скачать книгу бесплатно
Вiн пристрасно притис ii до серця. Опiсля цiлував мало що не кожний палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.
– Сили… дорога дiвчино! – просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч.
– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.
– Я… я… нi… – вiдповiв вiн. – Ми ж любимося…
– Любимося, Стефане, любимося…
. . . .
* * *
Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев’я уставилась, довго й гаряче дожидана i тисячний раз проклята, з своею чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «свiтило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.
Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного пiврiччя чим раз, то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про «дитину». Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.
– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не те – воно.
Батько успокоювався, м’якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня умисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми – не надивився би-сь i за днину! І гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! що вмiе до свого допняти? Тупий книгоiд сього не докаже… Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де, завдяки протекцii якого там нижчого «оборонця вiтчизни», дiстане схованку i приглядаеться годинами усiм штукам iздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддае iх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par excellence![12 - Досконало (франц.).]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоч би й при гусарах.
– Куплю йому, – говорив вiн з ентузiазмом, – таку «бестiю», за котрою усi офiцери будуть губи гризти…
Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. І вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд’iхав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськовоi, а радiсть родичiв не тривала довго. І не стямились вони, як стали чим раз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав’ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.
В протягу трьох лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лiевичем, змоглася уже колишня «слаба сторона» радника в непогамований налiг…
І нинi пересиджував пан радник з своiми вибраними товаришами при склянцi та нарiкав гiркими словами на свое безталання.
– Коли Сидор буде i дальше таке заводити, – жалувався вiн, – коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!
– Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! – потiшав один з товаришiв.
Радник розсмiявся гiрко.
– Не зле? Пиятика, картярство i проче ледарство – се у молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягаря двигати!
– Лишiть його лиш, най вибуяеться, – замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник[13 - Урядник – урядовець, чиновник.]. – Я вам ручуся, що вийде з цiлоi iсторii такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духу чимало! Думаете, що я був iнший у молодих лiтах? Думаете, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава Богу, о власних силах вгору.
– Як, для Бога, йому не гризтись?! – кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв. – Подумайте лиш, з ласки своеi: вiн мае ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладае тягарi на карб родини.
– Лярi-фарi[14 - Лярi-фарi – пуста балаканина.], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. – вiдказав податковець. – Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К. Невже ж, Епамiнондасе?
– Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще…
– Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджуе цiлими днями у вас!
– Вона його не хоче!
– Не хоче?
– Каже, що не любить.
Тут i настала нараз тишина.
– А що ти на те, старий?
Радник здвигнув плечима.
– Що ж я можу вдiяти? Силувати ii? Вона не дасться присилувати!
Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своiх товаришiв, нараз зареготався.
– Тут i видно, – вiдозвався вiн, – хто верх веде дома! Бабське панування! Мае вона хотiти? Чи вона, молода, е в силi сама рiшати про свое щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоiй молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. – се пишна, се славна партiя! Doctor juris[15 - Доктор прав (лат.).], судовий ад’юнкт, сього б тобi прецiнь з рук не випускати!
Радник потупив очi в склянку i знов здвигнув плечима.
– Що я можу вдiяти, товаришу? Чуеш – не любить його!..
– Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалуе, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти i паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кожний сам собi паном. Кожний iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i маеш «любов»!
– Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! – вмiшався наново контролер.
– Абсолютизм у родинi – се рiч наймудрiша. Думаете, що в мене iнакше? Моя воля – се воля всiх; а щодо точки любовi – покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено «мою», i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався насторченими вухами, розпитувався, розумiеться, делiкатно про тее-то, привик до неi, освiдчився – i кiнець. Менi видиться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата – нiколи! Прислухався я iй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би iй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то е конечнi наслiдки. Вам було iй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаетесь, що зiгнеться.
– Я се також завсiди говорю, – обiзвався знов старий майор. – Дисциплiна мусить доводитись до останнiх консеквенцiй[16 - Консеквенцiя – послiдовнiсть.], особливо ж у жiнок. Жiнка – то молодий кiнь. Почуе сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар’ером – удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiди лихим iздцем, тому ж його i кожний кiнь скидае з сiдла. Так, так, – додав трохи згодом i задумавшись, – дисциплiна мусить проводитись, мусить…
. . . .
– Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.
– Говори. Скажи iй i те, товаришу. Те, ти ж знаеш… що ii батько незабавки перестане тим бути, чим був доеi, а то лiсовим радником…
– Вона добра, шляхетна, – вiдказав, потiшаючи, доктор. – Буде з усiх сил старатись, щоби ii родина не терпiла убожества; коли б лиш того могла забути…
– Кого, любчику?
– Стефана Лiевича…
– Помершого?
– Еге ж…
– Боженьку, а вона… що з ним?
