх промайнув по ii старечiм зажуренiм лицi. – Чи розумiеш ти хоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумiеш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблюе, робить вовчкуватим, убивае! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фаховоi освiти не маеш. Чи хочеш сукнi паням шити? Ноти цiле життя вiдписувати? Хочеш, Олено?
Молода дiвчина мовчала. Їi голова спочивала на згорнених на столi руках; ледве що видно було ii блiде лице iз спущеними вiями.
– Хочеш сього, Олено? – обiзвалась ще раз iз притиском. – Нi, годi тобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння про нужденне вегетування[25 - Вегетування – рослинне iснування.], а то мусила б ти його повiтати як свого ангела-спасителя!
– Нiколи, Маргарето; лучче умерти! – почулося стиха.
– Умерти? – глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета.
Був се ледувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився. Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:
– Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь живеш. Не вмираеться воно так легко, Олено; вiр менi. Раз – се було, як i мiй чоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались), – я думала тодi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всi вдовицi i старi панни, Олено, – вони нiчо. Останнi належать ще до тих безталанних, що ще до того i смiшнi. Самотнi блукають у життi, без приюту, без становища, сказала би-м, без смислу, ат! – живуть, щоб не вмерти. Наприклад, як я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець… Чи хочеш i ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для «iдеi» жити? Наприклад, писати? Се тепер – неначе хороба у жiнок. Опроче, для iдеi живеться доти, доки не треба за кусником хлiба побиватись. Виб’е, однак, та година, так iдеi перестають бути метою життя. Врештi нехай собi й так. Думаеш, однак, що праця для iдеi заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить ще жити в своiй грудi, бо ж ти любила i була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?
Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона ще хотiла? Що оставалось iй ще хотiти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було iй ненависне. Отже, що ж iй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смiшним…
Стара дама завважила муки молодоi дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi тону, говорила далi:
– Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що задумуеш чинити, воно, iй-богу, недобре!
Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеi думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла.
– Що мучить тебе, моя дитино? – обiзвалась знов, бачачи, що Олена сидiла безмовно та нерухомо. – Невже ж тобi жаль твоiх поглядiв на життя, котрi ти, може, змiнити мусила б? Іди ж бо, iди! Яка ти собi там i поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у життi i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замiсть того любуешся в романтичних засадах i не хочеш в те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те е вища сила. Правду сказавши, свiт висмiе тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила К…, бо його не любила!..
– Свiт, Маргарето? – вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх промайнув по ii лицi. – Та маса наших знайомих? Анi iх хвальба, анi iх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi просто неможливо розстатись з думкою, що так, як воно е, е недобре; що наступить, одначе, хвиля, в котрiй правда смiло заволодiе; справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, i настане час, коли жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам…
– От i маеш, Олено! Твоi погляди про правду становлять, власне, причину твого терпiння. Се головне – вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в твоiй душi. Завернись, люба дiвчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!
– Годi мене вже урятувати, – вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. – Не в тiм смислi, в якiм було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Моi погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаете. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою есьм дiйсно.
– Твоя уява надто роздразнена.
– То дайте поживу моiй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моею душею, що есьм «нiчо», есьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолае опанувати долi! Що менi з самоi волi? Що остаеться менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.
Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе:
– Нехай врештi все б’е на мене, я хочу до останньоi хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить…
– А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.
– Моральна нужда i абсолютна бiднiсть – се одне й те саме. Наслiдки iх однаковi. Будьте ласкавi, – додала опiсля спiшно, – дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього.
Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона iй такою поважною, однак нiколи i такою чужою.
– Се твоя невiдмiнна постанова?
– Невiдмiнна.
– І чи ти того свiдома, що запропащуеш сама свою будучину?
– Так, я того свiдома, що не брешу…
– Годi, Бог з тобою, безталанна!..
