скачать книгу бесплатно
– Шано, за мною! – крикнув вiн напарницi й щодуху побiг до обстрiляного дверного отвору. Шана мчала за ним. Бiчним зором десь на кручених сходах Рикпет побачив спалах пострiлу. Із усiх сил вiн штовхнув Шану й вiдразу вiдчув рiзкий i сильний удар у плече. Його збило з нiг, i вiн влетiв у дверний отвiр уже за iнерцiею. Услiд за ним у рятiвну темряву вбiгла Шана. Рикпет застогнав.
– От же гад, га? От же гад! Ти як, Рику? Потерпиш трошки?
– Потерплю…
– Зараз я його зроблю… Потерпи, га…
Шана зняла шкiрянi кришечки з трубки оптичного прицiлу.
– А це ще навiщо? – кривлячись вiд болю, запитав Рикпет. – Яка користь, якщо автомат не пристрiляний?
– Пристрiляний. Я позавчора пристрiляла. Цей коридор куди веде?
– Не знаю… М-м-м…
Шана побiгла, а потiм Рикпет знепритомнiв. Отямився вiн вiд болю. Шана стояла поруч з ним навколiшки, намагаючись зняти обладунки з пораненого плеча.
– Терпи, Рику, ще трохи…
– Ти йому зробила геймовер?
– Нi, але на одне життя вкоротила. З першого пострiлу! Спасибi тобi, Рику! Якби не ти…
– Годi тобi! Треба робити геймовер. Ідемо!
Пiсля перев'язки плече болiло менше. Рикпет, пам'ятаючи, куди йшов минулого разу, повiв Шанату на нижнiй поверх. Ось i знайомий зал. Рикпет зупинився перед дверима, за якими в минулiй грi ховався дракон.
– Ось тут, – прошепотiв вiн, – якщо вiн не мандрiвний, то значить i зараз тут.
– Що ти пропонуеш?
– Якщо гравець той самий, то вiн цю кiмнату вже знае. А ось наступну, яка на поверх нижче, – нi. Туди його треба заманювати…
– Це там, де динозаври?
– Ага. Але цi дверi однаково треба вiдкрити, iнакше дракон тут i залишиться. Ти вiдiйди, га?
– Куди ти, поранений?! Ти ж i сiпнутися не встигнеш, як вiн тебе пiдсмажить!
Шаната силомiць запхала Рикпета в порожню кiмнату й пiдiшла до дверей, котрi треба було вiдчинити, аби спрацювала пастка з кошлатим драконом. Вона присiла навколiшки, прикладом автомата натисла на ручку, рiзко пхнула дверi та одночасно з цим упала вздовж стiнки на пiдлогу, закривши голову руками.
Шах-х-х – шугнуло полум'я, i дверi неквапом зачинилися.
– Все, зараз донизу!
Рикпет i Шаната безшумно бiгли сходами.
– Зупинимо стрiчку!
– Тобто? Ага… – до Рикпета дiйшло, що Шаната хоче пiдвiсити програму. – Але як?
Шаната подивилася по боках, знайшла й пiдтягла ближче до дверей якусь картонну коробку. Обережно подивилася в щiлинку, де знаходиться кiмната з драконом, ще раз поправила коробку й зняла кришечку з оптичного прицiлу.
Рикпет з цiкавiстю стежив за цими приготуваннями.
– Я чогось не того…
– Рику, треба рiзко вiдкрити дверi. Вiдкрити повнiстю, щоб я змогла поцiлити в замок кiмнати, де сидить дракон. Другим пострiлом я пораню дракона.
– А якщо вiн заекранник? Ти ж розумiеш…
– Не бiйся, я спробую тiльки подряпати його. Але пiсля другого пострiлу дверi негайно зачиняй. Якщо полум'я велике, то може й самим перепасти.
Уклавши на коробку автомат, Шаната ретельно прицiлилася.
– Давай!
Рикпет широко вiдчинив дверi. Йому здалося, що перший пострiл пролунав, ще коли дверi вiдчинялися. Динозаври вмить повернули голови. Зi свiтлого квадрата дверного отвору висунулася волохата голова дракона – немовби аж iз переляканими очима. Не встигло чудовисько облити динозаврiв рiкою вогню, як пролунав другий пострiл, який зробив у драконячому вусi маленьку дiрочку. І програма зависла! Усе було, як минулого разу, тiльки дракон iз громовим «няв!» кинувся пiд диван, який стояв бiля далекоi стiни. Диван, звiсно, розлетiвся на шматки, а дракон, забившись у куток кiмнати, жалiбно нявкав. Рикпет пiдiйшов до нього й ласкаво почухав за вухом.
– То ти все-таки заекранник! Хто ж ти?
Дракон задоволено муркотiв. Зовсiм не важко було здогадатися, що це кiт! Інше питання, як вiн опинився в Заекраннi?
