скачать книгу бесплатно
– Йди звiдси, вiдьмо, кому сказано!
– Що?! Кривдити мою жiнку?!! Ах ти ж, бридке цуценя! – Архiват вихопив iз-пiд прилавка величезного цiпка, яким настановляв на розум клiентiв, якi, бувало, добряче гуляли в корчмi, та вийшов у залу, став поряд iз гiнцем, який ще й досi сидiв за столом, подумки картаючи себе за необачнiсть.
– Ось твоi сiк та м'ясо! – громовим голосом сказав корчмар, ставлячи однiею рукою перед гiнцем велику тарiль зi шматком м'яса та глиняний кухоль соку, а пошепки додав: – Коли я пiду iз зали, знайди привiд та вийди за мною слiдом, – i знов заволав так, що задрижали шибки: – Якщо людина в моiй корчмi бажае випити навiть кип'яченоi води, це ii особиста справа. І я нiкому не дозволю цьому заважати. Я вже зi своею подружкою подбаю про це! Чи не так, подружко? – корчмар лагiдно погладив свого цiпка. – У таких випадках дружина не ревнуе. Чи не так, рибко моя? – корчмар звернувся цього разу до жiнки.
Лупер побачив, наскiльки серйознi намiри в господаря корчми, що взявся захищати свого клiента, й не ризикнув зачинати бiйку, розумiючи, що вiддухопелити гiнця – це ще нiчого, а ось сварка з мiсцевим, вельми поважним корчмарем – може дорого обiйтися.
«Нiчого, – подумав вiн, – нiкуди вiн вiд нас не дiнеться. Переймемо бiля дерева».
Тим часом Архiват погукав дружинi:
– Я до пiдвалу по шинку. Коли цi свистки знову почнуть присiкуватися до клiентiв, тiльки поклич! – та затупав своiми ножиськами по сходах, i вiд того, здавалось, уся корчма ходором ходити почала.
Гонець вiдкусив м'яса, пожував та обурено закричав:
– Господарю! М'ясо несвiже!
– Та ви що? Як ви можете? – обурилася тiтонька Фло. – Найсвiжiше м'ясо!
Гонець вiдштовхнув тарiль.
– Гниле! Це так ви годуете гiнцiв Великого Процесора?!
Вiн вихопив шпагу та кинувся сходами донизу. Нiчого не розумiючи, тiтонька Фло тiльки руками сплеснула.
– Ось i захищай таких…
А гонець стрiмголов скотився по вузьких, крутих сходах.
– Агов, господарю, де ти там?
– Швидше! Ворушися! Пiдбурюють тебе до бiйки, а ти ведешся, як останнiй дурень! Вони на тебе вже другу добу очiкують, – Архiват поквапливо пiдтягував попругу на свiжому конi. – iм аби лишень бiйку влаштувати та пiд цiй гамiр пошту в тебе вiдняти… Вони ж навмисне глузують, а ти i не в'iхав… Ти навпростець не iдь, у них за мiстом засiдка. iдь навкруги, через Новi Файли. Коли будеш передавати листа Великому Процесоровi, вклонися вiд корчмаря Архiвата. Усе зрозумiв? Стережися, може, в них ще де-небудь засiдки е.
– А чиi це люди? – запитав гонець. – Хто смiе нападати на гiнця Хазяiна та Володаря?
– Та вже ж не друга… – резонно зауважив корчмар. – Швидше за все, то слуги якогось вiрусу.
Повчаючи гiнця, Архiват швидко та звично надягав вуздечку на коня, прогонистого жеребця золотаво-брунатноi мастi. Той нетерпляче переступав, помахував хвостом i трусив головою. Кiльця на вуздечцi подзвякували.
– Коня на зворотному шляху повернеш, – з цими словами Архiват скiнчив сiдлати коня. – Давай уже, iдь…
– Дякую, дядьку… – гонець легко заплигнув на коня, жеребчик захропiв, копита глухо вдарили в дерев'яний помiст, по тому дзвiнко простукотiли брукiвкою. Коник понiс геть вiд небезпеки гiнця та листа Сержа Першого до Великого Процесора.
Архiвата в залi не було всього кiлька хвилин. Четвiрка глюкiв нiчого не встигла запiдозрити, коли вiн знову з'явився, несучи на плечi величезне копчене стегно.
