скачать книгу бесплатно
Game over!
Олександр Юрiйович Есаулов
Game over! #1Дитячiй свiт
Чому Петрик перетворюеться на Рикпета? Хто такi Великий Процесор та Гiрея? Як вирватися iз Заекрання? Адже потрапити туди легко, а от повернутися додому, як виявилося, дуже i дуже непросто! І що робити, коли друзi iз Заекрання просять про допомогу? Багато питань ставить перед друзями ця дивовижна дружба, i бажають вони цього чи нi, а вiдповiдати на них потрiбно негайно. От й спробуй iм допомогти у цьому…
Олександр Есаулов
Game over!
Автор висловлюе велику подяку дiтям, якi вiдпочивали в Киiвському дитячому санаторii «Орлятко» ум. Ворзель Киiвськоi областi, за надану допомогу при написаннi цiеi книжки
Частина 1
У грi на боцi Гiреi
Роздiл 1
Знайомство,
або що бувае, коли не слухаеш маму
Петриковi дванадцять рокiв. Це не так уже й мало, якщо розiбратися. У дванадцять рокiв люди багато чого вмiють. Бiгати, стрибати, ганяти м'яча, говорити «добридень», «не хочу!», i взагалi… Усiх умiнь не перелiчиш. А ще Петрик умiв грати на комп'ютерi. Правда, вiн добре знав тiльки одну гру. Власне, включити комп'ютер нескладно, але розiбратися в грi, яку клавiшу й коли натискати, – тут довелося пововтузитися. Ще складнiше вмовити маму дозволити пограти. Мама до цього ставиться дуже строго й бiльше години за монiтором сидiти не дозволяе. А так хочеться! Ось i сьогоднi, вiдiгравши дозволену мамою годину, Петрик сiв за уроки. Математика вперто не лiзла в голову. Ну справдi, яка може бути математика, якщо бачиш на чорному екранi неймовiрнi пригоди в краiнi злоi чарiвницi Гiреi? Одягнена вона в бузкову сукню з туго затягнутим золотим паском i в такi ж золотi черевички. У неi великi зеленi очi й пишне чорне волосся. Ну й, звичайно, лиховiсна чорна родимка над губою. Яка зла чарiвниця не мае такоi родимки? Словом, у Гiреi на екранi мала вигляд був просто пречудовий.
Петрик боровся iз собою скiльки мiг, а коли його сили в цiй, наперед нерiвнiй, боротьбi, закiнчилися, важко зiтхнув, закрив зошит i пересiв за комп'ютер.
Хтось м'яко потерся об його ногу.
– Ксюша! – Петрик ласкаво погладив сiру пухнасту кицьку, яку i вiн, i тато Макс дуже любили. Мама ii теж любила, але не дуже, бо iй доводилося збирати всюди котячу шерсть, мiняти пiсок, пiклуватися про корм, словом, доглядати за Ксюшею, а та вiдповiдала особливою вiдданiстю й нiжнiстю. До Петрика ось так полащитися вона пiдходила дуже рiдко. А сьогоднi кицька сама стрибнула до нього на колiна, муркотiла й наполегливо заглядала в очi, немовби намагалася щось сказати, вiд чогось застерегти.
«Пiвгодинки пограю, – подумав Петрик, – а потiм вiзьмуся за математику. Нiчого за пiвгодини з нею не зробиться!»
Раз! Петрик натис кнопку запуску комп'ютера. На екранi замиготiли рядки таемничих значкiв i цифр. Два! Іконки рiзних програм вишикувалися в ряди. Три! Петрик пiдвiв стрiлку курсора до потрiбноi iконки й натис клавiшу на мишцi. Але далi все пiшло не так, як звичайно. Замiсть звичного меню на екранi з'явилася… зла чарiвниця Гiрея!
– Ну що, Петрику, пограти захотiлося? А як же мамина заборона? Чи ну ii, маму? Звiдки вона довiдаеться, що ти погрався зайву годинку, правда? Іди до нас, сюди… Тут i пограемо!
