скачать книгу бесплатно
І у бездоннiй цiй блакитi
Лише на мить здалось менi,
Що не вечiрнi, а досвiтнi
Червень запалюе вогнi.
* * *
А день i вечiр нинi справдi лiтнi.
Як довго йшли вони до нас здаля!
Час благоденства… Все буяе, квiтне,
Й в обiймах теплих нiжиться земля.
Нi вiтерця, стихае шум буденний,
Малиново згаса небес блакить,
Квiтковий рай, зiгрiтий сьогоденням,
Розкiшним ароматом струменить.
Повiтря тепле, аж густе на дотик,
Заполонило вулицi й двори.
Замовкло птаство, в парку лиш, напроти,
Дзвiнкий ще чутно щебет дiтвори.
Ти вже i сам немов частинка лiта,
Що розчинилась в свiтлiм цiм раю.
У час такий грiховно нудить свiтом
І скаржитись на доленьку свою.
Щасливий спокiй душу обiймае
І тiшить смаком терпкого вина.
Як нам хвилин таких не вистачае,
І швидко ж як хвилини цi мина.
* * *
Вночi нiзвiдкiлясь взялася злива
І гуркотiла майже до свiтанку.
Мабуть, тому i вигляда щасливим,
Умитим, чистим мiсто нинi ранком.
Приемний вiтер надимае груди,
І сонце в очi радiсно смiеться…
Нехай цей день для вас щасливим буде
І все у ньому, друзi, вам вдаеться.
* * *
Людей в життi я розрiзняю й зовнi,
Й критерii для мене цi простi:
Усмiхненi – в них склянки напiвповнi,
Похмурi й злi – у них напiвпустi.
Для перших – i за хмарами е сонце,
Для других – й в день ясний його нема.
Для мене люди – наче на долонцi,
Хоч кажуть, що чужа душа – пiтьма.
* * *
Гортаю календар, дивлюсь на дати
Й дивуюся рiзницi кольорiв.
Червоний колiр – вихiдний чи свято,
А чорний колiр – для буденних днiв.
Не можу зрозумiти, чесне слово,
Чи так здаеться тiльки лиш менi,
Що хтось давно i, мабуть, помилково
Зафарбував у чорне нашi днi.
Бо днi життя насправдi яснi, свiтлi,
Мов квiти, що у лiтнiй час цвiтуть.
Допоки живемо у цьому свiтi,
Не можна в днi вкладати чорну суть.
Все треба термiново помiняти
І не чекать зимовоi пори,
А завтра ж чорнi днi пофарбувати
У веселково-гарнi кольори.
Ось п’ятниця нехай зелена буде.
Суботi ж iнший колiр ми дамо…
І кожен день хай радуе нас, люди,
Бо лише раз ми в свiтi живемо.
* * *
Облака отражаются в лужах.
Их сейчас, после ливня, с избытком.
Что ж, пора бы садиться за ужин,
Только солнце ленивой улиткой
Все никак не сползет с небосклона,
Раскалив горизонт до металла.
Мир, доселе умытый, зеленый,
Оно краской забрызгало алой.
В поднебесье прозрачно-хрустальном
Стая ласточек вьет пируэты…
Да, какой-то совсем идеальный
Этот вечер. Однако же, лето.
День июньский, огромный длинною,
Как-то всё же дополз до заката…
Время вечера, время покоя
Пахнет ливнем потрепанной мятой.
* * *
За днями день чiпляються вагони,
І потяг лiта стрiмко так летить.
Червневi промайнули перегони
Й липневi скоро з’являться – за мить.
На вищерблених рейках нас хитае,
Кидае потяг в русi навсiбiч
Так, що нiхто уже й не помiчае,
За вiкнами що там: чи день, чи нiч…
Та i навiщо щось там помiчати,
Коли суцiльна в головах пiтьма.
Лише оце, мабуть, ми можем знати:
За лiтом – осiнь, далi вже зима…
Одна природа курс стабiльний мае.
Їi логiчнi змiни, по порi…
Мiльйон рокiв скептично поглядае
На люд нiкчемний мiсяць угорi.
* * *
Как всегда, в июле ночью звезды
Светят как большие фонари.
В эти ночи не бывает «поздно» —
Можно говорить и до зари.
Не важна и тема разговора,
Лишь бы он тянулся не спеша,
Лишь звучал бы дольше милый голос
И души касалася душа.
* * *
Я побажать вам хочу, друзi, нинi
Небесноi безмежжя синяви.
І ясне сонце в цiй небеснiй синi,
І океан зеленоi трави.
І вiдчуттiв прекрасних, добрих, щирих,
Хоч це й непросто в наш тривожний час…
Бажаю ще невичерпноi вiри,
Що колись добре буде все у нас!
* * *
Людина вiд народження крилата,
Бог крила всiм без винятку дае.
І хоч не кожна буде з них лiтати,
Однак людина знае: крила е.
По-рiзному iх люди називають,
Але не в назвi крил таiться суть.
Лиш тих вони у небо пiднiмають,
Що все життя по совiстi живуть.
Хоча воно й по-рiзному бувае,
І дехто у стремлiннi до мети
Цi крила, як непотрiб, вiдрiзае,
Бо неможливо з крилами… повзти.
* * *
Попри прогноз, сьогоднi сонце вийшло
У синiм небi, i в урочний час…
Благослови, прошу тебе, Всевишнiй,
Цей лiтнiй день, а разом з ним i нас.
І вiджени не лiтню прохолоду,
Бо «кушкатись» у одяг сил нема,
Та подаруй нам лагiдну погоду,
Адже це лiто все ж, а не зима.
* * *
Вiд небуття i аж… до небуття.
Це час для нас вiдведений Ярилом.
Його ми називаемо життям,
І лише день цього життя мiрило.
А ми скептично ставимось до дня
Та iнодi його й не помiчаем,
І бiжимо весь вiк свiй навмання,
І день за днем роки життя втрачаем.
Цiнуймо днi, «цеглиночки» буття,
Бо кожен з них – маленьке справжне диво.
Бери вiд дня все, що дае життя,
І проживи змiстовно i… красиво.
* * *
У небi пiслягрозовому
Блукае мiсяць одинокий.
Йому там сумно, молодому.
І вiн у задумi глибокiй:
Куди подiлися коханi
Його подружки-зiроченьки?
А може, вийшов вiн заранi?
Чи може, дощик чималенький
Із блискавицями i громом
Перелякав iх дуже нинi?
Тому й втекли вони додому
Й сховались в небi темно-синiм.
Тож i не треба iх шукати
Тобi, ще дуже молодому…
Зiрки у хмарах будуть спати.
І ти, мабуть, йди спать додому.
* * *
Прорвалось «черево» небесне,
І цiлу нiч тече вода…
Однак, якщо сказати чесно,
