скачать книгу бесплатно
Коза ти вiльновiдпущена.
Драна.
Розчарований i присоромлений, Андреа брiв до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливi пасочки: спiткнутися й розбити на додачу правий мiзинець було б уже цiлковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобi ввижаеться, недоумку?! Хотiлося впасти на розстелене лiжко, заплющити очi, забутися… Бiля ворiт, iз будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усiляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, i вiн вирiшив був поскаржитися псовi на самотнiсть, але пiдвiв очi й скам’янiв дурною тичкою.
На другому поверсi дому Швелерiв свiтилося вiкно.
Видимо, там розташовувалася спальня хвороi Ядвiги. Звiдси можна було розгледiти лише рiзьблену спинку лiжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькi швелерята й вiдходили в свiт iнший старi, поступаючись спадкоемцям правом бити, м’яти й дубити. Над лiжком виразно виднiвся на свiтлому тлi силует хазяiна Леонарда. Обличчя чинбаря свiтилося радiстю, губи ворушилися, вимовляючи нечутнi звiдси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.
Прокляття!
У цих пасах крилася система.
Пес Нюшка гавкнув голоснiше, дивуючись гостевi: чому чекае зовнi? Ворiт у Фарбiвнiй слободi не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натякiв пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяiна. Абсолютно невiдомi комбiнацii. Безглузда ритмiка пальцювання. Плечi трохи напруженi, вiн сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початкiвця. Але помилка виключалася. Такi рухи не вiдбуваються самi собою, пiд час бесiди з пригнiченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачiй пицi чинбаря.
Сили на Вишнi Емпiреi не залишалося.
Але й покинути все, як е, малефiк вiдмовлявся. Пес аж зайшовся вiд заздрощiв, коли Андреа почав обнюхувати повiтря, беручи «верхнiй слiд». Для висновкiв вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сiмох i привiв Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводi Мажестики», що дii Леонарда Швелера не отримували жодного вiдгуку в тихому вирi астралу. Маною хазяiн не володiв, паси його виявилися оманою, система – нiсенiтницею, рухи – наслiдуванням. Так бульварний мiм передражнюе солдата, пекарку, стражника, хоча не е жодною з жертв свого мистецтва.
– Що ж ти дiеш, дядьку? – похмуро пробурмотiв чаклун.
– Моя школа! Вам подобаеться, майстре Андреа?
Хлопець-дурник, великий знавець кулiнарного ремесла, виступив iз тiнi акацii. Вiн посмiхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вiкна другого поверху, вiдбивалася безглузда радiсть Леонарда Швелера, хазяiна-безумця – щоб посилитися встократ.
Вивiсити таке в «Кульгавому Мiрошнику» – тамтешнi дзеркала вiд заздрощiв луснуть.
– Та ви не соромтеся! Якщо подобаеться, скажiть чесно. Я нiкому ябедничати не буду…
– П… подобаеться…
Юний нахаба обiйшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвiр’я, немов до себе додому. Сивий кiт поважно крокував за ним по п’ятах iз задертим хвостом. Слово честi, малефiк не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував бiлоснiжний, пiр’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули дверi флiгеля в глибинi. Кiт повернувся, заплигнув на паркан i заходився без симпатii розглядати чаклуна.
«Ішов би ти спати, гультяю!» – свiтилося в рiдкому, зеленому бурштинi котячих очей.
Мускулюс не став сперечатися.
А у свiтлому вiкнi смiявся, творив хибнi дива понурий чинбар.
* * *
Прокинувся чаклун на свiтанку, бадьорий i веселий. Збiг донизу, надвiр: умиватися.
– Із правоi вам ноги, майстре Андреа!
– І вам усiх благ, любонько! Чи не зiллете гостевi?
– Охоче! Вам холодненькоi чи пiдiгрiти?
– Холодненькоi! И-их!
Таке вже траплялося з Мускулюсом: пiсля ночi кошмарiв пiдхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огiрочком, до краiв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якiсть доволi корисною для iхньоi професii, iнодi заздрив учневi вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володiв – навiть необхiднiсть пiдняти чашку з чаем вiн супроводив нарiканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина пiсля трудового дня. Втiм, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потiм би ще тиждень скаржився.
– А-а-ах! Годi, любонько, ви мене доконаете!
– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!
– Та годi вам! Я лiтнiй, кволий чоловiк!
