скачать книгу бесплатно
Пiт стiкав по спинi чаклуна, солоний, трудовий пiт. Якби випадковий чароплiт здумав «облизати» Вишнi Емпiреi над цим районом Ятрицi – вiн був би вражений тремором мани в центрi Фарбiвноi слободи. Мабуть, вирiшив би: колеги по Високiй Науцi дикого грифона живцем бiлують! Школа Нихона Сивочола, до якоi мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальнiсть елементалiв, не верткiсть ноометрiв-гармонiкiв, що паразитують на Стрижнi Стихiй, не позикову гидоту некротiв, за яку потiм доводиться страшно платити Нижнiй Мамi з надлишком. Нi, послiдовники Нихона вiддавали перевагу використанню чистих тiлесних сил, дарованих при народженнi, накопичуючи ману, як атлети накопичують мiць для пiдняття гир i розривання ланцюгiв.
Мабуть, кожен iз нихонiанцiв мiг пiдняти коня. Якби схотiв.
Зазвичай вони не хотiли.
Каменем спотикання в цьому методi була втома. Атлет пiсля ряду болiсних вправ – ганчiрка, та й годi. Вiн бажае одного: попоiсти й вiдiспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закiнченнi занять зробитися куди могутнiшим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорiсть, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцiнноi мани, i накопичення сили стане чистим, дзвiнким, готовим вихлюпнутися единою хвилею. У цьому дивовижному вмiннi й крилася таемниця школи мудрого Нихона, викладена в таемному трактатi «Велика Дрiбниця»: майстернiсть змiцнювати тiло без зайвих обтяжливиих дiй.
В iдеалi взагалi без дiй, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрiв.
Доводилося впиратися лобом i впрiвати.
Вiн скiнчив обов’язкову муку, зiтхнув, мрiючи про часи, коли освоiть «Велику Дрiбницю» в гамацi чи на м’якiй кушетцi. Обтерся квiтчастим рушником, заготованим заздалегiдь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зiтхнув, зайшовся смородом iдкого пiкелю. Цiею заразою тут, здавалося, просочились навiть стручки на скорчених у три погибелi вербах.
– Умитися не бажаете, майстре Андреа?
Цетинка. Ясно, як день, – пiдглядала.
– Дякую, голубонько. Іншим разом.
Ворота зарипiли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в пiску пiд старою акацiею, як i ранiше, вовтузилися дiтлахи. Веснянкувате дiвчисько втекло, на його мiсце з’явилося дiвчисько трохи старше, з заячою губою; зосередженi малята залишалися на посту, героiчно лiплячи неабияк обридлi пасочки. Хлопець-дурник втлумачував iм таемницi майстерностi, поливаючи «тiсто» з цеберка й часом плетучи зi шпагату «котячу колиску», чим неймовiрно тiшив товаришiв. Пiд його керiвництвом пасочки розповзалися вiд акацii до сусiднiх парканiв, утворюючи концентричнi кола. Мiж деякими старими було прокладено гiлочки, ретельно очищенi вiд кори.
– Червоненький! – кричав хлопець, i «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обiцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!
– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…
– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.
Щось у поведiнцi дiтей неприемно рiзонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташованi колами, дратували. Чаклун звелiв собi вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому вiд мандрiвки, зривати досаду на чадах нерозумних! Вiн покрокував геть, маючи намiр звернути до центру мiста.
– Доброго шляху, майстре Андреа!
Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросерднiстю. Звiдки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як iменувала чаклуна Цетинка. Приiхали, зривае дах. З лiлльськими панянками незабаром чорна жовч розiллеться. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрiчого кидатися.
До самого мосту через Ляпунь чаклун iшов, дихаючи за методом заспокоення флегми. Сморiд фарбiвень загрожував грудною жабою, але серце заспокоiлося.
Ну й хвала Вiчному Мандрiвцевi…
Зо двi найближчi години вiн блукав мiстом без певноi мети. Позбутися незайманок, гвардiйцiв, карети й турбот, хай i тимчасово – вже щастя. Такi речi розумiеш, лише коли «коза полишае житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком вiдповiдей залишаючи молодi.