– Куди сюди? – не зрозумiвши, запитав Петрик.
– У гру, – продовжувала Гiрея, – у нас тут так весело й цiкаво. Хто довiдаеться про цю зайву годинку? А урокiв зовсiм мало, еге ж? Усього двi задачки з математики… Ага… У номерi тридцять вiсiм вiдповiдь: iкс дорiвнюе дванадцяти. А в номерi сорок вiдповiдь: iкс дорiвнюе сорока п'яти.
Петрик вiдкрив щоденник. Задачки були названi правильно! Хлопчик був уражений: справжнiсiньке диво!
– А як я потiм повернуся? – запитав вiн Гiрею.
– Дуже просто! Тобi допоможе моя чарiвна сила! Ну ж бо, вирiшуй!
І Петрик, забувши, що Гiрея чарiвниця зовсiм не добра, а навпаки, дуже навiть зла, кивнув головою. Та простягнула руку просто з екрана! Петрик, який вiд подиву зовсiм не розумiв, що робить, довiрливо вклав свою долоню в ii. Спалахнуло яскраве сине свiтло, i вiн опинився по той бiк екрана!
– Ось бачиш, як усе просто. Треба тiльки захотiти. І трошки не послухатися мами. З цiеi хвилини ти – мiй воiн.
– Як це? Чому це? А якщо я не хочу? Я завжди з ними боровся.
– Не мае значення, що ми робимо завжди. Важливо, що кожен робить зараз. А зараз ти – мiй воiн. Не послухаешся… Дивись!
Гiрея махнула рукою в бiк великого дерева. З кожного пальця зi страшним гуркотом вирвалися блискавки. Дерево зламалося втому мiсцi, де вони вдарили, i спалахнуло. Одна рiч – бачити таке на екранi, а iнша – стояти поруч. Петрик злякався.
– Тiтко Гiрее! Я хочу додому, вiдправте мене назад.
– Додому?! – зареготала Гiрея. – Додому! Забудь це слово! Ти вже не Петрик. Ти мiй новий воiн, i звуть тебе Рикпет! Рикпет! Подивися на себе, Рикпете!
Перед Петриком з'явилося дзеркало. У ньому вiдображався синiй воiн, схожий на тих, яких вiн знищував десятками в кожнiй грi. Синi обладунки, автомат на шиi, важкi черевики, шолом iз прозорим забралом, на поясi кинджал i двi гранати. Синiй воiн! Петрик – синiй воiн! У це не вiрилося. Як таке могло трапитися? Що тепер робити? Як повернутися додому? Погратися, звичайно, можна, а якщо вб'ють? А що скаже потiм мама? Чи тато? Ой, про тата краще не згадувати. Якщо вiн довiдаеться, що Петрик порушив мамину заборону, тодi тримайся!.. Але як же все-таки повернутися?
– Повернутися? Ти хочеш повернутися? – вгадала його думки Гiрея й знову зареготала. – Дивися!
Чарiвниця змахнула рукою, i перед Петриком виросла стiна висотою метрiв зо п'ять. Стiна тяглася нескiнченно, до самого обрiю. Вона була зроблена з монiторiв! Деякi були вимкненi, а на деяких iшла гра.
– Бачиш, скiльки iх? Тiльки я знаю, який стоiть у тебе вдома! Тiльки я можу вiдправити тебе назад. Бо, крiм свого монiтора, треба знати ще й заклинання.
– Бачиш? – вона пiдвела Петрика до найближчого монiтора, поклала долоню йому на потилицю й легенько штовхнула. «Тук!» – неголосно цокнув об скло екрана шолом. – А тепер дивися, – Гiрея щось прошепотiла, взяла Петрика за руку. Рука вiльно пройшла крiзь скло й занурилася в екран!
– Бачиш, я спецiально це показала, щоб ти знав: без мене iз Заекрання не вибратися нiкому. Будеш добре служити – поверну додому, а iнакше… Марш у казарму, Рикпете! На тебе чекають великi подвиги! – i Гiрея зареготала, на цей раз особливо страшно та глузливо.
