скачать книгу бесплатно
Князь Єремiя Вишневецький
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
КНЯЗЬ ЄРЕМІЯ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ
I
В першiй половинi XVII вiку князь Михайло Вишневецький був один з найбагатiших магнатiв на всю Украiну й Польщу. Вiн мав великi маетностi на Волинi, на Подолi, в Галичинi й на Бiлiй Русi. Це була його батькiвщина й дiдизна. Польський король затвердив за ним i за його родом ще й усю Лубенщину: усi землi на рiчцi Сулi з мiстами Хоролом, Ромнами, Прилуками, усi землi до самоi тодiшньоi московськоi границi, котрими з давнiх-давен обладували канiвськi мiщани.
Князь Михайло жив недовго. Його жiнка Раiна, з роду молдавських господарiв Могил, зосталась удовою з недолiтком сином Єремiею. Вона доводилась сестрою киiвському митрополитовi славному Петровi Могилi. Михайлiв брат, князь Костянтин Вишневецький, став за опiкуна удовi та небожевi Єремii.
Княгиня Раiна проживала з сином у волинських маетностях у Вишневцi, де був палац покiйного князя Михайла. Але Єремiя пiдростав. Настав час давати в науку молодого князя. Раiна переiхала до Киева й оселилась в своему палацi на Старому Киевi. Вона приставила до сина одного студента Киево-Могилянськоi колегii за вчителя. Сам префект колегii, старий чернець, приiздив в палац, щоб наглядати за вченням молодого княжати i сам виясняв Єремii початки православноi вiри.
Єремiя Вишневецький рано зоставсь сиротою.
Пiсля смертi матерi Раiни його взяв до себе його опiкун, дядько, брат вдругих Єремiiного батька Михайла Вишневецького. Князь Костянтин вже давно перейшов на католицьку вiру й спольщивсь. Але вiн не насмiливсь навертати до католицькоi вiри свого молодого небожа Єремiю й через те запросив студентiв киiвськоi колегii вчити Єремiю наукам в своему палацi. Як Єремiя вже пiдрiс, князь Костянтин звелiв лаштуватись в дорогу i сам одвiз свого небожа в Львiв, щоб дати його в езуiтську колегiю, маючи певну надiю, що Єремiя вийде з колегii од езуiтiв католиком.
Раннiм ранком вони виiхали з двору князiвського палацу в Киевi у важкому здоровому ридванi. А за ними потяглись хури, навантаженi всяким добром, та повозки, на котрих iхали служники князя Єремii та шляхтич православноi вiри пан Коноплiнський як доглядач княжати Єремii.
Баскi та прудкi конi князiвського поiзду бiгли, наче заiграшки. День був погожий. Надворi стояла спека й суша. Курява вкрила на палець навантаженi хури, понакриванi шкурами. І князь Костянтин, i Єремiя, й слуги припали пилом i зчорнiли на виду. Серед широкого простору поля Єремii стало легше на душi. Жаль йому було за матiр’ю, але теперечки в дорозi нiхто не навчав його, нiхто не докучав йому. Князь Костянтин заговорював до Єремii, але молодий хлопець, обiзвавшись до його одним словом i то з неохотою, знов мовчав. Замовк i старий князь, втомлений духотою та труською дорогою, i почав дрiмати. Тiльки погоничi вряди-годи ньокали, поганяючи вкритi потом та порохом конi.
Надворi почало смеркати. Князь Костянтин звелiв погоничам стати на ночiвку пiд старим дубовим гаем. Випас попiд гаем був добрий, i течiя була недалечко. Погоничi порозпрягали конi, попутали й пустили на пашу. Два шляхтичi напнули пiд дубами княжий намет. Слуги розiклали багаття, поставили таган, почепили казанок i почали варити кулiш на вечерю. Старий князь лiг на травi, пiдмостивши пiд голову згорнутий жупан, i дожидавсь вечерi.
Вже смерком слуги i пани посiдали вкупi кругом казанка й почали вечеряти. Дворецький вийняв з воза два срiбнi полумиски, насипав у iх кулешу i поставив долi перед князями. Пiсля вечерi слуги встали й подякували старому князевi й кухарям за вечерю. Князь Костянтин з Єремiею пiшли в намет. Молодому Єремii чомусь було нiяково сидiти в наметi вкупi з старим дядьком. Вiн почував, що старий князь, неначе якась вага, душить його, не дае волi нi йому, нi його думкам.
