скачать книгу бесплатно
Заiжджати чаклун не квапився.
– Як здоров’я майстра Леонарда?
На самий вершечок паркана видерся кiт: величезний, сивий. Шерсть на звiрi стояла сторч, хвiст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускаеться в небi димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Вiн задер лапу та заходився вилизувати себе в iнтимних мiсцях. Немов за змовою, крiзь ноги Цетинки рвався назовнi дрiбний песик i заливався пронизливим гавкотом. Кiт згори озивався басовитим гурчанням.
Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребтi.
Це викликало захват лише у гвардiйцiв: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбiвнiй слободi всяке трапляеться. Птицi тут не тримають – кури дохнуть вiд закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах i тому в iжу непридатнi, навiть фаршированi яблуками й розмарином. Гусаки без голови бiгають подвiр’ям днiв по три, а коли й понад тиждень… Корiв доять рiдко, замiшуючи на темному, плямистому молоцi iдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зiлля чи робити сир-сметану ризикне хiба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих iз пекла.
Зате собаки й коти виживали, навiть ставали отакими гарними.
– Таточко, хвала Вiчному Мандрiвцевi, здоровий. Вiн у матусi. Хворiе вона, матуся, давно-давно хворiе, ось вiн i сидить поряд… А Шишка в майстернi порядкуе. Йому до вечора в Пшибечани, братиковi Алоiзу п’ять сувоiв марокену вiдправляти й пiвтора сувою шагренi тисненоi. Братик Алоiз вiд минулоi зими на торгiвлi, крамницю в Пшибечанах вiдкрив, баришуе. Як вiдправить Шишка, так вiдразу квасцi для вас замочить. Топтачiв iз дуботовками вiн до вашоi справи загодя найняв, чекають не дочекаються…
Ситуацiя прояснилася. Якби Андреа Мускулюс вiдчув найменшу неповагу, не зволiкаючи, подався б до iншого чинбаря, котрий бодай трiшки знаеться на чародiйському палiтурництвi. Хай i довелася б зайву добу мучитися дорогою до Граммiха чи Веселоi Б’елинi! Рiч тут була не в гординi, а в аурi. Лiлльських дiвок i осiб, котрi iх супроводили, повиннi були зустрiчати з особливим пiететом i щирою радiстю – хоча капосна вдача незайманок неабияк ставала цьому на завадi. Інакше згодом у палiтурцi неодмiнно утвориться пiдступна трiщинка, крiзь яку втече пiдла руна: творити дурнуватi дива. Ага, виходить, старшi брати вiдсутнi з поважних причин. Шишка, вiн же Шишмар Швелер, готуеться до вiдповiдальноi роботи, вiддаючи старi борги, iнший братик зовсiм виiхав iз мiста й що вiн думае про прибуття замовникiв, справи не стосуеться. Батько родини, майстер Леонард, днюе та ночуе обiч ложа недужоi дружини – обов’язок чоловiка понад усе.
Чи варто засмучувати прибулих сумним виглядом i зiтханнями?
Мабуть, Мускулюс зараз уперше вiдчув надiю, що поiздка завершиться вдало. І марно. Уже кому-кому, а майбутньому лейб-малефактору, власниковi чудового «воронячого баньши», слiд було б знати: надii на успiх, висловленi вголос або задуманi невлад, рубають справу пiд корiнь куди лiпше за «лихе око».
На всi заставки лаючи себе за нестриманiсть, чаклун злiз на землю.
На задку карети з опущеними, зайвими зараз кийками гучно чхали капрали, блiдi до синяви. Аромати Фарбiвноi слободи чужинцiв валили з нiг попри близькiсть рiчки Ляпунi й озерця Таемнi Вуди. Гвардiйцi ще трималися, бо не забували про вiйськову славу предкiв, але чхання й цих дiймало. Андреа згадав про своi обов’язки, тричi з вивертом глянув на кожного охоронця через лiве плече; у випадку з Т’яденом на даху вiн ледь не скрутив собi шию. Далi сплюнув, тупнув по плювку черевиком, – i гвардiя радiсно задихала.
