скачать книгу бесплатно
Дикими зробилися.
Передовсiм iз дичиною безглуздя почало коiтися. Чекали, виходить, ланей, а з перелiска – трiск-гуркiт! Нiби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотае, гад, мордою, i лiзе. А стрiли вiд нього рикошетять.
– Списа! – звелiв король, стримуючи жеребця. – Заклятого!
Обличчям же прояснiв удвiчi. Коли ще така забава трапиться?!
І ледь iз заростей обдерихи вилетiв на мисливцiв запеклий шкарбун, тiльки-но повiв оком, до краiв налитим кривавим свинством – всадив Його Величнiсть звiровi списа прямо за лiве вухо. Там у чепурунiв перо з берета звiшуеться, а в шкарбунiв таiться вразливе мiсце. Якщо, звичайно, бажаеш бити наповал, не псуючи звiровi шкiри, а собi – життя.
– Чудово! – з повагою рохнув вiце-барон, знавець кабанячоi забави. – З почином, государю!
Андреа нудило вiд захвату й запiзнiлого ляку. Вiн тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звiра – й назад. Брудно-жовтi iкла, щетина на зашийку, мереживний комiр… Поталанило! Але ж якби спiзнися егер та вчасно не подав государевi списа, почин мiг би й по-iншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозумiла, вона не мала пiд собою анi найменших пiдстав – особисто лiс «обнюхував»! І все-таки…
Не трапилося.
Але могло трапитися…
– Найнижчi вiтання!
– Чудовий трофей!
– Володар людей здолав владику лiсу!
Четвiрку слуг миттю вiдрядили тягти здобич у табiр: двое б надсадилися. Мисливцi ледь устигли видертися в сiдла, як iз хащi повалила найрiзноманiтнiша звiрина. «Але ж загоничi ще далеко», – вiдзначив Мускулюс. Та йому вiдразу стало не до мiркувань, бо почалася справжня плутанина. Звiдусiль безладно летiли стрiли, дротики й мiцнi слiвця; ланi, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням пiд копита, змiшались в купу звiрi, люди; галас, тупiт, iржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовкiв: сiро-рудих iз пiдпалинами. Юний вiце-баронет змахнув метальним серпом, кiнь пiд запальним молодчиком затанцював…
Мускулюс цiлком чiтко пов’язав подумки зубчасте вiстря серпа й монаршу спину, благослови ii Вiчний Мандрiвець! У животi забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськовi перепало вiд пристрiту: вiдрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!
Знову випадковiсть?!
Нiздрi до болю, до опiку втягували гострий, пряний аромат лiсу. Нi, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на пiвнiчному сходi тягло легким гаром: там дiялося якесь волхвування, але викид мани нiяк не був спрямований на Його Величнiсть. Андреа перевiрив раз, iще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сiльська вiдьма обалдiнь-траву силомiць добувае. Чи мандрiвний кобник в’яже щиглiв-синиць «Мережею Диделя». Чого б i нi…
Наступноi митi «Ряба Зiниця» на чолi болiсно сiпнулася. Злетiла над головою малефiка, спалахнула малим сонцем, стрiмко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-свiтила сплив веселковий пузир-гiгант лiктiв зо п’ять у поперечнику. Всерединi мiхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапiд-трансмутацiя «Рябоi Зiницi» у двобiчний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогоднi тiльки чув, але бачити навiч сподобився вперше!
– Хутко! Норд-норд-ост! – для вiрностi бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозностi становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нiкудишнi. – Зурочення, пристрiт, блiда немiч, «чорний день»! Поквапся!
І, бачачи, як Андреа розправляе плечi, готуючись до громiздкого концепт-закляття, гримнув на учня:
– Нема часу! Зурочуй по площинах!
Вигукуючи вказiвки, Кольраун робив руками необхiднi паси, готуючись упасти на таемничих зловмисникiв усiею мiццю бойовоi магii.