– Не знаеш нiчого, старий? Адже нервовiсть… на! Опроче се трапляеться часто-густо, що батьки суть останнi, котрих у такi справи втаемничуеться…
– Любила його?
– Авжеж! Обопiльно. Вiн вiд’iхав, як i те тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студii покiнчити, щоби вернути зовсiм «готовим»; тодi й мали своi заручини оповiсти, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу i помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаеш?
Радник не знаходив слiв, щоб виразити свое зачудування, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном:
– А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моiм домi, вештався чимало бiля неi, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона… i се ж подяка за мою любов? – кликнув огiрчений. – За моi батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить! Тобi, чужому, звiрилась, а перед своiм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаiти!..
– Успокiйся лиш, чоловiче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби свое серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила ii безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала ii сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимагае чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, менi сказати, – питався я, – що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiлоi родини».
«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.
«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».
На те й розповiла дрижачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаiв свое зворушення. Яка шкода, що доля обоiх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а iх потомки, старий… iх потомки… ех! – тут i замовк нараз.
– І що ж далi, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.
– Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своiми не говорить, вiдповiла: «Нащо?»
«А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz».[17 - Подiлений бiль – це половина болю (нiм.).]
Вона похитала головою.
«Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi лютуе, нiхто менi не поможе».
– Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються.
Радник лиш зiтхнув.
– Якби вона була хлопцем, – почав наново лiкар, – були би з неi i вийшли люди. А так жiнка… що почне жiнка з надвишкою розуму при горшках i мисцi?
– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гiрко навiстила, мене i моiх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може.
– Ну, щодо сього питання, то спробуемо ще, – вiдповiв доктор. – Супроти отрути вживаеться також отрута. Як вiддасться, так затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв маемо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись… може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того мае вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?
– Ах, розумiеться, що женяться!
– Адже людина – лиш людиною! – доказував лiкар. – І чим, властиво, бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як… звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися – все те вона мае таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що есть по правдi, те й по разумi. Будемо, отже, доти апелювати до ii розуму, доки вона квiнтесенцii не зрозумiе. А коли зрозумiе й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина… одне, друге… домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer![18 - Найбiльший виграш (нiм.).]
– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О Боже! За що караеш ти мене так тяжко?..
* * *
І доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити, що застав ii саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго ii не бачив, i вираз ii лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось… щось, чого вiн не розумiв, що, однак, здавалось йому знакомим. «Божевiльнiсть», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цiкавiстю звернув назад на неi погляд та на ii пречуднi, тепер супокiйнi очi.
– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привiтавшись.
– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змiшаний, не даючи нiякоi вiдповiдi на ii запитання.
– Адже бачите…
– Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах!
– Так. Однак можна i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. – І знов замовкла.
Вiн почав був говорити про нервовiсть i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрi мае супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв[19 - Родичi – батьки.]. Замiтив, мiж iншим, що людина – звiрина привички i що е люди, у котрих чутливiсть – джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про iхнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй…
– Не можна iнакше збирати, як сiялось… – закинула вона байдужно. – Родичi самi виннi, що вiн пропадае. А пропадае вiн без рятунку. Опроче… я вiрю i в дiдичнiсть блудiв.[20 - Дiдичнiсть блудiв – спадковiсть помилок.]
– Критичний у вас розум, Олено, – говорив вiн з важкою мiною, – аналiзуючий, розважний дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. «Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil»[21 - «Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий» (нiм. – Ф. Шiллер).], – цитував вiн патетично. – Однак ви зумiете се перенести, ба i других навчити зносити такi пригоди…
Вона нiчого не вiдповiдала i не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено i багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одноi години довiдалась, що всi вони знищенi, що ii батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котроi недоставало, вiддалять зi служби.
Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна.
– На те була я давно приготована, пане доктор, – ледве прошепотiла. – Давно; однак що можна проти того вдiяти?
– Проти того… нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або i третя частина пенсii дiстанеться. Ви, однак, можете чимало вдiяти!
– Для кого?
– Для ваших родичiв, для вашоi сестри, а найбiльше для себе.
– Справдi не знаю…
– Знаете, Олено приймiть К-го. Вiн незабавки проситиме вас о руку…
Стало тихо.
– Не можу.
– А чому?
– Бо, як ви й самi сказали, у мене аналiзуючий i розважний дух, критичний розум…
– Не розумiю вас зовсiм, говорiть яснiше!
– Бачу, що не розумiете мене. Буду, отже, ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати.
– Ви сього i не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се.
– Не зношу його i сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небуть у життi полюбити. Се вам вiдомо, пане доктор. А подружжя без любовi – се, на мою думку, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.
– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна i полюбити се, що ненавидiлось.
– Так, але папiроска – се не людина.
