скачать книгу бесплатно
– Мабуть… Його нема, але я ж е! І я в нього стрiляв! І поцiлив! Стрiляв, розумiеш?
– Вiн сам винен! Чого вiн сюди припхався? Мiсто будував би – нiхто б у нього не стрiляв! Ти ж його сюди не кликав? А взагалi, нiчого з ним не буде. Зараз вiн знову сюди прителiпаеться…
Десь в iншому примiщеннi пролунала люта стрiлянина й вибухи двох гранат.
– Чуеш? Знову приперся! Глюкiв лупить! Гайда, подивимося.
Обережно пiдiйшли до прочинених ворiт i заглянули в сусiдне примiщення. Це був просторий зал з величезним, на всю стiну, темним вiкном. У зал виходило п'ятеро дверей. Через единi вiдкритi долiтали звуки близьких автоматних черг.
Не встигли вони зробити й двох крокiв, як з вiдчинених дверей вискочив одягнений в чорне гравець. Кадим не розгубився й вихопив кинджал…
Пiд стелею великими жовтими лiтерами спалахнув напис: «GAME OVER». Рикпет отямився вже в польотi. Уперше гра здалася зовсiм не такою цiкавою, як ранiше, i йому страшенно захотiлося додому. Вiн бiльше не хотiв бути синiм воiном злоi чарiвницi Гiреi. Його не тiшили гарнi обладунки, справжнiй автомат, гранати й кинджал. Вiн дуже захотiв стати знову… Рикпет iз жахом зрозумiв, що вiн забув, як звали його в минулому життi!
– Хто я?… Як мене звали? Звiдки я?…
Вiдповiдi не було.
Роздiл 4
А в цей час…
У той час, коли Рикпет повертався до замку пiсля першоi гри, Гiрея радилася зi своiм вiрним слугою Голосом. Гiрея у своiй незмiннiй бузковiй сукнi нервово ходила кабiнетом. Що робив Голос – незрозумiло, бо тiла в нього не було. Кабiнет чарiвницi був величезний. Двi стiни повнiстю заставленi монiторами. Монiтори, якi стояли вздовж короткоi стiни, працювали. На екранах виднiлися чиiсь кiмнати: то частина письмового стола, то шафа чи лiжко, десь частина вiкна, наче монiтори служили вiконцями в реальне життя. Монiтори, що стояли вздовж довгоi стiни, були або вимкненi, або показували обличчя гравцiв, якi борються з синiми воiнами.
– Ти розумiеш, Голосе, що сьогоднi ми здобули тiльки одного заекранника? Та й той зовсiм малий! Вiн iще в грi не побував, а вже носом захлюпав i до мами попросився!
– Якщо менi буде дозволено сказати, моя володарко, я бачив його пiд час першоi гри. Повiрте, з нього вийде прекрасний воiн. Вiн зняв гравця просто з-пiд даху першою ж чергою. Це виходить далеко не в кожного.
– Невже? Ну що ж, чудово. Але пам'ятай: нам треба якнайбiльше заекранникiв. Шукайте по всiх комп'ютерах, за всiма адресами… Бо глюки нi до чого не придатнi. Палити, куди бачиш, – ось i все, що вони вмiють.
– Я не зовсiм розумiю, моя володарко, навiщо нам так багато заекранникiв? Із глюками куди простiше… А цих треба годувати, напувати, нiчлiг iм органiзовувати, стежити постiйно…
– Це ж так просто… просто… просто… Ми живемо, поки в нашу гру грають. Це, я сподiваюся, зрозумiло? Коли вона стане нецiкавою, гравець ii розмагнiтить. Якщо один – не бiда, але якщо всi – ми зникнемо. Чим бiльше гравцiв, тим я могутнiша! У нашiй грi п'ять рiвнiв, i до кiнця поки нiхто не дiйшов. Чому? Бо за нас грають не глюки, а заекранники! Вони вмiють грати! І будуть грати! Бо вони це люблять! Зрозумiв тепер?
– Але ж затягувати сюди заекранникiв незаконно. Я навiть боюся подумати, що буде, коли про це довiдаеться Великий Процесор! Це ж стовiдсоткове розмагнiчування!
