скачать книгу бесплатно
Весела наука
Фрiдрiх Нiцше
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Фрiдрiх Нiцше (1844–1900) – видатний нiмецький фiлософ i мислитель ХІХ столiття, чиi твори мали вибуховий ефект i зробили його чи не найцитованiшим фiлософом у XX сторiччi. Отримавши класичну освiту i ставши професором фiлологii у 24 роки, Нiцше до того ж захоплювався музикою, яку вважав найвищим проявом творчого духу. Його першим фiлософським твором стало «Народження трагедii з духу музики» (1872). Саме в цей перiод Нiцше захопився фiлософiею Шопенгауера i музикою Вагнера. Але бунтiвна натура мислителя не дала йому довго зачаровуватися iдеалiзмом, як не спокусив його i матерiалiзм. Нiцше знайшов свiй особистий шлях – вiн називав себе фiлософом неприемних iстин. Змiни у свiтоглядi сприяли тому, що вiн став сповiдувати iррацiоналiзм та «волю до влади». Вiнцем його фiлософii стала «книга для усiх i нi для кого» – «Так говорив Заратустра» (1883–1885). А представлену в нашому виданнi «Веселу науку» (1881–1882, друге видання – 1886–1887) Нiцше пiзнiше називав коментарем до ще не написаного «Заратустри». Афористичнiсть, що притаманна творам Нiцше, його неабиякий лiтературний хист зробили його творчiсть надбанням не тiльки фiлософii, а й лiтератури. І саме це пояснюе його популярнiсть – творами Нiцше захоплювались i шанувальники художньоi лiтератури.
Фрiдрiх Нiцше
Весела наука
Сам собi пан у власнiй хатi,
Нiкого я не мавпував,
А з тих я ладний насмiхати
Хто з себе сам не глузував.
У мене над вхiдними дверима[1 - Цей епiграф з’явився у новому, другому виданнi, 1887 року; натомiсть перше видання, 1882 року, мало за епiграф вiдому цитату з Р. В. Емерсона: To poets and wise men are all things befriended and consecrated, all experiences useful, holy every day, all divine (в оригiнальному текстi – у перекладi нiмецькою) – «Для поетiв i мудрецiв усе е дружнiм i освяченим, усi переживання кориснi, кожен день священний, усе е божественним».]
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Передмова до другого видання
1
Можливо, до цiеi книжки знадобиться бiльше, як одна передмова; та й хтозна, чи можна за допомогою передмов наблизити до авторових переживань того, хто не мав вiдповiдного особистого досвiду. Ця книжка писалася, наче мовою талого вiтру: в нiй пануе непокiрнiсть, неспокiй, перекiр i квiтнева погода, що нагадують як про близькiсть зими, так i про перемогу над зимою – про перемогу, що станеться, що вiдбуваеться зараз, про вже, ймовiрно, неминучу… Вдячнiсть повсюдно плине з неi, наче трапилося щось геть несподiване, вдячнiсть за одужання – бо, власне, одужання й стало цiею несподiванкою. Пiд «Веселою наукою» розумiемо сатурналii духу, який витримував неймовiрно тривалий тиск – терпляче, непохитно, холоднокровно, не пiддаючись, але й не тiшачи себе iлюзiями – i який нинi раптом сповнився надiею на зцiлення, сп’янiнням одужання. Не випадае дивуватися, що, за таких умов, вигулькуе чимало пустотливого i нерозважливого; багато нерозважливоi нiжности марнуеться навiть на такi проблеми, що вже обросли грубою шкурою i не пiддаються на пестощi й умовляння. Цiла ця книжка насправдi е не чим iншим, як потiхою пiсля тривалоi скрути й безсилля: мерехтiння вiднайденоi енергii, пробудженоi вiри у завтра й позавтра; раптове вiдчуття й передчуття майбутнього, близьких пригод, наново вiдкритих морiв – i цiлей, знову дозволених i знову здiйсненних. А скiльки всього, вiдтак, лишаю я позаду! Цей вiдтинок пустелi, виснаження, зневiри, зацiпенiння у молодому вiцi, що перетворило старiсть на формальне визнання наочного стану, ця тиранiя болю, переважена тиранiею гонору, яка вiдкинула наслiдки болю (а наслiдки