* * *
Щось у годину пiзнiше опустила Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцю таки мчалися хмари… Лише вихор гудiв, та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями…
Прощання обох женщин було холодне i нiме. Щось стануло мiж ними, що iх роз’еднало; вони обi се порозумiли…
Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно i замкнулись.
– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотiла стара нетерпеливо i вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. – Чи при умi вона?
* * *
Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна. Новi, зовсiм не знанi чуднi звуки наповнили солодкою гармонiею серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумiв вiн поезiю, в котрiй зливалось мiсячне свiтло i соловейкове щебетання. Зрозумiв журчання чистих хвиль, зрозумiв золоту iх пiсню, казочну. Зрозумiв сумраку вечiрнього чародiйну силу. Вiн потонув у найнiжнiших чувствах… вiн, Герман-Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидiвка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звукiв. Його просьбу, щоби стала його дружиною, вiдкинула вона рiшуче i холодно. Його горя i розпуки не в силi описати нiяке слово людське; i вiн постановив зникнути iз сцени подiй. Сталось воно тим чином, що вiн вистрiлив собi в лоб…
Недовго по тiм усунено радника з служби… І гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, – стали tempi passati![26 - Минулими часами (iтал.).]
* * *
З чотирьох доньок були лише найстарша i Ірина замужнi. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера i проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала iй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неi i ii мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той ii швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв[27 - Фальча – мiра площi, що дорiвнюе близько 1,43 га.] поля з обiйстям, i тее хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсii, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистачило б на життя одному. Крiм того, були у них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, – аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своеi свекрухи i заключив тверду, некорисну для них угоду, котру, однак, i Олена мусила пiдписати.
Небавом вiдтак переселилася далеко, широко знана i поважана родина (з виiмкою наймолодшоi доньки, котру найстарша забрала до себе: «заки зааклiматизуетесь», писала) в нужденне пусте село i почала нове життя.
* * *
Минав уже п’ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кожний виiзд у мiсто був сполучений з видатками, i через те вони рiдко коли виiздили. Тяжко приходилось iм хоч i яку там малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних[28 - Нехарний – неохайний, брудний.] сiльських корчмах, п’ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював iм рiзнi подання i суплiки та залагоджував i iншi справи, а за те платили йому мужики горiлкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився, наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, пiдпитий додому. На його вид впала радникова в таке роздразнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала i казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений ii словами, шпурнув ним у жiнку. Близесенько бiля ii виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками.
– Гадюко! – кричав вiн несамовитим голосом. – Кара Божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз назавжди успокоiлась!
Далi махнув за нею рукою, щоби ii ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього, i страшний зимний усмiх викривив iй уста.
– Зноси тягар, батьку, доки ще мати живе. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, – i вийшла.
Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котроi плечах спочивав гаразд цiлоi родини. Так – цiлоi родини. Вiд двох рокiв проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А i наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, – «щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своеi будучини, – як писала найстарша. – За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а позаяк не е гарною, то ще найлучче буде випровадити ii на добру газдиню i охоронити ii вiд усякоi вищоi освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль…»
* * *
Була осiння сонячна днина… Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на ярмарок, а й на полях не видно було нiкого. Давно позвожено все додому, i далеко та широко видно було голий простiр, – далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдноi сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога, i не один утомлений мандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в iх тiнi вiдпочити. Осiнне червоно-жовте березове листя дрижало безнастанно на лагiднiм вiтрi i набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавоi краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих… Вони росли на узгiр’i, низько до землi схиляючи своi сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись з лiсовоi гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали iхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла оце iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачачи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена…
Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять рокiв глибоких слiдiв на ii лицi? Так – i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духовне життя. Потемнiло та обгорiло колишне лiлiево-бiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котроi перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму i утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше учинив з нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, – той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчоi кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiчних, а надто iдеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим вона вистачае; вдовольняе вона i мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав’яле тiло; однак нiколи не вистачае вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого, бездушного життя. І вона була остроумна i надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише о фiзичний добробут.
Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих ii молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало ii теперiшне життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в’язницi, думала неустанно про вихiд з тоi глухоi одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшне життя дожидало ii i в будучинi. В таких хвилях сум страшний налягав на ii душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на ii лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на ii головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про ii психiчнi терпiння…
. . . .
Хустка зсунулася iй з голови, однак вона того не завважила. Їi цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неi. Вона думала про подiл працi у тих комах, а нараз i пригадалась iй чомусь стаття Писарева «Бджоли».
Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздразнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в ii душi проти «трутнiв»… Тепер читала вона дуже рiдко.
Начеб забула i себе, i все навкруг, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали все однаково, безперестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в ii душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом’ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неi ще перед двома мiсяцями ii найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя i поля, випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища. Їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили iх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштуе i т. д… Всi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що живуть тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна i горда женщина, зломилась. Ледве можна було ii пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденноi тяжкоi журби. А коли Олена розповiла iй змiст листа, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – ii «сила», що вона есть сею точкою, що в’яже ii з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[29 - Гарувати – тяжко, без спочинку працювати.], побивалась, неначе мужчина, дома i по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе пiдстава цiлоi будiвлi стала порохнявою i захиталась…
Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою i обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя iх пристановища. На ii запитання щодо дальшоi оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирае поля i стане сам газдувати…
Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячоi абсолютноi бiдностi, нужди, щоби iм при оповiщеннi сумноi звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто ii добре знав, той знав також, що з нею коiлося щось вiд найновiшого часу. І дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусiдне село ii немов причарувало…
* * *
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а ii погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неi туркiт воза i тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп’ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина i поганяв сам конi.
Лице ii спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно. Вiзок приближувався чим раз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах ii горiв дивний огонь, нiздрi дрижали…
Мужчина, побачивши ii, здержав одним рухом конi i привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, двадцяти дев’яти. З його одежi можна було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих бiлих зубiв.
– Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаеним зворушенням.
– Буде менi мило, дуже мило! – вiдповiв вiн радо.
Опiсля зробив iй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…
Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишаеться у барона в сусiднiм селi i дальше у службi, а може, i назавсiди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що i замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…
Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо i мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно[30 - Бутно – гордо.] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.
– Поводити кiньми становить особлившу приемнiсть, – сказала вона. – Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.
– Таж се можете й ви вчинити, – вiдповiв усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення.
– Але ви мусили б мене сього навчити.
– Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати.
Тут i передав iй поводи i навчав, як iх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi. Вiн мав великi голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо i дуже молодо.
Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на ii тонких руках.
– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюетесь нiколи?
– О, я? – вiн смiявся. – Сього у мене не бувае!
– Цiле тiло неначе в напруженнi…
Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на ii м’якiм профiлi. Їi щоки зарум’янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.
– Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi есьмо сильнi.
– Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шiсть вiдер води…
Вiн широко отворив очi.
– Дiйсно?
– Можете менi вiрити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна…
– О панi, ви не повиннi щось подiбного робити!
– І чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоiти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаете се самi.
А вiн справдi був добрим господарем i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно, – вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такою працею.
– Панi, ви дуже господарнi.
– Я не перебираю в працi. Опроче знаете? Я завсiди кажу: чим ти е, тим треба цiлком бути. Інакше не дiйдетесь нiколи до мети!
– О, певно, – вiдказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грае на фортеп’янi, вiд неi й дiстаю я завсiди рiзнi часописи[31 - Часописи – газети.] до читання.
– Та-ак? – завважила протяжно Олена, i в сiй хвилi потягнула вона сильнiше поводи до себе. – Ви, певно, буваете там частiше?..
– Не надто часто. Панна Омелiя дуже привiтна, просить частiше заходити; однак моя служба не позволяе на се, хоч i як би сього бажалося. А ви, панi, знаете панну Омелiю?
– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам iмпонуе? – спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по ii обличчю. Вiн вiдчув ii.
