скачать книгу бесплатно
Дроник не встигав за принцесою, яка майже бiгла коридорами. Нечисленнi придворнi поштиво поступалися дорогою принцесi, що так поспiшала. Якби побачив ii зараз хто стороннiй, нiзащо не впiзнав би у дiвчинi в туфельках iз низькими пiдборами, джинсах i футболцi спадкоемну принцесу Заекрання. Інформi не подобалося чепуритись у розкiшнi придворнi сукнi: вони заважали бiгати величезними кiмнатами палацу, одним словом, були вкрай незручнi. Авжеж, траплялося, що вона, вже не дiвчинка, а дiвчина, мусила бути присутньою на офiцiйних церемонiях. Тодi подiтися не було куди: повинна була мати вигляд, вiдповiдний до вимог протоколу. Але, на щастя, таке бувало нечасто, що дуже тiшило принцесу. Адже куди зручнiше ходити в джинсах i футболцi, нiж у отих пишних уборах. Вона влетiла до кабiнету, немов маленький вихор:
– Тату! Менi сказали, що ти отримав вiд Сергiйка листа?
– Здрастуй, доню! Отримав. Вiн коротенький: Сергiйко просить, щоб я вийшов iз ним на зв'язок. У них, у фiзичному свiтi, щось трапилося. Я вирiшив, що тобi цiкаво буде побачити Сержа Першого та побалакати з ним.
– Татку, ти ще й запитуеш? Ти ж знаеш, як я до нього ставлюся!
– Звiсно, знаю, тому й покликав. Ти готова? Тодi я налаштовуватиму iнтерфейс.
Великий Процесор поклав на клавiшi своi довгi, на диво гнучкi пальцi. Налаштовування iнтерфейсу з фiзичним свiтом – процес досить складний, вимагае високоi швидкостi роботи з клавiатурою та неабияких знань. Пальцi Великого Процесора запрацювали. Долонi зависли над клавiатурою, майже не рухаючись, тiльки пальцi миготiли, видаючи рiвномiрний неголосний шум, нiби щось дзижчало. За весь час Хазяiн та Володар жодного разу не помилився, жодного разу не скористався клавiшею «Backspace». Будь-який хакер луснув би вiд заздрощiв, коли б побачив, з якою швидкiстю працюе володар Заекрання.
– Ось i все, – задоволено промовив Хазяiн та Володар, останнiй раз торкаючись клавiшi «Enter», – лишилося трохи зачекати.
За його спиною принишкла принцеса, поряд iз нею застиг у очiкуваннi Дроник.
Не було тiльки дворецького, пана Чипсета, який саме в цей час був заклопотаний якимись важливими справами: чи то перевiряв, як прибиральницi помили коридори, чи знiмав пробу з хлiба, який випекли до вечерi.
Екран замиготiв, укрився срiбним туманом i врештi-решт знову став чистим.
Роздiл 5
Зустрiчi
Рикпет та Кадим, новоспеченi слуги кривавого вiруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки вiдьмака та чарiвника барона Асiста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатностi дивуватися, вони б здивувалися самi з себе, а саме з того, як легко iм удалося запам'ятати мапу, на котрiй Макропойнт показував iм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче вiддрукувалася в iхнiх мiзках. Друзi чимчикували дорогою, iшли нога в ногу, анi на сантиметр не вiдстаючи й не випереджаючи одне одного. Нi на мить не замислюючись, вони повертали в потрiбному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лiвою-правою… Шлях звивався посеред зеленоi луки, але на небокраi вже бовванiли невисокi пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалинi виднiлося якесь мiстечко.
– Житло, – вказав пальцем Рикпет.
– Глюки, – погодився Кадим.
– Їжа, – пiдвiв риску пiд обговоренням Рикпет.
Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголоднiли. Йшли з самого ранку, снiдали дуже рано та легко. Нiхто навiть i не подумав дати iм що-небудь iз собою. На околицi мiстечка зустрiли дiвчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвiшанi зброею, мали досить страхiтливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дiвчинi дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.
– Агов, – розгублено промовило дiвча, – це ви чого? Невже попрохати важко?