– Мовчи, Голосе, мовчи… Якщо ми не будемо затягувати сюди заекранникiв, нас розмагнiтять iще швидше. Дивися! – Гiрея змахнула рукою, i в повiтрi завис величезний екран. – Ми сьогоднi зiграли майже тисячу iгор, а мiсяць тому не дотягували й до трьохсот. Хто з чарiвникiв, якi живуть пiд владою Великого Процесора, так швидко розширюе своi володiння? Мовчиш? Отож! А все завдяки заекранникам. А iз заекранниками можна й самого Великого Процесора… Ну, про це тобi знати зарано.
Вона замовкла й пiдiйшла до одного з екранiв, розташованих праворуч вiд вiкна.
– Ага… Схоже, цей уже дозрiв…
На екранi було видно обличчя хлопчика рокiв п'ятнадцяти, який захоплено бився з синiми воiнами. Вiн упевнено йшов третiм рiвнем, але ось обличчя його скривилося. Вiдразу на екранi з'явилася його мама. Слiв чути не було, але коли мама показала на годинник, стало зрозумiло, що гравцевi це зовсiм не сподобалося. Як тiльки мама вийшла, Гiрея пiдiйшла до екрана:
– Що, не дають дограти? Шкода… Може, пiдеш до нас? У нас весело й завжди всi грають. Ну, пiдеш? До нас у гру пiдеш?
Гiрея занурила руку в екран. Кабiнет одразу зник, перетворився на знайоме узлiсся, поруч височiла стiна з монiторiв до самого обрiю. Далi вiдбулося те саме, що трохи ранiше трапилося з Петриком.
Роздiл 5
Несподiване вiдкриття
Як довго вiн був у Заекраннi, Рикпет не знав. Може, день, може, мiсяць, а може, й цiлий рiк. Вiдчуття часу якось зiтерлося. Усе було страшенно одноманiтним: полiт, гра, короткий вiдпочинок, знову полiт, гра – i так нескiнченно. Рикпет давно вивчив усi звички й хитрощi гравцiв. Рiзниця тiльки в тому, що хтось досвiдченiший, тому дiе швидше й рiшучiше, а iнший – новачок, i такому геймовер зробити можна за три секунди. Дуже допомагало Рикпету й знання всiх кiмнат i комiрок вiд першого до третього рiвня; вище нi йому, нi його новим друзям бувати поки не доводилося. А подружився вiн з Кадимом i ще з трьома заекранниками, якi жили в кiмнатi ТІ 107. Хлопцiв звали Васлою та Орiгом, а дiвчинку Шанатою, вона жила тут же, за перегородкою. Струнка, середнього зросту, з довгим блискучим темно-русявим волоссям. Сiрi очi завжди спокiйнi й уважнi. Шана не була щебетухою, нiколи не плакалася й нi на кого не скаржилася, i це Рикпету дуже подобалося. Вона потрапила до Заекрання невдовзi пiсля Рикпета, i вiн допомагав iй у першiй грi. Шаната швидко освоiлася й грала не гiрше за хлопчакiв. Кадим був повною протилежнiстю Шанатi. Веселий поспiшайло, який нiколи не сумував i завжди й скрiзь устигав. Вiн любив пожартувати й посмiятися. Васла був трохи повненький хлопчик, не дуже говiркий, але спокiйний i впертий. Кадим постiйно жартував над його «еканням» i «нуканням», але не образливо, а так, по-дружньому. Орiг був найбiльш потайний серед усiх заекранникiв. Вiн завжди говорив одне, думав iнше, а робив трете. Рикпету це не подобалося, i вiн намагався з ним не дуже водитися.
Сьогоднi Рикпета викликали тричi. Вiн щойно повернувся пiсля третьоi гри, на другому рiвнi спритно й швидко зробивши гравцевi геймовер, але не встиг присiсти на лiжко, як почув Голос:
– Рикпете, до бою!
За кiлька хвилин заекранник був викинутий iз труби вiдеокарти просто на середину величезного чи то складу, чи то занедбаного цеху. Залишившись вiдкритим з усiх бокiв, Рикпет не розгубився. Короткими зигзагами вiн кинувся до стiни й упав за якийсь ящик. Кiлька разiв запiзнiло свиснули кулi.
«Де ж ти сховався? Дивися, крутий який! Ну, нiчого… Не ти перший, не ти останнiй!»
Знявши шолом, одягнув його на ступню. Добре, що ящик був невеликий. Витягнувшись щосили, Рикпет iз-за одного боку ящика змiг трохи висунути шолом, а з iншого боку виглянути й засiкти стрiльця. Хитрiсть вийшла. Рикпет побачив спалахи пострiлiв у темному отворi дверей. Тодi вiн пiдняв автомат та ввiгнав туди цiлу чергу.
