скачать книгу бесплатно
Стара затрималася.
– Не йдете до церкви, паннунцю?
– Пiду трохи згодом.
– Ідiть, iдiть! От була я вчора у панi фештерки[40 - Фештерка – лiсничиха.], там була й панi професорка[41 - Професорка – учителька.], та й завдала менi вам сказати, щоб ви прийшли нинi до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на пiвмилi чути той запах! Але ж бо там знов i гостей!
– Хто ж прибув?
– Сестра якась помершоi фештерки, тоi першоi, бачите, ii мати; донька фештерового брата жiнки; молодий пан фештер з гарними кiньми та сивим капелюхом, що то минувшоi недiлi був у вас. Все забуваю, яке його iм’я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з мiста, що то ii пан вiд людей податки збирае та й докупи кладе; якийсь цiсарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер iду. Хотiла лише те сказати. Хочу також пiти до церкви, мушу, однак, уперед сi писаночки занести моiм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта красна, менi дорого коштувала. Отже, iдiть, паннунцю, до церкви та помолiться св. Миколаевi, щоби дав, аби ви уже вiд сьогоднi за рiк свячене на своiм iли, з чоловiком та дiтьми. Не годиться дiвувати увiк[42 - Увiк – вiчно.]. Бог та святi най дадуть мому Івановi небо… Вiн був добрий чоловiк i газда. А любив мене, любив! Боженьку! Вже як, було, мене часто б’е. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забiгала…
– Заслужили-сьте, коли так…
– І чому нi? Якби був мною не журився, то i не бив би. Недурно й кажуть: «Жiнка небита, а коса неклепана – одно й те саме!» Одного разу то полежала я три недiлi. А з мого волосся осталася майже половина в його руцi, але-бо я й волосся мала!..
– Ідiть, Катре, iдiть; ви знов пересаджуете!
– Так? Пересаджую? Дай, Боже, стiльки щастя моiм дiтям та й унукам, скiльки брехнi я наговорила! З мiсця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловiковi можна таке робити, на те вiн i чоловiк… Земля най му пером стане! Щодо мене, – додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, – то я вам бажаю за те, що читали листи вiд моеi доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов вiд пана барона з П. яловицю. Два роки минуло iй навеснi. Червона з бiлими латками… за вiсiмдесят п’ять з. р.[43 - З. р. – золотий ринський.] Такоi ще наше село, мабуть, i не видiло. Ну, але зате вже вона й вiд барона… Тепер бiжу далi.
Вона поступила пару крокiв уперед, станула, однак, знов наче укопана.
– Ну, i була б забула вам сказати, що панич пана професора i панi професорки теж приiхали. Не той молодший, той старший, той, що дивиться зизом[44 - Зизом – скоса.]. Боже, прости менi грiхи моi (вона голосно по устах ударилась), се вiн, мабуть, вiд науки обiрвав. Так, так, се певно, що так… Щоби було не здурiв… Син нашого дяка оповiдав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурiв. Той старший, знаете, той дуже крутиться коло чорнявоi панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсiди дае менi молока, коли моя корова перестае доiтись. Дай iй, Боже, панування! Майтеся гаразд! – І попленталась вона скоренько, як на старi ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далi вернулася звiльна у хату… Трохи згодом пiшла цiла родина до церкви…
* * *
Того самого дня по обiдi зiйшлися гостi, запрошенi Оленою i ii родичами: старi учителi з синами, надлiсничий, священик з родиною i молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно бувае на Великдень, iдженням «свяченого». Старi бажали собi притiм обопiльно усього добра, здоров’я, потiхи з дiтей та унукiв. Згадували сумно давнi добрi часи i запечатували довгi бажання голосними поцiлуями. Опiсля складали бажання старi молодим, а коли вже молодi собi складала бажання, тодi виступили на iх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумiлим поглядом i оставили «любу молодiж» саму.
. . . .
