скачать книгу бесплатно
Свавiльний вигляд мае нiс,
Над свiтом нiздрями навис —
Впав, носороже, долiлиць,
А з тим i гонор твiй – беркиць!
Ми завжди бачимо разом:
Надмiрний гонор, нiс гачком.
59
Базгранина
Перо бабрае, дiдько його шквар!
То я приречений на базгранину? —
Перо вмочаю смiло в каламар,
І, знай, рядки виводжу без упину.
Я втiшений, що – в справi цiй мастак —
Чимало ще я зможу написати!
А що у тих писаннях сенсу брак…
Хiба читае хто моi трактати?
60
Вищi люди
Цей сходить ввись – його хвалiмо!
Та iнший сходить з височин!
Вiд наших вихвалянь вiн вiльний,
З вишнiх вiн чистин!
61
Говорить скептик
Життя напiв спливло,
Збiгае час, душа твоя тремтить!
Заблукана давно
Шукае – не знайде; вагання мить?
Життя напiв спливло:
Облуда, бiль – годинами щемить!
Нащо тобi воно?
Причин причину мушу я знайти!
62
Оце чоловiк
Так! Звiдки я, менi вiдомо!
Я ненаситний, наче пломiнь
Я сяйвом спалюю себе;
Єдино свiтло осягаю,
А присок – все, що я лишаю:
Я пломiнь, що зiйшов з небес.
63
Зоряна мораль
Твiй шлях орбiти обiйма,
То що тобi всесвiтня тьма!
Крiзь час i простiр радо плинь!
Юдоль чужу тобi – вiдринь!
Свiти вiддаленим свiтам:
Тобi переступ спiвчуття,
Й одна чеснота: чистота!
Книга перша
1
Вчителi – про мету iснування. Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу iх – усiх разом i кожного окремо – зосередженими на одному завданнi: вони роблять те, що стосуеться збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любовi до цього роду, а тiльки тому, що немае в них нiчого не давнiшого, потужнiшого, невблаганнiшого, непереборнiшого за цей iнстинкт – бо вiн е сутнiстю нашого роду й племенi. Хоча ми, через свою звичну короткозорiсть, охоче беремося до розрiзнення ближнiх своiх на корисних i шкiдливих, добрих i поганих, по тривалiших роздумах i зваживши на масштаби справи, ми втрачаемо впевненiсть у доречности такого ретельного розподiлу i, зрештою, полишаемо його. Навiть найшкiдливiша людина може виявитися найбiльш корисною з точки зору збереження виду, оскiльки вона плекае у собi – чи, завдяки своiм дiям, в iнших – iмпульси, без яких людство давно б зледащiло i занепало. Ненависть, зловтiха, хижiсть, властолюбство i решта того, що називають злом, належить до дивовижноi економiки збереження виду – безперечно, вкрай дорогоi, марнотратноi i, в цiлому, доволi безглуздоi економiки, що, однак, досi переконливо виправдала себе у збереженнi нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мiй любий товаришу, мiй ближнiй, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовiрно, вимерло впродовж тисячолiть i тепер е однiею з речей, недоступних навiть Боговi. Вiддайся цiлковито своiм найкращим чи найгiршим бажанням, i, перш за все, загинь! – в обох випадках ти, ймовiрно, у який-небудь спосiб, таки виявишся заступником i благодiйником людства i, вiдповiдно, здобудеш серед людей i хвалу, i глузи! Однак ти нiколи не знайдеш того, хто змiг би сповна висмiяти тебе, iндивiда, так, щоб ясно донести до твоеi свiдомостi твою мушину нiкчемнiсть i жаб’ячу вбогiсть! Смiятися з себе так, щоб висмiяти себе з усiею повнотою правди – для цього досi кращим з кращих бракувало вiдчуття правди, а найобдарованiшим бракувало генiя! Можливо, смiх iще мае свое майбутне! Воно настане, коли людство засвоiть абсолют «вид е всiм, хтось е нiчим» i кожне отримае доступ до цього остаточного звiльнення i безвiдповiдальностi. Ймовiрно, тодi смiх з’еднаеться з мудрiстю, ймовiрно залишиться тiльки «весела наука». На разi ж, становище геть iнакше, на разi, комедiя iснування ще не усвiдомлена як така, на разi ще тривають часи трагедii, часи моралi й релiгii. Що означае постiйна поява дедалi нових основоположникiв моралi та релiгiй, заводiiв боротьби за моральнi оцiнки, вчителiв каяття i релiгiйних воен? Що означають цi героi на цiй сценi? Бо iнших героiв досi не бувало, а все решта, час вiд часу вигулькуючи, завжди служило цим героям суто для опертя – чи то як сценiчна технiка i кулiси, чи в ролi довiрених осiб i камердинерiв. (Поети, наприклад, завжди були камердинерами певноi моралi.)
