скачать книгу бесплатно
– Будь ласка, не турбуйтеся, ваша мосць… Усе перевiримо, усе зробимо!
– Майте на увазi, за пiвгодини менi виступати на вiйну. Не буде все готове – звiльню всiх. Без вихiдноi допомоги!
– А як же, ваша мосць… Звичайно… Обов'язково… Ми ж завжди… – механiк почав раз за разом кланятися, задкуючи до дверей. Слiдом за ним заднiм ходом почав здавати й жеребець, причому глушник дiйсно стрiляв, як iз автомата, заповнюючи залу нестерпним смородом вихлопних газiв.
Барон i далi веселився, плювався лушпинням у велику емальовану миску.
* * *
– Як вiн назвав тебе? – стрепенувся Великий Процесор. – Головним героем?
– Так, – пiдтвердила Наталя, – вiн так i сказав: звернемося до головного героя. І назвав Славка заекранським iм'ям, тобто Васлою.
– Ага… А я це… Ну, здивувався. Звiдколи я це… став за головного?
– Он як… – замислено i протягло сказав Великий Процесор.
– Татуню, ти щось пригадав? – з надiею запитала Інформа.
– Є таке, про що ви, шановне товариство, не знаете. Сергiю! – покликав вiн господаря помешкання.
На екранi, до втiхи Інформи, з'явилося Сергiеве обличчя.
– Сергiйку, в тебе Інтернет ще й досi не працюе?
– А ви звiдки знаете? – здивувався Сергiйко. – Нещодавно пiдключився. Ось коли вам листа надiслав.
– Знаю тому, що його вiдключено за моiм наказом. Протягом сьогоднiшнього дня на твiй комп'ютер було вчинено три вiруснi напади. Якби не зусилля агента Трафiка та команди Нортона, всi твоi файли було б давно знищено, а можливо, заразом i операцiйну систему. Хтось запекло нападав на тебе. Дуже наполегливо, але спроби були якимись несерйозними, начебто iх зорганiзовували зумисне так, щоб не стiльки завдати шкоди твоему комп'ютеру, а, швидше, наробити якомога бiльше галасу. Ну який сенс мала остання спроба, коли до брами припхався цiлiсiнький караван зелених верблюдiв? Нiякого сенсу в такому нападi не було. А коли я дiзнався, що караванником був Кабiр, то в мене вiдразу виник сумнiв: як це так? Вiн що, не знав, якого кольору бувають верблюди? А зараз я мiркую: чи не були цi напади вiдволiкаючим маневром? Чи не вiдволiкали мою увагу саме вiд Васли? Заради чого? Тому що Сергiйко був iм не по зубах. І цей таемничий «хтось» це добре розумiв. Тому, вдаючи, що нападають на Сержа Першого, вони по-справжньому готували напад на Васлу. А останнiм часом Васла разом iз Сергiйком брали участь тiльки в однiй подii: звiльненнi Інформи, що вiдбулося на початку лiта. Але Макровiра розкладено на цифру i його присутностi нiде протягом останнiх мiсяцiв не зафiксовано.
– Але Гiрея також залишала свою резервну копiю, – промовила Наталка, уважно слухаючи Великого Процесора.
– Макровiр також залишав, – погодився Хазяiн та Володар, – але цього разу в пошуках копiй я просканував усе, що тiльки було можливо. Знайшов три та всi лiквiдував. Тож припущення, що Макровiр змiг знову вiдродитися з резервноi копii, дуже малоймовiрне. Мене турбуе зовсiм iнше: чи не було поруч iз ним кого-небудь, хто зараз мае дуже велике бажання помститися менi, Його Величностi Сержу Першому, всiм нам за загибель Макровiра? Можливо, друг чи якийсь родич? Ось це бiльш схоже на правду.
– Пане Великий Процесоре!
– А, Чипсете! Привiтайся з нашими друзями.
Чипсет, як завжди, одягнутий у строгий, добре випрасуваний однострiй дворецького, глянув на екран та радiсно посмiхнувся.
– Ваша Величносте, Сержу Перший! Шаночко! Васло, друже! Дуже-дуже радий вас бачити! Але, мiй пане, важливi новини!
