скачать книгу бесплатно
Роздiл 13
Game over!
Рикпет прокинувся рано. Починати задумане найкраще було вранцi. У цей час заекранникiв турбували дуже рiдко. Напевно, у таку годину на комп'ютерах грали мало.
Насамперед Рикпет пiшов до Шанати. Вiн навiть не встиг торкнути ii за плече, як дiвчинка розплющила очi.
– Доброго ранку, Рику!
– Сподiваюся, Шано. Вiзьми це й прив'яжи до пiдошов черевикiв.
Рикпет поклав iй на ковдру два нерiвно вiдрiзанi шматки гумового килимка з душовоi.
– Навiщо?
– Це вбереже тебе вiд ударiв електробатога.
– Але батiг б'е по спинi…
– Тихо!.. – хлопчина приклав палець до губiв. – Роби, що сказано.
Шаната кивнула головою. Рикпет вийшов у кiмнату й по черзi розбудив товаришiв, роздав шматки гуми. Усi, крiм Орiга, були попередженi про втечу ще з вечора. Орiга вiн розбудив останнiм i, нiчого толком не пояснивши, засунув йому в руки два шматки гуми:
– Прив'яжи до черевикiв.
– Навiщо? – запитав здивований байт.
– Заткнися i роби, що велено! Скажи спасибi Шанатi, покидьку!
– Ти чого… – спробував протестувати Орiг.
Рикпет люто блиснув очима:
– Заткнися, сказано!
Кiлька хвилин усi зосереджено сопiли, прив'язуючи шматки гуми до пiдошов важких черевикiв з кубiчними пiдборами й товстими металевими пiдкiвками.
– Зброю до бою, – скомандував Рикпет.
– Ти чого тут роз команду вався? – знову спробував протестувати Орiг.
– Шано, або заспокой його ти, або заспокою я!
Шана витягла кинджал з пiхов i розсипала на столi сiль.
– А, зараз уже однаково. Можеш говорити й так.
– Гаразд, Рику, – слухняно вiдповiла Шана. – Ми вирушаемо додому, Орiг.
– Додому? – ошелешено перепитав вiн. – Як додому? Я не хочу додому!
– Орiг, подумай! Ми повертаемося не куди-небудь, а додому! Розумiеш? Додому!
– Що ти знаеш про мiй дiм? Ти сидiла коли-небудь по два днi не iвши? Га? Чи, може, тебе татусь на п'янi очi ременем лупцював? Пряжкою? Що потiм сидiти три днi не можна? Я, може, тiльки тут жити нормально почав. Менi краще з глюками, нiж так…
– Послухай, Орiг, але ж це теж не життя, – Шаната заспокiйливо поклала руку на його плече, – а вдома… Вдома завжди е можливiсть почати спочатку. Хоч щось почати… А тут? Гра ж не вiчна. Коли вона всiм набридне або вийде з моди, ii розмагнiтять, i що тодi?
Орiг скинув руку дiвчинки зi свого плеча.
– Коли прийде «тодi», тодi й буду вирiшувати. Я залишаюсь. Вас я не викажу, але й з вами не пiду. Усе, дайте менi спокiй.
Орiг вiдв'язав шматки гуми, роздягнувся й знову влiгся, повернувшись до всiеi компанii спиною.
– Залиш його, Шано, час починати.
– Щось Голос мовчить, – Кадим здивовано покрутив головою, немов намагаючись побачити беззмiнного й невидимого сторожа.
– Напевно, це гума, – на ходу пояснював Рикпет, – гума – iзолятор, i гумовi шматки iзолюють нас вiд пiдлоги. Цими черевиками Гiрея нас наче до пiдлоги прив'язала. Бачиш, вона тут яка? Через неi, напевно, струм проходить. Тiльки дуже слабкий. А тепер ми вiд цiеi системи вiдключилися. Голос нас не чуе. Я, правда, думав тiльки про захист вiд батога, але вийшло набагато краще.
Усе це Рикпет розповiдав на ходу. Дуже швидко вони пiдiйшли до важких темно-синiх дверей.
– Дивiться, – Шаната показала на стiни, по яких до покоiв Гiреi тяглися важкi пучки товстих чорних кабелiв, – ось де стоять монiтори. Якi можуть бути сумнiви?
Зовсiм несподiвано для втiкачiв дверi виявилися вiдчиненими. Мабуть, упевнена у своiй безпецi Гiрея замками не користувалася. З першого погляду було зрозумiло, що вони потрапили прямо до мети – двi стiни, якi складалися суцiль iз монiторiв, вiдкрилися iм.
У кабiнетi були ще однi дверi. Коли туди заглянули, то побачили точно такий грибок, яким користувалися глюки.
– Гляньте-но! – здивовано вигукнув Кадим. – Гiрея – звичайнiсiнький глюк!