Радiсть осяяння зробила розум оглушливо-дзвiнким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе вiдразу отримало змiст. Пiдозри виправдалися: збiги зовсiм не випадковi! О щастя! Це найсправжнiсiнький замах! І зараз вони з учителем мусять вiдбити вражi пiдступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттiю без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохiд. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сiдниць, далi – в плечах i шиi. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очi на кришталевi лiнзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граем, перш нiж почалося виверження зурочень.
Консультант лейб-малефiцiуму, що називаеться, крив кутом, не дбаючи про наслiдки.
А слiдом, розрiвняним простором Фiльчиного Бору, сточуючи вiстря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель iз учнем вичавлювали себе, як босi п’яти дiвок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженiнням викладаючись до решти за лiченi митi. Для поцiнувачiв, якби виявилися вони на свою голову в епiцентрi сутички, це було б святом Високоi Науки. Навiть якщо поцiнувачi потiм не змогли б нiкому розповiсти про враження.
Ось тiльки вiце-барон iз синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцiнувачами. Один iз баронетiв, бурмочучи вульгарну нiсенiтницю, яку, мабуть, вважав закляттями вiд пристрiту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозумiло, нi рапiд-трансмутанту, нi несправжньому образовi Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподiяла. Зате пролетiла крiзь личину та влучила точнiсiнько в потилицю флаг-доiжджачому, забезпечила останньому тривалий вiдпочинок у кущах чемерицi. Результат викликав гнiв у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рiшучостi збити-таки «летючу капость».
Бойового мага вiн очевидячки не впiзнав.
Тим часом вiце-барон дав шпори своему гнiдому, кинув коня просто до Його Величностi. Невiдомо, якi були намiри в Борнеуса, але капiтан лейб-варти Рудольф Штернблад нiколи не вважав себе знавцем сердечних мотивiв i спонукань. Душi прекраснi поривання – справа приватних психей-найманок. А капiтан вважався людиною дii, причому дii вузькоспрямованоi. У зв’язку з чим i вжив заходiв.
Одним словом, до Едварда II вiце-барон не доскакав.
І гнiдий не доскакав теж.
Та й баронет-метальник надовго вгамувався.
Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задiяного малефiцiумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовiй гiлцi, а баронета оглушили та зв’язали егерi.
– Рудi, забирай величнiсть! У табiр, усi в табiр! – давлячись хрипiнням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий мiхур станув у повiтрi. Видовище, варто зауважити, чарiвне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово ослiплий, чаклун падав з коня.
Дякувати комусь: упiймали.
До столицi поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося мiсце в каретi: Його Величнiсть особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефiцiуму в Фiльчинiм Бору на весь випробувальний термiн. Екстрим-викид мани не минаеться марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертаеться найжорстокiшим розслабленням членiв на добу й бiльше, що змiнюеться перiодом занепаду сил. Як пiсля народноi реттiйськоi гри «кiлля-на-вимолот», де гравцi молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.
Треба сказати, що Просперо Кольраун був гiдною парою учневi, крекчучи та охкаючи.
На зворотньому шляху не обiйшлося ще без дрiбки капостей. Колесо в карети вiдвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слiзок» замiсть дров пiдкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприемностi зiйшли нанiвець i вщухли без серйозних наслiдкiв. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.
Мускулюс дивувався. Вiн ладен був голову закласти, що нiяким шкiдливим волхвуванням у лiсi не тхнуло! А тим бiльше «заточеним» на пiдривання трону Реттii. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пiшов не туди, шкарбун-сiкач невлад iз кущiв виломився… Не чаклунством, виходить, а природнiстю: не тхне, не пече, а вся гидота нiби сама собою дiеться. Влаштувати жертвi цiлий букет капостей – це досвiдченому малефiковi раз плюнути, два тупнути. Тiльки от лихо: колега-чароплiт неодмiнно чужу ману зачуе! Чи може пес помочитися, щоб iнший не нанюхав?!