Страх охопив Рикпета. Невiдома сила пiдхопила й понесла над дорогою невiдомо куди. Вмить зникли й жахлива Гiрея, й узлiсся, куди потрапив Петрик, необачно подавши руку злiй чарiвницi, i стiна з монiторiв, що позбавила його останньоi надii на повернення додому.
Роздiл 2
У казармi синiх воiнiв
Полiт Рикпета тривав недовго. Було так цiкаво й незвичайно, що вiн зовсiм забув про страх. Пiсля кiлькох крутих вiражiв, якi заклав Рикпет з волi невiдомоi сили, вiн зовсiм заплутався й перестав розумiти, звiдки й куди летить. Нарештi вiн побачив високий замок iз золотим осяйним дахом. Що ближче Рикпет пiдлiтав до замку, то бiльше в повiтрi ставало воiнiв. Однi летiли до замку, iншi назустрiч. У iхньому русi вiдчувався строгий порядок. Бiльше вiн нiчого не встиг роздивитися. Сила, яка його несла, рiзко ослабла, i Рикпет стрiмко помчав униз, просто на площу перед входом до замку. Бiля самоi землi сила м'яко пiдхопила його й обережно поставила на ноги. Полiт Рикпету сподобався. «І взагалi, – думав вiн, – може, не так уже все й погано? Може, побути синiм воiном навiть цiкаво? Справжнiй автомат! Гранати й кинджал! У кого ще була така пригода?». Щось м'яко штовхнуло Рикпета в спину. Схоже, сила, яка несла його небом, не вiдпускала й на землi. З цiкавостi Рикпет вирiшив не пiдкоритися силi, поставив ноги разом, вiдмовляючись iти у вказаному напрямку. Покарання не змусило себе чекати: спочатку невiдомо вiд кого вiн одержав доброго потиличника, потiм стусана нижче спини, й, зрештою, щось гостро стьобнуло його по плечах. Якщо потиличник i стусан були швидше образливими, то по плечах ударило дуже боляче.
– Ой! – вигукнув Рикпет, потираючи вдарене мiсце. – Боляче ж!
– А ти не пручайся, глюк нещасний! – пролунав голос. – Іди, куди велено, чи ще раз одержати захотiв?
– Ти хто? – запитав приголомшений Петрик. Вiн навiть оглянувся, але нiкого не побачив.
– Я Голос, слуга Гiреi. Пiсля панi я тут головний, вiд мене, як щось не так, i батогом одержати будеш. Зрозумiв?
Бути синiм воiном, виявляеться, не так уже й приемно. Але робити було нiчого. Опустивши голову, Рикпет побрiв до входу в палац.
Величезнi, товстi й високi розкритi навстiж ворота були зробленi з темно-синього дерева. Дверний отвiр роздiлений на двi половини. Над однiею висiла табличка «Input», над другою – «Output». Цi два англiйськi слова Рикпет знав. Вони означали «Вхiд» i «Вихiд». Потiк синiх воiнiв рухався в обидва боки. Вiн вирiшив зайти до будинку пiд табличкою «Вихiд». Просто тому, що так було ближче, але вiдразу одержав потиличника. Знаючи, чим це може закiнчитися, Рикпет пiдкорився i зайшов до палацу, як усi. Усерединi палац здався йому навiть бiльшим, нiж зовнi. Неймовiрноi висоти стеля, а кiнця коридору вiн так i не побачив – такий вiн був довгий. Коридором рухалося кiлька дорiжок. Крайнi рухалися назустрiч одна однiй зi швидкiстю пiшохода, наступнi – зi швидкiстю бiгуна, третi – ще швидше. Центральнi стрiчки мчали так швидко, що Рикпет не мiг роздивитися на тих стрiчках воiнiв. Вiн обережно став на крайню стрiчку, потiм на другу й нарештi переступив на центральну. Вiд швидкостi захопило дух. За кiлька хвилин Рикпет вiдчув легке пiдштовхування. Цього разу вiн послухався, обережно перейшов зi стрiчки на стрiчку й опинився бiля високих синiх дверей, на яких висiла табличка «ТІ 107».