Князь Костянтин, втомлений од спеки, незабаром лiг долi на простеленому килимi, пiдмостивши пiд голову жупан, i швидко заснув мiцним сном. Молодого Єремiю не брав сон. Йому здавалось, нiби старий, поважний i трохи суворий дядько й сонний обважнюе його душу, одбирае в його волю. Вiн вийшов з намету й лiг на травi коло багаття, спершись лiктем об землю. Багаття жеврiло й курiло. Сизий димок вився клубками вгору й курився, неначе синюватим серпанком, заплутуючись в важкому гiллi та листi. Червонуватий свiт обливав високе випнуте чоло молодого хлопця. Слуги шляхтичi один по другому поприходили до багаття i посiдали поруч з Єремiею. Пiшла тиха розмова, неначе вони усi говорили нишком, щоб не стривожити пишноi краси червоного неба на заходi та старого лiсу, щоб не збудити старого князя.
Гордий i неласкавий з старшими й вищими за себе, Єремiя був привiтний до челядi. Вiн навiть братався й еднався з челядинцями шляхтичами, але в тому самому братаннi було знати якесь потайне глузування, прикрите жартами та смiшками.
– От теперечки доведеться нам, князю, жити у Львовi, – сказав старий дворецький Коноплiнський, простягаючи ноги на травi, – служив я при княгинi у Вишневцi, служив у Киевi, а от довелося ще послужити i в Львовi.
– То й служитимеш. Адже ж старi конi служать до самiсiнькоi смертi, поки й не поздихають, та якось i служать, – сказав Єремiя.
– Тягнуть, аж жили в них витягуються та лущать, а вони все-таки тягнуть, – сказав один челядинець шляхтич. – Будеш i ти, старий, тягти, доки не луснеш.
– О, я ще не швидко лусну! – обiзвався дворецький. – В молодого княжати Єремii робота буде неважка.
– Будеш, старий, вилежуватись в моему житлi та люльку смоктати. Яка пак там в мене буде тобi робота? – сказав Єремiя.
– Отак буду потягуватись на перинi, як тепер, – додав дворецький i при тих словах простяг ноги на всю довжину, закинув руки пiд голову i так потягся, що засидженi за день кiстки залускали й захрущали в його старому тiлi, неначе ломаки.
– А я прийду з школи та тебе зверху нагаем по черевi, щоб не дуже вилежувався, – сказав Єремiя.
– В покiйника вашого батька, князя Михайла, нехай буде йому земля пером, була менi служба дуже важка. Князь справляв бучнi бенкети. Приiжджала сила гостей з Украiни й з Польщi й з Литви. Оттодi був скрут в вишневецькому палацi! Крутився колись пан Коноплiнський, наче муха в окропi. А тепер, як заслабла княгиня… Ет, минуло наше – сказав дворецький i важко зiтхнув.
Довго балакав молодий Єремiя з дворецьким. Небо за лiсом ледве червонiло. Смуга чорного лiсу перетинала червоний фон неба, неначе чорнi скелi. Конi паслись, совали мордами по травi, вряди-годи пирхкали. Нiч густiшала й чорнiшала. Потомленi челядинцi почали куняти.
Єремiя пiдмостив пiд голови жупан i простягся на землi. Слуги поснули. Дворецький хрiп i присвистував носом. Одного Єремiю не брав сон. Вiн лежав горiлиць i втопив очi в темно-синiй намет неба, неначе витканий з чорно-синього шовку i обсипаний брильянтами. Не краса неба, не яснi зорi манили його; його манив широкий простiр небесного намету. Якiсь невиразнi бажання й поривання заворушились в душi молодого князя.
І його думи полетiли далеко, повилися птицею понад якимись безмiрними степами, понад морями, летiли за тi моря, все далi та далi, в якийсь iнший пишний край, де гуляв старий князь – козак Байда Вишневецький…
І молодому князевi тепер здавалось, що вiн, виiхавши з батькiвського дому, нiби одчалив од берега i пустився на те сине просторне безмежне море шукати щастя-долi й великоi слави, такоi слави, щоб вона затiнила славу усiх князiв, гетьманiв i королiв, заслiпила увесь свiт… щоб про його ймення та про його славу пройшла чутка од краю до, краю й залунала пiснями. Як вона залунала пiснями про славнi козацькi вчинки славного лицаря Яреми Байди-Вишневецького.
Молодий князь пiрнув у своi палкi мрii, неначе в безодню моря: i вже не чорнi дуби мрiли перед його очима на червонястiм небi – чорнiли в його уявi хвилi Чорного моря, мрiли скелистi береги далекого краю, миготiли по хвилях чайки. От його вiйсько сходить на берег. На березi на скелях нiби дрiмае в темрявi величезне вороже мiсто. Вiн веде вiйсько на мiсто, розвалюе високi стiни. Почався гвалт в мiстi, почалась кривава запекла битва. Вiн розбивае вороже вiйсько i вступае на майдан побiдником. Мiсто займаеться одразу. Пожежа схоплюеться на чотири боки. Червоний, неначе кров, одлиск грае й мигоче на списах, на шаблях, на шликах. Кров аж дзюрчить потоками по улицях. Гармати гуркають, i пiсня побiдникiв зливаеться з гуркотом гармат. Вiйсько його величае; його славлять i самi вороги, виносять йому ключi од мiськоi брами на золотiй тарiлцi. Про його славну битву складають пiснi. І тi пiснi пiшли луною по Украiнi, по далеких чужих краях.