– Рибко моя, – заволав вiн на всю залу, – я принiс свiжоi шинки!
– Та ще староi половина лишилася… – нiчого не розумiючи, озвалася тiтонька Фло.
Цю вiдповiдь почув Лупер i миттево зв'язав не зовсiм зрозумiлий виступ гiнця щодо несвiжого м'яса, його стрiмку гонитву за Архiватом та теперiшню вiдсутнiсть у единий вузол. Вихопив iз-за халяви ножа, одним стрибком пiдскочив до корчмаря, який ще й досi тримав на плечi величезне стегно.
– Де гонець? – заволав Лупер, бризкаючи слиною в обличчя корчмаря. – Куди подiв гiнця?
Гострий, мов голка, кiнчик ножа натяг шкiру на шиi старого списоносця.
– Ну? – погрозливо кинув Лупер.
– Ах ти ж, – захлинувся вiд обурення Архiват, – мене, старого списоносця… Ножиком лякати?
Вiн невловимим рухом вiльноi руки вiдкинув ножа вiд шиi та присiв, одночасно скидаючи з плеча стегно. Стрiмко крутонувся дзигою, нiби метальник молота, знизу вгору так мiцно залiпив важкеньким стегном Луперовi у вухо, що тому здалося, нiби йому вiдiрвало голову. Вiруса, мов пiр'iнку, перенесло через стiл, що стояв поряд, та розпластало на стiнi. Бiти втрьох зiскочили з-за столу та вихопили шпаги.
– Мене? Ножиком? – i далi ревiв Архiват iз виряченими очима, аж червонiючи вiд натуги. – Свистки! Шелупонь!
Лупер нiби залишився без кiсток. Обтiкаючи кожну нерiвнiсть на стiнi, сповз на пiдлогу та влiгся на нiй безформною, але дуже мальовничою купкою. Архiват зробив крок уперед, i далi обертаючи над головою стегно, яке розсiкало повiтря, нiби важка булава.
– Геть звiдси! – не вгавав Архiват. Вiн зробив ще крок у напрямку столу, бiля якого стояли бiти, й тi не тiльки вiдчули пахощi гарно прокопченого м'яса, а й вiтерець вiд обертання стегна, швидкiсть якого шалено наростала. Вони тверезо зважили ситуацiю та зрозумiли, що пiсля наступного кроку хтось муситиме зiйтися зi стегном упритул, i пiдскочили до свого командира, пiдхопили його пiд руки та поволокли до виходу. Очi в Лупера розплющилися, й вiн засукав ногами, намагаючись пiдвестися.
– Агов, ти… – невиразно пробурмотiв вiн, тицяючи пальцем у бiк Архiвата, який нарештi припинив крутити стегном над головою. – Ти ще мене згадаеш…
– Геть, геть звiдси! Ти ба! Мене! Ножиком! І бiльше тут зi своiми плюгавцями не з'являйся! Довбешки повiдкручую!
Лупер проiхав кiлька хвилин верхи, поки цiлком отямився.
– Стiй! – вiн пiдняв руку. – Ти давай до дерева. Якщо за пiвгодини гонець там не з'явиться, повертайся до корчми та чекай на нас там. Якщо гонець з'явиться – обшукати, листа забрати, самого гiнця порiшити. По тому всi до корчми. Ти, – тицьнув у груди iншого бiта, – до Залiзноi брами, ти – до Дерев'яноi, я – до Золотоi. Розпитайте охорону, чи не виiжджав хто за останнi пiвгодини. Якщо так, розпитайте, в який бiк поiхав, який з вигляду. Отже, я вважаю, що гонець прямо до Столицi не поiде. Шукайте слiд… Збираемося бiля корчми. Хутко! Помчали!
Усi роз'iхалися в рiзнi боки.
Роздiл 4
Лист вiд Сержа Першого
Кадим та Рикпет стояли перед Макровiром. Обидва були неприродно спокiйнi. А той уважно вдивлявся в iхнi обличчя, намагаючись знайти бодай що-небудь вiд колишнiх Петька та Дмитра, i, до своеi втiхи, не знаходив. З полегшенням вiдкинувся вiн на високу спинку зручного крiсла та заплющив очi.