– Запам'ятав, бiте? Це твоя кiмната. Ти маеш бути або тут, або на завданнi, – мовив Голос.
– А чому «бiт»? – запитав Рикпет.
– Бо наймолодший воiн зветься «бiтом». Вiсiм бiтiв пiдкоряються байту. Тисяча двадцять чотири байти – це кiла, яка пiдкоряеться кiлобайту. Потiм ще е мега, гiга й тера. Усi вони пiдкоряються своiм байтам. Це величезна кiлькiсть солдатiв. Стiльки, скiльки нiколи не переб'ють дурнi гравцi, якi намагаються перемогти нашу володарку Гiрею.
– І цi всi солдати такi, як я? З iншого боку екрана?
Пiсля цього запитання Рикпет одержав удар батогом.
– Марш у казарму! Слухай Силу, корися iй i не став дурних запитань. Слава синього воiна – у слухняностi Силi, а Сила – це i е наша володарка Гiрея! Втямив чи повторити?
Це було сказано з явною погрозою. Рикпет вирiшив не ризикувати й мовчки кивнув головою.
– Отож, – пробурчав Голос.
У величезному примiщеннi казарми було всього з пiвдесятка лiжок, розставлених у далекому кутку. Поруч з лiжками стояли два столи й десяток простих табуреток. Уздовж довгоi, без вiкон, стiни чорнiли дивнi прилади. Слiдом за Рикпетом до казарми зайшло не менше десятка воiнiв. Один пiшов до лiжок, а iншi – до приладiв. Воiн пiдходив до одного з приладiв, за формою схожого на великий гриб, клав на нього руку й зникав. Його немов утягувало в цю металеву поганку. Той воiн, який не пiшов до грибкiв, важко сiв на одне з лiжок, стомлено поклав руки на колiна й уважно подивився на Рикпета.
– А-а, новенький… Ще один дурник… Як тебе звуть, бiте великоi Гiреi?
– Рикпет.
– Ага… А мене Кадим.
– Ти пробував звiдси…
– Т-с-с, – приклав палець до губiв новий знайомий, – мовчи, якщо не хочеш одержати по шиi.
Кадим пiдвiв нового знайомого до стола, розсипав рiвним шаром сiль i написав на нiй кiнчиком кинджала в три прийоми, щоразу розрiвнюючи: «Читати вони не вмiють, зайвого не говори».
– Ага, – вiдповiв Рикпет, i на знак того, що вiн зрозумiв дружне попередження, кивнув головою. – Тут можна займати будь-яке лiжко? Ти давно на цьому спиш?
– Уже й не пам'ятаю скiльки, – вiдповiв Кадим.
– А багато тут таких? Ну, як ми?
– Нi, заекранщикiв небагато, переважно глюки. Зате заекранщики – кращi бiйцi.
– Глюки – це хто?
– А ось цi… – Кадим кивнув на синiх бiйцiв, якi нескiнченною низкою пiдходили до грибкiв i зникали невiдомо куди. – Вони й не люди зовсiм, а так, ходячi картинки. Я й сам не вiдразу зрозумiв, хто вони.
Запитаеш щось, а вiн дивиться крiзь тебе, немов не бачить. Спочатку моторошно було, потiм звик. Як на завдання пошлють, iх настрiляють цiлi купи, а iм хоч би що. І лiзуть, лiзуть просто пiд кулi.
– Як – пiд кулi? – не зрозумiвши, запитав Рикпет. – І ми також пiд кулi?
– А ти як думав? Мене ось за весь час двiчi поранило, – Кадим закотив правий рукав i показав свiтлу мiтку трохи вище лiктя, – бачиш? А друга на нозi.