Молодий князь незчувся, як заснув у тих палких мрiях, неначе одразу проваливсь i пiшов крiзь землю або пiрнув в безодню Чорного моря.
Маетностi покiйного князя Михайла Вишневецького були густо розкиданi по Волинi. Найбiльшою маетнiстю князя Михайла був Вишневець, од котрого й пiшло назвище князiв Вишневецьких. Одпочивши в стародавньому тiсному та низькому вишневецькому палацi кiльки день, князь Костянтин рушив далi в дорогу на Галичину, i через кiльки день перед очима молодого Єремii неначе розгорнулась неширока долина мiж чималими крутими горами, а в долинi, неначе на днi зеленоi посудини, вiн побачив стародавнiй Львiв. Тiснувата долина була неначе в безладдi закидана чималими панськими палацами, жидiвськими невисокими хатами та крамницями. Високi гострi чорнi покрiвлi здалеки були схожi то на чорнi велетенськi кротовини, то на висипанi купи порушеноi землi. А з того безладдя витикались стародавнi церкви, манячiли невисокi дзвiницi. Край мiста пiд спадистою горою неначе вгнiздився католицький монастир серед старого здорового садка, широкий та здоровий, неначе в мiсто спустилась якась велетенська птиця, звила собi пiд горою гнiздище i вгнiздилась в тому чорному кострубатому гнiздi, серед розкiшного зеленого садка. На пригорку стояв собор святого Юра, пануючи над усiм мiстом, i неначе оглядав з гори своiми рясними банями та вiкнами те безладдя неначе накиданих та стовплених домiв, тих чорних дахiв, схожих на горби чорноi землi. Здавалось, нiби там недавно тряслася земля й накидала з свого нутра тi чорнi задимленi купи сироi землi.
Важкий ридван Вишневецьких спустився возвозом у мiсто, i князь Костянтин звелiв погоничевi заiхати в жидiвський заiзд, який був найкращий в мiстi. Навантаженi хури в’iхали в просторний двiр. Слуги повносили в кiмнати скринi. І незабаром князь Костянтин з молодим Єремiею, убранi в дорогi шовковi кунтушi та жупани, пiшли до езуiтськоi колегii, котра стояла внизу пiд горою серед зеленого розкiшного садка, мурована й не общикатурена, вкрита червонуватою черепицею, й така здорова та довга, що в неi можна було змiстити половину львiвських пожильцiв. Довга колегiя на два етажi з двома високими флiгелями, причепленими, неначе двое крил, неначе розпустила й простягла в довжину своi мiцнi крила, сiла серед зеленоi маси дерева й вчепилась кiгтями в грунт мiцно, твердо, нiби на вiки вiчнi, запанувавши над усiм мiстом. Єзуiти ставили своi масивнi колегii неначе на вiки вiчнi, неначе сподiвались, що нiяка сила, навiть самi пекельнi брами не спроможуться розваляти iх до вiку – до суду.
Князь Костянтин та Єремiя приступили до високоi брами, причепленоi до стовпiв-ворiтниць. Два мурованi бiлi шпичастi стовпи, що служили ворiтницями, критi зверху черепицею, стояли неначе два сторожi по обидва боки брами. В обох стовпах в глибоченьких западинах стояли дерев’янi подоби матерi божоi та езуiта Ігнатiя Лойоли. Статуi були помальованi грубими рiзкими фарбами. Перед подобами висiли невеличкi череп’янi лампади. Брама була зачинена й замкнута. Високi зчорнiлi мурованi стiни з визубнями зверху кругом садка були схожi на стiни твердинi й наводили сум. Уся та езуiтська оселя була схожа на сумну зчорнiлу середньовiкову твердиню з мiцною, обкованою залiзом брамою. Козацькi повстання Косинського, Лободи та Наливайка вже тодi далися взнаки Польщi: вже на львiвському базарi скотилася додолу стята голова козацького отамана Наливайка, котрий пiдняв козацьке повстання проти Польщi. Єзуiти стали обережнi.