Отож-бо й воно…
По поверненнi в столицю Департамент Монаршоi Безпеки без зволiкань почав розслiдування. Вiдрядили у Фiльчин Бiр взвод досвiдчених каземат-нишпорок для слiдчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпунi службовцi добулися до мiсця подii лише взимку, коли рiка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, i iхнiй звiт вiдзначався суперечливiстю. Сiмейку Борнеусiв, котра очiкувала повернення слiдчих у камерах казенноi темницi, допитали – пiд тортурами з’ясувалися iхнi благi намiри. Рятували, мовляв, Його Величнiсть, клали голову на вiвтар батькiвщини. Пана Кольрауна в кулi нiяк не впiзнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнiдого гнали виключно на пiдмогу найяснiшiй особi, бо чаклун урочив. Незабаром слiдство було припинено, вiце-барона з синами випустили з темницi з почестями, склали публiчнi вибачення i найвище нагородили Орденом Мимовiльноi Звитяги, спецiально заснованим для такого випадку.
А чаклуновi Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термiн.
Із подякою перед усiм лейб-малефiцiумом.
Мускулюс не знав, що напередоднi виправдального вироку до королiвськiй спальнi незрозумiло як потрапила депеша вiд сумно вiдомоi Ради Безкорисливих Змовникiв. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завiряв, що вiдтепер Едварда Реттiйського занесено до списку недоторканних для замахiв осiб. Втiм, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такi вiдомостi виходять за межi спогадiв Андреа Мускулюса.
Це так, до слова.
CAPUT III
«Здавалося, старi волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклуновi…»
– …Ой, що за пан до нас завiтав? Ай, важко пановi йти! Уй, кошель до землi тягне? Агов, Тацит iз Ощипом поспiшають на помiч! Цiеi ж митi полегшимо бiдолашного пана…
– Вгамуйся, Таците. Це малефiк зi столицi. Напiдпитку, – похмуро повiдомив слуга, видiлений Мускулюсу в провiдники.
– Га?!
Приятель говiркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованiшим:
– Ах, це ж зовсiм iнша рiч! Ух, чого ж ти вiдразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупiнь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навiщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходiмо, пане малефiку, женiть геть тугу-журбу…
До тупого Ощипа нарештi дiйшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився пiдтримати напарника:
– Так того ж… аякже! Спровадимо…
– Пани малефiки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святi! У святих, Курячий ти Ощип, усi прокльони завжди збуваються. І в панiв малефiкiв теж. Таким приемним панам грiх не допомогти…
Сам Андреа в захоплюючiй бесiдi участi не брав. Лише вiдзначив мимохiдь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабiжники, й тi ввiчливi…» Голова в чаклуна була зайнята зовсiм iншим: iй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’ятi ледарi, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися пiти у вiдпустку до ранку. Ще в аустерii малефiк звичним зусиллям перевiв усю необхiдну витрату мани в сферу амбiт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжнiй шарварок.
Вiд барвистих плям iдко несло тривогою.
Сморiд Фарбiвноi слободи, що постала за Ляпунню, був далебi приемнiший.
Пiсля тварюк, виявлених у засiках пам’ятi Ернеста Намюра, життево необхiдно було випити з гiднiстю. Ландвер’ер охоче склав компанiю в цiй шляхетнiй справi. Пiзнiше за iхнiй стiл пiдсiв нахабний старигань, який притяг iз собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профiтролями, кубок i глечик iмбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмiстилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилiшому пановi Андреа» (уже все мiсто в курсi, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, свiточа Високоi Науки». Мускулюс i оком не змигнув, як виявилося, що вони зi старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-i теорii Матiаса Кручека, приват-демонолога Реттiйского Унiвермагу. Теорiя була, м’яко кажучи, спiрною, але старий дотримувався радикальних поглядiв. Вiдмiтаючи контр-аргументи Мускулюса, вiн нервувався, бризкав пивом i люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постiйно загортався.
Морозило дiдуся?
До речi, плащ був iз дорогих, з мереживами, хлястиком i багряним пiдбиттям.
– Чи вiдомо вам, наймилiший пане, що не тiльки сама 8-а теорiя генiального Кручека, але й частина спецiальних висновкiв iз неi встигли отримати блискуче експериментальне пiдтвердження?!
– Дозвольте поцiкавитися, яке саме?!