Ух, ти! Справжнi поранення! У Рикпета перехопило подих. Оце так!..
– А вибратися звiдси… Ой! – по спинi боляче стьобнуло батогом.
– Я ж тобi говорив!
– Рикпет, до бою! – пролунав у головi голос. Рикпет стрепенувся. Кадим теж пiдхопився.
– Тебе теж? – запитав вiн. – Добре, що для початку пiдемо разом. А я перший раз сам ходив. Тодi мене й поранило в ногу.
Усе це вiн говорив Рикпету вже на бiгу.
Роздiл 3
Перша гра
За мить новi товаришi мчали в повiтрi невiдомо куди.
– Це так гра завантажуеться! – перекрикував свист вiтру Кадим. – Зараз прилетимо, потрапимо в чийсь комп, i почнеться. Ти з автоматом знайомий? Дивися, це затвор. Один раз пересмикнеш i пали всю гру. У нас патрони нiколи не закiнчуються. У гравцiв – так, у нас – нi. Отут на автоматi оптичний прицiл стоiть, – Кадим торкнув пальцем металеву трубку, – то ти ним не користуйся. Вiн не допомагае.
– Чому не допомагае?
– Я пробував, не виходить. Треба спочатку гарненько приготуватися: пристрiляти, патрони пiдiбрати, не поспiшаючи прицiлитися, вiтер урахувати, ну i все таке iнше… Цiла наука! Пiдлiтаемо! Тримайся! Зараз вiдеокарту проходити будемо!
Хлопцi помчали якимись вузькими трубами, б'ючись то головою, то плечима. У темрявi з'явилася невелика свiтла пляма. Бац! Бац! По одному приятелi вилетiли просто на середину невеликоi кiмнати.
– Швидко! – Кадим смикнув Рикпета за рукав. – Стань за мною!
Сам Кадим став збоку вiд дверей, направивши автомат на дверний отвiр.
На пiдлогу бiля дверного отвору впала тiнь. Кадим, попереджаючи товариша, пiдняв руку. Потiм швидко присiвi викотився просто у дверi. Ду-ду-ду! – заблищали автоматнi спалахи.
Рикпет зi страхом пiдiйшов до вiдкритих дверей. Там, розтягшись на пiдлозi, лежав хтось, одягнений у чорну форму. Раптом чорна фiгура почала блiднути й за мить зникла.
– У… Зараз у гравця друге життя почнеться. На початку iх три. Щоб швидше до геимовера дiйти, треба його тричi бахнути на самому початку, тодi й додому можна.
– Який геймовер?
– Game over, кiнець гри, зрозумiв? Побiгли!
Не роздумуючи, Рикпет кинувся за Кадимом по коридору. З розгону вони влетiли в якийсь величезний свiтлий зал. Чик! Чик! Чик-чик! – засвистiли кулi, вiдбиваючи зi стiнки штукатурку. Приятелi один за одним упали за невисокою перегородкою.
– Давай я з того боку, а ти з цього! Вiн десь пiд дахом сховався. Виглянь обережно, спробуй його засiкти.
Поповзли в рiзнi боки. Рикпет обережно висунув голову й подивився нагору. Пiд стелею щось спалахнуло, як запалений сiрник, i вiдразу пролунав звук автоматноi черги.
– Ах ти ж… Граешся… У нас, iз автомата…
Вiн пiдняв свою зброю й натис на спусковий гачок.
Вогник умить згас, з-пiд даху, де нещодавно вiн спалахував, щось важко впало додолу. Рикпет широко разплющiв очi. Вiн уперше в життi стрiляв! Вiн у когось поцiлив! Очi його наповнилися слiзьми.
Кадим уважно дивився на друга.
– Гей, Рику, ти чого? Це ж глюк! Це ж гра, це ж не по-справжньому!
Глюк, котрий лежав на пiдлозi, поступово почав танути i через кiлька секунд зник повнiстю.
– Бачиш? І нема його! Це ж гра!