– Бачиш? – Рикпет повернувся до Шанати. Програма вже перезапустилася. Вони стояли на сходовому майданчику, прохолодному й темному. Дiвчинка напружено застигла поруч iз коробкою, яку використовувала як пiдставку при стрiльбi.
«Вона все згадала! – здогадався Рикпет. – Вийшло! Вона все згадала!»
– Я не Шаната! – були першi слова дiвчинки. – Я Наташа!
Обличчя ii болiсно спотворилося. Рикпет зрозумiв, що електричний батiг прогулявся по ii плечах.
– Я не Шаната! – уперто сказала вона. – Я Наташа! Наташа! Наташа!
Пiсля кожного вигуку вона здригалася, i Рикпет зрозумiв, якщо ii не зупинити, то електричний батiг заб'е ii до нестями. Вiн кинувся до Шани.
– Мовчи, Шано! Мовчи! Що ти доведеш шматку залiза? Заб'е батогом, запросто… Тут подумати треба.
– Я все згадала! Розумiеш, все! Я…
– Помовч, Шано. Не я один тебе слухаю, пам'ятай це.
Роздiл 8
Гiрея починае хвилюватися
Шаната й Рикпет летiли додому. Геймовера так i не вийшло. Програма перезапустилася, але гра не продовжилась.
Гiрея стежила за цим польотом на своему головному монiторi. Вона уважно вдивлялася то в обличчя Шани, то в обличчя ii супутника й хитала головою:
– Ай-яй-яй… Це недобре! Шаната все згадала… Якщо й Рикпет згадае – це до добра не приведе. А якщо вони об'еднаються… Голосе!
– Я тут, панi.
– Голосе, я думаю, iх треба пересварити. Усiх! Усiх, хто живе в кiмнатi ТІ 107! Не подобаеться менi ця компанiя! За останнi три години програма зависала двiчi, i обидва рази в грi був цей Рикпет. Вiн гарний воiн, i таким вiн менi й потрiбний. Але не бiльше. Нашепочи iм що-небудь один на одного. Про Рикпета скажи, що вiн вискочка, тому й став байтом. Орiгу скажи: йому звання не дали через Рикпета. Ну, а Шанатi шепни, що Васла назвав ii дурепою. Чи багато дiвчиську треба… Кадиму… Сам щось вигадай. Нехай перегризуться мiж собою!
І спостерiгай за ними уважно. Увечерi розповiси, що в тебе вийшло.
– Зрозумiв, панi!
– Ах, Рикпет, Рикпет…
Почувся мелодiйний дзвiнок мультимедiйного зв'язку. Екран, який висiв перед злою чарiвницею, освiтився чистим блакитним свiтлом. З'явилася заставка «Звернення Великого Процесора». Нарештi, на екранi з'явився й сам Великий Процесор. Вiн мав вигляд не дуже старого чоловiка з темно-русявим, iз сивиною волоссям, з коротко обстриженою, теж iз сивиною, борiдкою; на головi бейсболка з написом «І love усе». Одягнений вiн був у темно-зелену футболку з написом «BOSS» i курточку-вiтровку.
– А, Гiрее… Що в тебе там трапилося? Чому програма зависае? Ти що, з такою простою справою впоратися не можеш? Чи вiрус де пiдчепила? Може, послати до тебе антивiрусну iнспекцiю? Чипсета давно не бачила?! Чого мовчиш?
А що Гiрея могла сказати своему повелителю? Що в обох зависаннях вона пiдозрюе незаконно затягнутих у Заекрання дiтлахiв? То Великий Процесор за це негайно на цифру розкладе! Треба було викручуватися, але як?
– Бачте, Великий Процесоре… Був спад напруги… Ну, i програмiсти наплутали…
– Гiрее! Який спад? Якi програмiсти? Програма працюе бiльше року, а ти – програмiсти! Май на увазi, дорогенька, якщо так триватиме – розмагнiчу! Менi iгри, вiд яких комп'ютери виснуть, не потрiбнi!
Вiн пригрозив Гiреi вказiвним пальцем, на якому блиснув великим каменем перстень.
Бемс! Екран згас, розмова закiнчилася.
– Уф!.. – полегшено зiтхнула Гiрея. – Цього разу пронесло. Тiльки Чипсета тут не вистачало! Цей вiдразу винюхае, у чому справа, тодi тримайся! Голосе, за справу! Ноги в руки… Хоча, авжеж… Якi ноги, якi руки… Словом, за роботу!
– Вважайте, що я вже зник, панi!
– А менi що робити? Добре… Спочатку треба iх пересварити, а там видно буде. Може, дарма я запанiкувала? Може, i немае нiчого, а комп'ютери й справдi зависли вiд помилок програмiстiв?