– На жаль, перебуваючи в провiнцii, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватнi дослiди, проведенi Матiасом Чудовим разом iз Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королiвства! Але вже повiрте на слово…
Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такiй вченiй суперечцi в стiнах «Кульгавого Мiрошника» – якби не пiвдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскiльки глинтвейн офiцер полюбляв iз ромом, то замiсть подиву Ернест Намюр брав у диспутi найдiяльнiшу участь. Проблеми демонологii його жваво цiкавили: по виходi у вiдставку, вiн зiбрався звести теплицю й присвятити дозвiлля розведенню екзотичних iнферналiв.
Цi найвищою мiрою розумнi плани навiдали Намюра просто зараз.
Далi розмова цiлком логiчно перекинулася на приватнi розв’язання рiвнянь Люфта-Гонзалеса, роздiл «Левiтацiя великих предметiв». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригiнальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичноi задачi «Гора йде до малефiка». Головна умова – вiрний добiр магiв. Знадобляться лише трое: геомант-подвижник, власне левiтатор i волхв-аччендарiй. Інтерференцiя потокiв мани, створення «стоячих» ефiрних хвиль…
– Спритно!
Ланд-майор стройовим басом пiдтримав колег i вiддав вiйськовий салют. Пiд його потужною долонею чарка чаклуна теж вирiшила взяти участь у диспутi з левiтацii. Поки малефiк, зiгнутий у три погибелi, шукав цю найнеобхiднiшу на свiтi рiч пiд сусiднiм столом, старигань надумав прощатися.
– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приемну бесiду. Обов’язково переказуйте вiтання високомудрому Кольрауну. Щиро сподiваюся, що його дослiди з каскадними пiроглобулами увiнчалися успiхом.
– Вiд кого ж вiтання переказувати? – волав чаклун iз-пiд столу.
Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистоi» зали. Жвавий дiд трапився, зберiгай його Добряга Сусун! Раптова поiнформованiсть дiдуся видалася вкрай пiдозрiлою. Обiзнаний щодо дослiдiв Просперо, вiтання передае, сильний у теорii…
Мускулюс неабияк докоряв собi за втрату пильностi.
– Ернi, я миттю!
У «народнiй» залi старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак i тут на нього чекала невдача. Хiба що звiдкiлясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарiвливих удовиць, яка рiшуче волокла за руку бiлявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчiр’я, показав чаклуновi язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-пiд пахви в неi випав згорток, звiдки звисав мереживний хвiст. Молодиця пiдхопила свое майно та поволокла хлопчиська далi.
Чаклун з натугою примружився iм услiд.
Нi, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жiнка.
Вiн повернувся нi з чим, але заявив, що бiльше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.
– Завтра? – засумнiвався ландвер’ер. – Завтра в аустерii рибний день…
Домовилися, що в аскети пiдуть обое, але з наступного мiсяця.
Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силомiць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував i вiдмовлявся з вiслючою впертiстю. Вiд настирливоi опiки вiдскiпався, стрiмко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.
У фойе, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованiй сукнi. Атлас кольору, вiдомого в Реттii як «лазурова спокуса», жагуче пiдкреслював запаморочливi форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не мiг. Суккубара. Найсправжнiсiнька; проби нiде ставити. Повернутися, набити аустаторовi пику за брехню? Еманацii демоницi були тi самi, що вiдходили вiд Гюрзелi, Химейри та Емпузи – тiльки тоншi, з виразною аспiдною смугою на краю спектра. Втiм, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за нiч двое-трое бiдолах до цiлковитоi нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримае вiд дружин на горiхи. Летальний результат виключаеться, а нагляд за моральнiстю в Ятрицi його не обходить. Хай Ернест Намюр стае грудьми на захист землякiв i гостей мiста. А Андреа Мускулюс спати пiде.
– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».
Поруч iз панi вертiвся карлик-грум у чалмi, шароварах i туфлях-човниках богатирського розмiру. У жодному з дзеркал карлик не вiдбивався.