* * *
Макропойнт був страшенно розлючений. Лупер та його команда спiймали облизня: прогавили гiнця до Великого Процесора, а разом iз ним i листа Сержа Першого. І зараз недолугий Лупер стояв струнко перед своiм паном та отримував найсерйознiшого прочухана за всю свою службу. Змiст самого листа цiкавив кривавого вiруса менше за те, що цим листом Великого Процесора попереджено про початок активних дiй Макропойнта, а саме цього вiн i не бажав. Вiн навiть не бажав, щоб Великий Процесор узагалi до кiнця операцii знав про його iснування. А тут такий прокол!
– Лупере! З усiх слуг я наблизив тебе найбiльше та поставив тебе вище за всiх. Я доручив тебе надзвичайно важливу справу, а ти з нею не впорався, чим поставив пiд загрозу зриву всю операцiю. Як ти вважаеш, яке мае бути покарання?
Лупер мовчав, бо не мiг знайти собi виправдань. Хiба може бути виправданням те, що вiн повернувся до корчми «У скаженого пса» й власноруч коротким метальним ножем поцiлив просто в серце корчмаревi, який зiрвав iм операцiю? Як закричала та дурна тiтка! Як заволали вiдвiдувачi! Але ж нiхто нiчого не встиг навiть помiтити: на мить розчахнулися дверi, щось коротко свиснуло в повiтрi, а надалi лише тупiт копит… Лупер удовольнився помстою, але завдання не виконав i тепер мае бути покараний. Та обирати покарання самому, як це запропонував Макропойнт, було занадто…
Макропойнт терпляче очiкував, що вiдповiсть Лупер, а той затято мовчав. Кривавий вiрус пройшов кiмнатою та ще раз глянув на Лупера.
– Ну що? – строго запитав у слуги.
– Скоряюся вашiй волi, мiй пане, – нарештi вичавив iз себе Лупер.
Така вiдповiдь несподiвано пом'якшила люте серце Макропойнта.
– Хто винен у зривi завдання?
– Один старий iз корчми «У скаженого пса». Його звали Архiватом.
– Звали? – перепитав кривавий вiрус.
– Звали, – твердо вiдповiв Лупер.
– Ну що ж, сказати, що я тебе вибачаю цiлком – це буде неправдою. Але я даю тобi шанс виправитися. Май на увазi, якщо провалиш i це завдання, то на пробачення не сподiвайся.
«Яка користь вiд вiрусу, розкладеного на цифру, – подумав Макропойнт. – А для того, щоб якось виправдатися, вiн землю гризтиме! І принесе менi ще багато користi. А на цифру я його завжди розкласти встигну».
Роздiл 7
Смерть Архiвата
Рикпет та Кадим пожадливо iли. Фемiна, власниця корчми, стояла поруч, зi складеними на животi руками та спостерiгаючи, як мандрiвники поспiхом, чвякаючи, майже не пережовуючи, ковтали великi шматки м'яса, хлiба, пхали до рота повнi ложки вишуканих салатiв.
– Фемiно, де цi дятли? – знову прогорлав пiд вiкном батько дiвчини, в якоi Рикпет зiпсував цебро.
Фемiна мовчки кивнула на вiдвiдувачiв, котрi iли й далi, не звертаючи жодноi уваги на гучний голос розлюченого батька.
– Ви!!! – тiльки й змiг вимовити той, не знаходячи слiв вiд лютi, розмахнувся та пожбурив дiрявим цебром у Рикпета. Цебро не долетiло та загуркотiло по пiдлозi.
І далi жуючи, Рикпет пiдвiв погляд.
– Хто? – невiдомо в кого запитав вiн.
Кадим узагалi обiйшовся без слiв, мовчки знизав плечима. Обидва знову опустили голови та ввiткнулися в тарiлки, й далi захоплено плямкаючи, зрiдка прикладаючись до спiтнiлих кухлiв. Така реакцiя ще бiльше розпалила й батька, i глядачiв, якi жваво обговорювали все, що вiдбувалося. Кiлькiсть роззяв пiд вiкнами корчми неухильно зростала, й вони були вже настiльки збудженi, що почали давати поради.
– Агов, Брейку, зайди до корчми та вiдбий цим дятлам бебехи! – горлав мiсцевий тесля.
– Треба здерти з них компенсацiю за пошкоджене цебро та вiдсудити моральнi збитки, – пiдтримав теслю адвокат, який намагався знайти собi заробiток.
– Пики начистити! – волав вiдомий по всiх усюдах хулiган та забiяка.
