скачать книгу бесплатно
Зараз Ксюха виросла й стала великою та пухнастою. А ще кицька не любила чужих, тому тато називав ii «Наша сторожова кицька Ксюха». Коли вона бачила в помешканнi чужого – вигибала спину, здiймала хвоста догори та грiзно шипiла, широко роззявляючи пащеку, демонструючи хоч i невеличкi, але дуже гострi iкла. Якщо ж хтось насмiлювався ii погладити, то мiг бути подряпаний чiпкими пазурами й до кровi.
Кицька вiдчула чужого, прийняла бойову позу, зашипiла та вдарила лапою з випущеними пазурами по вiдпрасованих штанях. Макропойнт вiд несподiванки пiдстрибнув i миттю перетворився на червону хмаринку, яка запливла пiд лiжко. Ксюха, як i кожна сповнена поваги до себе кицька, не могла випустити здобич i погналася за нею. Макропойнт стрiмголов летiв назад, до комп'ютера, на шляху кидаючись у рiзнi боки, щоб не потрапити до пазурiв кицьки, яка завзято нападала.
У кiмнатi запанувала тиша. Петько та Дмитро й далi стояли, мов два стовпи. Очi в обох були заплющенi.
– Агов, Петре! – неголосно покликала Наталка.
Петько мовчав. Тодi Наталка пiдiйшла та взяла його за руку.
– Петре! Рику, ну годi, не лякай мене!
Коли той почув iм'я Рик, його повiки затрiпотiли й вiн розплющив очi. Обвiв кiмнату безтямним поглядом, запитливо глянув спочатку на Наталку, потiм на Славка.
– Ви хто? Чого вам треба, виродки?
Це було так брутально й несподiвано, що Наталка вiд подиву гепнулась на стiлець.
– Я не зрозумiло запитав?
З-пiд столу вилiзла Ксюха, здiйняла хвоста догори, пiдiйшла до Петька та почала тертися об його ногу.
– Ану геть звiдси, тварюко нiкчемна… – вiн ударив Ксюху ногою в м'який бiк. З ображеним нявканням кицька полетiла пiд лiжко, звiдки щойно вилiзла, позбавивши всiх вiд страшного кривавого вiрусу.
– Ну? – з погрозою в голосi знову звернувся Петько до своiх друзiв. – Чого сюди припхалися? Хто вас запрошував? Кадиме! – звернувся вiн до Дмитра, який також стояв, нiби стовп. – Нажени цих дурнiв!
Пiсля того, як хлопця назвали Кадимом, Дмитро так само, як i Петько за хвилину до того, поволi отямився.
– Так, командире, – неживим, жерстяним голосом озвався вiн. – Вимiтайтеся! Ну? Швидше! Чи не ясно сказано? Швендяють тут усiлякi… Дурепи й телепнi…
– Це я телепень? – обурився Славко. – Це пiсля всiеi нашоi дружби?
– Давай, давай… Пузаню, долею зобиджений… А ти чого розсiлася? Склади товариство цьому… – Дмитро кивнув у бiк Славка.
Ошелешена Наталка, нiчого не розумiючи, запитливо глянула на Петра. Той у вiдповiдь окинув ii пихатим крижаним поглядом i промовчав.
– Ех, ти… Я думала, що мiж нами дружба…
– Індик теж думав, – i бiльше нi слова, тiльки презирливий пихатий погляд.
Із Наталчиних очей побiгли сльози.
– Менi хiба що заупокiйного голосiння бракуе, – ще з бiльшою погордою кинув Петько. – Прийом скiнчено, публiка може шкандибати по домiвках. Ось цей, – Петро вказав на Славка, – пузань тебе втiшить.
– Який же ти… Який же ти… – в Наталки бiльше не знайшлося слiв. Вона затулила обличчя долонями та вибiгла з кiмнати. Слiдом за нею перевальцем, без зайвого поспiху Петькове помешкання залишив Славко. Але щойно вiн вийшов, миттю рвонув донизу сходами, вибiг на вулицю та наздогнав Наталку, яка нiчого не бачила скрiзь сльози, що застилали очi.