Князь Костянтин постукав у браму держалном шаблi. З маленького вiконечка в брамi виглянуло двое сiрих витрiшкуватих очей i почувся чийсь голос. Воротар спитав у прибувших, хто вони такi й чого iм треба. Незабаром важка брама заскрипiла й трохи одхилилась, неначе чогось стереглася. Князь Костянтин та Єремiя насилу протислись в одхилену браму, iх стрiв послушник у чорнiй сутанi й у широкому чорному брилi й повiв iх через садок до колегii. Товстi дубовi дверi в колегii були замкнутi. Князь Костянтин i тут насилу достукався. Дверi одчинились i перед ним у дверях знов з’явилась якась чорна постать з обголеним видом i заступила дорогу. Князь Костянтин просив заповiстити за себе ректоровi. Чорний служник повiв князя Костянтина в колегiю.
Довгi й темнi та сумнi коридори, зверху закругленi, вилися по обидва боки, неначе чорнi киiвськi печери. З одного боку, десь далеко-далеко в куточку вгорi, блимало невеличке кругле вiконце, нiби прокручене свердлом-лопатнем у товстiй стiнi. Там в кiнцi коридора при стiнi стояв притулений до стiни здоровий хрест, неначе на кладовищi, а на хрестi висiла вироблена з дерева подоба Христа, простягнувша руки високо вгору на перехрестя й схиливша голову з важким чорним терновим вiнцем. Подоба Христа була помальована рiзкими фарбами. З одного боку нiби лилася гаряча кров i стiкала по тiлi червоними патьоками, ще й покрапала хрест до самого низу. На руках, на ногах, на чолi тiеi подоби червонiли страшнi виразки, червонiли запеченi краплi кровi. Цей покривавлений вид розп’ятого Христа був виставлений на ефектований показ, щоб вражати i без того вразливi та прийнятливi молодi душi студентiв колегii.
Молодий Єремiя впився очима в тi страшнi кривавi виразки, у покривавлену широку виразку в боку i не мiг одвести очей од тих ран, од тiеi запеченоi кровi, котра неначе аж дзюрком дзюрчала, все не переставала литись з тiла.
Чорний служник довiв iх до того хреста i на ходi впав на одне колiно. Коридор загнувся гострим закрутом i знов повився далеко-далеко, темний, сумний, неначе в катакомбах. А в далекому кiнцi знов заманячiв такий самий здоровий хрест при стiнi, зачервонiли рани, залиснiла кров. В тих довгих без кiнця коридорах було тихо, мертво, вiяло холодом, неначе десь глибоко пiд землею. Єремii здалося, що вiн iде десь пiд землею, якимсь пiдземним кладовищем.
Аж на самому кiнцi тих довгих без мiри сiней служник одчинив однi дверi. З дверей полився ясний свiт i блиснув у темнi сiни, неначе вирвався на волю. Служник неначе випустив на волю десь замкнутий день i впустив його в ту темряву ночi. Князь Костянтин з Єремiею вступили в просторну високу бiлу свiтлицю, з довгими узькими вiкнами в розкiшний садок, обставлену довгими чорними ослонами з спинками. Ослони були застеленi темно-зеленими килимками.
Незабаром у кутку високi дверi неначе самi одчинились нечутно, без найменшого скрипу, без найменшого шелесту. В свiтлицю несподiвано вступив ректор – езуiт патер Вiнцентiй, вступив крадькома, тихо, без найменшого шелесту. М’якi черевики не стукотiли, не човгали, навiть не шелестiли, неначе вони були на оксамитових пiдошвах. Отець ректор вийшов десь з закутка так несподiвано, неначе з мурованоi стiни виникла мара.
Ректор патер Вiнцентiй був уже пристаркуватий, сивий, але повний на виду, здоровий, плечистий та тiлистий чоловiк. Обголений вид лиснiв, неначе обмазаний оливою. Сiрi круглi очi свiтились тихо, але чоловiчки в очах виглядали розумно, гостро й неначе пронизували людину наскрiзь. Червона сутана на йому неначе винесла з собою ще бiльше свiта. Князь Костянтин уклонився йому, назвав себе й свого небожа. Ректор випростався на ввесь свiй зрiст, i його очi нiби заграли, як у того вловчого, котрий натрапив на дуже значну й цiновиту здобич. Вiн одчинив навстiж дверi й попросив гостей до другоi свiтлицi тихим привiтним голосом.
Свiтлиця патера Вiнцентiя була дуже здорова й свiтла. Попiд стiнами стояли шафи, заставленi здоровими старими книгами та фолiантами; на стiнах висiли довгi полицi, закладенi манускриптами та сувоями пергамену. Серед свiтлицi стояв довгий стiл, застелений чорним сукном, а на столi стояв високий хрест з чорного дерева, на котрому бiлiла подоба розп’ятого Христа. Кругом стола були поставленi непомальованi точенi стiльцi з високими, грубо повирiзуваними спинками. В свiтлицi тхнуло пергаменом та старими книгами й паперами. Розкiшнi квiтчастi перськi та турецькi килими були розстеленi кругом стола й по стародавнiх канапах з високими спинками. Одразу було знать, що ця колегiя була заснована для дiтей панських та магнатських. Один куток був заставлений давнiми темними образами в золотих шатах.