Зрозумiло, що цi трагiки теж дiють в iнтересах виду, хоча самi вони сповненi вiрою, що служать справi Божiй i як Божi посланцi. Вони також сприяють життедiяльностi виду, просуваючи його вiру в життя. «Варто жити, – цвенькае кожне з них. – Таки е щось у цьому життi. Щось стоiть за цим життям, щось лежить пiд цим життям, бережiть себе!». Той потяг, притаманний як найвищим особистостям, так i найнiкчемнiшим людцям, iнстинкт збереження виду, виступае час вiд часу як розум i пристрасть духу; тодi вiн оточуе себе блискучим почетом причин i вперто силкуеться забути, що вiн в основi своiй iнстинкт, iмпульс, дурiсть, безпiдставнiсть. Життя треба любити, оскiльки..! Людина мае служити собi i ближнiм, оскiльки..! Хоч би як вони називалися i нинi, i повсякчас, отi всi «мае» i «оскiльки»…Для того щоб усе, що вiдбуваеться неминуче i самовiльно i без жодноi мети, вiдтепер видавалося таким, що слугуе певним цiлям, i свiтило людинi як розум i остання заповiдь, етичний ментор виступае вчителем мети iснування; для цього вiн винаходить iнше, вiдмiнне iснування, i, за допомогою своеi новоi механiки, знiмае старе буденне iснування з його старих буденних завiс. Так! Вiн, звiсно, не хоче, щоб ми смiялися нi з того iснування, нi з себе самих, нi з нього. В його уявленнi хтось завжди е кимсь, чимсь першим, i останнiм, i безмежним; для нього немае нi виду, нi сум, нi нулiв. Хоч би якими безглуздими i химерними були його винаходи й оцiнки, хоч би наскiльки хибно вiн розумiв хiд природних подiй i заперечував природнi умови (а всi етики бували такi дурнi й протиприроднi, що людство б згинуло, якби ним заволодiла бодай котрась iз них), щоразу, коли «герой» виходив на сцену, досягалося щось нове – страхiтлива протилежнiсть смiху, а саме – глибоке потрясiння багатьох людей вiд думки: «Так, варто жити! Так, я вартий того, щоб жити!»; життя i менi, i тобi, i всiм нам знову робилося цiкавим.
Безперечно, з часом i смiх, i розум, i природа брали гору над кожним з тих чудових учителiв: коротка трагедiя, зрештою, завжди поверталася до вiчноi комедii iснування, i «хвилi незлiченних реготiв», висловлюючись зворотом Есхiла, мають, врештi-решт, залляти навiть найбiльшу з цих трагедiй. Але, попри весь той виправний смiх, невпинну появу дедалi нових учителiв з мети iснування, зазнала змiни людська природа як така, i вона тепер мае потребу, саме потребу в появi чергових учителiв i теорiй «призначення». Людина поступово перетворилася на фантастичну тварину, яка, бiльше за будь-яку iншу iстоту, силкуеться задовiльнити умову iснування: людина мае час вiд часу переконувати себе, що вона знае, чому iснуе; рiд людський не може процвiтати без перiодичного пiдтвердження впевненостi у життi! Без вiри в сенс життя! Знову й знову рiд людський постановлятиме: «Є щось таке, з чого категорично не можна смiятися!». А найобережнiший фiлантроп докине: «Не тiльки смiх i весела мудрiсть, але також трагiзм з його пiднесеною iррацiональнiстю належить до необхiдних засобiв збереження виду!».