– Наталю, ну, ти це… Словом, як його… Не плач ти, як його там… Порозумнiшае твiй Петро, куди вiн того… Ну, як то кажуть… Подiнеться…
– Дякую тобi, Славку, але нiчого ти не розумiеш!
– Це… як його… Чого це я не розумiю? Я навiть дуже… Як його… Кмiтливий… Тiльки ось що, – зненацька погодився вiн, – я тут це… й насправдi, не все зрозумiв. Хто до нас приходив? Вiн же iз Заекрання, це, як його… це ясно. Вiн перейшов у формат чистоi цифри, я таке вже це… бачив. Дроник там… І взагалi… А потiм Петро та Димон наче не того… не своi стали. Пiсля променя того…
Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози ii миттю висохли.
– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий мiг щось зробити з Петром?
– Що значить того… хочу? Я вже цiлу годину тобi це… кажу…
– Ходiмо назад!
– Куди?
– До Петра, дурню!
– І ти дражнитися?
– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти вiдразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсiм iншим пiсля того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освiтив. І Дмитра теж… Може, iх рятувати потрiбно, а ми з тобою, мов двое останнiх йолопiв! Мерщiй назад!
* * *
Екран монiтора замиготiв та вкрився легким синявим туманом. Із тоi синяви почувся голос Макропойнта:
– До мене, моi вояки.
Анi митi не роздумуючи, Петько, а за ним i Дмитро пiрнули в блакить екрана, який по тому повiльно згас.
У порожнiй квартирi пронизливо вiдлунював дзвоник.
Роздiл 3
Черговий хiд
– Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знiмаючи, тримав пальця на кнопцi дзвiнка бiля дверей Петькового помешкання.
– Я не знаю, вiдчуваю тiльки: щось сталося… Нас не було всього кiлька хвилин, Дмитра не зустрiли, отже, вiн нiкуди не виходив.
– Петре, вiдчиняй… Як його… блiн… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в дверi.
За дверима панувала цiлковита тиша, наче там нiкого й не було.
– Незрозумiло це все… – Наталка вийняла мобiльника та набрала Петькiв номер. За кiлька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Вiн дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавiшу вiдбою.
– А що, як… – почала й вiдразу вмовкла Наталка – завагалась у своiх припущеннях.
– Що – як? – перепитав Славко.
– Я ось що подумала… А що, як той… хто вiн там… ну, який приходив iз Заекрання, забрав iх iз собою?
– Туди? – очi в Славка покруглiшали вiд подиву. – Ти це… маеш на увазi на той бiк екрана?
– Атож! Ти ж бачив, як вони змiнилися? Ми пiшли, а потiм той, кривавий, пальчиком iз екрана мiг поманити – i гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюкiв.
– Знаеш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав i погодився.
– І що тодi робити? Ти уявляеш собi, якi там простори? Де iх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далi?
– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освiтить, i ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…
Замовкли. Кожен думав про свое. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвiнка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анiчичирк.
– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У ii голосi забринiли сльози.
– А я це… дуже навiть придумаю! Треба iхати до Сергiйка!
– До кого?
– Ну, пам'ятаеш, цей… я розповiдав про Інформу, Великого Процесора… Ну, i про Сергiйка.
– Пам'ятаю. Може, давай йому зателефонуемо?
– Його номер у мене вдома, а так я його не пам'ятаю. А що до мене iхати, що до нього… це… однаково… А через нього можна зв'язатися з Великим Процесором…
– Із тим диваком, в якого такi кумеднi футболки?
– Чого це вiн дивак? Нiякий вiн не дивак, а дуже навiть цей… прикольний мужик.
Скотилися зi сходiв i бiгцем кинулися до метро.
– Сергiйко живе на Оболонi, за тридцять хвилин будемо в нього.
І справдi, за пiвгодини вони вже пiдходили до будинку, де мешкав Сергiйко.
– Тiльки б вiн був удома… Тiльки б вiн був удома… – як заклинання, повторювала Наталя, що раптом повiрила: цей незнайомий Сергiйко обов'язково допоможе Рику та Дмитру.