Завтра зранку треба буде повторити, iнакше нюх повернеться. А самому доведеться терпiти ще i цей кошмар. Учитель Просперо перед вiд’iздом натякнув, що шоста частина палiтурок за труди вiдiйде особисто Мускулюсу, для персональних трактатiв з теормалу, чи пак теорii малефiцiуму. Нi за сучий хвiст потерпаемо, друзяко!
Особиста бiблiотека була мрiею чаклуна.
Зокрема, з дуже простоi причини: атестат мага вищоi квалiфiкацii вiзувався Колегiумом Волхвування виключно за наявностi в здобувача вищезгаданоi бiблiотеки.
– Та чого ж ви на вулицi стоiте? Ганьба, сором на всю Ятрицю!
Кривенька ладна була розплакатися.
– Гостi мнуться, в дiм не йдуть… Гукнути татуся?!
– Вибач, Цетинко, – Мускулюс вiдчув укол сумлiння. – Зараз…
Вiн озирнувся. Вулиця була порожня. Навченi досвiдом, жителi Фарбiвноi слободи делiкатно дозволяли замовникам зникнути в обiйстi Швелерiв. Хiба чесна дружина чи мудра матiнка випустить зараз на вулицю хоч благовiрного чоловiка, хоч синочка? Щоб рiдненький з глузду з’iхав? Щоб отримав по зашийку кийком для лупцювання? А не кийком приголублять, то столичний чаклунисько попсуе рибоньку: не лiзь, куди не кличуть! Ондечки вiконницi попричиняли, молодички-розумницi…
На розi, пiд старою акацiею, дiти гралися в пiску. Дiвчинка з кiсками щохвилини бiгала до рiвчака з цеберком, а двое товстих, суворих з вигляду малят зосереджено лiпили пасочки. Їм допомагав худорлявий парубiйко лiт сiмнадцяти, до вух замурзаний липким «тiстом». Розмахуючи руками, нiби вiтряк, вiн визначав мiсце, куди життево необхiдно було поставити чергову ляпку. І дуже сердився, коли дiти помилялися. Напевне, мiсцевий дурник. Таких дiвки зовсiм не ваблять, хоч iз Лiлля, хоч iз небесних садiв. Розташування пасочок мимохiдь зацiкавило Андреа, вiн навiть узявся машинально поеднувати iх уявними лiнiями, але суворо обрубав сам себе. Якби зараз завалилося склепiння гроту Семи Няньок i вибралося на бiлий свiт Жахливе Дитя, щоб змотувати свiт у клубок для плетiння, – все одно чаклуновi було б нiколи займатися всiлякими дрiбницями.
– Гвардiе, до мене!
Капрали стали обiч карети. Т’яден зiскочив iз даху, довго длубався ключем у заклятому замку; нарештi розчинив дверцята. Якусь хвилину нiчого не вiдбувалося, по тому на сходинку опустилася вузенька нiжка.
– Я перша!
– Нi, я перша!
– Я найперша! Сама!
– Ах ти шльондра!
– А ти повiя!
– А ти! А ти…
– Обидвi ви дурепи, а я перша!
– Тримай ii! Гюрзель, хапай за волосся!
Мускулюс зiтхнув i прийшов на помiч.
Інакше лiлльськi дiвки нiколи не вибралися б iз карети. Нiжна голубиця, й та озвiрiе, якщо в шiстнадцять рокiв тебе продадуть не знати куди за тридев’ять земель – линяти. Зазвичай за мiсяць до того, як почнуть линяти, знаменитi уродженки Лiлля ставали навдивовижу ненажерливi, зате нижнi видiлення в них припинялися зовсiм. Що нiяк не сприяло полiпшенню вдачi.