Патер Вiнцентiй ще раз уклонився князевi Костянтиновi, i потiм обидва вони поцiлували один одного в плече.
– Молодий князь Єремiя надiсь син помершого ясновельможного князя Михайла Вишневецького та княгинi Раiни? – спитав патер Вiнцентiй.
– Еге, превелебний отче! – обiзвався князь Костянтин. – Єремiя син мого брата вдругих i унук славного козацького гетьмана Яреми Байди-Вишневецького.
– Славний паросток славного дерева! Паросток дому Гедиминового та Ягеллонового, – сказав патер Вiнцентiй до молодого Єремii, окинувши гострими очима Єремiю од нiг до голови.
І патер Вiнцентiй обняв молодого Єремiю i щiльно й гаряче й з притиском цмокнув його в обидвi щоки i в чоло.
Єремii не сподобались тi поцiлунки. Вiн не любив пестощiв ще гiрше, нiж усякого напутiння та докорiв. Як патер розняв своi гладкi та гарячi руки, Єремiя одвернув голову набiк, неначе боявся, щоб тi противнi руки не лапнули його й не обхопили його плечей вдруге.
Ректор попросив князя Костянтина сiсти коло стола й сам сiв; потiм, показавши рукою на стiлець, що стояв оддалiк коло канапи за столом, звелiв Єремii там сiсти.
– Славний рiд вашоi ясновельможностi, князю Костянтине, на всю Украiну й Польщу! Давнi предки вашоi ясновельможностi були князями литовськими, – сказав патер.
– І руськими, – додав князь Костянтин з притиском, бо вiн ще гаразд не сполячивсь.
– Яко опiкун княжати Єремii просимо вашу превелебнiсть прийняти Єремiю до колегii отцiв езуiтiв. Його вчили студенти й навiть професори нашоi Киiвськоi колегii, i я сподiваюсь, що вiн матиме спроможнiсть далi вчитись у вашiй колегii, бо латину знае вже добре.
– Вiрю, вiрю, i ми з великою охотою приймемо молодого князя в нашу колегiю, – сказав ректор, i його погляд, швидкий, як блискавка, впав на Єремiю й неначе пронизав його наскрiзь.
Патер зиркав на княжа жадiбними очима, неначе кiт на клiтку, де трiпала крильцями пташка.
– Ми, ясновельможний князю, з дорогою душею приймемо до своеi колегii цей славний паросток славного роду, котрий так багато прислужився нашiй дорогiй вiтчизнi. Я дуже радий, дуже радий! Ми не вважаемо на вiру наших вихованцiв i приймаемо до себе усякових, якоi б вiри вони не були. Про це нам байдуже!
– Хоч я сам тепер католик, але княгиня, мати княжати, бажала помираючи, щоб цей нащадок славних предкiв зостався в благочестивiй вiрi, – обiзвався твердим голосом князь Костянтин.
– Борони боже, щоб ми кого силували приставати до святого римського костьолу або силували одвертатись од свого народу. В нас тiльки науки i науки. Ми вчимо, а не силуемо. Ми проливаемо тiльки свiт науки i бiльше нiчого. А вже з нашоi колегii нiхто не виходить темним неуком.
– Я вiдомий тому i задля того ми з удовою княгинею постановили оддати молоде княжа до вашоi колегii, – сказав князь Костянтин.
– Але я переднiше мушу князю сказати, що в нас е своi постанови. От прикладом: студенти не мають права навiть ходити й гуляти по садку по двi душi вкупi, вони повиннi ходити або по одному, або втрьох, – сказав патер. – Молодому княжатi доведеться коритись i слухатись i нас, i своiх менторiв.
Патер примiтив, що за кожним його словом в Єремii насуплюються густi брови, а очi стають сердитi та розгорюються, як у вовченяти, i вiн замовк.
«Насуплене та якесь вовкувате i нiби звiркувате княжа привiз до нас оцей князь, але ж безлiчнi маетностi князiв Вишневецьких… Це княжа – не дуже похиле дерево… але ж сила грошей… Ой коли б залучити оце звiря до свого табору, щоб воно часом потiм не наробило нам клопоту. Борони боже, як воно часом пiде слiдком за Криштофом Косинським та Наливайком!»
Патер своiм досвiдним оком прочитав в очах i на виду княжати запеклiсть та завзяття, й сумнi думи виникли i заворушились у його старечiй головi.