Рикпет та Кадим i далi стояли мовчки та нерухомо, нiби великi шаховi фiгури офiцерiв, вирiзьбленi з дерева. Тiльки одяг в них не вiдповiдав цiй стародавнiй грi: джинси, футболки та кросiвки.
– Рикпете! – тихо покликав червоний вiрус.
– Так, мiй пане.
– Чи знаеш ти, чому ви тут обидва опинилися?
– Так ви звелiли.
– Це зрозумiло… Це так мае бути… Ви тут ось чому: нещодавно Великий Процесор розклав на цифру мого брата, чорного вiруса Макровiра. А допомогли йому в цьому вашi дружки Васла та Серж Перший, колишнiй король Глюкландii. Це вам вiдомо?
– Так, мiй пане.
– Так ось, ви повиннi повернути менi брата.
– Так, мiй пане.
– Та чого ти як папуга: «Так, мiй пане», «Так, мiй пане»… – Макропойнт невдоволено випростався у крiслi. – Хоч знаеш, як це зробити?
– Нi, мiй пане.
– Ось i я не знаю, хоча щось таки е… Заекрання мае одну величезну таемницю. Настiльки таемну, що навiть я, червоний вiрус Макропойнт, ii не знаю до кiнця. І не певен, чи знае ii Великий Процесор. – Вiрус заплющив очi й знову вiдкинувся у глибоке крiсло. – А коли й знае, то нiколи нiкому ii не розкрие, бо це порушить природний хiд буття, баланс життя та смертi. Рiч у тому, що цiлковитоi, остаточноi смертi нема. Але це все, що я знаю, хоча й цього немало. Отже, якщо смертi не iснуе, то мiй брат живий, десь вiн е… Повернiть його менi – ось мiй наказ. Для цього ви тут.
Макропойнт звiвся та пройшов кабiнетом. Чи не бовкнув зайвого? Адже напрошуеться запитання: чому вiн самотужки не спробував повернути брата, раз такий могутнiй, як каже? А вiн розумiв: те, що може зробити людина, не завжди змiг би навiть дуже потужний вiрус. З однiеi причини: вiрус – творiння вiртуальне, а людина зовсiм iнша по своiй природi, е представником iншого свiту й, цiлком можливо, впораеться з тим, чого глюковi нiколи не здужати.
– Для початку ви пiдете на гостину до веселого барона Асiста. Цей вiдьмак та чародiй знае геть усе. Навiть те, про що ви не знаете, що його взагалi можна знати. Вiн жартiвник, цей барон-веселун на iм'я Асiст. Що означае «смертi немае» i де знаходиться тi, хто пiшов, можна вивiдати лише в нього.
Макропойнт змахнув рукою, й на обох нових вояках Макропойнта замiсть джинсiв та футболок виникли сяючi комбiнезони, пояси з бойовими метальними ножами, за iхнiми спинами зависли потужнi безшумнi арбалети, на грудях – важкi надiйнi автомати, а голови iм прикрили мiцнi шоломи.
– А зараз, моi вояки, пiдiйдiть до екрана.
Макропойнт пробiгся тонкими пальцями по клавiшах, i на екранi виникла мапа, на якiй червоною рискою було позначено маршрут нових його слуг до мiсця, де мешкав веселий барон iз дивовижним iм'ям Асiст.
– Ось куди веде ваш шлях, – Макропойнт тицьнув пальцем у червоне кружальце помiж гiр, – це долина Випадкових Чисел. Мандрiвка нею надзвичайно небезпечна, бо там нема жодних закономiрностей, жодних правил i нiчого постiйного. Будьте обачнi. Якщо дiстанетеся до барона та дiзнаетесь у нього про таемницю вiчного життя… Повернiть менi брата, i я вас так винагороджу, як нiхто нiкого досi не винагороджував!