ж – то розрада), i ця гранична самотнiсть як захист вiд зневаги до людства, що стала пророчою, це принципове обмеження всього, що е гiркого, болiсного й гострого у пiзнаннi, обумовлене огидою, яка поступово виростала з безглуздоi духовноi дiети й пещення, званих романтизмом – ох, якби хто мiг вiдчути це все разом зi мною! А хто на таке спроможеться, той, безперечно, пробачить менi щось бiльше, навiть за такi пустощi, як «Весела наука» – наприклад, жменьку пiсень, що додаються до книжки цього разу[2 - Прелюдiя у вiршах i п’ятий роздiл з вiршованим додатком пiсля нього з’явилися тiльки у другому виданнi.] i у яких автор наважуеться кпити з усiх поетiв у спосiб, який не так легко пробачають. Ох, та не лише на поетiв з iхнiми високими «лiричними почуттями» випадае цьому щойно видужалому виливати свою злостивiсть: хтозна, кого вiн собi шукае за жертву, яке чудисько пародiйного матерiалу незабаром приверне його увагу? Incipit tragoedia – «Починаеться трагедiя» сказано в кiнцi цiеi тривожно безтурботноi книжки; оглядайся на заднi колеса! Щось обурливе, лихе i злiсне сповiщаеться тим: «Починаеться пародiя», поза сумнiвом…
2
Утiм, залишмо пана Нiцше – що нам з того, що пан Нiцше одужав?.. Небагато питань здатнi привабити психолога бiльше за зв’язок мiж здоров’ям i фiлософiею, тож, захворiвши сам, вiн поширюе академiчну цiкавiсть на свою власну недугу. Бо, оскiльки людина – це особистiсть, передбачаеться, що людина неодмiнно мае свою особисту фiлософiю; але тут е iстотна вiдмiннiсть: в однiй людинi фiлософствують ii вади, а в iншiй – ii статки i сила. У першому випадку особа потребуе власноi фiлософii як пiдтримки, заспокоення, лiкiв, порятунку, пiднесення, самовiдчуження; у другому – це тiльки предмет розкошi, чи, у кращому разi – розкiш переможноi подяки, що мае бути вписаною космiчними лiтерами у небесах iдей. Але в iншому, бiльш поширеному випадку, коли недуга обумовлюе фiлософiю, як у всiх хворих мислителiв – а в iсторii фiлософii такi, можливо, переважають – що стане з самою думкою пiд тиском хвороби? Ось питання, яке хвилюе психолога – i тут е можливим експеримент. Подiбно до мандрiвника, який покладае собi прокинутися о певнiй годинi, а тодi спокiйно поринае у сон, ми, фiлософи, коли занедужаемо, тимчасово вiддаемося тiлом i душею хворобi – нiби заплющуемо очi на самих себе. І так само, як мандрiвник знае, що в ньому щось таке не спить, вiдлiчуе години, i в належну мить розбудить його, ми теж знаемо, що у вирiшальну мить ми будемо напоготовi – щось таке пробудиться i заскочить наш дух на гарячому, тобто виявить його слабкiсть, або вiдступництво, або схиляння, або зчерствiння, або потьмарення, чи хоч би як називалися хворобливi стани духу, що iх у днi здоров’я стримуе гордiсть духу (бо згiдно з давньою приказкою, «найсильнiшi, куди не кинь, гордий дух, павич i кiнь»). Пiсля такого самоопитування i самодослiдження починаеш пильнiше придивлятися до всього, що досi нафiлософствувано; починаеш легше, нiж ранiше, вiдгадувати мимовiльнi вiдхилення, манiвцi, пригрiтi сонцем привали думки, якими стражденнi мислителi блукають, привабленi ними саме як страждальцi: вiдтак, знаемо, куди тiло i його потреби несвiдомо ваблять дух – до сонця, тишi, смирення, терпiння, зцiлення, розради у кожному сенсi. Будь-яка фiлософiя, яка ставить мир над вiйною, будь-яка етика з негативним розумiнням iдеi щастя, будь-яка метафiзика й фiзика, що визнають фiнал, остаточний стан будь-якого виду, будь-яке переважно естетичне чи релiгiйне прагнення за межi, по той бiк, вище – все це дае пiдстави запитати, чи не хвороба надихала фiлософа. Несвiдоме маскування фiзiологiчних потреб пiд мантiею об’ективного, iдеального, суто