Мрiйливо посмiхаючись, Андреа гуляв Кiнним ринком, навiщось прицiнився до огиря лiт дванадцяти, жовтогарячоi мастi, з облiзлим хвостом i спухлими бабками, але купувати не став. Далi вийшов у сквер Трьох Судових Органiв, довго милувався пам’ятником ятрiйському поетовi Адальберту Меморандуму, авторовi поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на мiсто зi сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спiраллю догори, до нiг генiя, сходили постатi вiльних розбiйникiв, трое драгунiв iз дружинами, один похмурий борець за незалежнiсть, мальовнича група учасникiв заколоту Джеккiля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенцiона-Штефана, велика шанувальниця лiрики. Бiля пiднiжжя розсiлися на лавах мiсцевi трубадури, якi за грошi складали експромти на завдану тему. Поруч iз кожним у рамочцi красувалася лiцензiя на право виготовлення експромтiв.
Ближче до яру вагант-нелiцензiат, бородатий здоровань одного з Андреа вiку, безкоштовно муркотiв собi пiд нiс:
– Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! –
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…
Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помiтили кепськi наглядачi.
Незабаром чаклун перебрався в «Чарiвний лiхтар», де довго милувався майстернiстю братiв Люм’ер: молодший вирiзував iз вощеного паперу фiгурки, подувом примушуючи iх грати на бiлiй ширмi повчальнi сцени, а старший музикував на вигнутiй дудi з клапанами. Пiзнiше Мускулюса бачили на площi Пiднесення: вiн слухав гру на бомбулюмi та монокордiумi, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапiто. До Ятрицi приiхав знаменитий «Цирк Виродкiв», i музиканти закликали майбутнiх глядачiв.
Афiшi цирку прикрашала лiлiпутка Зiзi, що гарцювала на рогатому китоврасi.
На розi площi була аустерiя «Кульгавий Мiрошник», куди Мускулюс i завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в пiвтора людськi зрости: мiрошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осiдлав дiжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для бiльшого смiху скульптор убрав мiрошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братiв, чия обитель, як i передбачалося статутом ордену, височiла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнiвом, святi отцi були тут частими й бажаними гостями: iхнi служби, заутренi та всенощнi, вiдповiдно до давнiх привiлеiв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мiрошника був дуже натуралiстичний – у темрявi та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.
До цiеi аустерii чаклун заходив i за минулих вiдвiдин мiста. І враження зберiг найпозитивнiше.
За час, що минув звiдтодi, тут мало що змiнилося. Стелю прикрасили колесами вiд воза, опудало Янкеля-Привида замiнили на портрет iмператора Пiпiна Садженого на повний зрiст. Додалися двое дзеркал у передпокоi, обабiч гардероба: одне звичайне, яке вiдбивало людей, котрi ще не втратили своеi подоби, друге ж – iгiсiв, спектрумiв та iнших ламiй, якби такi завернули сюди сьорбнути пивця. До речi, зручно. При входi й виходi можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цiлком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висiла вiрча грамота. Пергамент, дрiбно пописаний в’яззю калiграфа, свiдчив, що в «Кульгавому Мiрошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користуеться будь-яке створiння, котре бажае пiдкрiпити сили тiлеснi й духовнi. Аби тiльки присутнiсть i нахили оного не перешкоджали рештi вiдвiдувачiв.
Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клiенти в меню не входять!»
Тутешнiй хазяiн був великим лiбералом. Мускулюс подумав, що такий документ при входi перетворить аустерiю на пустелю, розполохае мирних бюргерiв. Зовсiм нi! Аустерiя процвiтала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною пiд зав’язку. Гуртiвники-таврогони в стьобаних сiряках i штанях зi шкiряним «сiдлом»; п’яниця-бирюч iз довгомiрною буциною; трiйця ковпачникiв iз дружинами-одноденками; офенi в крикливих каптанах «хвiст кочета», бортники з околишнiх сiл, спiвачки-реготушки…
Довго розглядати строкату публiку малефiк не став, вiдразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидiв люд поважнiший. Хоча й тут вiльних мiсць залишалося обмаль. Один табурет був порожнiй за столом, де зi скорботою та ретельнiстю пиячила могутня купка Веселих Братiв. Компанiю iм складав рожевощокий широкоплечий простак iз бляхою магiстрату на грудях. Навколо Братiв i здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступнi Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях iз хвостами леопардiв. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудроi шнурiвки лiфiв.