Якби на те Мускулюсова воля, вiн би зроду не зв’язувався з цими красунями. Але майстер Леонард теж, мабуть, не вiд того був, щоб провести рештки днiв своiх у розарii, а не в смородi дубильних ночов. У кожноi роботи своi недолiки. Однi думають, що магiя вся суцiль принади та забави. Тицьнеш iх пикою в купу флюiдiв, коли демон рветься назовнi з «Лебединоi Пiснi», або змусиш прибирати в клiтцi за василiском у сезон «пiвнячоi слiпоти» – лаються…
– Любi дiвицi! Першою виходить Гюрзель. Слiдом – Химейра. За нею – Емпуза-молодша…
– Чому?!
– Я перша! Чули? Я перша!
– А я тебе вкушу!
– Любi дiвицi! Я сказав: першою виходить Гюрзель…
– А ти, дурню, стули пельку!
– Вкушу, вкушу, вкушу…
– Любi дiвицi! У мене е великий батiг iз волячоi шкiри. Зазвичай я ним поганяю коней, коли кваплюся. А зараз я нiкуди не кваплюся. Ще в мене е трое гвардiйцiв, здатних вправлятися з батогом добу без перерви. Навiть якщо першу шкiру цi брутальнi чоловiки зiпсують, мене цiлком влаштують наступнi п’ять шкiр, що залишаться на кожнiй iз вас. Але я добрий i зла не пам’ятаю. Отже, першою виходить…
– Чули, не глухi!
– Вiдкуси собi язика!
– Іди, Гюрзель, нехай тебе батогом першу…
Бiдна кривенька Цетинка з жахом дивилася на це неподобство. Коли Мускулюс був тут, супроводжуючи лейб-малефактора Нексуса, вона проводила лiто з бабусею в Пшибечанах i не застала гостей. А ще ранiших приiздiв Цетинка, тодi ще дитина, практично не пам’ятала. Нiчого, нехай звикае. Їй iз лiлльськими пустунками тиждень кукурiкати, не менше. Линятимуть, зважаючи на непрямi ознаки, за два-три днi, далi промивання голля, мездрiння, зазолювання, топтання в товтiлках i барабанах… Втiм, пiсля золiння можна iхати й вертатися пiзнiше, по готовi сувоi.
Хоч якась радiсть.
Ще чаклуна тiшило, що дотримуватися особливих умов договору з Лiлльським магiстратом i видавати дiвчат пiсля того, як полиняють, замiж у пристойнi родини буде вже не вiн.
Незабаром Гюрзель, Химейра та Емпуза-молодша сяк-так видобулися назовнi. Гмикаючи та намагаючись якомога болячiше наступити подрузi на п’яти, панянки рушили на подвiр’я пiд конвоем гвардiйцiв. Сивий кiт зiскочив
iз тину, потерся об ноги Химейри, чим викликав нову iстерику зi слiзьми й прокльонами на адресу «мерзенного звiра». Мускулюс спершу хотiв був знову згадати про батога, та котисько почав тертися об його ноги й чаклун мало не завив. Мерзотникова шерсть своею жорсткiстю нагадувала колючий дрiт.
Поряд щасливо гавкав барвистий песик. Видно, щиро захоплювався витiвками товариша.
– Нюшко, цить! А ти, Косяку, йди в свiтлицю, я тобi молочка дам, iз лугом…
* * *
Покоi для незайманок, як обумовлювалося заздалегiдь, було вiдведено на другому поверсi, в бiчному крилi. Тут дiвчата завше линяли. Проте, не забуваючи, що береженого доля береже, Мускулюс особисто перевiрив засуви, переконався в мiцностi подвiйних грат на вiкнах. Коваль постарався на славу, та й муляр не схибив. Навiть якщо три дiвицi зберуться пiд вiкном, заманюючи перехожих iз-за паркана, пруття iм не видерти.
Розумака майстер Леонард! Мастак у палiтурнiй справi!
Охорону Андреа планував розмiстити, як звичайно: один гвардiець у дозорнiй комiрчинi перед дiвочими покоями, iнший у коридорi, третiй патрулюе зовнi, бiля ворiт i вздовж паркана. Сплять по черзi – коридорний потрiбен не завжди, особливо якщо сам чаклун у домi.
Честь честю, за пiвгодини вiн вiльнiше зiтхнув.
– Прошу майстра Андреа пообiдати!