– Кволий вiн… Ич, роздобрiли, на столичних хлiбах!
– Ото ж бо й воно! Ось вашi кожум’яки… До речi, ваш старший братик – вiн удома не ночуе?
– А Шишка п’ятий рiк як вiдбудувався! Фержериту Павiзар за себе взяв, iз посагом. Ферж менi, кульгавiй, не рiвня, вона в будь-яку щiлину затичка… У глухому кутi живуть: бачили, де обаполи рiзьбленi…
Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацiкавленого Косяка, малефiк уперся чолом у паркан. «Велика Дрiбниця» вимагала регулярностi. Дозволяючи тiлу йти знайомим курсом, сублiмуючи ману, Мускулюс запiзнiло сварив себе за пияцтво. Ясно: таемничий дiдок, дитяче «чаклунство» й пантомiма Леонарда Швелера – плiд уяви, розпаленоi кминною! Кмин взагалi кепсько впливае на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа лiг у постiль, почали снитися й зовсiм нiсенiтницi: хтось iз сусiдiв, пiдхопив лунатизм вiд близькостi лiлльских дiвок та блукав дахом, голосно стогнав, потiм завис на ринвi, намагаючись виламати пруття грат на жаданому вiкнi, дiвицi радiсно взяли участь у зламуваннi, й лише героiзм капралiв, а також влучнiсть Т’ядена, що вибiг надвiр зi жменею розжарених горiхiв-шибунцiв…
Зрозумiло, кошмар! Марення! Якщо засинаеш на тверезу голову, нiколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.
Не буквально, певна рiч.
Рипiння завiсiв на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ганку з’явився срiблястий котисько в пошуках снiданку. І далi репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяiна. Леонард Швелер статечно вклонився малефiку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимi порошини. Начебто не до фарбiвнi, а на свято зiбрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскiльки чаклун пам’ятав, за Швелером ранiше не водилося. Та й суконних каптанiв вiн уникав, обходячись пiдручним матерiалом. Куртка iз замшi, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх iз велюру. Сорочка, здаеться, з лайки, але тут Андреа мiг i призабути.
Кажуть, люди до старостi змiнюються.
Правду кажуть.
«Це через Ядвiгу… Хто ж мiг знати?» – похмурою латимерiею сплив у пам’ятi голос ланд-майора. Слiдом потягнувся слизький хвiст водоростей-спогадiв. Кмин кмином, а розмова з Намюром нiяк не була хмiльним кошмаром.
«Вiчний Мандрiвцю! П’ять рокiв тому Фiльчин Бiр, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пiшла молодиця по ягоди…»
«Хто ж мiг знати?» – знову запитав майор-невидимка.
Андреа знизав плечима. Якби й знали – нiчого не змiнилося б. Життя й безпека Його Величностi понад усе. Зачепили рикошетом? – нарiкай на долю. Цiкаво, як та вiдьма вбереглася? Убiк шаснула? Прикрилася? Цiкаво було б глянути на неi. Прикритися вiд удару бойового мага трону…
Сумлiння боляче кололо в селезiнку.
У сумлiння з учорашнього вечора вiдросли шпичаки, iкла й пазурi.
– Удачi вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощi, але жити у вашому домi – суще задоволення. Чи можу я у вiдповiдь на гостиннiсть зробити послугу?
– Послугу?
– Повiрте, вiд щирого серця!
Колишнiй кожум’яка виказав замiшання: до такоi поштивостi вiн не був привчений.
– Яку саме? – доволi брутально поцiкавився за якусь хвилину.
– Примiром, я мiг би оглянути вашу дружину. Нiчого не обiцяю, але якщо недуга поважноi Ядвiги тiеi властивостi, що я пiдозрюю… Ще раз: нiяких гарантiй.
І тут гiгант розгубився остаточно. Вiн дивився на Мускулюса, часто клiпаючи – чаклуновi навiть здалося, що Швелеровi очi наповнюються слiзьми. От же як зараза-кминна з людей знущаеться! Так, чого доброго, ось-ось у пiднебессi галеон «Слава Реттiii» пролетить на всiх вiтрилах…
Люди, подiбнi до Леонарда Швелера, не плачуть. Нiколи.
Це малефiк знав достеменно.