Анi Рикпет, анi Кадим нiяк не зреагували на ii обурене запитання. Напилися досхочу, вiдкинули цебра в рiзнi боки та попрямували далi, озираючись у пошуках якоiсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дiвча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькi цебра вiд самого колодязя, тому посилало iм навздогiн прокльони. Врештi-решт Рикпета дiстали цi крики. Вiн, не кваплячись зняв зi спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрiлу i, майже не цiлячись, вистрелив. Із легким дзвоном стрiла пробила цебро наскрiзь i залишила бiля самого дна двi рiвненькi дiрки.
– Стули пельку! – рiвним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.
Дiвча перелякано замовкло, пiдняло цебро, недовiрливо застромило палець у дiрку, голосно закричало вiд переляку й побiгло додому.
А двое друзiв i далi шукали, де б можна чогось попоiсти. Нарештi, аж у центрi мiстечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою дверi та зайшов у залу. Кадиму, який переступив порiг слiдом за командиром, дверi з розмаху заiхали по лобi.
– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрiзав двома короткими чергами завiси, вiд чого дверi з грюкотом упали на пiдлогу. В залу вибiгла перелякана господиня.
– Що трапилося? Ви хто? Навiщо ви зламали дверi?
Рикпет та Кадим, як i ранiше, коли вони й слова не вiдповiдали на дiвочi крики, не вiдповiли й на крики хазяйки корчми. Усiлись за дерев'яний, чисто вискоблений стiл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гiркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. ii заклад приносив зовсiм невеличкий прибуток, а ремонт дверей та новi завiси коштували недешево.
– Хто сплатить за ремонт? – приступила вона на друзiв.
– Їжi! – наказав Рикпет.
– Багато! – додав Кадим.
– Що?! – захлинулася обуренням господиня.
Кадим пiдняв автомат та повiв ним на рiвнi прилавка:
– На друзки! – коротко сказав вiн.
– Чи навпiл, – докинув Рикпет.
Жiночий лемент припинився, наче обрiзаний. Господиня з острахом подивилася на зброю i вже спокiйно, але все ж таки затято спитала:
– Хто сплатить за поламанi дверi?
Рикпет дiстав iз кишенi золоту монету:
– Досить?
– Разом iз обiдом, – додав Кадим.
Господиня здiйняла очi до стелi, пiдраховуючи, скiльки коштуватимуть ремонт i обiд. Виходило, що золотого достатньо, може, навiть i з надлишком.
– Досить.
Рикпет знову поклав золотого до кишенi.
– Їжi.
– Багато.
Господиня тяжко зiтхнула та попленталася на кухню. За кiлька хвилин вийшла з тацею, на якiй стояли тарелi з iжею. Тут була варена телятина, порiзана на невеличкi шматочки та полита духмяним соусом, вiд запаху якого аж слина текла, смажена риба в бiлiй, мов снiг, сметанi, салат iз чогось зеленого, заправлений олiею, ще якiсь тарелi з грибами, холодцем, вареним язиком, порiзаним та заправленим гiрчицею. Збоку на тацi стояло два кухлi з червоним напоем. Напiй, мабуть, був добре охолоджений, бо на крутих боках кухлiв висiли великi прозорi краплi роси.
– М-м-м… – пожадливо промукав Рикпет.
– Повний вiдпад та вiдпочинок для розуму, – виголосив надзвичайно довге речення Кадим, енергiйно потираючи руки.
Господиня поставила тацю на сусiднiй стiл, затулила ii спиною та, наслiдуючи друзiв, коротко мовила:
– Золотий!
Рикпет голосно ковтнув слину, Кадим цикнув зубом. Вони перезирнулися. Господиня знову взяла тацю на руки та високо пiдняла ii, всiм своiм виглядом показуючи, що у разi чого пожбурить усе на пiдлогу, не пожалiе витрачених харчiв. Знадвору долинув гамiр. Рикпет повернув голову до вiкна. До корчми наближався невеличкий натовп. Попереду йшов здоровань, який вiв за руку дiвча, чие цебро вояки пробили з арбалета. Рикпет тяжко зiтхнув, витяг iз кишенi монету та кинув на стiл. Монета задзвенiла високим чистим звуком. Вояки перезирнулися.