Нiхто не мiг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Нiхто не жартував стiльки, що вона. Нiхто не мiг мiрятися з нею дотепами. Очi Фельса так i впилися в ii гнучку стать, в ii гарне лице з незвичайно сяючими очима. Коси спустила вона нинi на плечi i здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замiтно: ледве що вiдступала вiд нього. Для кожного з його дотепiв мала привiтну усмiшку i визиваючий погляд; а присутнi знали з певнiстю, що з них вийде пара, i то пара рiвноi краси. Обое високi, гарнi. А вiн – о, вiн знав, що не належав до перших-лiпших. Панi надлiснича не потребувала йому того й казати. Не був вiн нi слiпий, нi глухий…
– Знаете, панно Олено, – оповiдав iй мiж iншим iз щасливим усмiхом, – що я придбав собi уже до вiсiмсот з. p.?
– Думаете, що менi не звiсно, що ви знаменитий господар?
– З того куплю собi урядження до мого помешкання.
– Воно буде, без сумнiву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
– О панно Олено!
Вiн глядiв на неi сяючими очима i вiдгорнув з чола свое гарне густе волосся. Був зворушений. Вона смiялась напiвсвавiльно, напiвнасмiшливо – сама теж несупокiйна…
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слiдила за сестрою. Їi тайну викрила вона давно, i ii се болiло несказанно. Зразу старалась вона цiлий план тайком розбити; пiзнiше говорила прямо з Оленою. Та, однак, просила ii коротко i дуже рiшуче, щоб iй не перешкоджала.
– Я не маю вже нiчого до страчення, – говорила нервовим голосом, – а вам усiм треба пристановища…
– Я не можу прийняти твоеi жертви, – вiдповiла Ірина у глухiй розпуцi i плакала.
– Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичiв… – потiшала ii Олена, причiм виминала ii погляд. В дiйсностi була Ірина головною причиною цiлоi притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, нiжну женщину, котра ще й хоровита, була б i пропала без неi.
Тривожно слiдила з того часу Ірина тi, як Олена казала, «лови». А нинi… нинi була Олена наче пориваюча. І нинi мусило усе рiшитись.
Ірина усiла до фортеп’яна i заграла механiчно якийсь там танець. Вiн приступив ближче i, спершись на фортеп’ян, дивився на неi.
– Ви прецiнь дуже подiбнi до панни Олени! – обiзвався нараз.
– Гадаете? – замiтила вона привiтно.
– Так. О, панна Олена – пречудна особа!.. Чий се фортеп’ян? – спитав трохи згодом.
– Олени…
По його лицi промайнула немов блискавка, i вiн знов звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жiнка вiд’iзду гостей, особливо ж Фельса. «Коли б лише не освiдчився», – думала неустанно. Крiм того, була нервова i сього вечора дуже утомлена. Старший син учителiв видобував перед нею все свое знання. Маячив про рiзнi системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоццi «Wie Gertrud ihre Kinder lehrt»[45 - «Як Гертруда вчить своiх дiтей» (нiм.).] i що хоче ще лише J. J. Rousseau «Emile»[46 - Ж.-Ж. Руссо. «Емiль» (франц.).] переглянути. Його мати, худа, костиста особа, стрiляла за ним лютими очима. Удовиця була гарна, – вiн самий ще молодий. Однак удовиця не внесла ще нiколи другому чоловiковi щастя у дiм… Се знала вона ще вiд своеi небiжки бабунi…
Було вже пiзнiм вечором, як гостi попрощались. Олена шукала десь у третiм покоi за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлiсничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою i бiля неi. Вона переходила власне коло вiкна i заглянула в нього.
– Яка знов нинi чудова нiч, – завважила стиха напiв до себе, напiв до нього.
– Гм?.. Що?..
– Настала знов чудова нiч, – повторила знов пiвголосом.
– Чому? Тому, що мiсяць i зорi так ясно свiтять?
– Може, й тому. Красу i взнеслiсть у природi можна лiпше вiдчути, як описати. Не вiдчуваете ж ви того, пане Фельс?