– Дякую… Земний уклiн за турботу, майстре Андреа! Я не мiг… не смiв розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в нiжки, падай у нiжки благодiйниковi! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такоi людини, як ви…
До докорiв сумлiння додався укол тривоги – досвiдченоi фехтувальницi. Колишньому Леонардовi Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про грошi? Цiкавитися цiною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!
«Поплив хазяiн, мов кисiль…» – докинув примарний ландвер’ер.
– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – вiд щирого серця.
– Нi! Нi! Усе, що е… усе, що маю…
– Давайте так: я огляну вашу дружину i якщо побачу, що в змозi зарадити, ми обговоримо це питання докладнiше. А за огляд грошей не вiзьму в жодному разi. По руках?
– Благослови вас Вiчний Мандрiвець! Ходiмо ж мерщiй! Я проведу…
* * *
Огляд хворого, якщо ти не лiкар – а навiть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всiеi мани Андреа не вистачило б визначити в пацiента характер пухлини в пiдребер’i чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслiдки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але вiдрiзнити лиху гулю вiд рiдноi печiнки – тут, знаете, досвiд потрiбен. Особливо, коли печiнка гнила, а гуля свiжа. Переплутаеш, на радiсть трунарям, i пиши пропало! Це лише в баладах для чернi маг i читець, i жрець, i на дудi грець. Можна змусити вiтряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вiтровiй, але полагодити пристрiй вiтряка, щоб ним надалi могли користуватися звичайнi люди…Тут потрiбен умiлець-механiкус. Можна звузити калтер-еманацiю на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоцi коханоi панi. Але хто поручиться, що завтра панi не пiдхопить «лиху кров» чи не отримае «винну пляму» на пiвобличчя на мiсцi колишнього фурункула?! Пригадуеться, один колега перестарався, тамуючи бiль, а внаслiдок отримав клiента-прокаженого…
«Маг не мiг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.
Вiдгадуй, як зумiеш.
Усе це малефiк не ризикнув викладати майстровi Леонардовi. Навiщо позбавляти людину надii? Тим бiльше, що надiя була. Лiкар бився-бився, знахарi билися-билися, вiдьма билася-билася… Виходить, цiлком можливо, що малефiк бiг, хвостиком махнув – тiтка й устала. Причина хвороби – ось вона, рiдна, дивиться не кривиться.
Давай, причино. Свое зурочення зняти – на це тебе вистачить.
У кiмнатi панував тяжкий дух немочi й зiлля, перемагаючи споконвiчних панiв: аромати протравлень i жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двiчi на день; на пiдвiконнi у вазочцi гойдалися свiжi нагiдки й чорнобривчики, щосили борючись iз духом хвороби. На жаль, бiй був нерiвний. Андреа мимоволi скривився, нiби вiд зубного болю. На щастя, Леонард не помiтив слабкостi «благодiйника», цiлком поглинутий несподiваною удачею. Чаклун вiдсторонив майстра, пiдступив до хвороi. Жiнка лежала на лiжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трiшки пром’ялася пiд потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасноi важила не бiльше жменi пшеницi.
Як не дивно, обличчя Ядвiги не здавалося блiдим чи виснаженим – стомленим i вiдсутнiм було воно, це обличчя. Вiрна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свiдомостi, жiнка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомiтною для домашнiх.
Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над лiжком. Замiнив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складнiй гармонii не вiдчувалося еманацiй пристрiту чи залишковоi контузii вiд заклять Просперо. Свiтилася дивна нотка, глибоко, на самому краечку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зiтхнув малефiк. Тонка дiагностика аури – справа для педантiв. Втiм, не вмiеш – не берись. Вiн випростався, жестом «Чорний единорiг виходить iз тiнi» окреслив простiр для роботи, розiгнав випадковi флюiди-покручi.
Заплющив очi.
Зосередився.
Перед «воронячим баньши» почали повiльно клубочитися рiзнобарвнi, як пес Нюшка, хмари, й сивi, начебто кiт Косяк, гiллястi струменi. Кольори й рухи змiшувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкi коханцi. Помалу утворилася едина сфера з туману, пульсуючи в ледь помiтному ритмi. Пульс «приголомшений» – це зрозумiло: жiнка давно без тями. Кольори, вiдтiнки… Вони швидше говорять про сердечнi якостi Ядвiги, нiж про зовнiшнi перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардовi поталанило: майстровi дiсталася дуже покiрлива дружина…
Дурень! Тобi б так поталанило, шкiдниковi!
