скачать книгу бесплатно
Вихiдний формат
Олександр Юрiйович Есаулов
Game over! #4Дитячiй свiт
Виявляеться, що у вiруса Макровiра, якого Великий Процесор розклав в чисту цифру, був брат, i вiн просто мрiе помститися. І помста його незвичайна, i виконавцiв вiн обирае теж дивовижних. Хто такий барон Асiст? Чи зможуть Наталка, Славко та Сергiйко допомогти перефарматованим Петрику та Димковi? Як непросто все складаеться! Але дружба допомагае i перемагае всi труднощi i цього разу…
Олександр Юрiйович Есаулов
Вихiдний формат
Роздiл 1
Напад
– Трафiку?
– Так, мiй володарю.
– Комп'ютер мого друга Сержа Першого пiд надiйним контролем?
– Як ви й наказали, пане Великий Процесоре. Пiсля того iнциденту я вважав за доцiльне взагалi вiдiмкнути його вiд Інтернету.
– Що ж… Не буду сперечатися, можливо, так справдi надiйнiше.
Великий Процесор, Хазяiн та Володар Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв та Числень продовжив роботу за своiм комп'ютером, уважно вдивляючись в екран.
А за двi години до того сталося ось що. До комп'ютера Сергiйка, вхiд до якого вiдчиняв та зачиняв агент на iм'я Трафiк, а вiд проникнення вiрусiв охороняв бригадир Нортон iз цiлою командою, прийшов поштар. Справжнiсiнький поштар iз товстелезною сумкою, з котроi стирчали згорнутi в рурки журнали й газети, а вiддiлення для листiв мало не лопалося вiд грубезноi паки конвертiв.
* * *
Петрик став Петьком. Імена хлопчикiв завжди дорослiшають разом iз ними. Хiба що для мам iмена не змiнюються. А для друзiв вiн був спочатку Петриком, потiм став Петьком, далi буде, мабуть, Петром, а потiм… Зараз це не так важливо, як згодом називатимуть Петька. Швидше за все, Петром Максимовичем, бо його батька звуть саме Максимом, а матiр – Валею. Насправдi в Петька було ще одне iм'я, яке знали тiльки його друзi, втаемниченi в секрет Заекрання. Там, по тiй бiк екрана, Петька звали Рикпет. Бував вiн там не сам, а разом iз друзями, якi теж мали не зовсiм звичайнi iмена. Наталку, дiвчинку, з якою Петько потоваришував у той час, звали Шанатою. Був ще Дмитрик – Кадим, Славко – Васла, Ігор – Орiг. Усi цi iмена придумали не самi хлопцi, а одна вельми недобра особа на iм'я Гiрея. Як i всi недобрi особи, вона скiнчила вкрай погано: була розкладена на цифру Великим Процесором, Хазяiном та Володарем Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв та Числень. Ще раз побувати в Заекраннi пощастило тiльки Славковi, коли влiтку цього року чорний вiрус на iм'я Макровiр украв доньку Великого Процесора Інформу. Інших хлопцiв, утаемничених у секрет Заекрання, тодi в мiстi не було. На перший поклик Великого Процесора, Славко смiливо кинувся на допомогу Чипсету, Дронику та Сергiйковi. Пiсля нечуваних пригод Інформу, самого Великого Процесора та ще багато кого з полону визволили, а Макровiра розклала на цифру з магнiтного випромiнювача вiдчайдушна дiвчинка на iм'я Кнопiкс, шибайголова та верховода, яка мешкала в Столицi Заекрання на вулицi Операцiйних Систем.