Несподiвано в кутку свiтлицi одчинились дверi тихо, без шуму, i з дверей нiби висунулась червона постать езуiта-професора, гладкого й сивого. В той час з прихожоi так само одчинились дверi, неначе самi, i звiдтiль вийшов молодий езуiт, незвичайно гарний, увесь в червоному, з високим бiлим чолом, з блакитними ясними очима, з осмiхом янгола на рожевих устах, гарний, як херувим. Єремiя несамохiть задивився на його. Молодий езуiт простував до стола тихо, помаленьку, неначе линув на крилах. Але в той час коло тiеi шафи, де сидiв Єремiя, неначе провалилась стiна, i звiдтiль одразу висунувся, неначе вискочив старий езуiт, сухорлявий, худий, як скiпка, лисий, з запалими щоками, з гострим орлиним носом. Єремii здалося, що десь в стiнi одчинили склеп з-пiд землi й звiдтiль, з одчиненоi домовини встав мрець в червонiй мантii. Смiливий хлопець, небоязкий на вдачу, аж жахнувся i подався назад.
Усi тi професори вийшли буцiмто випадком в свiтлицю й попрямували до стола тихою рiвною ступою, неначе червонястi ляльки сунулись чиеюсь захованою потайною рукою. Незабаром в якихсь суточках за однiею шафою знов неначе провалилась стiна, i з чорноi провалини виступив, як тiнь, червоний патер, з круглою, неначе гарбуз, головою, лисий, червоновидий та витрiшкоокий.
Князь Костянтин окинув свiтлицю здивованими очима. Єремiя зорив очима на всi боки, неначе вiн оглядав якусь несподiвану сцену на театральнiй виставi, де несподiвано пiднiмались по закутках завiси i звiдтiля виходили червонi тiнi, неначе мари. Один ректор спокiйно дивився на червоних патерiв: вiн знав, що усi тi патери пiдслухували за потайними дверима, котрi вели в iх сумежнi покоi, i теперечки усi тi патери випадком вийшли разом до свiтлицi, неначе змовились. Вони чули все i вже знали, яка висока особа привела до iх колегii молодого й багатого княжевича, чули й знали, що розмова вже скiнчилась. Кожного взяла цiкавiсть подивитись на князiв Вишневецьких, а нетерплячка сама пiдвела iх руки i поклала iх пучки на клямки коло потайних дверей з м’якими, пiдкладеними сукном завiсками.
Єзуiти поклонились старому князевi й посiдали коло стола. Зачервонiли червонi сутани пiд здоровим чорним хрестом, залиснiли голi черепи, заблищали неначе обмазанi оливою обголенi щоки. Тихий свiт лився в довгi вузькi вiкна, затiненi густими грушами. Здавалось, нiби пiд чорним хрестом зiбрались не апостоли Христовi, а ерусалимськi садукеi та пiдлесливi фарисеi з хитрими лисичими очима.
– Шановнi колеги! Ходiмо до каплицi й помолимось за молодого княжевича Єремiю, щоб бог подав силу й тяму й хист молодому княжевичевi до наук, щоб дух святий просвiтив його розум свiтом до прийняття свiтла науки, напутив його серце до добра й правди.
Всi раптом пiдвелись, наче машини. Ректор пiшов через свiтлицю й одчинив дверi в подовжасту темну каплицю. В далекому кiнцi каплицi сяв престол, обставлений срiбними та золотими свiчниками, сяла золота звiзда над дароносицею, неначе сходила на вечiрньому обрii ясна та блискуча зоря. Ректор впав на колiна перед престолом. Патери поставали навколiшки на схiдцях i позгортали руки на персах на молитву. На темних хорах високо пiд склепiнням загув орган тихо, неначе нишком, неначе в густому бору зашелестiв та жалiбно загув вiтер в густих соснах. Патери довго молились нишком; тихий гук все гув рiвними низькими тонами, неначе благав небо вкупi з патерами. Тихий свiт лився через зеленi та жовтi шибки довгих та узьких готицьких вiкон i розсипав по червоних сутанах фантастичний одлиск колоритними сутiнками, плямами та смугами. Але не про Єремiiн розум, не про добро й правду була та молитва пiд тихий жалiбний гук органа. Та молитва була схожа на благання злих духiв, щоб князь Єремiя став ворогом свого рiдного краю й пролив рiки рiдноi кровi. Не до бога долинули тi палкi молитви палких фанатикiв: пiшли вони до темних сил, котрi у пеклi аж стрибали гопака, зачувши тi неправдивi молитви з неправдивих уст на загин та кривду усiй Украiнi.
Ректор схопивсь проворно й жваво, неначе пiдскочив на радощах. Пiдскочив i лисий череп професора, неначе резиновий м’яч, аж залиснiв синiм цвiтом од свiта синьоi шибки у вiкнi; пiдскочив i молоденький красунь Станiслав, облитий рожевим свiтом од рожевоi шибки в готицькому вiкнi. Орган одразу нiби гукнув, крикнув, а потiм заспiвав весело, урочисто. І полились його веселi мелодii попiд темними склепiннями. Сама темна каплиця неначе зрадiла.