– Їмо?
– Жеремо!
Обидва жадiбно схопили по тарелi з тацi, поставленоi перед ними господинею, щойно золотий перекочував у широку кишеню ii фартуха.
– Агов, Фемiно, цi вiдморозки в тебе? – почувся вiд вiкна густий низький голос.
* * *
На екранi змалювалося обличчя Сергiйка. За ним, правда, не так виразно, було видно обличчя якоiсь дiвчини, й це неприемно вразило Інформу. Поряд з обличчям дiвчини на мить з'явилося широке щиросердне обличчя Славка.
– Здрастуйте, любi друзi! Радий вас усiх бачити, особливо тебе, Шанато! З тобою ми не бачилися особливо давно.
«Шаната? – подумки здивувалась Інформа. – А, це та дiвчина, яка була в Заекраннi, коли тато боровся з чародiйкою Гiреею. Отже, вона не мае нiякого вiдношення до Сергiйка».
Вiд серця вiдлягло, й вона вже приязно посмiхалася, дивлячись на монiтор. Та у Великого Процесора погляд був надзвичайно серйозний.
– Добре, Сергiйку, розповiдай, що там у вас трапилося й чому ти попросив термiнового зв'язку.
– Мене там не було, а краще за всiх вам розповiсть про це Наталка. Давай, Наталко, сiдай перед екраном та розповiдай.
Зображення Сергiйка зникло з монiтора, а з'явилося обличчя дiвчини, яка зовсiм не сподобалася принцесi. Куди цiкавiше та приемнiше iй було дивитися на обличчя Сержа Першого, нiж на всi iншi обличчя разом узятi.
– Ой, у нас тут таке! – схвильовано почала розповiдати Наталка. – Ми разом сидiли в Петька, тобто Рикпета, та розповiдали, хто як провiв лiто. А потiм невiдомо звiдки з'явився той тип у костюмi та червонiй сорочцi.
Наталка поступово заспокоiлась i з подробицями розповiла про все, що трапилося в Петьковому помешканнi. Не забула нiчого, намагалася навiть скласти ту фiгуру, яку робив iз пальцiв незнайомець, коли обливав таемничим променем Петька та Дмитра. Великий Процесор поставив Наталцi та Славковi безлiч несподiваних запитань: i про колiр сорочки, й про колiр хустки, яка стирчала з нагрудноi кишенi, просив кiлька разiв повторити фiгуру, яку склав iз пальцiв незнайомець i з якоi виник дивовижний промiнь. Особливо його цiкавило, як змiнилися Петько та Дмитро пiсля того, як потрапили пiд дiю променя.
– Отже, застигли, кажеш… А вiдгукнулися тiльки пiсля того, як iх назвали заекранськими iменами? А потiм почали розмовляти по-хамськи? А очi? Очi не застигали? Застигали… А рухи? Нормальнi… Незугарнi, незграбнi, може?
Вiн ставив запитання, мов лiкар пiд час медичного огляду. Щось мугикав собi пiд нiс, пальцi пурхали над клавiатурою ноутбука, який стояв поряд iз монiтором, почухував потилицю та раз по раз вiдкашлювався.
– Отже так, любi моi, – знову нагадуючи Наталi лiкаря, поставив свiй дiагноз Великий Процесор, – здаеться менi, що наших друзiв переформату вали.
– Це… Що, словом, того… зробили з ними? – запитав iз-за Наталчиного плеча спантеличений Славко.
– Переформатували. Цей самий промiнь – дуже потужний програмний продукт. Пiсля того, як цiею програмою обробили ваших друзiв, вони зовнiшньо не змiнилися, але насправдi стали власними антиподами.
– Як це? – не зрозумiла Наталя.
– Ось поглянь, – почав пояснювати Великий Процесор, – якщо взяти iнформацiю на магнiтних носiях, то вся вона, якщо дiстатися до самого початку, записана за допомогою нулiв та одиничок. Вiрно?
