скачать книгу бесплатно
Ночей безсонних буде ще багато,
Хоча й пережили вже не одну.
Ця тиха нiч – то не буденне свято.
Тож порадiймо спокою i сну.
* * *
Тоне мiсяць у духмянiй пiнi
Весняних задумливих садiв.
Хоч за вiком давнi, але нинi
Вони якось зовсiм молодi…
Все буяе, все цвiте довкола
В цi, юнацькi ще, весни часи.
І, здаеться, не було нiколи
На землi чарiвнiше краси…
Я з весною разом молодiю,
Кров у скронях гучно стугонить.
Перенести б, не лише у мрiях,
На роки цю чудодiйну мить.
* * *
У хаотичнiм русi сьогодення,
Хоч iнодi в очах темнiе свiт,
Я подумки кажу собi щоденно:
«Ну, хлопче, знов рушаймо у полiт!»
Нехай низенько, а летiти треба,
Бо варто раз погодитись повзти,
Ти вже навiк себе позбавиш неба
І не почуеш поклик висоти…
Бо лише лет надiю залишае
Хоч раз в життi побачить небокрай,
Хоча нiхто тобi не обiцяе,
Що там, за небокраем, буде рай.
А мо’, й не буде… Та надiю маю
Й сам обираю шлях свiй до мети!
А хто повзе i слiв таких не знае,
Однаково тому куди повзти…
А я живу й живу надiю маю!
Саме тому, хоча й на схилi лiт,
Я сам для себе напрям визначаю
Й щоранку вiдправляюся в полiт.
* * *
«Татусю, почитай-но менi казку!»
І я дитячу книжку вiдкрива,
Адже у нiй добро, любов i ласка,
Закладенi в друкованi слова.
Сторiнку за сторiнкою гортаю,
І мова весняним струмком дзвенить…
Притихлiй доньцi вголос я читаю,
Як треба в мирi в цьому свiтi жить.
Як треба честь i дружбу цiнувати,
Як обирать мету й до неi йти…
У книжках е усього так багато,
Щоб дiтям вiдкривать новi свiти.
Захопленням дитячi зорять очi.
І я таку помiтив дивну рiч:
Коли татусь читае, то охоче
Дитина буде слухать день i нiч.
Роки минули, виросли вже дiти,
Мое ж волосся вкрила сивина.
Так, вiк устиг багато що змiнити.
Незмiнна, мабуть, тiльки лиш весна.
Вона даруе споконвiчну ласку,
А ще знайомi чую я слова:
«Дiдусю, почитай-но менi казку!»
І я, щасливий, книжку вiдкрива…
* * *
А чи повернуться колись
Уже забутi майже нами
Щемливо-тихi вечори
Пiд весняними небесами?
Без болю, лютi i вiйни,
Без долi нашоi лихоi…
Так просто хочеться весни
У молитовному спокоi.
* * *
У свiтi цiм довгенько вже живу я,
Та нинi головна з моiх утiх,
Коли, хоча б по скайпу, я почую
Онучки безтурботний щирий смiх.
І смуток днiв кудись умить тiкае,
А разом з ним всi болi i жалi…
Це справдi щастя, що онучку маю —
Найбiльше щастя на усiй землi.
* * *
Пальчики к пальчику – это рука,
Несколько тучек – уже облака,
Сердце к сердечку – значит, любовь…
Всем это ясно даже без слов.
А если губы прижаты к губам,
Бродит рука по твоим волосам,
Кровь, словно колокол, бьется в виски,
И мы слились, а не просто близки?..
Значит, с тобой мы от счастья пьяны
Встречею нашей с той давней весны.
Дням и неделям теряем мы счет,
И мимо нас просто время течет.
Соединяя и души, и кровь,
Нас пеленает любовью… ЛЮБОВЬ!
* * *
І знов Всевишнiй день даруе нам
Й найвищу милiсть жити i творити.
Тому, на зло всiм нашим ворогам,
Вчимося одне одного любити.
Лише любов веде у майбуття
Красиве, життедайне i без кровi.
А розбрат убивае змiст життя.
Будуймо ж Украiну у любовi!
* * *
Я скучив за усмiхненим обличчям,
А тут, в Берлiнi, цих облич багато,
Хоч день буденний, прохiдний i звичний,
А не якесь для всiх веселе свято.
Отак iду у натовпi поволi,
І до облич не треба придивлятись.
Усмiшки всюди! Й якось мимоволi
І сам я починаю посмiхатись.
Я спробую, звичайно, якщо вдасться,
І розпитаю у берлiнцiв нишком:
Вони так посмiхаються вiд щастя
Чи щастя iм даруе всiм усмiшка?
* * *
Рожево-бiле море заливае
Свiт весняний вiд краю i до краю.
І справдi, уже слiв не вистачае,
Щоб передати те, що вiдчуваю.
Жага шалена, наче птах, злетiти
Над неозорим цим квiтучим раем.
Не дихати повiтрям, його пити
Як напiй чарiвний, що окриляе.
Даруе сили жити i наснагу
До творення щасливого, людського,
Бiль забирае i тамуе спрагу
В тих, хто долае непросту дорогу.
Тому прошу тебе не поспiшати.
Ти чуеш, Весно? Я тебе благаю!
Хоч людям Богом не дано лiтати,
Та подумки з тобою я лiтаю.
* * *
Над Берлiном небо спохмурнiло,
Вiтри дощ з Баварii несуть.
Зранечку тепло десь вiдлетiло,
А дощi нас точно не минуть.
Взагалi погода не весняна,
Хоч квiтують парки i сади.
Мабуть, зацвiли вони зарано,
Бо не вiдiйшли ще холоди.
Для берлiнцiв ця погода звична.
Не важливо, пiшки чи в авто,
І тому на вулицях столичних
Нинi поруч шорти i пальто.
Ось сиджу i так собi мiркую,
Хоч в Берлiнi вже не перший раз,
Що, напевне, в шортах помандрую,
Бо теплiше ж в Киевi у нас.
* * *
Подякуемо Богу в унiсон.
Вiн, сподiваюсь, голос наш почуе,
За те, що за життя даруе сон,
Який серця i душi нам лiкуе.
Рубцюе рани i стирае все,
Що пам’ятати, мабуть, i не варто.
І спокiй нам лиш тiльки сон несе.
Вiн розуму й здоров’я чесна варта.
* * *
За що люблю я мiсяць травень?