Брати з надiею втупилися в нового вiдвiдувача. Старший навiть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав слiпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печiнки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати про вчорашнiх трепангiв! Закон суворий: сiв за один стiл iз Братами – iж, пий, гуляй нарiвнi, а плати вдвiчi. Можеш дотримуватися помiрностi, але тодi плати вчетверо. А ще на iхнi кислi пики дивитися…
На щастя, пiд оливою в горщику виявився кутовий столик на два мiсця, щойно звiльнений клiентами.
Малефiк швидко пройшов туди.
* * *
Звiстка про прибуття до Ятрицi столичного чаклуна вже поширилася мiстом. Буквально за хвилину перед Андреа виник власник «Кульгавого Мiрошника». Вiн виявляв безсумнiвну подiбнiсть до скульптури над входом, хiба що скульптурi бракувало кухарського ножа при поясi.
– Щасливий! – глибоким баритоном почав вiн, зсуваючи набакир хустку на головi. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моему скромному закладi. Надовго до нас? Що зволите замовити?
Господар галантно шаркнув протезом.
– На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминноi з сiллю. До нього – окунцiв, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житнiх хлiбцiв i запiканку з васильком.
У рудих очах аустатора вiдбилося спiвчуття. Клiент бажае кминноi з сiллю й нiчого жирного? – виходить, страждае пiсля надмiрноi старанностi. «Нiчого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огiрки з молоком безкарно iсти!» – виразно читалося на обличчi господаря.
– А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цiкавостi змусив чаклуна притримати аустатора за лiкоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогорiти не боiшся? Чи всякий схоче зi стрiксом за спiльною трапезою сидiти?!
У вiдповiдь хазяiн просяяв хитрющою посмiшкою i вiдразу зробився схожий на мiдний таз.
– Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не вiзьмуся. Але й ви менi в трактирнiй справi, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого iгiса глянути зможе? А нiде! Крiм як у Джонатана Окоста. Ви вже повiрте, я горобець стрiляний, на людях знаюся. Ось i валить до мене люд. Побачать приiжджого незнайомця, ликом блiдого, з нiгтями довгими, – потiм з мiсяць по мiсту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мiрошнику»! Поруч сидiв! І гостi начебто повз вас не проходять. Удома по приiздi дружинi розповiси, дружина три днi чоловiка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правдi, по совiстi – ви й так зрите в корiнь, хто е хто!
Андреа мимоволi розреготався.
– Зрю, братику. Тiльки я не один видющий. І не однiеi грамоти мiж рядкiв читати вмiю. Корiннi iнфернали часто навiдуються?
Аустатор злодiйкувато озирнувся навсiбiч. Схилився до самого вуха гостя:
– Хвала Вiчному Мандрiвцевi, донинi нiкого не виказав! Моя справа: напiй-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, примiром, упаси Нижня Мамо… Були б iз цих, так пiд личиною з’явилися б! Га?!
Господар переможно витрiщився на Мускулюса.
Малефiк вiдпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Пiвдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайнi люди, п’ють-iдять, чужим гаром не тягне. Можна розслабитися. Запiтнiлий глечичок iз кминною, срiбна сiльничка в формi гiрського драконця та висока чарка виникли на столi, як зачарованi. Слiдом – хлiбцi й соусник, що гостро пах гранатом iз прянощами. Спокуса була велика, i Андреа вирiшив почати «лiкування», не чекаючи окунцiв iз запiканкою. Наповнив чарку, вiд душi сипнув туди солi. Розмiшав пальцем: так кориснiше. Вмочив хлiбець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гiркота навпiл iз вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть пiдступи трепангiв.
Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаемний грiх.
– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!
Ширма з кленовоi стружки, що заслоняла малий столик неподалiк, розсунулася. Обрамлений блiдо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопнiй перуцi часiв Гренделя Скiльдiнга! – на Мускулюса пильно дивився офiцер мiсцевого ландверу. У руцi ландвер’ер тримав кухоль гарячого вина, що аж пашiло, й давав зрозумiти, що своiм тостом приеднуеться до чужоi трапези.