Брейк, мабуть, вирiшив скористатися останньою порадою, закасав рукави та зайшов до корчми. Тим часом вояки, якi вже скiнчили обiд, надягали на себе спорядження. Розлючений батько побачив Рикпета та Кадима у повному бойовому виглядi, з автоматами на грудях – i на мить зупинився, але вiдступати пiд поглядами чисельних односельцiв було приниженням. Вiн нагнув голову, мов бугай, i пiшов на тих, хто образив його доньку. Вони пiдняли автомати: Рикпет спрямував зброю на господиню, Кадим на Брейка. Рикпет простяг руку до Фемiни.
– Грошi! – наказав вiн.
Очi в господинi розширилися вiд подиву.
– Якi грошi? – розгублено перепитала вона.
– Усi! – гримнув Рикпет.
Кадим зi своею жертвою обiйшовся взагалi без розмов. Автомат у його руках стрепенувся, полетiли вiдстрiлянi гiльзи, а стелю над головою Брейка, який i далi наступав на воякiв, пропорола черга. На густу чуприну батька-невдахи посипалися тиньк i крейда, а трохи по тому на пiдлогу просто перед обуреним Брейком гепнулася люстра. Вiд несподiванки той присiв, господиня сплеснула руками та притисла долонi до щiк. Глядачi охнули, а дiвча, яке стало причиною цього погрому, з переляку закричало. Брейк зупинився, господиня застигла, мов египетська мумiя, подумки пiдраховуючи збитки та проклинаючи ту годину, коли вирiшила вiдкрити в цьому малому мiстечку свою корчму. Рикпет, не кажучи й слова, наблизився до неi, застромив руку в кишеню на фартусi, куди лише десять хвилин тому вона сховала так тяжко зароблений золотий. Пiдкинув на долонi монету, що тьмяно блиснула, й звернувся до Кадима:
– Запитання?
Кадим похитав головою: запитань не було.
– Гайда!
– Без проблем.
І вони швидким кроком вийшли з корчми, хоча й трохи забарились у вузьких дверях. Натовп погрозливо забурчав, але тут-таки й принишк, коли хтось зазирнув у темнi зiницi автоматних стволiв.
– Ха! – промовив Рикпет.
– Хо! – вiдлунням пiдхопив Кадим.
І обидва, крокуючи в ногу, не випереджаючи одне одного анi на сантиметр, попрямували до виходу з мiстечка шляхом, який вiв до долини Випадкових Чисел. Опiвднi, так i не збиваючись iз кроку й не зупиняючись на вiдпочинок, слуги Макропойнта зiйшли на невеликий пагорб, з якого вiдкрилася оточена зусiбiч високими горами долина Випадкових Чисел. Мiсцина була дуже мальовнича: гори, вкритi сосновим лiсом iз рiдкими плямами галяв соковитоi смарагдовоi барви. А запашний розмаiтий травостiй починався вже тут, на пагорбку, й тягся, до обрiю, доки сягав погляд.
– Ну? – запитав Кадим.
– Стояти, – тут-таки вiдгукнувся Рикпет.
Кадим з подивом звiв брови.
– Випадковi Числа! – Рикпет пiдняв пальця. – Небезпека!
Почекали. Нiчого не трапилося, тiльки в повiтрi пролетiла маленька сiра пташка, каркнула несподiвано неприемним голосом. Пташка повернулася, облетiла друзiв, скоса поглядаючи теж несподiвано великим блискучим оком. Друге око в пташки було прикрите чорною матовою покришкою.
– О! – здивувався Кадим, показуючи на пташку пальцем.
Рикпет зробив блискавичний рух, схватив пташку просто в польотi, уважно розглянув ii та простяг Кадиму.
– Об'ектив!
Кадим забажав уважнiше розгледiти летючого шпигуна, але пташка рвучко стрепенулась у долонi й майже не виклювала йому око. Вiд несподiванки Кадим розтис долоню, пташка випурхнула на волю. Вона зробила ще одне коло над друзями, заклала вертикальну свiчку, а по тому спiкiрувала на них, мов бомбардувальник, намагаючись напаскудити воякам прямiсiнько на голови.
– Ти! – обурився Рикпет, зiрвав автомат i майже не цiлячись збив нахабного шпигуна. На мiсцi пташки утворилася вогняна куля, що полетiла чомусь не донизу, як мало бути, а навпаки – догори, та миттево зникла в блакитi високого неба.