А отже! Отже! Отже! Чи ви мене розумiете, брати моi? Чи розумiете ви цей новий закон припливу й вiдпливу?
Ми теж маемо свiй час!
2
Інтелектуальна совiсть. Я безнастанно отримую той самий досвiд, i я щоразу чиню йому опiр, не бажаючи вiрити у те, на що повсякдень наштовхуюся лобом: переважнiй бiльшостi бракуе iнтелектуальноi совiстi; менi часто здаеться, що з такою вимогою навiть у густо заселених мiстах маеш почуватися самотнiм, як у пустелi. Усi дивляться на тебе здивованими очима i далi послуговуються власними терезами, називаючи оце добром, а оте – злом, i нiхто не почервонiе з сорому, якщо зауважиш, що гирьки не вiдповiдають заявленiй масi; твоi сумнiви навiть не викликають обурення – з тебе, либонь, просто посмiються. Я хочу сказати, що переважнiй бiльшостi не видаеться ганебним вiрити у те чи те i вiдповiдно до цього жити, не беручи до уваги найсвiжiшi i найнадiйнiшi аргументи «за» i «проти» i взагалi не переймаючись жодними аргументами; найбiльш обдарованi чоловiки i найблагороднiшi жiнки досi належать до цiеi «переважноi бiльшостi з них». Та, як на мене, що важить доброта, витонченiсть i генiальнiсть, коли особа, надiлена цими чеснотами, млява у почуттях i судженнях, коли прагнення до визначеностi не е для неi найпотаемнiшим бажанням i найглибшою потребою – тим, що вiддiляе вищi особистостi вiд людцiв! Я вiдзначав ненависть до розуму в деяких благочестивих людей i бував за це вдячний iм – принаймнi, вони тим виявляли лихе iнтелектуальне сумлiння! Але стояти посеред цього rerum concordia discors[11 - Rerum concordia discors (лат.) – гармонiя суперечностей, узгодженiсть через суперечностi.] i всiеi дивовижноi невизначеностi й неоднозначностi iснування i не ставити питань, не тремтiти вiд жадання i захвату допитування як такого, навiть не вiдчувати ненависти до допитувача, а тiльки мляво з нього кпити – оце я вважаю ганебним, i саме цього вiдчуття я насамперед шукаю у всiх i кожного – якесь навiженство переконуе мене безнастанно, що кожна особа – як особистiсть – мае таке вiдчуття.
Таким е мiй штиб несправедливости.
3
Шляхетне i тривiяльне. Тривiяльним особам усi шляхетнi, великодушнi почуття видаються недоречними, а тому насамперед неймовiрними: почувши про щось таке, вони клiпають очима, кажуть: «За цим, либонь, ховаеться якась велика вигода, тут дiло нечисте». Вони пiдозрiливо ставляться до шляхетностi, вбачаючи у нiй пошуки переваг кружним шляхом. Якщо ж вони наочно переконаються у вiдсутностi корисливих намiрiв i прихованих вигiд, то вважатимуть шляхетну особу такою собi дурепою: зневажають таку в ii радощах i насмiхаються з блиску ii очей. «Як можна радiти, втрачаючи, як можна, маючи розплющенi очi, дiяти собi у збиток! Схильнiстю до шляхетностi, мабуть, виявляеться якась мозкова хвороба», – розмiрковують вони зневажливо, так, якби зневажали радiсть, яку божевiльний отримуе вiд своеi iдеi фiкс. Тривiяльна вдача вирiзняеться саме тим, що неухильно дбае про свiй iнтерес i що спрямування на мету i вигоду сильнiше в нiй за найпотужнiшi iнстинкти; не спокуситися пiд дiею цих iнстинктiв на недоцiльнi дii – у цьому ii мудрiсть i ii почуття власноi гiдностi. У порiвняннi з нею вища натура виявляеться менш розумною, оскiльки шляхетний, щедрий, жертовний насправдi пiдпорядковуеться своiм пориванням, i в найкращi миттевостi його розум мае перепочинок. Звiр, який наражаеться на смертельну небезпеку, захищаючи дитинчат, або ризикуе життям, слiдуючи за тiчною самкою, не думае про небезпеку i смерть; його розум теж бере паузу, оскiльки ним володiе втiха вiд задоволення своiм виводом, вiд