* * *
Гонець послухався мудроi поради Архiвата i виiхав з мiста зовсiм iншою брамою. Вiн спрямував жеребчика в бiк невеличкого села Новi Файли. Попервах гнав коня щодуху, намагаючись якнайдалi вiд'iхати вiд Глюкландii, а коли той притомився, рушив спокiйним кроком, уважно прислухаючись та час вiд часу озираючись. Вiн побоювався, що може не помiтити погонi вчасно. Глухий стукiт копит почувся, щойно вiн порiвнявся з першими хатами Нових Файлiв. Гонець поспiхом завернув у перше-лiпше подвiр'я, заросле розлогими кущами бузку, сплигнув з коня, накинув вуздечку на обламаний сучок та обережно визирнув на вулицю крiзь нешироку шпарину в парканi. Погоню вже було добре чути, але ще не видно.
– Р-р-ра!.. – почулося позаду.
Гонець озирнувся i похолов. За два метри вiд нього стояв здоровенний сiрий собака. Вiн показав зуби та знову рикнув, неголосно, але з очевидною погрозою.
– Р-р-р-ра… – тобто, ти чого, мовляв, забрався на чужу територiю?
– Тихше… Тихше… Як тебе там… Рексику, Пупсику, Бiтику, Слямзику… Не виказуй мене…
Уже зовсiм поруч глухо затупали курною дорогою конi, а собака зробив ще маленький крок уперед i знову пiдняв звислi тремтячi щоки, показуючи бiлi з чорнотою iкла.
– Р-р-р-р… Гав! – собака пригнувся й стрiмко плигнув на гiнця. Той позадкував у густий кущ.
– Агов! – почувся грiзний голос за парканом. – Хто тут е?
* * *
– Капочко, не хочу я пахтитися цими парфумами! Я взагалi не хочу пахтитися нiякими парфумами! Чи не ти казала, що найкращий запах – це запах чистоти й свiжостi? – принцеса Інформа вередливо тупнула нiжкою на особистого косметолога Капу Лок.
– Ваша Високосте, – поштиво, але наполегливо й далi вмовляла принцесу Капа, – це було три роки тому, ви тодi були ще не в тому вiцi, щоб користуватися парфумами. Але зараз ви повиннi дотримуватися протоколу! Молоденька дiвчина, а тим бiльше принцеса, мусить мати вигляд, як у принцеси: простий i неперевершений!
– Таж то вигляд, а не запах!
– Ваше Високосте, одне не виключае iншого, навiть навпаки: запах пiдкреслюе особистiсть i довершуе створений образ.
– Ну, якщо довершуе… Але тiльки трiшечки…
– Звичайно, звичайно… Ваше Високосте, у вас ще е трохи часу? Тодi, мабуть, почистимо нiгтi. Нi-нi, жодного лаку, звичайний манiкюр…
Капа поставила на стiл два глечики, в якi налила спецiального розчину, й принцеса занурила в них своi пальцi. Поки шкiра намокала, Капа розкладала на столi набiр для манiкюру та розповiдала останнi новини.
– А вчора я отримала листа вiд кузини, яка живе у Глюкландii, – не вмовкаючи торохтiла Капа Лок. – Вона менi надiслала рецепт дивовижноi маски на обличчя. Треба взяти свiжого огiрка, три насiнинки мазахорала…
– Якi насiнинки? – перепитала принцеса.
– Мазахорала. Це рослина така. Вона росте на узлiссях соснових борiв виключно у Глюкландii. Так ось…
Розповiдь Капи Лок про особливостi флори Глюкландii перебив гучний голос Дроника, блазня Великого Процесора.
Дроник був узятий Великим Процесором до Головного палацу рiк тому, коли в нього виявилися незвичайнi здiбностi. Пiд час випасання худоби на луцi, в дерево, пiд яке заховався Дроник вiд дощу, вдарила блискавка. Добряче перепало й пiдпасковi. Коли вiн отямився, то спочатку нiхто нiчого не помiтив. Але потроху в нього почали виявлятися дивовижнi здiбностi. То вiн починав бачити крiзь стiну, то книжку запам'ятовував вiд початку до кiнця, то перемножував подумки велетенськi числа. Але найбiльший подив у всiх викликала його здатнiсть переходити у формат чистоi цифри. Перетворений на блакитну хмаринку, Дроник мiг проникати в будь-яку шпару, перелiтати дротами на значнi вiдстанi, ставати будь-якими тваринами та взагалi – прибирати вигляд будь-яких речей. Тобто, вiн мiг майже все. Великий Процесор почув про таке диво й запросив Дроника до Головного палацу, де той i продемонстрував своi здiбностi. Великий Процесор, який пiсля цiеi демонстрацii довго перебував у станi цiлковитого потрясiння, запропонував Дронику залишитися в палацi та вiдвiдувати школу разом iз принцесою Інформою, водночас працюючи блазнем, бо iнших вiльних посад, та ще й для хлопчакiв такого вiку, в палацi на той час не було. Дроник доволi швидко освоiвся в палацi, потоваришував зi всiма його мешканцями, був у найкращих стосунках iз принцесою Інформою, яку не раз дивував своiми незвичайними здiбностями. А на початку лiта його здiбностi допомогли вiдбитися вiд лютого та надзвичайно потужного вiрусу Макровiра.