духовного жахае своiми далекосяжними тенденцiями; тож я часто замислювався, чи фiлософiя не була досi простим тлумаченням тiла за хибного розумiння тiла. За найвищими цiннiсними судженнями, що досi спрямовували iсторiю думки, ховаеться нерозумiння фiзичноi природи – як з боку окремих осiб, так з боку цiлих верств чи цiлих рас. Нам вiльно розглядати всi цi навiженства метафiзики, зокрема ii вiдповiдi на питання про цiннiсть iснування, як симптоми певних тiлесних станiв. І якщо такi ствердження або заперечення свiту не е науково зваженими i не мiстять зернини iстини, вони дають iсторикам i психологам дедалi виразнiшi натяки, як уже згадуванi тiлеснi симптоми, щодо гарного чи кепського стану тiла, його повноти, наснаги, iсторичного самовладдя чи його загальмованостi, втоми, виснаження, вiдчуття кiнця, його прагнення до кiнця. Я знай сподiваюся, що фiлософський лiкар (у винятковому сенсi цього слова – себто той, хто опiкуеться проблемою загального здоров’я людей, доби, раси, людства) колись матиме мужнiсть сприйняти мою пiдозру у всiй ii гостротi й наважитися на висновок: у всьому дотеперiшньому фiлософствуваннi йшлося аж нiяк не про «iстину», а про щось iнше – скажiмо, здоров’я, майбуття, зростання, потугу, життя…
3
Не складно здогадатися, що я не без вдячностi прощаюся з перiодом виснажливоi недуги, вигоди якого для мене ще й досi не вичерпанi; адже я достатньо добре усвiдомлюю власнi переваги у своему мiнливому станi здоров’я перед усiма духовно дужими. Фiлософ, який перетривав рiзнi кондицii, i далi проходить через iншi, новi, який пройшов i проходить рiзнi стани здоров’я, вiдповiдно, пройшов i проходить через таку саму кiлькiсть фiлософiй – вiн просто не може не переносити щоразу свiй стан у найдуховнiшi форму i простiр та дистанцiю: власне, таке мистецтво перетворення едино i е фiлософiею. Фiлософам не вiльнi роздiляти душу i тiло, як це роблять iншi люди, а душу i дух нам роздiляти взагалi зась. Ми не мислячi жаби, не реестратори-об’ективатори з холодною начинкою; ми маемо постiйно народжувати своi думки з нашого страждання i по-материнськи надавати iм все, що маемо самi – кров, серце, вогонь, хiть, пристрасть, муки, совiсть, долю, покликання. Життя означае для нас постiйне перетворення на свiтло i полум’я всього, чим ми е i з чим стикаемося. Що ж до хвороби, то як не спокуситися на запитання: чи можливо нам перебутися без неi? Тiльки великий бiль е остаточним визволителем розуму, позаяк навчае нас великоi пiдозри, яка з будь-якого V робить X, тобто останню лiтеру ставить перед передостанньою…[3 - Тобто зболiлий розум усе подвоюе, роблячи 10 з 5, яким вiдповiдають римськi Х i V; також, архаiчна, найдавнiша латинська абетка закiнчувалася лiтерами V i Х.] Тiльки велике страждання, тривалий, повiльний бiль, що неквапом спалюе нас на вогких дровах, змушуе нас, фiлософiв, сягнути останньоi глибини i зректися всього довiрливого, добросердого, завуальованого, сумирного, посереднього, у що ми, можливо, ранiше вкладали нашу людянiсть. Сумнiваюся, щоб таке страждання «покращувало», проте я знаю, що воно поглиблюе нас. Тож, незалежно вiд того, вчимося ми протиставити стражданням свiй гонор, глузування, силу волi, як iндiанець, який, зазнаючи хоч яких тортур, вiдмагаеться мучителя дошкульнiстю своеi мови; чи ми вiдступаемо вiд болю у схiдне небуття, що його називають нiрваною – в нiме, зацiпенiле, покiрне забуття i самозречення, з таких тривалих небезпечних вправ опанування себе виходиш геть iншою людиною, з численнiшими запитаннями, i, перш за все, з волею запитувати бiльше, глибше, суворiше, вагомiше, злiше, тихiше, нiж перше. Довiра до життя пiшла; життя як таке зробилося проблемою.