потягу до самки й страх утрати цiеi втiхи; вiдтак, подiбно до шляхетних i щедрих, звiр стае дурнiшим, нiж був. Почуття задоволення i невдоволення досягають такого ступеня, що iнтелект мае або замовкнути, або йти до них на службу; тодi серце перемiщаеться у голову людини, i ми говоримо про «пристрасть». (Можливi, звiсно, протилежнi ситуацii, сказати б, «пристрасть навиворiт», як, наприклад, у Фонтенеля, якому хтось – як розповiдають, – поклавши руку на його груди над серцем, сказав: «Те, що ви тут маете, любий, це теж мозок».) Саме нерацiональнiсть або викривлену логiку пристрасти зневажае тривiяльний у шляхетному, особливо, якщо вона спрямована на об’екти, цiннiсть яких видаеться тривiяльному геть фантастичною i довiльною. Його дратуе той, хто пiдпорядковуеться череволюбству, але вiн розумiе спокусу, яка тут царюе; натомiсть вiн категорично не розумiе, як, наприклад, заради пристрастi до пiзнання можна поставити пiд загрозу своi здоров’я i честь. Смак вищоi натури спрямований на винятки, на речi, якi, зазвичай, залишають iнших байдужими i позбавленi явноi солодкостi; вища натура мае свою особливу мiру вартости. Але то радше упередження, буцiмто, вона не посiдае звичайноi мiри вартости; насправдi ж, вона радше послуговуеться своiми уявленнями про цiннiсть i нiкчемнiсть як загальнопоширеними i, таким чином, стае незрозумiлою та непрактичною. Лише зрiдка вища натура зберiгае стiльки здорового глузду, що здатна розумiти пересiчних людей i поводитися з ними як з такими – частiше, вона вiрить, що ii пристрасть наявна, як прихована пристрасть, в усiх, i саме така вiра сповнюе вищу натуру свiтiння i красномовства. Якщо винятковi люди не вважають себе винятковими, як би вони могли зрозумiти тривiяльну натуру i оцiнити правило, винятком з якого вони суть? І тому вони теж говорять про дурiсть, розпуснiсть i недоладнiсть людства, дивуючись на те, як шаленiе свiт i чому вiн не визнае того, що «йому потрiбно».
Такою е одвiчна несправедливiсть шляхетних.
4
Видозбереження. Найсильнiший злий дух досi найбiльше сприяв поступовi людства: лихi голови неодноразово розпалювали поснулi пристрастi (будь-яке впорядковане суспiльство присипляе пристрастi), вони завжди пробуджували потяг до порiвняння, загострювали суперечностi, розбурхували новi прагнення – до зухвалого, неперевiреного, вони пiдбурювали людей висловлювати думки проти усталених думок, малювати новi образи проти усталених образiв. Здiйснювалося таке здебiльшого зброею, поваленням межових знакiв, порушенням благочестя, але також – впровадженням нових релiгiй, новоi моралi! Кожному вчителевi i проповiдниковi нового притаманне оце «лихе», що так дискредитуе завойовникiв, попри те що виявляеться витонченiше, не одразу виливаеться у роботу м’язiв i тому не так пiдривае довiру до цього нового! Нове, однак, за будь-яких обставин е злом, у ролi того, що перемагае, ламае давнi межi й давне благочестя; i тiльки давне залишаеться добрим! Добрими людьми в усi часи виступають тi, хто глибоко саджае давнi думки i отримуе з них плоди – це землероби духу. Але будь-який грунт врештi-решт виснажуеться i мае знову бути зораний лихом.
Нинi е одне грунтовне моральне кривовчення, зокрема поширене в Англii, згiдно з яким «добро» i «зло» визначаються збиранням досвiду «доцiльного» i «недоцiльного»; за цiею ерессю, визначене у такий спосiб «добром» сприяе збереженню виду, тим часом, як назване поганим – для виду шкiдливе. Насправдi, лихi iнстинкти е за своею природою настiльки доцiльними, видозберiгальними i незамiнними, як i добрi, але мають вiдмiнну функцiю.