– Отак-то, пустунчику! Це тобi не глюкiв валити!
Вiн навiть не помiтив, що таке життя стало йому подобатися. Це вiдбулося якось дуже швидко, буквально за кiлька iгор. Йому подобалася й надiйна вага автомата, i те, що вiн хитрiший за гравцiв, i те, що вiн завжди вигравав. Вiн подобався сам собi як бравий синiй воiн-заекранник, якому нiчого й нiкого боятися. Скiльки разiв вiн уже зiштовхувався з гравцями i завжди iх перемагав. Це тiшило самолюбство. Але час iшов, i до цього почуття вiн звик.
«I правда, – думав вiн, – яка ж це гра? День i нiч, хочеш – не хочеш, а йди й возися з цими дурнями. Це вже зовсiм на гру не схоже. А за роботу повиннi зарплату платити… Дурiсть якась виходить! Гра не гра, робота не робота…»
Якось Рикпет пiшов проводжати Гiрею, яка заходила до кiмнати ТІ 107. По дорозi чарiвниця ласкаво усмiхалася, розпитувала, як йому живеться, чи добре годують, чим займаеться у вiльний час. На всi цi питання Рикпет вiдповiдав охоче. Чесно кажучи, йому навiть сподобалося, що Гiреi це цiкаво.
– Що ти пам'ятаеш про Макса? – раптом запитала вона.
– Про Макса? – здивовано перепитав Рикпет. – Нiчого…
– А про Валю?
– А хто це?
– Так-так… – незрозумiло, але задоволено вiдповiла Гiрея й усмiхаючись поплескала Рикпета по щоцi.
Запитання про Макса й Валю викликали в Рикпета незрозумiлий смуток. Десь вiн чув цi iмена. Але де? Як не намагався Рикпет, але згадати не змiг.
За розмовою вони зайшли у святая святих замку, у ту частину, де жила Гiрея й був ii кабiнет.
– Можеш iти у свою кiмнату, Рикпете.
Наступного дня Гiрея присвоiла йому нове звання. Тепер вiн уже був байт Рикпет i командував вiсьмома воiнами-бiтами, але це не дуже тiшило й нiчого не змiнило в його життi.
Гра тривала. Рикпет ускочив у коридор, звiдки його обстрiляв гравець, i швидко пiшов, уважно оглядаючись. Схоже, цього разу трапився твердий горiшок. Гравець умiло сховався в темрявi вiдчинених дверей. Спробуй його помiтити зi свiтлого залу! У гарячцi перших секунд бою Рикпет не вiдразу зрозумiв, що вiн знаходиться в незнайомому примiщеннi.
«Ого! – вигукнув вiн подумки. – Це що ж, я на четвертому рiвнi?»
За весь час нiхто iз заекранникiв не пiднiмався вище третього.
Рикпет обережно прочинив першi дверi. Погано освiтленi сходи вели кудись униз. Визираючи з-за поруччя, вiн потихеньку почав спускатися. Без пригод дiстався до наступного поверху, вiдкрив дверi й зайшов у квадратний зал. Трое дверей. У якi зайти? Де шукати гравця? Уважно прислухався бiля кожних. Тиша. Обережно прочинив лiвi, визирнув. Невелика кiмната безладно заставлена меблями. Нiкого. З тими ж засторогами й таким же результатом заглянув у другi дверi. Вiн пiдiйшов уже до третiх, коли через вiдкритi вхiднi дверi почув на сходах чиiсь легкi кроки. Рикпет навшпиньках перебiг зал, заскочив у кiмнату, яку оглядав першою. Залишивши за собою напiввiдчиненi дверi, подумав: «Нехай вважае, що кiмната порожня, та й менi стежити за ним буде легше».
Кроки затихли. «Озираеться», – зрозумiв Рикпет. Вiн сидiв навпочiпки, спрямувавши на вiдчиненi дверi автомат. Заглянув би зараз гравець у цю кiмнату, шансiв виграти у нього практично не було б. Але гравець вiдкрив протилежнi дверi.
– А-а-ах! – почув Рикпет. Потягло димом i жаром. Рикпет обережно виглянув. Те, що вiн побачив, збентежило його, щоправда, усього на одну мить. У правiй вiд входу кiмнатi виднiлася велика кудлата голова дракона.