Петько мало пальцi з досади не покусав, коли довiдався, в яких пригодах брав участь Славко, поки сам вiн бив байдики в бабусi, нудьгуючи бiля старого зарослого ставка. Нi, карасiв ловити було теж по приколу, тим бiльше що траплялися доволi гарнi, завбiльшки як чимала долонька, а одного разу Петько спiймав та витяг на берег здоровенного коропа. По тому, як рибину з натугою було запхано в нерет, Петько ще кiлька хвилин сидiв на березi, бо ноги тремтiли вiд хвилювання. Такоi великоi рибини вiн ще нiколи не ловив. Коли бабуся зважила трофей, короп потяг аж на пiвкiло. Пiсля того випадку, аж до свого повернення додому, Петько ловив саме на тому мiсцi, де йому так поталанило. Карасi ловилися, але короп бiльше клювати не хотiв. Але чи можна було порiвнювати коропа, хай i такого великого, з тими пригодами, що iх довелося пережити Славковi? Коли того останнього серпневого дня вiн раптом приiхав до Петька й почав розповiдати про Інформу, Великого Процесора, Чипсета, Дроника та iнших, Петько слухав iз роззявленим ротом.
– Ну, – пiдганяв вiн Славка, – а Макровiр що? А Великий Процесор що? А хто такий цей Сергiйко? Що вiн за один?
Щоб слухати Славка, треба мати янгольське терпiння. Його бекання та мекання могло вивести з рiвноваги кого завгодно, але Петько знав, що Славко поволi розмовляе, але iнодi дуже швидко думае.
– Це… ну… хакер той… Костя, вiн двадцять п'ять мiльйонiв тих… доларiв вимагати почав. А Дроник у формат чистоi цифри та й у циклопа! І Костьку пiд стелю! А Великий Процесор за Інформу й вiддав. Ну… як його… долари, тiльки дж-и-и-ик! Долари того… заекранськi. А доньку ми й так того… звiльнили. Ось…
– А що таке «формат чистоi цифри»? А хто такий Дроник? Який циклоп?
Петько випитував подробицi, скiльки мiг, а за пiвгодини до них приедналась i Наталя, яка заскочила до Петька по короткiй телефоннiй розмовi, щоб побачитися пiсля тривалоi, майже двомiсячноi, розлуки. Потiм закип'ятили чайника та посiдали пити гарячий чай iз медом, що його прислав дiд Юра зi своеi пасiки. Славко, сьорбаючи з кухля та заiжджаючи в лiтрову банку з медом великою столовою ложкою, почав бiльше вiдмовчуватися, вiдповiдаючи на запитання Петька й Наталки невиразним угуканням, пожадливим плямканням i захопленим муканням.
– Славку! – не витримала Наталка. – Потiм меду наiсися! Розповiдай ще про Інформу!
– Еге ж, – мiж ложками меду вiдбрикувався Славко, – а згодом можуть i того… й не дати, – та запивав величезну ложку меду маленьким ковточком чаю, кидаючи погляд у кухоль, чи багато ще там лишилося тепленького, бо просити налити ще чаю вважав нечемнiстю.
– Славку, не будь ненажерою! – врештi-решт не витримав Петько та рiшуче забрав банку. – Ще отримаеш тiльки пiсля того, як усе розповiси по порядку.
– Ну ось, – пробурчав Славко, звертаючись до Наталки, – я ж це… Що потiм не дадуть… А ти, словом, ну… не вiрила.
– Ти будеш розповiдати чи нi? – не на жарт розлютився Петько.
– Ну…
Пролунав дзвiнок – то прийшов Дмитро, який теж звiдкiлясь приiхав учора ввечерi. Вiн теж не втерпiв i примчав побачити друзiв, а в першу чергу Петька. А коли натрапив на всю компанiю – страшенно зрадiв! Коли вже нарештi допили чай, всi перейшли до Петьковоi кiмнати, де продовжили оповiдi про те, хто та як провiв лiтнi канiкули. Певна рiч, увiмкнули комп'ютера.