Князь Костянтин вийшов з Єремiею з колегii. За ними слiдком зачинялись i замикались усi дверi на замки та на засови. Тим часом дворецький Коноплiнський напитав кiльки кватир для молодого князя. Князь Костянтин оглядiв доми i зайняв житло для свого небожа в окремному домi одного багатенького купця, родом русина. Дiм був на тi часи один з бiльших i показнiших у Львовi. Дворецький обставив покоi багатою обставою, яка личила й подобала нащадковi славного роду князiв Вишневецьких.
Незабаром поз’iжджались пiсля вакацiй студенти колегii. Багато мiж ними було синiв украiнських князiв та панiв. Декотрi ще держались своеi вiри й мови, декотрi вже попереходили на католицьку вiру. Може з половина значних украiнських магнатiв та дiдичiв попереходила на католицтво i сполячилась. Цi перевертнi стали ворогами Украiни i украiнського народу. Фанатик Сигiзмунд III заповзявся зовсiм зломити православну вiру i навернути народ i духовенство до католицтва, спольщити Украiну доостанку. До помочi його замiрам стали езуiти. Вони наполягли з усiеi сили на украiнське дворянство, духовенство й на народ.
Як демони спокусники, нашiптували езуiти нiбито випадком в розмовi Єремii ненависнiсть до його вiри, до його мови, i молодий гордий княжевич, як тiльки вийшов з колегii, зараз пристав до католицькоi вiри, кинув украiнську мову i сполячився.
Єзуiти заплескали в долонi на радощах, що придбали такий значний добуток. Вони одправили потихеньку молебень за те… що перевернули на ворога Украiнi украiнського князя славного й багатого роду.
– Тепер ти, князю, навертай i своiх пiдданих на Украiнi до своеi новоi вiри, до новоi вiтчизни, до польськоi мови. Ти тепер зразець для дрiбних украiнських панiв, для темного хлопства й мiщанства на Украiнi, а не воно для тебе. Ви, украiнськi пани, що перейшли на католицьку вiру й нашу мову, теперечки дбайте й пеклюйтесь, щоб навернути на свiй зразець усю темну украiнську масу. Ведiть за собою слiдком тих темних товаряк, «те бидло», перероблюйте iх навiть силою, а вони, як слiпцi, повиннi йти слiдком за вами, за своiми проводирями. А коли вони не пiдуть, княже, за тобою, маеш в руках меч. Орудуй мечем во iм’я Христове!
Так напутив ректор колегii Єремiю на прощаннi, як той виходив з колегii, повернувши християнство навпаки та навиворiт. Замiсть еднання та братерства мiж двома народами, езуiти в колегiях посiяли пекельну ненависнiсть та ворогування. Рiки людськоi кровi полились i… все-таки не залили того пекла…
II
Але молодий Єремiя почував у душi, що не мiсiонерство манило його до Польщi. Не той бог змалку запанував в його душi. Вiн змалку вже любив вiйну, любив битви, любив славу, його молода честолюбна душа поривалась до чогось великого та славного, до великих славних подiй на полi битви. Крики побiди й слава були найсолодшi для його.
Вийшовши з езуiтськоi школи, молодий Єремiя зараз вирядився за границю, щоб там навчитись вiйськовiй справi. Вiн довго пробував в Голландii, блукав по Рейнi i скрiзь, переднiше за все, придивлявся до вiйськовоi справи. Згасаюче в Європi лицарство манило його, неначе пишний квiт.
Пробувши кiльки рокiв за границею, надивившись на усякi дива в Європi, без мiри вищоi в усьому i за Польщу i за Украiну, Єремiя вернувся 1632 року додому.
Переiжджаючи через своi маетностi на Волинi, Єремiя тiльки тепер, дойшовши до повного зросту, вперше запримiтив, яка в його сила землi, борiв, степу, сiл та панщанних людей. Вiн вперше почутив свою силу i на Украiнi, й у самiй Польщi. В Киевi вiн вступив у свiй ще батькiвський палац i, глянувши кругом себе, почервонiв од сорому. Палац здавався йому теперечки тiсний, нiкчемний, не вартий давнього князiвського роду Вишневецьких. Його взяла досада й злiсть на своiх предкiв, неначе предки були виннi в тому, що не поважали свого славного роду i не збудували палацу, вартого славного давнього роду князiв Вишневецьких.