5
Безумовнi обов’язки. Усi люди, якi вiдчувають, що для своеi дiяльностi вони потребують найпереконливiших слiв та зворотiв, найкрасномовнiших жестiв i поз – революцiйнi полiтики, соцiалiсти, проповiдники каяття з християнством чи без нього – всi, кого не може вдовольнити частковий успiх, всi вони торочать про «обов’язки» – завжди безумовнi за характером; без цього вони б не мали права на свiй грандiозний пафос, i вони це добре знають! Таким чином, вони вдаються до моральних фiлософiй, що проповiдують який-небудь категоричний iмператив, або вбирають у себе добрячу порцiю релiгii, як це робив, наприклад, Мадзiнi. Оскiльки вони хочуть, щоб iм абсолютно довiряли, iм треба, насамперед, цiлковито довiряти самим собi, виходячи з якоiсь останньоi пiднесеноi й незаперечноi заповiдi, служителями й знаряддям якоi вони хочуть себе вiдчувати i репрезентувати. Тут подибуемо найприроднiших i часто дуже впливових противникiв морального просвiтництва i скептицизму – але такi трапляються лише зрiдка. З iншого боку, там е широкий клас цих противникiв, де iнтерес навчае пiдпорядкування, тодi як репутацiя та честь, здавалось би, пiдпорядкування забороняють. Хто вiдчувае себе приниженим на саму думку про те, щоб стати знаряддям князя чи партii, секти, чи навiть грошовоi сили – наприклад, якийсь нащадок давнього гоноровитого роду, – проте мае виступати таким знарядям у своiх очах i в очах громадськостi, той потребуе патетичних принципiв, щоб завжди були на язику: принципiв беззастережного обов’язку, яким можна вiдкрито i не соромлячись пiдпорядковувати себе. Будь-яке витонченiше рабське запобiгання тримаеться категоричного iмперативу i е смертельним ворогом тих, хто хоче забрати вiд обов’язку його безумовний характер: цього вимагае вiд нього пристойнiсть, та не тiльки пристойнiсть.
6
Втрата гiдностi. Роздума втратила всю гiднiсть своеi форми, ii церемонiал i урочистi жести мислителя зробилися об’ектом глузування – хто нинi стане терпiти мудрецiв старого штибу! Ми мислимо надто швидко – дорогою, мимохiдь, у розпалi рiзних справ – навiть коли обмiрковуемо найсерйознiше; нам немае потреби у пiдготуваннях, не треба навiть тишi: ми нiби тримаемо у головi машину, що працюе безнастанно, не збавляючи обертiв, за найнесприятливiших обставин. Ранiше, з вигляду будь-якоi особи, можна було побачити, що вона мае намiр подумати – бо то бувала справа виняткова! – що особа хоче стати мудрiшою, тож пiдготувалася до мислення: обличчя витягалися, як у молитвi, уповiльнювалася хода; траплялося, ти нерухомiв на вулицi годинами, коли «осявало» думкою – стоячи на однiй чи двох ногах. Так «годилося» робити!