Малефiк кисло вiдповiв поклоном: офiцер йому не сподобався. У столицi панувало презирливе ставлення до ландверу, цiеi самодiяльноi мiлiцii округiв, у перiоди миру небезпечноi для свого ж короля, а в разi вiйни – чванливоi та безглуздоi. Особливо витончено глузували з бовдурiв-ландвер’ерiв гвардiйцi та кавалерiя. Андреа не був нi гвардiйцем, анi кавалеристом, але вважав, що нетактовно лiзти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офiцерове обличчя виказувало най-жвавiший iнтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тiльки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвiдченим фiзiогномом i не бажав вдаватися до Високоi Науки, проте бачив, що iнтерес ландвер’ера – козирний. Вiн чогось хотiв вiд малефiка.
Просто пиятика в новiй компанii? Нiтрохи.
Гострi очицi буравили намiчену жертву, вгвинчувались у самiсiньке осердя. Так дивиться столяр на полiно, що трапилося пiд руку, мiркуючи: пустити на паливо чи виточити марiонетку для приятеля-лялькаря?!
– Господарю! Ще кминноi нашому поважному гостевi! За мiй рахунок!
– Буде виконано, пане ланд-майоре!
Перш нiж чаклун устиг вiдмовитися, ширма зiмкнулась. Зривати ж досаду на аустаторi, що кульгав iз кухнi з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злiсть-досада без причини мучить, чаклуне? Дiтвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мiрошника»? У твоi лiта…
Дивна рiч: дрiбниця, абищо, а настрiй зiпсований безнадiйно.
А тут ще Веселi Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребуе товариством святих отцiв! У прiора-диякона Братiв у лiвому оцi виявився характерний прикос, i Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихоi вдачi». Чаропльотiв мiж Братами не водилося, але пики всiеi компанii (включаючи здорованя з магiстрату) були надзвичайно похмурi.
«От же ж люди! І чого iм у миру не жилося?!»
Орден Веселих Братiв заснували понад три столiття тому, при Фредерiку Барбабеллi. Незабаром вiн заручився пiдтримкою бiльшостi правлячих династiй: тут з незрозумiлих причин особливо постаралися духiвники найяснiших дружин. До Братiв приходили адепти Тринадцяти Скорбот, якi втратили надiю злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканоi Смиренностi, що зажадали додаткових мук, першопрохiдцi Двох Кiлець, неофiти Двох Кiнцiв i жерцi Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволенi духовно.
Вони стукали, i iм вiдчинялося.
Хоча не всiм.
На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислiв, витривалiсть щодо спокус i мiць тiлесну. Адже спосiб життя Веселих Братiв мiг довго витримати аж нiяк не кожен! Скрегочучи зубами з вiдрази, вони поглинали гори печенi з прянощами; кривлячись, як вiд зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурiйських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночi втрачали безневиннiсть у обiймах блудниць; i з самим лише сумним кректанням отримували по зубах пiд час «стiнних» ритуалiв-побоiщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не вiд ранкового похмiлля й синцiв та саден, а вiд застiль i нiчних оргiй, безжально вигонили з ганьбою. У пiдсумку Веселi Брати четверте столiття пiдряд вiддавалися ненависним розпустi й обжерливостi, стоiчно витримуючи тягар ношi. Чимало з них досягло за цей час Горнього Делiрiуму, що досi вислизав. Дехто пiсля осяяння знову повертався до колишнього вiдлюдництва; iншi йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденнi Бурштинову Нитку. Рiдкiснi генii, якщо дозволяли статки, вiдновлювали розгульний спосiб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.
Таким чином орден мiцнiв рiк у рiк.
– …Ви дозволите?
Мускулюс опам’ятався вiд замисленостi та виявив два цiкавi факти. По-перше, йому принесли окунцiв i запiканку. Зважаючи на обгризенi кiстки, зо два окунцi вiн устиг благополучно з’iсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десницi якого парував кухоль. Шуйцею офiцер безпардонно сперся на малефiкiв стiл. Пшеничнi вуса, «закрученi гвинтом», грiзно вiдстовбурчилися, обрамляючи пористий стрiмчак велетня-носа. Посмiхався твердий рот, а ось очi-буравчики поволi продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…
Вiдмовити нахабi? Безглуздо. Цей пес iз мертвою хваткою. Зустрiчатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.
– Сiдайте, – вiдверто зiтхнув Мускулюс.
Ландвер’ер опустився на стiлець iз несподiваною легкiстю. Стiлець навiть не зарипiв.