* * *
Сергiйко з величезним задоволенням лежав на лiжку в своiй кiмнатi, у власному помешканнi. Хто не знае, як класно простягтися на найкращому, звичному лiжку пiсля того, як тижнiв зо три не був удома? Сьогоднi вранцi вони з батьком та мамою приiхали з Криму, де вiдпочивали в санаторii. Сергiйко скучив i за своею кiмнатою, i за своiм лiжком, а головне – вiн скучив за комп'ютером. Поки вони були в санаторii, без комп'ютера та Інтернету вiн почувався незатишно, нiби виявився вiдрiзаним вiд друзiв i взагалi вiд усього свiту. Поряд iз санаторiем було iнтернет-кафе, але батько з самого початку сказав, що нема чого займатися дурнею, нiяких iнтернетiв цi три тижнi не буде, нехай, мовляв, очi вiдпочинуть вiд монiтора. Сергiйковi стало нудно вже за три днi: снiданок, море, обiд, море, вечеря, море, й насамкiнець – комарi. І так щодня. Море – це добре, але, коли завжди саме тiльки море – це дуже швидко набридае, а комарi щовечора тiльки пiдсилюють бажання хутчiш повернутися додому. На Сергiйкове скиглення щодо Інтернету батько твердо вiдповiдав:
– Оздоровлюйся! Інтернетiв тобi й удома вистачить, а моря вдома немае.
Дуже швидко Сергiй зрозумiв, що найгiрше в життi – це оздоровлюватися пiд наглядом батькiв.
Тому, коли вже нарештi приiхали додому, вiн не зважаючи нi на маму, анi на тата, одним стрибком заскочив у свою кiмнату, зачинив дверi та попервах увiмкнув комп'ютера, а вже потiм кинувся на свое лiжко, яке чи то радiсно, чи злякано скрикнуло голосами звичних i лагiдних пружин.
– Удома! Нарештi вдома! Клас!
Вiн вiддав данину ввiчливостi своему лiжковi, а тодi всiвся за столом та запустив «Трафiк-агента». На жаль, той показав, що зараз комп'ютер не може пiдiмкнутися до Інтернету. Мабуть десь на лiнii було щось негаразд.
* * *
– Ну? – Нортон запитливо глянув на поштаря.
– Що – ну? Не бачиш, листа юзеру принiс, – поштар випнув наперед сумку.
– Я всiх тутешнiх поштарiв знаю, але тебе не зустрiчав жодного разу, – Нортон уважно поглянув на сумку.
– Я новенький, щойно на пошту прийшов.
Нортон пiдозрiло окинув поглядом спортивну статуру поштаря.
– Ану дай глянути в сумку, – вимогливо сказав вiн.
Поштар iз задоволенням скинув важку сумку на землю, всiм своiм виглядом демонструючи доброзичливiсть та гарний настрiй.
– На, дивися, поки очi не повилазять! – засмiявся вiн.
Нортон кивнув рядовому охоронцевi, щоб той оглянув сумку. Охоронець повиймав пачки газет та журналiв – у цьому вiддiленнi сумки нiчого зайвого не було. Із другого вiддiлення дiстали грубу пачку листiв, яка наче теж нiякоi небезпеки не складала, та Нортон був досвiдченим охоронцем, до того ж, зовсiм недавно скiнчив спецiальнi курси пiдвищення версiй.
– Ну-бо дай глянути листа.
Поштар попорпався в сумцi, знайшов у пачцi потрiбного листа та простяг Нортону. Той уважно помацав конверта, навiть обнюхав його, не вдовольнився зовнiшнiм оглядом i передав рядовому охоронцевi:
– Пiди переглянь на установцi.
Отут усе й сталося. Поштар, у якого руки, пiсля того, як вiн поклав сумку на землю, звiльнилися, з диким криком «Кi-iй-я-а!» зробив вiдволiкаючий рух рукою та брикнув охоронця в щелепу. Охоронець устиг вiдскочити, а поштар утратив рiвновагу й гепнувся спиною на свою ж таки поштову сумку.