Не треба, однак, думати, буцiмто це неодмiнно робить нас вiдлюдьками! Навiть любов до життя е можливою, хоча любов ця вже вiдмiнна. Це кохання до жiнки, яка викликае у нас сумнiви… Однак принаднiсть усього проблемного, втiха з невiдомого для духовних, одухотворених людей е такою великою, що радiсть ii пiдноситься слiпучим сяйвом над усiлякою потребою у проблемах, над будь-якою небезпекою непевностi, ба, навiть, над ревнощами коханця. Нам вiдоме нове щастя…
4
Нарештi, щоб не обминути найiстотнiше, з такоi прiрви, з такоi серйозноi недуги, з виру хворобливоi пiдозрiливости виходиш новонародженим, скинувши стару шкiру, чутливiшим, уiдливiшим, з витонченiшим смаком до задоволення, з нiжнiшим язиком на все добре, з веселiшим вiдчуттям, з iншою i небезпечнiшою невиннiстю в радощах – бiльш дитячою i, водночас, незмiрно бiльш вишуканою, нiж будь-коли ранiше. Ох, якою огидною видаеться вiдтак насолода, груба, тупа, сiра – насолода, як розумiють ii нашi «освiченi», нашi багатii та правителi! Як вiдразливо нам тепер слухати ярмарковий тарарам, яким «освiчена публiка» й мешканцi великого мiста сьогоднi дозволяють силувати себе – мистецтвом, книжками й музикою задля «духовних задоволень», за допомогою спiритичного питва! Як нинi дере нам вуха театральна крикнява пристрастi, якими чужими стали на наш теперiшнiй смак романтичний розгардiяш i чуттева ремигачка, що iх так полюбляе освiчене бидло, з його прагненням до екзальтованого, закрученого, ексцентричного! Нi, якщо нам таки потрiбне мистецтво для одужання, це мае бути iнше мистецтво – глузливе, легке, швидкоплинне, божественно неспотворене, божественно витвiрне мистецтво, яке, подiбно до яскравого полум’я, пiдноситься у безмежне небо! Перш за все – мистецтво для художникiв, тiльки для художникiв! Зрештою, ми краще розумiемо, що перш за все потрiбнi веселощi, радiсть i веселощi, друзi моi! Я хочу це довести також як художник. Ми, знавцi, тепер надто добре дещо знаемо: о як ми зараз вчимося грунтовно забувати, не забагато знати, як художники! Що ж до нашого майбутнього, ми навряд чи опинимось на шляху тих египетських юнакiв, якi вночi прокрадаються у храми, обнiмають статуi i, безперечно, хочуть вiдкрити, розкрити та висвiтлити все, що, з поважноi причини, зберiгаеться прихованим.[4 - Алюзiя до сюжету, що лiг в основу широковiдомоi на той час балади Й.К.Ф. фон Шиллера Das verschleierte Bild zu Sais (у перекладi Ц. Бiлиловського – «Закритий образ у Саiсi»), згiдно з яким юнак гине у прагненнi здобути iстину, прокравшись у храм Ізiди i вiдкривши, попри заборону, обличчя статуi. (Тут i далi прим. пер.).] Нi, цей поганий смак, це прагнення до iстини, до «правди за будь-яку цiну», це юнацьке безумство у любовi до правди нам огидне – ми для цього надто досвiдченi, надто серйознi, надто глузливi, надто запеклi, занадто глибокi… Ми бiльше не вiримо, що iстина