Про двоiчний код Наталя знала й пiдтвердила це кивком. Славковi, який стрепенувся позаду, кинула через плече:
– Зачекай, потiм поясню…
– Так ось, – провадив Великий Процесор, – за допомогою цiеi програми, якщо казати просто, вашим друзям нулики та одинички помiняли мiсцями. iх переформатували. Тепер зрозумiло?
– І що ж тепер буде? – перелякано запитала Наталка.
– Що буде? А ти не зрозумiла? Якщо ранiше вони були добрi, то тепер будуть злi. Якщо були щедрi, то стануть жадiбними. Якщо були вiрними друзями, то зараз вони – пiдлi зрадники. Вони стали антиподами самих себе, ось що з ними сталося. Але головне не в тому.
– А в чому ж? – крiзь сльози прошепотiла Наталя.
– А головне в тому, що я не знаю, як повернути iх у вихiдний формат, – з жалем промовив Великий Процесор, – побоююсь, що такоi програми не iснуе в природi взагалi.
– Як? – iз неприхованим жахом запитала Інформа з-за батькiвського плеча. – І ти, Хазяiн та Володар, нiчого не можеш зробити?
– Бачиш, доню, програма може бути написана такими кодами чи так закрита паролем, що нiхто в свiтi розгадати не зможе. І якщо цей код чи пароль не дiзнатися, нiхто iнший, навiть генiальний програмiст нiколи не запустить програму, щоб повернути наших друзiв у вихiдний формат. Ось така правда.
– І хто ж це зробив?
– Я не знаю. Зважаючи на те, що розповiла Шаната, це якийсь надпотужний вiрус, i вiн за щось помстився. Але iнформацii замало, тому я не можу здогадатися, хто цей грiзний месник.
– Це… Ну… Вiн ще назвав мене головним героем! – нi сiло нi впало ляпнув Славко.
Роздiл 6
Веселий барон Асiст
Веселий барон Асiст знав геть усе. Вiн навiть знав те, про що багато хто не знав, що таке взагалi можна знати. Барон напiвлежав у глибокому зручному крiслi бiля камiна, якого не було розтоплено, та лузав добре пiдсмажене насiння, охайно складуючи лушпайки у велику бiлу миску з надщербленою емаллю. Звичайний барон не займався б такою принизливою справою, як лузання насiння, але барон був особливий, це був веселий барон, а таке прiзвисько зобов'язувало до чогось такого, що викликало б усмiшку. Сьогоднi вiн обрав саме лузання. Вчора, наприклад, барон пiвдня катався на маленькому самокатi веселим палацом, лякаючи раптовими зойками своiх до всього вже звиклих слуг. Самокат було добре змащено, тому котився вiн абсолютно нечутно. Барон пiд'iжджав до котрогось старого слуги ззаду й раптом горлав йому на вухо яку-небудь веселу нiсенiтницю на кшталт:
– Дiду! Живи у повному вiдривi!
І з реготом мчав геть на своему безшумному самокатi, залишаючи слугу з серцевим нападом де-небудь у п'ятому коридорi третього поверху лiвого крила, звiдки до сонячного свiтла треба було йти не менш, як пiвгодини. Алеi парку, насадженого бiля палацу, були поплутанi так, що п'ятдесят метрiв, якi вiддiляли вхiд до маетку вiд дверей самого палацу, можна було долати години зо двi, та й то якщо прислуга допомогла б. А бували такi вiдвiдувачi, що й не долали цiеi невеличкоi вiдстанi, а сiдали просто на землю та кволими вiд спраги й голоду голосами пiсля кiлька добових блукань благали про допомогу. На такi крики веселун-барон вискакував, нiби чортик iз табакерки, поправляв окуляри без скелець, зробленi з простого блискучого дроту, розкланювався глибокими поклонами, а то й вшановував гостей добре вiдпрацьованим жiночим реверансом та запитував серйозним i ввiчливим тоном:
– Чого бажаете?
І коли переляканий та змарнiлий вiдвiдувач просив тiльки одного – вказати шлях до входу в палац, а чи виходу з маетку, веселий барон починав довго та з подробицями розповiдати, де розташовано спальню, зi смаком розписував, що сьогоднi подаватимуть на обiд, де тут iдальня та наскiльки холодний сiк сьогоднi стоятиме на столi. Коли вiдвiдувача допiкало до живого, барон, несамовито регочучи, зникав, розчинявся в чистому, прозорому повiтрi.