– Я бачу, пане офiцере, ви не просто бажаете випити для знайомства, – малефiк вирiшив вiдразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.
– Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, вiдразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон i порядок у Ятрицi. І, смiю вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самi розумiете, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термiн… Але зараз у мене складнощi. Бачите он того чоловiка з бляхою магiстрату? Що сидить iз Братами?
– Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрiбна моя допомога?!
Здоровань саме спустошував черговий кубок мiцного. По мокрому рум’янцi його щiк градом котилися сльози.
– Це Якоб Гонзалка, архiварiус ратушi. Два… нi, вже майже три днi тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести лiт вiд роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мiрошника» напитися з горя.
– Я малефiк. Розшук людей поза моею компетенцiею. Звернiться до ясновидцiв. Замовте лягавого волхва iз приватноi служби. Або просто вишлiть на пошуки патрулi з собаками.
– Ви дозволите менi скiнчити?
Сказано було чемно, але настiльки твердо, що Андреа вiдчув миттеве замiшання. Мовчки кивнув, налив собi кминноi; не дивлячись, сипнув солi, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.
– Я забув вiдрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр iз Кошицьких Намюрiв.
– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефiцiуму.
– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’ер розщiбнув верхнiй гачок мундира, смикнув волячою шиею, – що ми зробили все необхiдне. Патрулi з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Мелiс дуже розумна вiдьма! Не те, що столичнi витiвницi, але iй людину знайти – що менi кухоль пива хильнути. На жаль, анiнайменших слiдiв. Як у воду впала. Втiм, Ляпунь-водяника Мелiс теж притисла: дiд присягаеться, що дно чисте…
Із хвилину чаклун сидiв мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подiтися дочка молодого архiварiуса. Щоб нi хорти, нi вiдьма, нi героiчний ландвер… Вирiшила прибитися до цирку? Кочiвнi шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лiсi? Вiдьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й мiсце загибелi вказала б. «Малий народець» пустуе? Вiд собак вони людину заховають, вiд ясновидицi – нiколи… Некромант у Чурих повiз, для «Страстей по Вiвторку»?! Дурницi. Це в казках некроти дiтей мiшками тягають. І нащо iх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невiльницькому ринку хоч легiон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разi слiд залишить. Якщо тiльки вiдьма не цiлковита дурепа. Або якщо вона не в змовi з викрадачем.
– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялиновоi смоли. – У вас, пане офiцере, в Ятрицi рiзанини не трапляеться? На вулицях уночi не грабують? З пiдпалами все гаразд?
– До чого ви хилите, майстре чаклун?
– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дiтей, можна було б грiшити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сiмох. А так – одне-едине дитя. Дочка архiварiуса. Ви вжили заходiв, але вони принесли мало користi. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?
– Нi.
– Родич?
– Жодним чином.
– Пане офiцер, ви розумiете, про що я?
Ландвер’ер клiпнув безбарвними вiями. Вiн раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бiй на сходах i галереях. Навiть чималий живiт не заважав цiй дивнiй прямизнi. Пальцi наглухо защiбнули гачки комiра: повiльно, ретельно, виконуючи найважливiшу в цей момент роботу. Краi, обшитi твердим галуном, врiзалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, вiн трохи хропiв: так бувае з людьми, якi перенесли наскрiзне поранення в груди, коли в них частiшае серцебиття. Ландвер’ер раптом здався малефiковi загнаним упертим конем.
Впрiгся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рiк.
– Нi, майстре чаклун. Я не розумiю вас. Зникла дитина. І рiзанина з пiдпалами нiяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!
– Зачекайте…
Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столицi накладае на людину таемне клеймо. Печатку звiра. Ось i зараз: Андреа Мускулюс не вiдчував мук сумлiння. Не гриз себе, докоряючи за власнi слова. Зовсiм нi. Вiн нiколи не помилявся щодо своiх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто вiд ландвер’ера тхнуло вином i смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навiть горе, глитав кубок за кубком. І галун комiра дедалi тугiше врiзувався в ситу, чужу шию, нiби зашморг.
– Скажiть, чого ви очiкували вiд мене?
Офiцер розгубився. Мабуть, вiн сподiвався на це запитання iз самого початку i все одно був захоплений зненацька.