– Ваша Високосте! Вас запрошуе пан Великий Процесор.
– Хiба тобi очi повилазили? Чи не бачиш, що ii Високiсть зайнята? Вона робить манiкюр.
Капi Лок страшенно не подобалося, коли ii роботу переривали. Вона була впевнена, що нема нiчого важливiшого для молодоi дiвчини, анiж спроби стати ще привабливiшою. А манiкюр – важлива складова зовнiшнього вигляду кожноi молодоi дiвчини, тим бiльше, принцеси.
– Капко, ну, ти взагалi вже… – розгублено промимрив Дроник. – Принцесу батько гукае, тобi що, незрозумiло? А ти iй нiгтi вимочуеш! Капець – ось ти хто!
– Дронику, я тебе зараз уб'ю! – не на жарт розлютилася Капа.
– Припинiть обое! – посмiхнулася принцеса. – Капо, ми продовжимо пiзнiше. Дронику, передай батьковi, що я зараз буду.
– Так, панi. Ось так тобi Капцю! Вчися, як треба бути слухняною. Манiкюр, педикюр… – передражнив блазень Капу Лок та насвистуючи пiд нiс веселу мелодiю покрокував через велику спальню принцеси до виходу.
– Не свисти – грошей не буде, – навздогiн гукнула Капа.
– А-а, – не обертаючись, махнув рукою блазень, – iх як не було, як досi нема, так не передбачаеться й у майбутньому.
– А що за термiновiсть така? – в спину йому кинула запитання Інформа.
* * *
Собака швидко озирнувся на гучний голос:
– А-г-р-рр! – захлинувся вiн слиною вiд обурення: хто ще наважився зайти на подвiр'я, яке вiн охороняе? Без будь-якого попередження та зволiкання собака плигнув на вершника, вчепився йому в ногу.
– Ти!!! – загорлав вершник, у якого в чоботi, прокушеному наскрiзь, захлюпала кров. – Тварюко!!!
Вершник навiдлiг ударив собаку промiж вух кулаком у твердий рукавицi з грубоi шкiри. Пес навiть не здригнувся, тiльки заплющив очi та притис вуха, але ноги зi своiх страшних iкол не випустив. Що там вiдбувалося далi, гонець не дiзнався. Побачив, що увагу вершника вiдволiк бiй iз собакою – а той висiв на ньому, як гроно стиглого винограду на лозi, – единим рухом заплигнув на коня, проломився крiзь кущi та виiхав просто до низького паркану, що вiдокремлював подвiр'я вiд молодого лiсу. Жеребець легко перескочив паркан, i за мить гонець був уже у лiсi. Крики вершника, який кликав на помiч своiх товаришiв, незабаром затихли вдалинi. Гiлки боляче сiкли щоки та колiна, однак гонець не дозволяв жеребчиковi збавляти швидкiсть доти, поки не промчав крiзь лiс та не вискочив на високий крутий пагорб, звiдки було вже видно потужнi стiни Столицi.
* * *
– Вiд Сергiйка, тобто Сержа Першого, – вiдразу виправив себе блазень, – надiйшов лист.
– Що?! – пiдскочила Інформа, – й ти мовчиш?! Ну й дурень же ти, Дронику! Дурень, i бризки вгору! З цього ж треба було й починати! – принцеса вже витирала руки, а розгублена Капа Док стояла над манiкюрним столиком, iз жалем споглядаючи розлитий розчин, концентрат якого вона ще вчора придбала в найдорожчiй столичнiй крамницi.