Господар до обiду спустився в трапезну. Хвороба жiнки – рiч сумна, однак роздiлити з гостем хлiб-сiль – справа, скажемо прямо, свята. Коли Леонард Швелер обмiнявся з чаклуном трикратним рукостисканням, Мускулюс тихо крекнув. Хоч i не був обдiлений силонькою, а все-таки в кожум’яки з дiда-прадiда лапа була виняткова. Окiст iз клiщами. Пiсля такого вiтання брати iжу доволi складно. Леонард зайняв чiльне мiсце та розпорядився, щоб Цетинка вiднесла харчi нагору, «дiвкам i iхнiй гвардii», довiдався, що дочка подбала про це загодя, i статечно кивнув. Був вiн огрядний, пузатий, сивого волосся не стриг, тому над рожевою лисиною клубочилася пiр’яста хмара. Немов мамчинi усi-пусi над нiжною дитячою дупкою. Їв повiльно, черпаючи ложкою гущу з дна горщика. Чаклун двiчi намагався почати розмову про дрiбницi, яку пристойно вести за столом, i обидва рази чинбар обмежувався басовито-черевним гмиканням.
Вiдчувалося, що тут вiн лише тiлом, думками ж перебувае далеко.
Зате кривенька Цетинка, сяючи вiд щастя, ладна була хоч торохтiти без угаву, хоч слухати в три вуха.
– Так, моя панi, столичнi дами в цьому сезонi вiддають перевагу ажурним мантильям. Уявляете: нiч, мiсяць, балкон i закоханий кавалер, виконуючи серенаду, мае щастя споглядати…
– Ой, а в Мятликiв теля з п’ятьма хвостами народилося! Дядько Мятлик з горя програвся в «орлянку» мiняйловi Фраушу, а мiняйло крадькома його борг братам Коблецям збув, пiд вiдсотки…
– На лiтньому Турнiрi Сонетiв бард-вигнанець Томас Бiнно– рi вразив усiх поцiнувачiв. З перших же рядкiв: «Ридаймо, друзi, бо нiма сонета!» Його Величнiсть зволили розплакатися…
– А вдiвець рiзник Клаус узяв за себе весталку-розстригу Ханну Уттершайн! У неi на носi родимка, i вона гуляе з Любчиком Гонасеком, поки рiзник пиячить в аустерii…
– Герцог Арнольд придбав для фаворитки малий ковчежець iз нiгтем Падмехума Дарувальника. Ця нетлiнна релiквiя…
Андре тiшив знудьговану дiвицю спiлкуванням, до якого Цетинка аж нiяк не звикла, а сам нишком розглядав господаря. Їв чаклун мало, обережно, згадуючи про шлунковi пiдступи трепангiв, – виходить, мiг вiддатися спостереженням.
На жаль, за минулi сiм рокiв Леонард Швелер дуже похитнувся.
Ранiше, тримав родину в кулацi, а кулак кожум’яки – рiч особлива, до вiльнодумства не прихильна; вiн не дозволив би молодшiй доньцi стiльки теревенити в присутностi батька. Свавiльний деспот, син свавiльного деспота – схоже, що й онук, але Швелерового дiда чаклун застав зовсiм старезним, на смертному одрi, що нiяк не заважало стариганю в хвилини меланхолii ходити битися зi шкiродерами-конкурентами. Пiсля таких прогулянок Швелери на якийсь час ставали монополiстами. Батька Леонард втратив давно – майстра Бйорна, прозваного Мiздрилом, вiднiс «чорний лелека», як тут називали гнилий мор. Звiдтодi сорокарiчний Леонард одноосiбно правив у майстернi та у власному домi.
Зараз чинбаревi було п’ятдесят шiсть.