– А-а-а… Отакоi… – здивовано протягнув Рикпет. – Хоча, в принципi, ким вона ще могла бути в Заекраннi? Тiльки глюком, але з якоюсь суперпрограмою.
– Треба грибок… це… поламати… Дроти рвонути! – запропонував Васла.
– Це дiло, – погодився Рикпет, тiльки зробити нiчого не встиг. Зелений вогник, який горiв рiвним свiтлом бiля пiдставки грибка, раптом замигав, щось клацнуло, задзижчало, грибок огорнувся блакитним туманом, i перед сторопiлими друзями немов з нiчого виникла Гiрея у свiй незмiннiй бузковiй, iз золотим паском сукнi й золотих черевичках. Навiть лиховiсна родимка над губою i та була на мiсцi.
– Це як розумiти? – розгублено сказала вона, побачивши всю компанiю в найсекретнiшiй своiй кiмнатi. І вiдразу закричала люто й вимогливо: – Бунт? Змова? Голосе!
– До монiторiв! – закричав Кадим, який зрозумiв, що в бiк екранiв Гiрея побоiться бити своею найстрашнiшою зброею – блискавками. Друзi вiдразу зайняли цю вигiдну позицiю й приготували автомати до бою.
– Я тут, панi… – почули всi розгублений голос невидимого слуги.
– Голосе, що дiеться? Ти куди дивишся, дурню?! Де твiй батiг?
– Ха-ха-ха, – зловтiшно розсмiялася Шаната, – не працюе батiжок, га?
– Кiнчай ii, Рикпете! – закричав Кадим. Усi пiдняли автомати. Зi швидкiстю блискавки Гiрея метнулася до дверей. Нiхто не встиг навiть клипнути, лише Рикпет шугонув навздогiн чергою з автомата по дверях; вiд них вiялом полетiли друзки.
– Треба закрити дверi. Тягни все до них! Будуемо барикаду. Тут нас повiк не дiстати.
Друзi почали тягати до дверей усе, що можна було потягти.
– Шаната, бiжи до монiторiв, спробуй iз заклинанням. Свiй знайди по картинцi. Кiмнату, де жила, мабуть, пам'ятаеш? – сказав Рикпет.
Бiля закритих дверей швидко виросла гора меблiв.
– Васло, залишайся поки тут. На випадок чого – лупи iх, гадiв, i клич на допомогу. Потiм тебе змiнять. Кадиме, за мною! – Рикпет розпоряджався, наче все свое життя був командиром. У його голосi не було сумнiвiв i вагань, командував вiн чiтко й жорстко, й наче само собою вийшло так, що всi його слухалися. Васла лишився бiля барикади, а Кадим i Рикпет побiгли в монiторний зал.
– Я знайшла! Знайшла! – зустрiв iх радiсний крик Шанати. – Ось мiй монiтор! У ньому моя кiмната! Я знайшла!
– Чудово! А тепер стукай по ньому кулаком i говори можливi заклинання. Як тiльки кулак провалиться в монiтор, значить, усе в порядку.
Кадим i Рикпет швидко пiшли вздовж стiнки монiторiв, кожен намагаючись знайти свiй. Першим побачив свою кiмнату Кадим.
– Ось вона, рiдненька!
– Запам'ятай монiтор i пiди змiни Васлу.
За кiлька хвилин знайшов свiй монiтор i Рикпет. Вiн одразу впiзнав шафу, частину стола i навiть роздивився зошит з математики.
– Ну, – подумав вiн, – зараз мене вже нiхто не зупинить. Я хочу додому!
У цей час iз приймальнi почулися глухi важкi удари.
– Рикпете, вони хочуть дверi вибити!
– Нехай хоч головою б'ються, тут ми iм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо дверi почнуть пiддаватися, скажеш! Хлопцi, – звернувся вiн до друзiв, – шукаемо заклинання.
Екран монiтора, у якому вiдображалася його рiдна кiмната, був на рiвнi очей. Рикпет пiдняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, якi першими спадали на думку:
– Зброя. Стукiт. Мама. Стукiт. Тато. Стукiт. Хочу додому. Стукiт. Гiрея. Стукiт. Чари. Стукiт. Гiрея дурепа. Стукiт.
Тим же займалися i його друзi.
– Що тут за чортiвня вiдбуваеться? – зненацька пролунав за iхнiми спинами чийсь голос.
Друзi обернулися. Посерединi кiмнати висiв великий екран, iз якого на них дивився якийсь дядько з бородою. Дядько був видний по пояс i зовсiм чудернацько вдягнений: голова зав'язана хусткою вузлом назад, чорний шкiряний жилет з незлiченною кiлькiстю блискучих металевих кнопок i ланцюжкiв, якi висiли в найнесподiванiших мiсцях. Жилет був розстебнутий на грудях, порослих густим чорним волоссям. На кiнчику носа, тримаючись незрозумiло на чому, висiли сонцезахиснi окуляри.