– Не знаю. В тiй хвилi вiдчуваю що iншого.
Голос його звучав м’яко. Вона споглянула на нього i перелякалась. Його лице було блiде геть аж до густого волосся, начеб уся кров iз нього зникла. Голубi, звичайно безвиразнi очi палали гарячим огнем. Їi холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стремiла i перед чим тепер сама задрижала, – пристрасть. Хотiла поступитися дальше, однак якесь незрозумiле чувство, немов струя електрична, перейшло вiд нього на неi, i вона задержалась.
– Олено!
– Що ж?
– Я не знаю. Я…
– І я не знаю… – вона усмiхнулась на силу.
– Оленочко!.. – повторив вiн.
– Бажаете чого-небудь?..
– Так. Се бачте… ви…
Вiн ii боявся. Їi ж взяла колишня дика нетерпеливiсть, i вона задрижала на цiлiм тiлi.
«Ідiот!» – вирвалося на ii устах, однак вона змовчала.
– Ви знаете, що ви такi гарнi-гарнi…
Вiн станув нараз близько перед нею, i вона зачула вiд нього вино; але в тiй же таки хвилi, заки вона змогла се завважити, пiрвав ii палко до себе. Вона скричала й вiдтрутила його далеко назад. Їi обняла сильна, несказанно глибока фiзична вiдраза.
– Тихо! – кликнув вiн у сильнiм зворушеннi. – Я вас люблю, Олено; не завдавайте менi болю!..
Брови його стягнулися грiзно; закусивши долiшню губу, глядiв на неi заiскреними очима.
– Чому вiдтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моею жiнкою! – сказав вiн пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стiну, блiда, з широко отвореними очима, з дрижачими нiздрями, у важкiй боротьбi. Сильно товклось в грудях ii серце. Ноги дрижали пiд нею, i вона не змогла уст отворити.
– Олено, дорога, вiдповiджте менi!
Вона мовчала.
– Чи ви втратили мову? О, скажiть лише одне слiвце.
Вона ледве глянула на нього, опiсля закрила розпучливим рухом лице i застогнала. Вiн зсунув лагiдно з лиця ii руки та шукав ii очей. Вона вiдвернула голову вiд нього.
– Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моею жiнкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часi котроi чути було лише ii важкий вiддих.
– Коли так, то простiть!
– Я хочу, Фельс! О Боже, я хочу, хочу… – вирвалося з ii уст.
А вiн, почувши се, вже i пiрвав ii в своi обiйми, покривав смертельно блiде ii лице гарячими поцiлуями, шептав пристраснi, любовнi слова, смiявся…
Вона мовчки зносила тi любощi, й лише голова ii опадала чим раз, то глибше на його рам’я…
. . . .
Вже було пiзно по пiвночi. Мiсяць свiтив ясно в кiмнату обох сестер, а крiзь отворене вiкно долiтав з саду спiв солов’я. А як вiн спiвав, виспiвував! Далеко-далеко лунав нiжний щебет серед тихоi ночi! Здавалось, немов старий лiс дубовий, i тихе село, i усе, сповите в синяво-срiбне свiтло мiсяця, причаiло дух та прислухувалось пiснi… Лише старий годинник iшов собi своiм спокiйним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хiба часом гiркий нервовий плач…
. . . .
– Не плач, Іринко!
– Я не плачу…
– Плачеш…
– Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурiю!
– Менi серце пукае[47 - Пукати – розриватися.], я не можу…
І знов тихо, i знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
– Іринко!
– Завернись, Олено!..
– Пощо? Се не мало б цiлi…
– О Боже, Боже, Боже!
– І що ж на тiм, Іринко? – прошепотiла скоро Олена. – І я, i ти, усi дiстанемо пристановище…
Вона зареготалась пiвголосом, неначе божевiльна, i усiла прямо в лiжку. Горiла, немов у гарячцi, а за висками товклись у неi живчики, немов молотки.
– Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питае про правду або про любов? Врештi я була мiж вами найсильнiша, то хрест нести припало менi.