залишаеться iстиною, якщо скинути з неi заслону; ми аж достатньо прожили, щоб у таке вiрити. Сьогоднi пристойнiсть полягае у тому, щоб не бачити все оголеним, не бути геть при всьому присутнiми, не намагатися все розумiти i «знати». «Чи правда, що Бог усюди сущий? – запитала у матерi маленька дiвчинка. – Але я думаю, це непристойно!». Ось натяк фiлософам! Слiд би трохи шанувати вiдчуття сорому, яке дала нам природа, ховаючи своi загадки й барвистi невизначеностi. Може, iстина е жiнкою, що мае пiдстави приховувати своi пiдстави? Може, вона мае iм’я Баубо[5 - Коли богиня Деметра побивалася за викраденою богом Аiдом дочкою (Персефоною), вiдьма Баубо вперше розвеселила ii, задерши собi спiдницю.], по-грецьки?… Ох, тi еллiни! Вони вмiли жити: для цього треба мужньо триматися поверхнi, брижiв, шкiри, обожнювати зовнiшне, вiрити у форми, тони, слова, у цiлий Олiмп зовнiшностi! Тi греки були поверхневими – з глибини! То хiба ми просто не повертаемося до цього, ми, жадiбнiсть розуму, що пiднялися на найвищий i найнебезпечнiший щабель сучасноi думки i роздивилися звiдти, подивилися звiдти долi? Хiба ми в цьому не еллiни? Прихильники форм, звукiв, слiв? І саме з цiеi причини – художники?
Рута неподалiк Генуi,
Осiнь 1886 року.
Глузи, лукавство i помста
Вiршована прелюдiя по-нiмецьки
1
Запрошення
Частуватись прошу, iжте!
Завтра буде ще й смачнiше,
Щораз лiпше день по дню.
В разi ж чого, я натхнення
Учерпну з рецептiв неньки,
Й оновлю свое меню.
2
На щастя
Як пошук той мене втомив,
Знаходить я навчався:
Мене раз вiтер зупинив —
З вiтрами я й подався.
3
Страхи
Вглиб копай, i там знайдеш
Джерело таемне!
Неук скаже: «Не дiждеш —
В глибинi геенна!»
4
Дiалог
А. Я хворiв? Чи я одужав?
Не збагну, хоч як напруживсь,
Хто був лiкарем моiм?
B. Ти зцiлився, так, мiй друже:
Здоровий, хто забуть зумiв.
5
До доброчесних
Нашi чесноти також нехай би були легконогi —
Як вiршi Гомера, – приходячи, знов потiм йдуть собi геть!
6
Свiтова розсудливiсть
Не стiй на сподi сотню лiт!
Не пнись у вись сувору!
Найкраще оглядати свiт
Із пiв дороги вгору.
7
Вадемекум — Вадетекум
Чарують мова й стиль моi,
У слiд ступаеш ти менi?
Наслiдуй звичаi своi:
За мною йди – без метушнi!
8
Скинувши третю шкуру
Вже шкiра репае стара,
Нова потреба млоiть
Змiю в менi, що так жада
Грудок землi глевкоi.
Повзу в травi мiж камiнцiв,
Мiй голод недаремний:
Тебе саму я завжди iв,
Змiiна страво, земле!
9
Моi троянди
Мiй талан вам щастя зичить,
Щастя всiх до щастя кличе!
Хто моiх троянд насмиче?
Ви на те пригнiться нижче
В чагарях, мiж гострих шпичок —
Часто пальцi тут калiчать!
Бо талан мастак дражнити!
Щастя любить роздрочити!
Хто моiх троянд насмиче?
10
Недбайло
Я розливаю й розбиваю,
І ви мене звете недбайлом.
Таж всяк, п’ючи, б’е й розливае,
Коли по вiнця наливае —
Та на вино не нарiкае.
11
Згiдно з прислiв’ям
Зiйшлись нiколи i щодня
Гостро й м’яко, сон i яв,