Структура потокiв? У нормi. Швидкiсть? Нижча за звичайну. Нiчого дивного. Це наслiдок, а не причина. «Пташинi слiди»? Ланцюжки вiдповiдають молодшому вiковi. Начебто й не жила цi п’ять рокiв… «Злiт селезня»? Вiдсутнiй. Вузли дескрипцii. Нiчого примiтного. Тiм’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипцii! Спокiйнiше, малефiку, спокiйнiше. Вiзьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй i збережи! Потоки, що виходять iз вузлiв – точна копiя вхiдних! Забарвлення, iнтенсив, структура… Вони не змiнюються! Контузiя вiд удару Просперо? Нi, контузiя сповiльнила б усе куди сильнiше, але вона неспроможна впливати на реформацiю базовоi аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не змiг би вчинити такоi капостi!
Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципi.
І ще: якась мишка знову вислизнула вiд мисливця. Дуже спритна мишка….
Сили були на межi, iх уже ледь вистачало на амбiт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мiрi виходу з трансу сфера блiдла, туман рвався жмутами, крiзь уривки проступила кiмната…
Туман!
Туман навколо аури!
– У неi контужено долю.
Нiме запитання в очах батька й дочки.
Кострубатi, безглуздi, едино правильнi слова.
– Я нiчим не можу iй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.
Вони з хазяiном довго сидiли на ганку, уникаючи дивитися один на одного. Пiзнiше Мускулюс, бажаючи розiрвати тяжку тишу, поцiкавився:
– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечерi? У подружньому покоi? Вiкно свiтилося, я випадково побачив…
– Я чаклував, – чесно i з гiднiстю вiдповiв Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбiвню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.
Чинбар пiшов, а Андреа Мускулюс лишився на ганку, не в змозi з’ясувати: в кого iз них двох розлад травлення мiзкiв? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?
У обох?!
* * *
Куди вирушае маг, якщо йому необхiдно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикаеться у вежi зi слоновой кiстки, вiсiм днiв бреде пiшки на верхнiй поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливае в блюдечко пiнту мiцного меду, що сам стоiть, а iнших валить, – i починае качати. Через строфу, максимум двi, трубадур видае приспiв високим штилем, i зв’язок забезпечено.
Дами ридають, кавалери в захватi.
Ставлячись до балад iз презирством реалiста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Пiднесення. Нi, «Кульгавий Мiрошник» не вабив чаклуна. Його цiлком задовольнила пивниця навпроти шапiто. Замовив кухоль ванiльного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрiбен класу «бюргер», мiсткiстю в один галон. І без недоливу, iнакше гiсть розгнiваеться! Поки замовлення вiдстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умiльця!), Андреа гриз сухарики й лiниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишiла людом. Це якнайкраще сприяло його метi.
«Верхне чуття» пiсля огляду Ядвiги помалу налаштовувалося. Було потрiбно лише трiшки почекати.
Бiля шапiто галасувала дiтвора з бабусями. Мiсцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публiка краща: офiцери ескадрону кiнних пращникiв, розквартированого в Ятрицi, мiсцеве дворянство, бакалаври Лiцею Хiрургiчних Мистецтв i студiозуси Школи Праведного Суддiвства, мюнцмайстер iз родиною… Осiбно стояли гостi з Бейзеля – патрицii «Товариства Папуги», з ними укладачi й мiнiатюристи «Бiблii Карла Лисого». Пiд оглушливий дзенькiт лiр i арф, пiдтриманий iз флангiв виттям товстунки-туби, циркачi закликали публiку на вечiрню виставу. «Цирк Виродкiв» старався щосили. Дiтвора ойкала, коли двогорбий ельф iз вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зрiст два ярди з чвертю, який грав на басовiй фiстулi з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спинi творила дива гутаперчева лiлiпутка Зiзi. Лялькове личко акробатки залишалося незмiнно привiтним у найбiльш немислимих позах. Дiти смiялися, офiцери закохувалися, студiозуси гукали «Браво!»
Люд жадав видовищ.
«Добре, але мало», – означив ситуацiю Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.
– Ваше пиво, пане!
– Дякую, голубе…
Для початку чаклун зловив i пiдсадив у кухоль дрiбного лярва-пiвника. В обмiн на пиво цей паскудник, що зазвичай спецiалiзуеться на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чiткiсть зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгостi. Вiдчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.