Барон узяв у долоню трохи насiння i iз завидною швидкiстю продовжив свою веселу та захопливу справу.
– Пане бароне, до ущелини наближаються двое невiдомих.
– Це добре, – посмiхнувся веселий барон, – бо останнiм часом життя стало нудьгуватим. Дайте-но менi глянути, кого до нас занесло?
На великiй, ретельно пофарбованiй стiнi, яка час вiд часу виконувала роль екрана, з'явився малюнок. Це запрацював мультимедiйний проектор. На малюнку барон побачив двох воякiв, iз голови до п'ят обвiшаних зброею.
– Так, так, так, – розвеселився барон Асiст, – та на мене, здаеться, вiйною пiйшли? Оце здорово! Оце класно! Ми не воювали цiлих два тижнi! Так же з нудьги загнутися можна! Агов, хто е? – загорлав Асiст у бiк дверей, знаючи, що за дверима обов'язково мусять чергувати слуги. – Моi лицарськi обладунки та списа! І ще щось… Треба кричати ще про щось… Отакоi… З пам'ятi випало! Як хвороба зветься, сто стусанiв iй у печiнку, знаю – склероз, а ось що з пам'ятi випало… Ага! Коняку! Авжеж, коняку! Агов, йолопи! Обладунки, списа та пiвцарства за коняку! Я iду на вiйну!
Миттево палацом забiгали слуги. Двое несли величезного списа, який нiяк не могли затягти до зали. Звичайно, коли тягти списа гострим чи тупим кiнцем уперед, нема нiчого за простiшого, але, якщо намагатися впхати його до зали впоперек дверей, тодi, поза сумнiвом, доведеться добряче попрацювати. Ще з десяток слуг шукали бароновi обладунки, що були доволi непростi. По-перше, iх не було видно, а спробуйте знайти невидиму рiч, а по-друге, – барон був вельми неохайним, щиро кажучи, страшенним нечепурою. Коли вiн повернувся з останньоi вiйни, то роздягся та покинув своi невидимi обладунки просто бiля входу, пiд вiшаком. Кiлька разiв власнонiж спiткнувся об них i в нападi роздратування кудись закинув. А ось куди, природно, забув. І зараз безлiч слуг сновигали палацом, розшукуючи цi залiзяки, просто мрiючи спiткнутися об них. Кiрасу, ту частину, яка захищае груди й спину, знайшли швидше за все. Ця частина обладункiв була найбiльша, тому спiткнулися об неi доволi швидко. А ось усiлякi нарукавники, накладки, металевi рукавички та iнший дрiб'язок шукали довго. Останнiм знайшли шолома, за котрого зачепився скороход на iм'я Таб. Свого часу барон-веселун буцнув по шоломi, як по футбольному м'ячi, й той залетiв невiдомо куди та лежав там, у невiдомому «кудi» доти, поки на нього не наступив Таб.
– Знайшов! – радiсно заволав вiн, однiею рукою потираючи лоба, а iншою ляскаючи долонями по пiдлозi, намагаючись намацати той клятий шолом, об котрий тiльки-но спiткнувся.
– Ви всi бовдури! – ляпав язиком Асiст, i далi сиплючи лушпиння в миску. – Чого ж було не дати лад зброi вiддразу пiсля мого повернення з останньоi вiйни? До всього мушу докладати власних рук… А коня? Коня осiдлали? Де мiй бойовий товариш?
До зали вкотили коня. Це був високий жеребець, буланий, iз золотавим вiдливом. Рот у нього був роззявлений, начебто жеребець оглушливо iржав, одна нога була трохи пiднята, а заднi широко розставленi. Коня скопiювали з пам'ятника якомусь королевi.
– Механiку! – щосили загорлав Асiст.
– Я осьдечки, ваша мосць…
– Колеса коневi змастили? Останнього разу лiве задне рипiло, хоч вуха затикай! Бензину повний бак залийте! Усе треба самому контролювати! Ага, й ще: глушника перевiрте, десь дiра, гримотить, наче дiрява каструля…