7
Дещо для трударiв. Кожному, хто захоче нинi вивчати моральнi питання, вiдкриваеться величезне поле роботи. Усi види пристрастей треба обмiркувати iндивiдуально, простежити крiзь вiки, в усiх народiв, у великих i малих особистостях; треба висвiтлити всi iхнi пiдстави, причини, оцiнки й пояснення! Нiщо з того, що забарвлюе iснування, досi не мае своеi iсторii: чи е iсторiя кохання, жадоби, заздрощiв, сумлiння, благочестя, жорстокости? На разi, бракуе навiть порiвняльноi iсторii правосуддя чи бодай покарання. Чи ставали предметом дослiдження рiзнi подiли доби, наслiдки правильного розподiлу працi, свят i вiдпочинку? Чи вiдомi нам моральнi впливи продуктiв харчування? Чи е, взагалi, фiлософiя харчування? (Постiйнi суперечки щодо «за» i «проти» вегетарiанства доводять, що такоi фiлософii немае!) Чи, може, зiбрано досвiд спiльного мешкання – наприклад, досвiд монастирiв? Чи представлена дiалектика шлюбу i дружби? Звичаi науковцiв, купцiв, художникiв, ремiсникiв, чи знайшли вони своiх мислителiв? Тут е над чим помiзкувати! Чи ж до кiнця вже дослiджено все, що люди досi вважали своiми «умовами iснування», i все розумне, пристрасне i забобонне у цьому контекстi? Саме тiльки спостереження за рiзним ступенем виявлення людських iнстинктiв, вiдповiдно до рiзного морального клiмату, вже дае аж надмiру матерiалу для опрацювання; знадобились би узгодженi й послiдовнi зусилля численних генерацiй науковцiв, щоб вичерпно пiдсумувати всi точки зору i такого матерiалу. Те саме стосуеться демонстрацii причин у вiдмiнностях морального клiмату («чому тут свiтить сонце одного морального принципу i цiннiсного критерiю, а там – iншого?»). А це, своею чергою, передбачае нову роботу, яка встановлюе помилковiсть усiх тих пiдстав i всiеi природи попереднiх моральних суджень. Якщо припустити, що всю цю роботу завершено, на перший план виступае найчiткiше з усiх питань, а саме: чи здатна наука надавати мету людськiй дiяльностi, пiсля того, як доведено, що вона здатна забирати i спростовувати будь-яку мету. І тодi вiдбудеться експеримент, у якому буде мiсце всiм рiзновидам героiзму, багатовiковий експеримент, який затьмарить усi попереднi здобутки i жертви в iсторii людства. На разi наука ще не звела своi циклопiчнi будiвлi; настане час також для цього.
8
Несвiдомi чесноти. Усi власнi риси, якi людина усвiдомлюе, а надто, коли вона вважае iх цiлком наочними для свого оточення, пiдпорядковуються геть iншим законам розвитку, нiж тi риси неусвiдомленi або малопомiтнi – такi, що ховаються вiд очей пильного спостерiгача за своею витонченiстю i нiби нiщо прикрите нiчим. Така iсторiя з витонченим рiзьбленням на лусочках рептилiй: було б помилкою вбачати в них оздоблення чи зброю – адже побачити це карбування можна лише за допомогою мiкроскопа, себто – штучно посиленого зору, якого не мають тварини, для яких би мала бути спрямована дiя такого оздоблення чи зброi! Нашi наочнi моральнi риси, а особливо тi, у наочностi яких ми впевненi, еволюцiонують своiм шляхом, а нашi однойменнi невидимi риси, не виступаючи нi оздобою, нi зброею у наших стосунках з оточенням, теж iдуть своiм ладом – геть вiдмiнним, з тими, либонь, витонченими лiнiями рiзьблення i карбування, що могли б потiшити якесь вище ество з божественним мiкроскопом. Наприклад, нам не бракуе працьовитостi, амбiцiй, винахiдливости, i цiлий свiт знае про це; крiм того, ми, мабуть, маемо iншi стараннiсть, амбiцii, винахiдливiсть, але для цих наших карбованих лусочок iще не винайшли мiкроскоп!
Аж тут прихильники iнстинктивноi моральности вигукнуть: «Браво! Вiн, принаймнi, допускае наявнiсть несвiдомих чеснот – вже й цього нам достатньо!
О невибагливi!
9
Нашi виверження. Незчисленнi речi, засвоенi людством на раннiх етапах розвитку, настiльки тодi слабкi й зародковi, що нiхто й не сприймав iх як засвоенi, раптом нагадують про себе по тривалому перiодi, можливо – по сторiччях: упродовж цього часу вони дозрiли, стали сильнiшими. Деяким вiкам, як видаеться, гостро бракуе того чи того хисту, тiеi чи тiеi чесноти, як це також бувае мiж людей; але, хто спроможний дочекатися, нехай чекае на онукiв i правнукiв – вони винесуть на свiт божий глибинне своiх дiдiв: те iхне глибинне, що про нього й не вiдали тi ж таки дiди. Часто син уже е зрадником свого батька: той краще розумiе себе, вiдколи мае сина. Ми всi маемо у собi прихованi сади й посiви; а iнакше висловлюючись, ми всi – вулкани у станi дозрiвання, i кожен матиме годину свого виверження; та близька ця година чи далека, нiхто, звiсно, не знае, навiть Господь Бог Милосердний.