* * *
Сергiйко майже скiнчив будiвництво держави Глюкландii. Залишалися останнi кiлька ходiв. Ще трiшечки, й вiн вийде переможцем у дуже складнiй та цiкавий грi. І саме в цей час задзвонили в дверi.
– Кого ще там принесло?
Доводилося йти вiдчиняти, бо вдома вiн був сам, тато з мамою кудись пiшли. Невдоволено буркочучи та обiцяючи дати комусь по шиi, вiн зафiксував паузу та пiшов вiдчиняти дверi, по дорозi все ж таки ще озирнувшись на екран монiтора.
– Славко? – здивувався Сергiйко. – Привiт!
Потiм кинув уважний погляд на Наталку й знову, вже запитливо глянув на Славка: що, мовляв, за одна?
– Ти того… як його… познайомся. Одним словом, це Наталка, а це Сергiйко, ось… Я тобi розповiдав. Розумiеш, тут така штукенцiя…
І Славко, а потiм i Наталка, доповнюючи та перебиваючи одне одного, розповiли, що сталося пiвгодини тому в Петька вдома. Сергiйковi не треба було довго пояснювати. Вiн бачив, на що був здатен Макровiр та його вiрнi слуги, тому добре уявляв, що мiг учинити з хлопцями потужний вiрус. Наталчинi побоювання, що Сергiйко може iм не повiрити, вiдразу випарувалися. Пiсля того, як гостi скiнчили свою розповiдь, вiн не роздумував анi митi: про все, що сталося, треба негайно повiдомити Великому Процесору. Без жалю вiн негайно закрив майже виграну гру, викликав на екран поштову програму «Outlook» та швиденько написав коротенького листа:
«Шановний пане Великий Процесоре! Просимо Вас негайно вийти на зв'язок. Тут у нас у фiзичному свiтi щось трапилося, про що Ви маете знати».
Лист миттево потрапив до рук агента Трафiка. Вiн тицьнув пальцем у першого-лiпшого бiта з команди Нортона й вручив йому конверта.
– Мухою до столицi, до Головного палацу. Нiде не зупиняйся, нi з ким дорогою не розмовляй. Вiддаси до рук або Чипсету, або самому Великому Процесору особисто. Зрозумiло? Скажеш, що лист вiд Його Величностi Сержа Першого.
– Зрозумiло, мiй пане.
Бiт скочив на коня i за ним аж загуло.
Слiд сказати, що час у Заекраннi тече зовсiм iнакше, нiж у фiзичному свiтi. У Заекраннi за секунду проходять мiльйони операцiй, тому i дiй за визначений промiжок часу тут вiдбуваеться значно бiльше, нiж у фiзичному свiтi. Отже, якщо бiт мчить на конi до Головного палацу цiлий день, то у фiзичному свiтi це займе одну мить. І коли нашi друзi подорожували по Заекранню, iхньоi вiдсутностi, часто доволi тривалоi за Заекранним часом, удома навiть не помiчали, тому що у фiзичному свiтi вони були вiдсутнi лiченi секунди, або навiть i менше.
Гонець мчав стрiмголов. З-пiд копит коня летiла грязюка, у вухах виспiвував вiтер, а довге пiр'я на капелюсi, яке всiм показувало, що iде не простий вершник, а гонець Великого Процесора, розвiвалося та переливалося дивовижними барвами.