З колишнiх вiдвiдин Мускулюс пам’ятав, що в присутностi господаря обое синiв, бугай Шишмар i хитрун Алоiз, – а жiнки й поготiв! – прикушували язики всiма наявними зубами. Шишмаревi, за правом спадкоемця, зрiдка дозволялося вставити слiвце, коли татусь робив паузу для галушок. В iнший час майстер Леонард без перерви бубонiв про сувоi та казани, замшi й шевретi, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палiтурках, навiть такi великi люди, як Просперо Кольраун i Серафим Нексус, прихильно терпiли, поки майстер викладав, смакуючи подробицi:
– …Далi, пани моi, сушене вiдволожуеться, мнеться на тупому бiляку, береться стругом, пушиться на бiляку гострому й качаеться мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великоi шагренi, скажу я вам, додатково розгладжуеться склом або каменем…
Зараз чаклун, вiдповiдно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний. Хвороба дружини пiдкосила гiганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, пiди-принеси. Бувало, що й вiдлупцюе. Цей бичок сидiв обiч лiжка болящоi жiнки? «Поряд», якщо вiрити доньцi?! І з цiеi причини не зустрiв дорогих гостей, хоча мiг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повiрив би звiстцi про раптове вегетарiанство людожерiв гробницi Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоемця Шишмаря на час батьковоi вiдсутностi «порядкувати в майстернi», як доповiла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалi балачки?!
Такого бути не може.
Диво з див.
– Як здоров’я вашоi дорогоцiнноi дружини? – Мускулюс нарештi зважився на запитання.
Майстер Леонард пiдвiв на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очi в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчi цi очi були доречнi не бiльше, нiж п’ятiрня однорiчноi дитини на лапi кожум’яки. Вiдчуття було пронизливе: начебто слiпий прозрiв – уперше вiд народження глянув на свiт. Раптово Андреа зрозумiв, що в Цетинки – батьковi оченята. Тiльки в дiвчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо вiдбиваеться в перших пролiсках, а в батька погляд вiдсвiчував зимовим днем, iскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому поглядi, зазвичай схованому пiд кошлатими бровами, засвiтитися тихiй свечечцi, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.
То невже треба було дружинi злягти, щоб у чоловiка погляд почистiшав?
Чи то умився сльозою?
Чаклуновi стало нiяково. Нiби крадькома пiдглядав чужий сором.
– Дякую, погано, – гучно вiдгукнувся майстер. – Зле Ясi. Спить увесь час.
Вiн перестав жувати, додав дивно:
– Це нiчого. Я, що можу, роблю. Це нiчого, пане мiй.
Бiльше, до кiнця обiду, вiн не видав нi звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопiння.
SPATIUM I
Сонет про сонет
(зi збiрки «Перехрестя» Томаса Бiннорi, барда-вигнанця)
Ридаймо, друзi, бо нiма сонета!
Дiд з’iхав з глузду, зовсiм, геть здурiв,
Мiшок кiсток – точнiш, мосластих слiв! –
Вчорашнiй день, затерта вщент монета,
Шахрайський чек. Як нежива планета,
Вiн ще летить, але мiльйон чир’iв
Роз’iв печiнку. Гострий зiр орлiв
Не знайде там життя. День канув в Лету,
За днем – i нiч. І кисень, що горiв,
Завiсу зсунув. Кам’яна комета
Живiша за сонет. Ми на горi
Поезii чекаем на поета,
Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозi бачить лiто посеред зими.
CAPUT II
«Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителiв зело, але знаходило шпарину…»
По обiдi чаклун перевiрив охорону, для надiйностi пiдморозив «крижаний дiм» i вирiшив зробити легкий променад. Але спочатку сховався на задньому дворi, суворо звелiв не порушувати його самотностi й годинку витратив на вправи.
З боку це здалося б чимось диким: вiн роздягся до пояса, i, потужний, мiцно збитий, стояв нервеухомо, впираючись лобом у паркан. Живе уособлення народноi мудростi: «Буцався бичок iз дубом!» Або, якщо бажаете, пародiя на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельноi брами, виставленого для огляду в публiчному вертепi Рудда. Лише по тiлi перебiгав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячоi шкiри»: литки, гомiлки, потiм раптом зашийок, живiт…
Затрусилося лiве стегно пiд оксамитом штанiв, заправлених у панчохи.
Здригнулася сiдниця.
