скачать книгу бесплатно
Йдучи дорогами життя…
Олександр Васильович Афонiн
Сафарi
Олександр Афонiн – людина, вiдома в Украiнi своiми науковими статтями та полемiчними публiкацiями, в яких розглядаеться роль книги у формуваннi людськоi особистостi, стосунки украiнськоi влади й книжкового середовища. Водночас вiн е автором шести збiрок поезiй, що вийшли друком у видавництвi «Фолiо» та отримали схвальну оцiнку читачiв. Олександр Афонiн не пише вiршi, вiн живе вiршами. Викликае здивування, як у прозi нашого буття, серед тiеi непростоi i проблемноi щоденноi роботи, яку вiн виконуе як президент Украiнськоi асоцiацii видавцiв i книгорозповсюджувачiв, йому вдаеться вiдшукати поетичне слово, щоб описати своi по-юнацьки щирi вiдчуття такого мiнливого i такого неосяжного свiту природи i людей. Читаючи його поезiю, мимоволi починаеш дивитися на свiт його очима i перейматися його емоцiями. Мабуть, тому поцiновувачi поетичних творiв Олександра Афонiна сприймають його поезiю як духовнi лiки вiд буденностi життя.
Олександр Афонiн
Йдучи дорогами життя
Зацвiла в городi бузина…
* * *
Небо нiчне вiтри вимили нинi так чисто!
Сяе зiрками безмежна його глибина.
Чи то весна одяглася в зiркове намисто?
Перший свiй день вiдгуляла сьогоднi вона.
Залишки снiгу зiгнала зi схилiв Днiпрових
І пронеслася веселим, гарячим конем.
Вражень ще бiльше весна подаруе чудових
Завтра разом з ясним сонцем освяченим днем.
* * *
Ще ночi досить прохолоднi,
Хоча вже, звiсно, не зима.
Похмурим день мав буть сьогоднi,
Та зранку хмар iще нема.
Ще небо тiшить синявою
І сяе сонцем далина,
Та досi не в ладах з собою
Примхлива дiвчина-весна.
Вiд неi можна все чекати:
Дощi, морози i снiги…
Я ж хочу нинi побажати
Вам всiм здоров’я i снаги!
* * *
Нiч свiтла i якась казкова,
Хоча й не свiтять лiхтарi,
Та мiсяця великий човен
Пливе по небу угорi.
Серед зiркового намиста
Шукае новi береги
І заливае сяйвом чистим
Все, наче повiнь, навкруги.
Далеко вiн вiд цього свiту,
Тому й не може зрозумiть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить…
* * *
Початок свiй усе у свiтi мае:
Життя, рiка… навiть шкiльний урок.
Тому й не дивно, що не уявляю
Весни початок, але… без жiнок.
Якщо не жiнка весну народила,
То звiдки сонце, й синi небеса,
І ця шалена життедайна сила,
Ця неземна, чаруюча краса?
Не можна жiнку й весну роз’еднати
«Творцям» в угоду нашого буття.
Весна одвiчна, як i жiнка-мати.
Вони дарують нам усiм життя.
Хай полiтичнi вiтри десь там вiють,
Та облiтають вашi береги.
Ви – нашi весни, щастя i надiя.
Зi святом вас, коханi й дорогi!
* * *
Я хочу в лiс – як до земного раю,
В хатинку з терпким запахом сосни,
Туди, де весну серцем вiдчуваю
І де завжди солодкi й свiтлi сни.
Де день i нiч весною вже сповитi,
І вечiр з ранком схожi, мов брати.
Лiс весняний… Чи краще е щось в свiтi?
Ми – свiт один з ним, а не два свiти.
Я розчинюся в свiтанковiй тишi
І соком пiднiмусь до верховiть,
Де гiлочка в рожевiм небi пише:
«Прийшла весна, i варто далi жить!»
* * *
А нiч i зовсiм мов не весняна,
І вiтер в щоки «лiпить», як руками…
Гiлки дерев iз темного вiкна
Примерзлий цвiт простягують до рами.
І в скло шкребуть, мов просяться ввiйти,
Бо третя нiч на зимну дуже схожа…
Навiщо знов холоднi цi свiти
В час весняний привiв Великий Боже?
Чи то ми щось знов скоiли не те,
І холод – за грiхи для нас спокута?
Три днi на сходi, й в центрi снiг мете,
Ще й кромсають дерева вiтри люто…
За що, скажи, караеш, Боже, нас?
Бо i молитись вже немае сили.
Чи то такий нам випав долi час,
Чи то й насправдi ми так нагрiшили?
* * *
Может, солнца по улицам волны
Уже завтра покатит весна,
Ветер марта, душистый и вольный,
Выгнет штору в проеме окна.
Белой тюли трепещущий парус
Радость снова разбудит в груди…
Ведь надежда у нас-то осталась,
Хоть и так далеко… впереди.
* * *
Похмурий день, похмура нiч…
Я знов з думками вiч-на-вiч.
Вони, як зграя вовкулак,
Щонiч готовi до атак,
Щоб на шматки порвати сни…
Нiщо iм радощi весни,
Їi вже впевнена хода
І життетворная вода,
Що так пiднесено спiва
Надii, з року в рiк, слова
І обiця щасливi днi…
Чи то здаеться так менi?
Думки похмурi розжену
І буду слухати весну…
Й до вас нехай приходять сни.
Спiвзвучнi з пiснею весни.
* * *
День сонце щедро нинi роздавав
І розсипав промiння, мов намисто.
Вiд нього задзвенiло сонне мiсто,
Немовби на цимбалах хтось заграв.
Й пiд небо зафарбованi в блакить
По вулицях дзвiнкi помчали хвилi…
Довкола люди миттю стали милi,
Всi якось подобрiшали на мить.
Мабуть, здалося iм, що в небуття
Всi негаразди вже пiшли й печалi,
І сонцем вщерть залитi синi далi
Щасливе обiцяють лиш життя…
А якщо й справдi буде саме так?
Бо навеснi ж збуватись мають мрii!
День, що минув, подарував надiю.
А може, це вiд Бога добрий знак?
* * *
Ганяе вiтер зранку хмари
Похмуро-сiрi дощовi
Й збива iх, мов овець, в отару
У небi, а не на травi.
Лиш зрiдка сонечко привiтне
Помiж отар тих прогляда.
І все ж весна, хоча й не квiтне
Ще рясно поросль молода.
Та свiжа зелень «запушила»
Всi сквери й парки навкруги.
Щодень весна вже входить в силу
І розмивае береги.
Нам почекати трошки треба.
Нехай ще кiлька днiв мине,
І пiд весни блакитним небом
Квiтуча хвиля в свiт плесне.
* * *
День промайнув. А я i не помiтив,
Що нiч давно пануе у дворi.
Що ж, буду спать, хоча у вiкна свiтять
Веснянi зорi, наче лiхтарi.
Ох, веснянi цi чарiвницi-ночi!
Люблю я вас й цiную кожну мить.
Й хоч вiк не той, i спати хочуть очi,
А серце, як i в юностi, не спить.
* * *
Ой, як люблю, люблю ii одну!
І в свiтлий дощ, й в зiгрiтий сонцем ранок.
Яке ж то щастя, вийшовши на ганок,
Зустрiть найкращу дiвчину – Весну!