– В тiм нема для мене нiчого потiшаючого…
– Що ж хочеш? Я сповнила свое «завдання». Чи ж нi?
– Дiйсно!
– Чи ж маю тепер плакати?
Ірина не вiдповiдала.
– Се було б тепер злишне. Не муч мене бiльше, Іринко! – додала глухим голосом, коли молода жiнка все ще не утихала. – Не буди в менi колишньоi людини! Могло б ще усе розпастись, а се ж була б велика дурниця!
. . . .
– Успокiйся, дурна! Ти не знаеш людськоi натури? Не знаеш, що то «людина»? Ха-ха-ха!
* * *
Тихо стало мiж сестрами. Іринка i не ворушилась бiльше. Олена лежала, немов у полум’i, i думала неустанно про нього. Неустанно, однак нiчого ясного, нiчого, що б купи держалося. Барвнi думки, чуднi образи хвилювали та гнали, неначе скаженi, одна за одною. Аж по довгiм часi вона задрiмала. Їй здавалось, неначеб величезнi, шумлячi морськi хвилi чим раз, то ближче i ближче пiдходили до неi i збивались над ii головою. Бурнiли, шумiли грiзно, а промiж них шумом долiтав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала i чуднi дрожi пробiгли по ii тiлi… Їi очi полинули понад хвилi, освiченi червоно-золотим блиском. Все ближче доходив до неi голос, аж до глибини душi ii. Серце у неi билось, мало не пукло. Хотiла крикнути, обiзватись, однак море… воно стало нараз спокiйне i гладке, а по його золотавiй площинi ступав мужчина, високий, вiдважний, з сяючим чолом; прямо пiдiйшов до неi i… усмiхнувся…
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою i сперечались, а мiж тим шумiло море прастару звiсну пiсню, пiсню про любов. А сонце горiло на заходi червоним сяевом…
* * *
Щось у мiсяць опiсля, тихого ясного вечора, iшов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою i виспiвував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос i тремтiв у воздусi. Зблизившися до помешкання Ляуфлерiв, спiвак замовк. На дорозi перед зiльником, що розложився якраз перед фронтовою стiною помешкання, на подвiр’i стояла зiбрана велика юрба сiльських людей. Стара Катря ходить мiж ними з поважним лицем та пляшкою горiлки i частуе газдiв та газдинь. Кожним разом, коли подае кому наповнену чарку, додае з повагою: «За здоров’я молодих!»
Заiзна брама стояла широко отворена, i вiз за возом заiжджав на подвiр’я. Се весiльнi гостi. На весiлля Олени запрошено усiх знакомих з околицi. Фельс наставав на те, щоби весiлля вiдбулось гучно, а вона не противилась тому анi одним словечком. І от появились усi запрошенi. Гратулюють удруге сяючим з утiхи родичам. Займають урочисто вказанi мiсця у святочно прибраних кiмнатах. З головою, гордо пiднесеною, проходжуеться нинi радникова помiж своiми гiстьми. Чудно: ii обгорнуло щось, неначеб дух колишнiх добрих часiв… Давня зарозумiлiсть, що мовби давно завмерла, вiджила тепер наново в тiй прибитiй жiнцi. Вона подала ласкаво надлiсничим руку, а учителiв привiтала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона i не проживала з ними нiколи у ближчих товариських вiдносинах. Вони нiби вперше, i то з ласки, знайшлися в ii домi… Правда, се вiддавалася ii донька… Їi доньку вибрав найгарнiший мужчина з цiлоi околицi за жiнку… А он там, пiд дзеркалом, на убранiм квiтами столi, лежали дарунки, котрi подiставала молода вiд рiзних давнiх i нових знакомих. Однак не iх вид наповняв серце панi радниковоi гордiстю, материнським задоволенням… Нi, ii погляд спинявся лише на однiм мiсцi стола, а то на серединi… Там пишалась прекрасна китиця рож, а бiля неi лежала велика касетка[48 - Касетка – скринька.]