«Ось воно що! Штучки четвертого рiвня!»
Рикпет вискочив на сходи й, беззвучно стрибаючи через сходинки, спустився на поверх нижче. Вiдчинив дверi й вiдразу зачинив. У залi були динозаври. Трохи вищi за людський зрiст, з довгими крокодилячими мордами, вони стояли на могутнiх заднiх лапах i насторожено оглядалися. Рикпет навiть пам'ятав назву: цi… якiх… велоцераптори, чи що… Одназ цих тварюк повернула морду до нього. У цей час просто зi стелi в зал посипалися глюки, штук п'ятнадцять, не менше, але звiрюки нiякоi уваги на них не звернули, зате в його бiк повернула морду ще одна тварина. Глюки, безцеремонно розштовхуючи динозаврiв, зникли за дверима, i звiдти вiдразу почулася стрiлянина. Динозаври рвонули до сусiдньоi кiмнати. З-поза дверей з'явилася голова дракона й дихнула струменем вогню по збiговиську велоцерапторiв. Рикпет кинув гранату, вона пiдкотилася просто пiд лапи дракона й рвонула. Дракон заревiв, немов сирена полярного атомохода. У Рикпета заклало вуха. І раптом усе зупинилося, немов у стоп-кадрi. Дверi зачинилися, ревiння дракона затихло. Динозаври, язики вогню – усе завмерло. Рикпет обережно зайшов до залу. Хотiв вiдкрити дверi, за якими точився бiй глюкiв iз гравцем, але тi не пiддалися. Тодi вiн обережно зайшов до величезноi кiмнати, де, як на малюнку, застигли велоцераптори. Вони вже почали свiтлiшати.
«Я бахнув дракона! А той спалив динозаврiв… Збiй програми… Та вона просто зависла! – здогадався Рикпет. – Нiчого собi! Це цiкаво. Виходить, якщо я зроблю щось, не передбачене програмою, вона зависне. Дуже цiкаво…»
Усе зникло. Залишилося просто бiле свiтло. Нарештi знову стали проступати стiни, пiдлога, стеля.
«Цiкаво… Хто в комп'ютерi головний? Процесор?» – згадав Рикпет мудроване слово. Хтось йому розповiдав, як влаштований i працюе комп'ютер. Хтось дуже близький i рiдний. Хто ж? Рикпет вiдчув, що це дуже важливо: згадати. Поки програма перезавантажувалася, поки вiн вийшов з-пiд контролю Гiреi, вiн просто зобов'язаний згадати! Хто?! Ну хто ж? Вiн навiть почув знайомий до слiз голос. Тато – ось хто! І звуть його Максим, Макс! І називала його так мама, а маму звуть Валя! Імена, якi вiн згадав, немов зруйнували стiну, якою Гiрея так старанно вiдгородила вiд теперiшнього Рикпета його колишне життя. Вiн згадав усе: i те, що його звуть Петро, i те, що мама називала його Петриком, i саму маму, i ту годинку, яку вiн зiбрався посидiти тайкома вiд мами за грою, i обман Гiреi. Усе!
«Що ж я тут роблю? Скiльки я тут? Як там мама? І тато? Як менi звiдси вибратися?»
Програма перезавантажилася. Сила пiдхопила Рикпета й понесла в замок. Але це був уже не Рикпет. Це був уже Петрик в обладунках синього воiна.
Роздiл 6
Нарада друзiв
Коли Рикпет зайшов до кiмнати Т1107, з ii мешканцiв на мiсцi була тiльки Шаната. Вона сидiла за столом i мляво длубалася виделкою в тарiлцi з кашею й чимось м'ясним.
– Привiт, Шано! Як справи!
– Та якi справи… Сiдай обiдати.
– Ага, сiдаю.
Однак замiсть обiду Рикпет узяв сiльничку й акуратно висипав сiль на стiл. Розрiвняв ii рiвним тонким шаром i вiстрям кинджала написав на солi, як на паперi:
– Ти хто?
– Я? Шаната.
– А до Шанати? – знову написав Рикпет.
– Як це – до Шанати? – написала вона по солi вiдповiдь.
– Я згадав сьогоднi, що мое справжне iм'я Петрик, Петро. А ти хто?
Оскiльки все це писалося на солi, пiсля чого сiль знову вирiвнювалася, то написання цiеi фрази зайняло кiлька хвилин.