10
Своерiдний атавiзм. Рiдкiсних людей того чи того часу я радше сприймаю як раптову появу нащадкiв культур минувшини та ii сил – вони наче атавiзми якогось певного народу чи цивiлiзацii; в них дiйсно е щось таке, що треба ще зрозумiти! Зараз вони видаються чужими, рiдкiсними, неординарними; i хто вiдчувае у собi цi сили, мае iх плекати, захищати, шанувати i ростити iх у собi, всупереч опору з боку чужого iм свiту. У такий спосiб людина стае або великою, або схибленим диваком, якщо не загине дочасно. Давнiше цi риси були поширеними, а отже, вважалися нормальними, нiяк не вирiзняючи особу з загалу. Можливо, iх наявнiсть у особи передбачалася, як обов’язкова чи бажана; з ними не можна було досягти величi саме тому, що не було небезпеки стати через них божевiльним чи самотнiм.
Такi атавiзми виникають здебiльшого у старожитнiх кланах i кастах, але малоймовiрнi там, де раси, звички, цiнностi надто швидко змiнюються. Бо для розвитку народiв темп важить не менше, нiж у музицi: у нашому випадку, безперечно, необхiдне еволюцiйне анданте, як темп неквапливого i пристрасного духу – а саме таким е дух консервативних родiв.
11
Свiдомiсть. Свiдомiсть е останнiм i остаточним елементом у розвитку органiчного, а отже – найменш завершеним i найкволiшим. Свiдомiсть генеруе незлiченнi помилки, через якi тварина, людина передчасно гине – всупереч долi, за словами Гомера.[12 - Напевне, у тому рядку «Ілiади», де Зевс побоюеться, що Трою, всупереч долi (hyper moron), буде здобуто завчасно.] Якби стримувальнi пута iнстинктiв не були iстотно сильнiшими за свiдомiсть, вона взагалi не служила б регулятором людськоi дiяльности – людству просто судилося б загинути через своi помилковi судження i марення перед живими очима, через свою поверховiсть i довiрливiсть, коротко кажучи, через свою свiдомiсть. Тобто, якби не iнстинкти, його б давно вже не iснувало! Перше нiж якась функцiя остаточно сформуеться i дозрiе, вона становить небезпеку для органiзму, тож добре, якщо вона тривалий час згнiчуеться! Свiдомiсть, таким чином, згнiчуеться – зокрема й тим, що нею пишаються! Заведено вважати, що вона е ядром людини; ii сталою, вiчною, остаточною, найоригiнальнiшою сутнiстю! Їi вважають певною фiксованою величиною! Заперечують ii зростання, ii перебоi! Їi сприймають як «одну з систем органiзму»! Така гiдна посмiху переоцiнка i нерозумiння свiдомости тiльки на користь iй, запобiгаючи ii надмiру швидкому розвитку. Оскiльки люди вiрили, що вони вже достатньо свiдомi, вони не намагалися набути свiдомости; ще й нинi зберiгаеться таке становище! І цiлковито новим е завдання, яке заледве ще тiльки постало перед нами: органiчно увiбрати знання, зробивши його iнстинктивним – завдання, зрозумiле тiльки тим, хто усвiдомив, що досi ми вбирали в себе лише своi помилки i що вся наша свiдомiсть стоiть на помилках!
12
Мета науки. Що? Кiнцева мета науки – забезпечити людям якомога бiльше задоволення i якомога менше дискомфорту? А як бути, коли задоволення i дискомфорт пов’язанi мiж собою таким чином, що бажання мати якнайбiльше першого, повинно також мати доволi другого, коли той, хто хоче досягти «небесного захвату», мае також бути готовим до «смертельноi туги»?[13 - Рядок «Himmelhoch jauchzend, zum Tode betr?bt» (з пiснi Клерхен у 3 сценi 1 дii п’еси «Егмонт» Й.В. гете) у минулому часто цитували, як зразок нiмецького романтизму.]
