Шмагія

скачать книгу бесплатно


– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!

– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!

– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаешся!

– Та я iй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви нiготь, приходьте в крамницю, я вам свiжоi свининки…

Клаус розвернувся, з трiском проломився крiзь кущi й помчав геть. Зараз рiзник нагадував розлюченого шкарбуна-сiкача з одним обламаним iклом. Андреа щиро сподiвався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’ерами.

– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цiлився у дядька зi звислими вусами. – Чи вiдаеш, якi нещастя загрожують бiдоласi, в чиему хлiвi народилося теля з п’ятьма хвостами?! Першi прикростi вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на колiна.

– Твiй борг у «орлянку» мiняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повiдомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у вiдчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, вiзьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега вiд Лиховiсних Дурнiв! Забий цвях у одвiрок хлiва, тричi окропи сечею теляти – й напастi минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволiкання вiддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачi вам на тисячу рокiв наперед! Зберiгай вас Повзуча Благодать!

– Поспiшай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архiварiус iз божевiльною надiею дивився на малефiка. У Мускулюса стислося серце. Вiн знав, про що його запитае ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаете, де моя дочка? Ви повиннi знати…

Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очi згасли, – й архiварiус затнувся. Вiн усе зрозумiв. Вiдвернувся, побрiв геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслiд. Вiд сорому в «столичноi штучки» горiли вуха. Чаклун. Консультант лейб-малiфiцiуму. Учень бойових магiв трону. Нагнав страху на двiйко простакiв, а як до справи… Так, врятував життя парубiйковi. Так, це не його профiль: шукати й рятувати. Так, «без вiдриву вiд основноi роботи».

Геена поглинь усi цi триклятi «так»!

Малефiк змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмiшку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобi магiя?

– Ха! Магiя-шмагiя… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так i я можу!

Нахаба! Навiть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – знiяковiв молодик. – Ваша правда. Не мiй день сьогоднi. Але ж ви – справжнiй чаклун! Малефiк! Могли б iх…

Наступноi митi Андреа лагiдно схопив грубiяна за комiр сорочки. Зi скрадливiстю хижака зазирнув у вiчi.

– А ти, мiй юний друже, хотiв, щоб я iх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцiкавився вiн. Вiд цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ i полетiли свiт за очi. – Магii йому, сучому синовi, схотiлося! Це люди, зрозумiв? Лю-ди! Дурнi, звичайно… Убивати iх за дурiсть? Псувати? Урочити?! Вони ж за дiтей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магiя-шмагiя…

Вiн вiдпустив яскраво-червоного вiд сорому парубiйка. Здаеться, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матерi вiдведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Вiдведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Вiдвернувся. І побачив.

На тiм березi Ляпунi, над водою, стояла дiвчинка. Рокiв восьми-дев’яти. Бiлява. У жовтiй сукенцi. Донька архiварiуса?! Нi, Намюр казав, iй шiсть виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Бiля очей – зморщечки. А очицi уважнi, гострi…

Вiчний Мандрiвцю! Як вiн примудрився все це розгледiти?! Хай рiчка й неширока…

Дiвчинка насупилася, рiзко мотнула головою – i вiддалилася. Тепер Андреа не бачив нiяких подробиць. Тiльки одне: крихiтна постать прудко вiддалялася до узлiсся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дiвчинки були стрiмкi, як у сокола, що атакуе. Личко ляльки. Надприродна гнучкiсть. На пам’ять чаклун нiколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гiлка «ведмежоi журавлини» гойдалася, позначаючи мiсце, де крихiтка пiрнула в лiс. Живе вона там, чи що? Лiсникова донька?!

Молодик нiяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пiшли. Я вiдведу Тiля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досi. – Ти до дiдуся Леона в гостi приiхав. Ось я дiдовi скажу – вiн дядьковi Клаусу шкiру видубить!

Малюк гмикнув i невпевнено поправив сам себе:

– Або вiдлупцюе…

Мускулюс посмiхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськовi потиличника та пiшов далi. Коли порiвнявся з мостом, спiткнувся, пригнiчений кепською думкою. Що, коли хлопець дiйсно хотiв завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архiварiуса вiн завiв?! Нiсенiтниця! Навiщо це йому?! Лiзуть усiлякi дурницi в голову… Швидше б линяти дiвки почали. І скiнчили. Отодi зiтхнемо спокiйно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далi.

Коли мiст лишився за спиною, вiн змiркував, кого нагадала йому дiвчинка в жовтiй сукнi.

* * *

– Свiтлого сонечка, чистоi мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звiддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок i купка повiток, обнесенi високим тином, так вiдразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього вiдьомського кубла: мох-бородань на стiнах, обаполи та вiконницi густо порiзанi рунами, на дверях – вiзерунок iз яскравих пер. Мабуть, шепiток-«липучка» тримае. Таким замовлянням господиня може мiняти вiзерунок хоч iз мiськоi площi. У повiтрi танув залишковий запах фiльтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозi. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефiку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойностi вимагають…