скачать книгу бесплатно
І обiйняти за тендiтний стан
Й разом злетiти в неба синi далi,
Туди, де лише радiсть без печалi,
Та ще кохання неземний дурман.
* * *
Встречай улыбкою рассвет!
Начало дня – это прекрасно!
Коль Бог нам дарит этот свет,
То, вероятно, не напрасно.
Понять, увидеть, ощутить,
Прочувствовать его нам надо,
Чтобы понять, что право жить —
То величайшая награда!
Увидеть неба синеву,
Услышать птиц весенней ранью,
Упасть в зеленую траву…
Не это ли за счастья гранью?
Да, есть проблемы бытия,
И путь судьбы порою зыбкий,
Но будет светлой жизнь твоя,
Коль начинаешь день с улыбки.
* * *
Твоi очi такi зеленi,
Бо вони iз трави в росi.
Поцiлунок – мов сiк iз клена…
Я вклоняюсь твоiй красi!
Твоя пристрасть така нестримна,
Й зовсiм юнi з тобою ми.
Весно-весно, моя царiвно,
Поцiлуй мене й обнiми.
* * *
Моiй малiй Батькiвщинi та моiм землякам-вiльчанцям присвячуеться
У мене, як у кожноi людини, —
Не суть важливо, скiльки тобi лiт, —
З народження мала е Батькiвщина —
Те мiсце, де з’явився ти на свiт.
Те мiсце, де зробив найпершi кроки
Й промовив найважливiшi слова.
Про неi пам’ять в нас живе, допоки
Людина е, людина ще жива…
Я часто сню своiм полiським краем,
Цi сни й донинi не перевелись…
В дитинствi Вiльчу називав я раем,
Те селище, де народивсь колись.
Хоч про життя то це неправда буде,
Насправдi воно райським не було.
А рай у тiм, що е довкола ЛЮДИ
Та ще природи дивовижне тло.
Я пам’ятаю всiх iх поiменно:
Сусiдiв й друзiв, що тодi жили,
Й пiдтвердити готовий достеменно:
Вони людьми ж бо справжнiми були!
Разом дiлили радостi, i бiди,
І зло сприймали як найбiльший грiх.
То ж не бiда (нема де правди дiти),
Якщо вона роздiлена на всiх.
Ми, хоч малi, а розумiли нiби,
Що означа «буть справжнiми людьми».
Це коли ти свою шкоринку хлiба
Роздiлиш разом з iншими дiтьми.
Окрiм людей, ще безкiнечно милi,
Такоi дивовижноi краси,
На сотнi кiлометрiв чи ж бо милей
Старi, як свiт, лiси, лiси, лiси…
Вершини сосен та дуби крислатi,
А помiж них – берiзок свiтлий гай.
Лiс на гриби i ягоди багатий,
І для людей це дiйсно справжнiй рай.
Вiн нагодуе, вiн i обiгрiе,
Коли зими прийде сумна пора,
Шум лiсовий думки важкi розвiе,
Наповнить душу вiдчуттям добра.
А ще корiв ми в лiсi випасали,
Женучи iх по вранiшнiй росi.
Ми в лiсi й з лiсом разом виростали
У цiй земнiй невимовнiй красi…
Життя текло спокiйно, мирно, тихо,
Як на Полiссi у рiчках вода,
Допоки не прийшло в цю землю лихо.
Нi-нi, не лихо, а страшна бiда.
Знялись з гнiзда невидимi шулiки,
Яких i голоси нечутнi теж,
Несучи смерть, ту, що не знае вiку,
Жалю не знае i не знае меж.
Розквiтла квiтка чорного полину,
Немов навала чорноi орди,
Накрила нас i нашу Украiну
Безмовна тiнь смертельноi бiди.
Вона зтруiла все: i хлiб, i воду,
Й не зрощенi людьми ще врожаi,
Примусивши частину мого роду
Благословеннi кинуть цi краi.
Все залишали: прадiдiв могили
Й нажите поколiннями добро…
У вiршi передать немае сили,
Як це безмежно боляче було…
Рознесло лихо землякiв по свiту.
Вже деяких згубились i слiди.
І лiс росте вже, а не льон чи жито
На мiсцi Вiльчи й спiльноi бiди.
Однак я мрiю, що пора настане,
І, повернувшись з виру небуття,
В моiм Полiссi Вiльча знов постане,
І завируе в нiй нове життя!
* * *
В життi нiчого вiчного немае,
Й саме життя теж мае береги.
Казали ж древнi, що усе минае,
Минуть i цi, квiтневi вже, снiги.
Наступить ранок, i в безмежне небо
Залле свiтанок сонячну блакить…
За будь-чого у краще вiрить треба!
Бо як без вiри в цьому свiтi жить?
* * *
День останнiй квiтневий так стрiмко згаса.
Сонце теж разом з днем догорае.
І блакитнi до цього iще небеса
Запалали малиновим краем.
Сад завмер в сутiнковiй якiйсь нiмотi,
Потонув в ароматi цвiтiння,
І в темнiючiй швидко небес висотi
Проросло вже зiркове насiння.
Гомiнкi затихають птахiв голоси,
Що весь день безупинно лунали.
Лиш вечiрнi дрiбненькi краплини роси
На травi, юнiй ще, заблищали.
Весняна нiч згасила останнi вогнi,
Тiльки ранок засвiтить iх знову.
Спать пора вам усiм, а також i менi,
Бо руйнуе цю тишу вже слово.
* * *
Неначе потяг, продзвенiла злива
І у нiчну помчала далину.
Кипучий сад, весь мокрий i щасливий,
Святкуе теплу зливу весняну.
Вiн потопае в цвiту ароматi,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива – це i справдi свято
В найкращому з iснуючих свiтiв.
* * *
З Христовим Воскресiнням всiх вiтаю!
Вiн смертю смерть в свiй час здолати змiг.
І щоб Христос, я нинi вам бажаю,
Домiвок ваших освятив порiг.
Щоб вiн звiльнив нашi серця i душi
Вiд тих грiхiв, що зробленi були,
Щоб ми весь вiк, на морi чи на сушi,
Щасливо далi й праведно жили.
Щоб гнiв i зло нам душу не гнiтили,
А в нiй зростали зерна доброти…
Хай дасть же нам вiн розуму i сили,
Щоб з чистим серцем по життю iти.
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
* * *
Ви не спите? А дарма, дарма, друзi!
Давно пора уже вiдпочивать.
Ви лишень гляньте! По усiй окрузi
У нiч квiтневу всi дерева сплять.