– А-а-а! Ось ви як! – заволав поштар, нiби м'ячик вiдскочив вiд сумки та звiвся на ноги. – Ото вже я вас! – i пiсля цього раптом розвернувся та кинувся навтьоки. За ним нiхто не погнався, навпаки – увага всiх присутнiх зосередилася на листi, який упав на землю. З усiма можливими пересторогами його оглянули на спецiальному устаткуваннi. Виявилося, що не даремно. Там було щось сторонне, нiяк не схоже на аркуш паперу. Довго розмiрковували, як розпечатати листа та переглянути вмiст конверта, але так нiчого й не зметикували. Тодi конверта поклали бiля стiни, а згори скинули на нього важку каменюку. Щось добряче вибухнуло, каменюку розкололо навпiл. Важко було навiть уявити, скiльки файлiв було б знищено тим вибухом у Сергiйковому комп'ютерi, якби вiн вирiшив розпечатати його, як будь-якого iншого листа. Надзвичайний випадок сприйняли як рядовий вiрусний напад, тому нi Трафiк, анi Нортон i його команда нiкуди нiчого не повiдомляли. За пiвгодини до брами пришкандибала старенька чистенька бабуся, яка спиралася на сучкувату ковiньку, збиту з одного кiнця, та з торбинкою на плечi. Трафiк посмiхнувся про себе – так бабуся нагадала йому стареньку фею з дитячих казок.
– Доброго дня, бабуню! Куди простуемо? – ввiчливо поцiкавився агент Трафiк.
– До онучка, шинку, до онучка, – прошепелявила бабуня, виймаючи з бездонноi кишенi, мабуть, насiння та безтурботно закидаючи його до рота. Трафiк уже зовсiм вирiшив вiдчинити iй дверi, коли бабуню несподiвано погукав пильний Нортон.
– Бабусю, а що в торбинцi?
– Гоштинцi, шинку, – з готовнiстю озвалася бабуся.
Коли потiм, по всьому, що сталося, в Нортона запитали, чому вiн вирiшив перевiрити бабусину торбинку, вiн тiльки знизав плечима:
– Та шепелявила вже якось занадто. Таке враження, що зубiв не мала взагалi, а насiння лузала, мов комбайном!
Бабуся, нiби спринтер, рвонула до дверей, котрi вели просто до жорсткого диска Сергiйкова комп'ютера, але команда Нортона й тут виявилася на висотi – вчасно виставила вперед списи. Нiяке карате супротив списiв не допомогло, й бабуня прудко побiгла геть. Один iз охоронцiв Нортоновоi команди метнув iй навздогiн списа, який, мов довгий дрюк, упав прямiсiнько перед нею. Бабця перечепилася об нього, впала, торбинка злетiла з плеча й iз неi висипалася цiла купа бридких рiзнокольорових хробакiв. Усi ахнули! Що може бути гiрше за хробака в комп'ютерi? А тут вiдразу цiла купа, та ще й таких рiзних!
Пiсля цього випадку Трафiк вирiшив неодмiнно доповiсти про все Великому Процесоровi. Той уважно вислухав, випитав усi подробицi та розпорядився посилити охорону Сергiйкового комп'ютера. Вiн не без пiдстав вирiшив, що такi частi вiруснi напади – це вже не випадковiсть.
– Поштар – це чистiсiнький Лупер, його почерк. А бабуся, поза всякими сумнiвами, – Мелiсса. Для повного комплекту бракуе тiльки Ламера чи Кабiра.
Сказав, та наче накликав. За годину по тому, як Трафiк доповiв Великому Процесоровi про напади вiрусiв, здаля з'явилася незвичайна процесiя. До брами наближався караван верблюдiв, навантажених усiляким крамом. Попереду йшов караванник iз пихато пiднятою головою, вiв на мотузцi першого верблюда. За ним слухняно йшли iншi, прив'язанi один до одного короткими мотузками. Поводир виблискував бiлоснiжним убранням. Вiн мав гарну статуру, пiдборiддя йому прикрашала охайно пiдстрижена борiдка.