Малефiк пiдморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою i нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зi слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок i рушив до будинку Швелерiв брукiвкою Ятрицi, котра штормила.
Десь у пiтьмi, пiд мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко спiвав вагант без лiцензii:
– Волосся срiблом вкрили днi.
Шолом? Хутро?
За першiсть бiй ведуть в менi
Зло та добро.
Ось-ось кульгать менi, козлу,
Туди, де край добру та злу…
* * *
– М-матiнко!
У такий спосiб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагiднiсть ii i ще довго стрибав на однiй нозi.
Перешкодою, об яку вiн забив улюблений лiвий мiзинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засiяли вулицю. Немов нащадки кочовоi спогань-грибницi, за день ляпки затвердiли, набули мiцностi гранiту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дiтлахiв давно батьки погукали спати, але плоди дитячоi творчостi широко розляглися вiд староi акацii до кута Згаслих Лiхтарiв. Молодий, дурний мiсяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподiвано для самого себе присiв навпочiпки, вдивляючись в «тiм’я» пiдступноi пасочки. Зоряний пил iскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижнi знаки, видряпанi на пасочцi, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такоi абетки вiн нiколи не зустрiчав.
А для закарлючок малечi знаки були надто… Розумнi, чи що?
Чублячий лист Пiвденних Цапiв? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б iз недолугого переписувача пасивний стан з вiдсотками. Пiктоглiфи долини Сет-Раббi? Там пишуть справа налiво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетiв-каннiбалiв? Нi, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таемна мова зомбiйцiв? Калiграф-школа «П’яний майстер Е»?!
Андреа забув про забиту ногу, враз протверезiв i почав нервово походжати мiж пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свiдкiв! Серце дзенькало тривогою: у розташуваннi твердих, зернистих башточок була система. Безсумнiвна, виразна система, але зiбрана з божевiльних, погано з’еднаних частин. Так дурень-мортанатом на нiчному полi бою збирае з решток солдатiв Абсолютного Воiна, отримуючи в пiдсумку кульгавого горбаня, що страждае на косоокiсть, розлад координацii та схильнiсть до гри на тамбурелях. Гiлочки без кори, якi поеднували групи ляпок, жменi щебеню тут i там, концентричнi кола, – точнiше, елiпси, на кшталт храмового зодчества друiдiв з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користi айярiв Махдармаха, покликаного вiдбивати пiдступи натурал-джинiв…
«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»
Вiдчуваючи кволiсть вiд тверезостi, яка пiдступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на колiна, сiв на п’яти. Штани потiм не вiдпереш iз цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, вiн зараз не зумiв би пiднестися духом. По всьому тiлi, у потаемних мiсцях, почали спалахувати темно-лiловi вогники. Кадик, пахви, лiвий лiкоть, куприк… Мана перерозподiлялася для додаткового викиду. Вогники були цiеi митi цiлком видимi, й випадковий перехожий ризикував до кiнця днiв залишитися недорiкою. Краечком свiдомостi Мускулюс змiркував, що структура вогнiв на його тiлi та структура дислокацii пасочок бiля глухого кута…
На жаль, думка залишилася внизу, на землi, а дух чаклуна пiднiсся у Вишнi Емпiреi.
– Легкого ширяння, пане!
Дикий Янгол, пролiтаючи повз нього, розкланявся з малефiком i полетiв, скаржачись тiнi жiночоi статi на самот-нiсть i лиху кур’ерську долю. Тiнь горнулася до серцеiда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголовi здiйснення бажань, а по тому взявся до детального мананалiзу. Спектролiз, редукцiя, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тiло, стогнучи вiд ганьби. Зрозумiло, дитячi бастiони тiльки з вигляду не дитячi. У всьому iншому пасочки-щебiнь-гiлочки були начисто позбавленi навiть присмаку мани. Система – не система, а чаклунськоi сили в бастiонах i контрескарпах малечi крилося менше, нiж у бородавчастiй жабi-наперстянцi. У тварини хоч е шанс захопити в пащу сталевий гвинт i чекати на болотi юного дофiна з арбалетом…
Дурень ти, малефiку.