– Ну, я чекаю вiдповiдi!
– А ви, власне, хто будете? – питанням на питання вiдповiв Рикпет.
– Я – Великий Процесор! Як ти, глюк, смiеш зi мною так розмовляти?
– Який я вам глюк? І чому ви менi «тикаете»? Ми що, з вами разом свинi пасли?
– Що робили? – ошелешено перепитав Великий Процесор.
– Свинi пасли, – не зовсiм упевнено повторив Рикпет. Вiн чув якось цей вираз вiд тата й, чесно кажучи, мав досить нечiтку уяву про його значення.
– Нi, ти явно не глюк… – розгублено сказав Великий Процесор. – То хто ж ви?
– Ми всi заекранники. Гiрея затягла нас до гри, щоб ми грали на ii боцi. Але ми не глюки, ми живi люди. І хочемо додому, а для цього треба знати заклинання. Ось.
– Живi люди? У Заекраннi?! Чипсете!!!
Дiд повернувся, i заекранники встигли прочитати на його спинi зроблений блискучими заклепками напис: «Я тут головний». Напис був виконаний у формi ока, де зiницею служив займенник «Я».
– До Гiреi! Негайно!
І екран згас. Заекранники так i не зрозумiли, хто такий Чипсет i що йому доручив Великий Процесор.
Рiвномiрнi удари у дверi раптом припинилися i за дверима почулося густе, низьке ревiння.
– Волохатий дракон! – першим здогадався Кадим. Одним могутнiм ударом дракон висадив дверi, розметавши по кiмнатi ретельно складену й, як вважали заекранники, цiлком надiйну барикаду.
– Ну, ось i геймовер… – згаслим голосом сказав Васла.
– Фiгушки! – пробурмотiла Шаната, приклавши щоку до приклада. Клацнув самотнiй пострiл, i в правому вусi дракона з'явилася друга дiрочка. Програма зависла. Як i вперше, дракон, перелякано нявкаючи, спробував сховатися. Вiн стрибнув пiд стiл чарiвницi, який, звичайно, розлетiвся на шматки. Довгий хвiст зметнувся в повiтрi й кiнчик, який закiнчувався невеликою пiкою з кiстки, зiгнувся в бiк екранiв.
– А-а-а!!! – закричав Рикпет, злякавшись, що дракон розiб'е монiтори й повернення друзiв у iхнiй свiт стане неможливим. Кiстяна пiка стрiмко наближалася до стiни з монiторiв. Але вона не розбила екран, вона поринула в нього!
– Геймовер! Геймовер! – закричав Кадим. – Заклинання! Це заклинання!
Усi кинулися до своiх екранiв. Програма швидко перезавантажувалася, i залишилися лiченi секунди до перетворення переляканого кота на смертельно небезпечного нещадного волохатого дракона.
– Шано, я знайду тебе в Киевi!
– Шукай на Подолi! Сотий лiцей! – i Шана, на льоту крикнувши заклинання, зникла в монiторi.
Пролетiвши крiзь монiтор, Рикпет трiснувся головою об шафу. В очах потемнiшало. Але вiн був дома! Ура! Вiн був дома! Пiднявся на ноги й оглянув кiмнату. Хтось торкнув його за ноги. Рикпет, тобто уже Петрик, зреагував, з розвороту вдаривши ногою цього когось у м'яке черево. Цей «хтось» виявився його улюбленицею кицькою Ксюхою. Кицька, скривджено нявкаючи, полетiла пiд лiжко.
– Лазять тут глюки… Ой!.. Ксюхо! Ксюнечко…
Петрик засопiв, полiз пiд лiжко й витяг за ногу перелякану кицьку. Вiн пригорнув ii до себе й гладив, гладив, заспокоюючи й цiлуючи в холодний вологий нiс. Кицька пiдняла притиснутi з переляку вуха, i на одному Петрик побачив двi невеликi дiрочки.
– Волохатий дракон? То це ти була волохатим драконом? Отакоi…
Так закiнчилася ця зовсiм неймовiрна iсторiя, яка почалася з того, що Петрик не послухався мами. Але чи закiнчилася? Десь там, у Заекраннi, залишився Орiг. Почав розбиратися з Гiреею Великий Процесор, вiдрядивши до неi свого помiчника Чипсета, а найголовнiше – кiлькiсть гравцiв у краiнi Гiреi не зменшуеться, а значить, у неi залишаеться можливiсть затягувати до себе все нових i нових заекранникiв.
Частина 2
Операцiя «Порятунок»
Роздiл 1
Незрозумiлi сигнали
– Петрику, прокинься! – мама смикнула Петрика за руку.