На цьому чарiвниця Гiрея закiнчила своi мiркування. Вона пiдключила до монiтора камери спостереження й набрала на клавiатурi код «ТІ 107». На екранi з'явилася знайома кiмната. З першого погляду було зрозумiло, що там набирае оберти велика сварка.
Роздiл 9
Стережiться тихого голосу!
– Ти чого, Орiгу? Яка муха тебе вкусила?
– Що значить муха? У тебе на плечах що? Погони iз собачками? А в мене? Голенькi! А ти, мiж iншим, пiзнiше до гри потрапив. А за якi заслуги тебе Гiрея собачками вiдзначила? Подумаеш, бiт великий! Якщо порахувати, то я разiв у пiвтора бiльше, нiж ти, геймоверiв зробив!
Орiг ображено повернувся спиною до Рикпета. Лiжко вiдгукнулося противним скрипом.
– Правда, Орiг, а чого ти, е-е-е, власне, ну… розвиступався? Ну, подумаеш, цi… собачки на погонах! Рикпет… перший на четвертому рiвнi побував, поранений був – це що, ну… не враховуеться? – заперечив Васла.
– То й Кадим двiчi поранений, а як був бiтом, так ним i залишився! А ти, Рикпете, вискочка! Пропхався до Гiреi в мазунчики, ось i одержав собачок на погони! І поранений ти був уже пiсля того, як тобi собачки на погони кинули! Так що не треба… І треба ще розiбратися, за що тобi собачок дали. Га? Може, ти за нами шпигуеш?
– Що?! – Рикпет пiдхопився. – Ти що, мене в зрадництвi звинувачуеш?
– Ну, ти це… Орiг, ти думай, що того… ляпати! За це можна й по… по пицi… це… заробити! – Васла пiднявся з лiжка й став поруч iз Рикпетом.
Пiдхопився з лiжка й Орiг. Так вони й стояли, мовби трое молодих когутiв, готовi пустити в дiло мiцно стиснутi кулаки, коли до кiмнати зайшла Шаната. Вона повернулася пiсля черговоi гри. Поставила автомат на пiдставку i пiдiйшла до вмивальника. Пiсля того, як вона все згадала, Шана ходила сумна й небалакуча, про що вона думала – нiкому не розповiдала, навiть Рикпетовi, з котрим справдi мiцно здружилася. Ось i тепер, не кажучи нiкому анi слова, мовчки попрямувала до себе за загородку.
– Шано, а ти це… ну, що про це думаеш? – запитав Васла.
– А хiба тебе цiкавить думка дурепи? – спокiйно вiдповiла вона питанням на питання.
– Не зрозумiв… – розгубився Васла, – як це… дурепи?
– Ну, ти ж сам сказав Кадиму, що я дурепа. Настiльки кругла, що схожа на колобок.
– Та нiчого я, не того… Ти чого, Шано?!
– Ой, не викручуйся! – Шана зникла за своею перегородкою.
– О! Мене викликають, – Рикпет взяв автомат з пiдставки й пiшов до дверей.
– Давай-давай, iди, вислужуйся! – навздогiн йому глумливо кинув Орiг.
У дверях Рикпет зiштовхнувся з Кадимом.
– Може, i ти чимось незадоволений?
– Не зрозумiв, – здивовано сказав Кадим. – Це з якого дива?
– То я про собачки на погонах…
– Я, напевно, чогось не розумiю… – розгублено сказав Кадим.
Рикпет щосили гримнув дверима. У кiмнатi зависла невесела тиша.
Із-за перегородки вийшла Шаната.
– Господи, якi ж ви всi дурнi! Бачити вас не можу!
– Та що тут трапилося, поки мене не було? – питання Кадима залишилося без вiдповiдi. – Нiчого не розумiю… – вiн обвiв кiмнату здивованими очима. – Орiг, ти можеш пояснити, що все-таки трапилося? Чого ви всi пересварилися?
– А того… – Орiг неприязно подивився на Кадима. – Рикпет вислужуеться й собачки на погони одержуе, а ти тут хоч трiсни! А чому собачки йому? Чим я гiрший? Я що, гiрше граю? Я тут найдовше i геймоверiв у мене ого-го-го скiльки! Тому ж Рикпету стiльки й не снилося!
– Я щось не зрозумiв, – Кадим зробив долонею жест примирення, – чого це ти сьогоднi роздратувався? Рик уже тиждень, як байт.
– Ну то й що? Нехай хоч мiсяць, а менi це не подобаеться, i все! Я що, не можу висловитися?
– Ти!.. – Шана вискочила з-за своеi перегородки. – Знаеш, ти хто? Ти… Ех, врiзати б тобi, та руки бруднити не хочеться!
Кадим нiколи не бачив Шанату такою розлюченою.
– Завидюга, ось хто ти! Є в нас у класi такий: пирiжок принесеш на обiд – заздрить, у нову обкладинку книгу загорнеш – заздрить, одиницю одержиш – вiн i то, напевно, заздрити буде!