* * *
Повернувшись iз фiзичного свiту, кривавий вiрус Макропойнт не знаходив собi мiсця вiд лютi. Його тiпала лихоманка, по-перше, тому, що його план помсти вдався тiльки частково: не вдалося захопити самого Васлу, який, разом iз королем Глюкландii Сержем Першим спричинився до загибелi його рiдного брата Макровiра. Макропойнт так довго готував цю операцiю помсти, так солодко уявляв, яким буде обличчя Великого Процесора, коли той дiзнаеться, що того самого Васли, який урятував життя Хазяiна та Володаря, бiльше нема. Є iнший, лютий, жадiбний, непримиренний та жорстокосердий ворог. І ось, останньоi митi, коли Макропойнт у душi вже святкував перемогу, його план провалився. Правди нiде дiти, Рикпет та Кадим теж непогана здобич, але все ж таки це не повна перемога, це лише дошкульний удар. А по-друге, Макропойнт лютував через приниження, через свою ганебну втечу вiд раптового нападу цього маленького, але дивовижно хороброго звiрятка, на iм'я Ксю Ха. У переляку була своя, дуже вагома причина. Вiрус знав старовинну легенду про таемничого звiра кхе, слина якого була надзвичайно отруйна. Йому розповiдали, що однiеi найменшоi крапельки слини цього звiра було достатньо для загибелi якого завгодно глюка. Назва «ксю ха» та «кхе» були надзвичайно схожi, тому Макропойнт злякався: а раптом ця Ксю Ха й е той самий таемничий звiр iз легенди?
Розчарування зробило Макропойнта ще передбачливiшим. Вiн обмiзкував ситуацiю i зробив вiрне припущення: Шаната та Васла обов'язково знайдуть Сержа Першого i все йому розкажуть, а той спробуе зв'язатися з Великим Процесором. Тому на всiх шляхах, якi вели до Столицi, було влаштовано засiдки.
* * *
Засiдкою на шляху до Столицi через Глюкландiю командував Лупер, той самий, що намагався дiстатися до комп'ютера Сержа Першого у виглядi поштаря. Всього у засiдцi було вiсiм глюкiв, якi чатували по черзi: четверо вартових розташувалися мальовничою групою пiд великим деревом за три польоти стрiли вiд мiста, а iншi четверо вiдпочивали в найближчiй корчмi. Корчма звалася «У скаженого пса». Над входом красувалася жовта вивiска, на якiй нетвердою рукою п'яного муляра було намальовано зеленим чи то кобилу, чи то собаку. Мабуть, зважаючи на назву, все ж таки друге. Гонець кинув повiд коня, геть укритого курявою, на руку служниковi, широко розчинив дверi.
– Господарю, най його мамi! Томатного соку та м'яса!
– Що запитала ваша милiсть? – перепитав господар корчми, колишнiй королiвський списоносець Архiват. Був вiн великий, присадкуватий, червонопикий та добросердий. – Шинушаси та м'яса?
– Томатного соку та м'яса, не стояти менi на цьому мiсцi! Чи ти вже в таких лiтах, що недочуваеш? – повторив замовлення гонець, скидаючи з голови капелюха з пiр'ям.
– Ваша милiсть не п'е шинушаси? – з жахом перепитав Архiват.
– Моя милiсть, коли тримае за повiд коня, стомленого коня, господарю, коня, який потребуе замiни, – багатозначно пiдняв пальця гонець, – нiчого мiцнiшого за томатний сiк не п'е.
– Непогана звичка, – схвально кивнув Архiват.
– Ха! – виразно промовив Лупер, якiй сидiв за стiл вiд гiнця, – усi знають, що томатний сiк п'ють лише маминi синки.
Гонець заскреготiв зубами, але стримався.
– Ну, чого ж ти? – поквапив вiн Архiвата. – Я вмираю вiд спраги!
– Архiвате, принеси цьому йолоповi водички! Кип'яченоi! – І вся компанiя, яка сидiла за одним столом, кривдно зареготала. Усi зрозумiли, що в корчмi з'явився саме той, на кого вони так довго чекали. Лупер тут-таки вирiшив, що найлегше забрати листа в гiнця пiд час бiйки, яку вiн i силкувався зчинити, чiпляючись до гiнця з найобразливiшими словами. Товариство реготало вiд душi, тим бiльше, що привiд вельми цьому сприяв. Гонець, молодий широкоплечий юнак, знову заскреготiв зубами, i його рука сама стисла рукiв'я шпаги.
– Чого до хлопця присiкалися? – заступилась за гiнця тiтонька Фло, дружина Архiвата, дебела жiночка з широким та щирим обличчям. – iсте собi, то iжте. Не чiпляйтеся до добрих людей.
– Стули пельку, стара! Тебе ще не питали!
– Хто це стара? Я стара? Ах ти ж, негiднику!