– Не знаю… Не пам'ятаю…
– Щось тут не так, – продовжив Рикпет, – якщо я Петрик, значить ти Наташа. Це iм'я тобi нi про що не говорить?
– Наче щось знайоме… Наташа… Ната… Тата… Хтось мене називав Татою, тiльки хто?
Вiдчинилися дверi й до кiмнати зайшов Кадим. Поставивши на пiдставку бiля свого лiжка автомат, вiн пiдiйшов до стола.
– Їсти хочеться, сил немае! Подати менi смаженого слона, на менше я не згоден! Ну, як сьогоднi? Накидали гравцям за воркоташки?
– Я сьогоднi був на четвертому рiвнi, – вiдповiв йому Рикпет. – Вибач, Шано, не сказав вiдразу. Забув якось, – i вiн багатозначно кивнув на розсипану сiль.
– Невже? – Кадим i Шаната присунулися до Рикпета з зацiкавленими обличчями. – Ну, i що там?
– Третiй рiвень проти четвертого не тягне, точно вам кажу. Кiмнат куди бiльше, мiсця такi хитрi е, тiльки тримайся! Ледь позiхнеш – i пропав! Драконище такий волохатий, гравця в секунду, як шашлик, присмажив, слово честi, не брешу! Драконище цей, кудломордий i кудлоногий, iз динозаврiв в один момент курку-гриль зробив. Може, ще якi приколи е, але бiльше я нiчого не встиг узнати.
– Не зрозумiв… Динозаврiв присмажив? А iх чому? – здивовано запитав Кадим.
– Це ти в мене запитуеш? Звiдки менi знати? Спалив, i все тут! – i Рикпет дописав на солi: «Пiсля цього програма зависла, i я згадав, хто я».
До кiмнати зайшли Васла й Орiг.
– Агов, хлопцi! Ідiть сюди! Рикпет сьогоднi був на четвертому рiвнi.
– Та ну? – здивувався Орiг. – Хто ж iз гравцiв туди дiстався?
– Я не знаю, хто дiстався, але е новини. Там живуть динозаври й незрозумiлий волохатий дракон, який iз динозаврiв шашлики робить.
І Рикпет ще раз розповiв усю iсторiю з зависанням програми, про те, що вiн згадав свое справжне iм'я i як потрапив до Заекрання.
– Нехай кожен обмiркуе цю новину, – запропонувала Шаната, багатозначно показавши рукою на розсипану сiль, але вголос продовжила: – Четвертий рiвень – це для нас нове випробування. Якщо це трапилося раз, то трапиться i вдруге. Ми маемо бути готовi до цього й знати, – Шаната знову махнула в бiк розсипаноi солi, – що нам робити.
Усi сiли вечеряти. Звичайно, коли щастило зiбратися разом, вони були гомiнливi й веселi, але сьогоднi веселощi якось не виходили. Кожен обмiрковував розповiдь Рикпета. Першим подав голос Кадим:
– Треба згадати, як ми починали служити Гiреi. А для цього треба повторити досвiд Рикпета – зупинити стрiчку. Ну, i дiзнатися, як це виходить.
Усi зрозумiли, що Кадим пропонуе пiдвiсити програму, щоб згадати, хто ж вони.
– Я думав про це, – сказав Рикпет, – стрiчка могла зупинитися, якщо глюки перебили глюкiв, тобто дракон – динозаврiв. Це точно програмою не передбачено. Але могло трапитися й по-iншому: заекранник напав на заекранника.
– А хiба там був iнший заекранник? – запитала Шана.
– А дракон? – спокiйно вiдповiв Рикпет. – Дверi зачинилися, i я не бачив, зник вiн чи нi, коли стрiчка зупинилася. Раз Гiрея нас перетворила на воiнiв, то що iй варто кого-небудь перетворити на дракона?
– Загалом так, – пiдбила пiдсумок Шаната, – нехай кожен спробуе зупинити стрiчку у своiй грi.
– Рикпет, Шаната, до бою!
– Ого! Вiдразу двох!
– Напевно, знову мiцний горiшок! Ну, що ж, Шано, гайда, покажемо йому, де раки зимують!
Роздiл 7
Знову на четвертому рiвнi
Вони вилетiли з труби вiдеокарти просто в центрi величезного залу, того самого, з якого починав попередню гру Рикпет.