– Наше вам салям, шановнi, – ввiчливо поздоровався мандрiвник iз Трафiком i Нортоном: безпомилково вгадавший у них головних, а решту команди вдостоiвший лише ввiчливого кивка.
– Добридень, шановний! – привiтався Нортон та подав руку. Караванник охоче простяг свою, але тут-таки був скручений спецiальнiм прийомом, який Нортон вивчив на курсах пiдвищення версiй. На очах у охоронцiв караванник зник, перетворився на ледь помiтну блакитну хмаринку. Все сталося так швидко, що запитання Трафiка про причину такого дивного поводження з гостем прозвучало лише тодi, коли караванника й слiд прохолов. За ним поволi розтанули й верблюди.
– Та ти очi продери! – вiдповiв Нортон. – Верблюди ж зеленi!
– А якi мають бути? – здивувався Трафiк.
– Ну, ти повний вiдстiй! – у свою чергу подивувався з такого невiгластва Нортон. – Скрiзь i завжди верблюди були синi! Си-нi! Зрозумiло?
– Он як… – з повагою протягнув Трафiк, вражений глибиною знань Нортона в царинi бiологii.
Вони вiдразу доповiли про новий вiрусний напад Великому Процесоровi.
Ось тодi i той зрозумiв, що за такий короткий термiн три вiруснi напади поспiль – це вже спланованi дii. Поява Кабiра, якого Хазяiн та Володар вiдразу впiзнав за караваном, лише ствердили його в цiй думцi.
Роздiл 2
Брат Макровiра
Нiчого не пiдозрюючи про бурхливi подii, якi вiдбувалися бiля входу до його комп'ютера, Сергiйко терпляче очiкував, коли ж будуть усунутi неполадки на лiнii чи на серверi провайдера й трафiк-агент знову пiдключе йому Інтернет. Вiн запустив свою стару iграшку «Збудуй Глюкландiю» та захоплено поринув у державне будiвництво.
* * *
Четвiрка друзiв, що зiбралися в Петька, й далi обмiнювалися спогадами про лiтнi канiкули, що вже добiгли кiнця. Головним чином випитували в Славка подробицi дивовижних пригод, пов'язаних iз викраденням та звiльненням принцеси Інформи. Його невиразна розповiдь викликала то вибухи реготу, то незадоволене буркотiння з приводу нескiнченних бекань та мекань.
* * *
Нiхто й не пiдозрював, що всiх iх узято пiд уважний нагляд Макропойнта, рiдного брата Макровiра, про знищення якого так незграбно розповiдав зараз Славко. Макропойнту, на вiдмiну вiд Макровiра, який завжди обирав чорний колiр, бiльш подобався червоний.
– Це колiр кровi, – казав вiн своiм слугам, – нехай усi знають, що я кровi не боюся! Нi своеi, а головне – анi чужоi.
Макропойнт був розумний i знав, що до Сергiйкового комп'ютера йому не дiстатися, так само як i до самого Сергiйка. Великий Процесор цього не допустить. Сергiйко, який цього лiта, ризикуючи життям, брав участь у звiльненнi Інформи, чим зберiг у Заекраннi порядок та законну владу, був пiд особливим наглядом Хазяiна та Володаря. Намагання слуг Макропойнта дiстатися до Сергiя були не чим iншим, як вiдволiкаючим маневром. Уся увага вiруса була наразi зосереджена зовсiм на iнших людях. Зараз крiзь екран монiтора вiн уважно спостерiгав за компанiею, що веселилася.
– Мiй пане!
– А… Це ти, Лупере. Ти все зробив, як я наказав?
– Так, мiй пане. Кабiр та Мелiсса в приймальнi. iх покликати?
– Не треба. На сьогоднi ви свою мiсiю виконали. Йдiть, вiдпочивайте, ви гарно попрацювали.
Тепер настав його час.
* * *
– Ну-ну, – пiдганяв Дмитро Славка, який продовжував розповiдь про лiтнi пригоди. Усi багато смiялися, та не тiльки з того, про що вiн розповiдав, але й iз того, як розповiдав.
– А цей… як його… Дроник, вiн – раз! І в матрац… тобто, на тигра перетворився! Та каже: «У мене проiзний…» А мiлiцiонер у повному вiдпадi…
Нiхто з присутнiх не помiтив, як iз вiльного порту системного блоку, що стояв на спецiальний пiдставцi, вилилася невеличка червонувата хмаринка. Вона вiдразу ковзнула пiд лiжко та з'явилася лише бiля дверей i вiдрiзала всiм шлях до вiдступу. Тут хмаринка на мить зупинилася та повiльно перетворилася на невисоку людину середньоi статури. Усе в цього чоловiка було невеличке: руки, ноги, обличчя з дрiбними рисами… Завеликi були тiльки очi. Здавалося, вони набухли ненавистю й люттю, якi переповнили iх. Вузькi губи склалися в посмiшку, яка, мов тоненька щiлина, навскiс прорубала обличчя. Вбраний чоловiк був у темно-сiрий, ретельно вiдпрасований костюм, пiд пiджаком лиховiсно, нiби кров, червонiла сорочка, а з нагрудноi кишеньки стирчала кокетливо складена хусточка такого самого лиховiсного кольору.
– Ну, рiдненькi моi, отже, давайте знайомитися, – хрипко промовив Макропойнт. Вiн так довго готував цю операцiю, що навiть захрип вiд хвилювання, коли побачив: той, на кого вiн так ретельно готував пастку, нарештi цiлком пiд його владою.
У кiмнатi на мить запала тиша. Усi повернулися до дверей.
– Ви хто? – здивовано запитав Петько.
– Васла, Рикпет, Кадим та подруга iхня Шаната! Гарно, слово честi, гарно! Багата здобич! Я навiть не очiкував застати тут вас усiх.
– Та хто ви такий?! – скрикнув Петько. – Як ви сюди потрапили? Звiдки ви нас знаете?
– Що гiрше, то краще… То болячiше, – iгноруючи Петькове запитання, незрозумiло промовив гiсть таким саме хрипким голосом, а потiм несподiвано тицьнув пальцем у Петька. – Ти бiльше за всiх запитуеш, отже, й будеш першим.
– У чому? – ще й досi ошелешений, промовив Петько.
Гiсть знову не вiдповiв на запитання, а спорудив iз пальцiв незрозумiлу фiгуру, з якоi вiдразу вирвався промiнь свiтла. На мить усiх заслiпило. Спокiйно, без поспiху, гiсть скерував промiнь на Петра. Той застиг на мiсцi так, наче промiнь паралiзував його.
– Ах ти ж! – Дмитро кинувся на незнайомця, але теж потрапив пiд дiю дивовижного променя, застиг i був облитий дивним свiтлом iз голови до нiг.
– Ну, а наразi, – лиховiсно провадив незнайомець, – звернемося до головного героя. Що розповiси нам, Васло?
– Я? – здивувався Славко. – Я цей… головний герой?
Саме цiеi митi до кiмнати ввiйшла Ксюха, велика пухнаста кицька, Петькова улюблениця. Ксюха була кицькою парадовоi породи. Парадовоi тому, що, як казав тато, ii ще малим кошеням знайшли в парадному. Вона була замурзана й блохата. Тато пiдiбрав ii, принiс додому, добре викупав зi спецiальним милом вiд блiх. Коли кошеня намокло, то перетворилося на тоненького кiстячка.
– Ну, наче купка олiвцiв… – прокоментував тато це сумне видовище.