«Для слави нашого великого роду менi не подобае жити в таких печерях та ще й вiтати в iх славних магнатiв з Польщi й Украiни. Мене пiдiймуть на смiх. Не в таких замках жили славнi лицарi на Рейнi, не в таких конурах жили i iх славнi дiди та прадiди, в яких жили моi», – подумав Єремiя, ходячи по тiсненьких покоях, з вузенькими вiконцями, з темними закутками, заставленими рядками давнiх темних образiв.
Скинувши з себе опiку князя Костянтина, Єремiя вперше поiхав за Днiпро оглядати своi лубенськi маетностi. Тi маетностi були ще бiльшi за волинськi, iм неначе й краю не було в безмежних степах. Ще його батько, князь Михайло, викликав з Киiвщини та Полiсся людей на осади, заводив через осадчих села та хутори понад Сулою, Удаем, Ворсклою. Дикi поля неначе оживали; села й хутори росли; збiльшувались мiста: Лубни, Ромни, Прилуки, Хорол. В безкраiх степах заворушились осади, заворушилось життя. Єремiя привiз з собою шляхтичiв католикiв Яна Бесядовського та свого слугу Криштофа Сiножацького, чернiгiвського хорунжого, настановив iх старостами та осадчими й звелiв iм правити маетностями i заселяти осадами порожнi степи. Осадчi викликали людей з Киiвщини та Подолу, з Полiсся, з Мiнщини i закладали новi осади. Лубни, давнiший Олександрiвськ, став вже мiстом. Єремiя вибрав пишне мiсце на горах, недалечко од Лубен, над самою рiчкою Сулою i постановив збудувати там палац, щоб назавсiди оселитись в йому. Вольнi степи манили його, неначе якимись чарами.
«Оттут менi жити на цих горах, серед вольного степу. На Волинi в моiх маетностях буде менi тiсно серед тих Сангушкiв, Заславських, Острожських, Збаражських й iнших магнатiв. Тут немае магнатiв. Сюди не зайде й власть короля. Тутечки мое царство й панство. В цих вольних краях буде чинитись моя одна воля. Я буду в цих степах нiби удiловим князем, який був князь Костянтин Острожський. Тут за Днiпром я буду королем в моiх безкрайнiх маетностях. Нiхто менi не стане на дорозi. Тут я поставлю палац, кращий, як у короля, заведу силу вiйська, пiду в степи на татар, добуду слави, може вiзьму татарськi степи, завоюю самий Крим… А тодi прибуду до Варшави, приведу свое вiйсько, розпущу своi прапори на варшавських улицях, заслiплю очi магнатам своею силою, своею славою, стану першим на усю Польщу, на усю Украiну. От тодi знов засяе давнiй рiд князiв Вишневецьких, а потiм… може мене жде й королiвська корона… В Польщi це можлива рiч…»
Єремiя оглядав високi крутi гори понад Сулою, i його думки линули все вище та вище, за тi гори, все далi та далi, за тi степи, сягали далеко-далеко, до пишного Криму, до Чорного моря, летiли за море й мiри не знали. Одна велика подiя, одна висока мрiя пiдiймалась над другою й неначе намагалась дiстати до самого неба й тiльки там спинитись, де вже не було й кiнця, й простору, де гасли найсмiливiшi мрii в безоднi безмежностi.
Єремiя зiйшов з ганку невеличкого домка, в котрому часом пробував його батько, навiдуючись в Лубни, скочив на коня й полетiв через греблю на Сулi, вилетiв возвозом на гори i побiг конем по горах, по горбах та долинах, вкритих пишними старими лiсами. Вiн задумав вибрати собi мiсце на тих горах для свого палацу.
День був гарячий, сонячний. Стояла суша й спека. Повiтря мигало маревом, наче дрижаче живе срiбло. Єремiя об’iхав високi гори понад Сулою, оглядiв долини i спинив коня на однiй високiй горi. Краса мiсця вразила молодого князя. Висока гора неначе спадала наниз, розсипаючись дрiбними горбами, неначе устеляла себе сходами до самоi рiчки. І горби й западини, погнутi й поламанi в найвередливiшi звивки, були вкритi вiковiчним лiсом, неначе закутанi в пишнi зеленi шати. Сула вилася нанизу срiбною стрiчкою по зелених лугах, по сiножатях, по густих очеретах. З-за лiсiв на закрутi Сули виглядали верхи Мгарського монастиря. А по другий бiк на горi розкинулись Лубни. За Сулою слалися скатертю зеленi степи, скiльки сягало око, без кiнця, без краю, неначе зелене море. Степи зеленiли, а далi сизiли й зливалися з синiм небом в прозорiй iмлi. Імла лиснiла, мрiла кругом небокруга, неначе фантастична мрiя, i манила в далечiнь, в далекi невiдомi краi.
«Тут менi жити! На цьому пунктi збудую собi палац лицарський, палац королiвський, найкращий i найбiльший за всi магнатськi палаци на усю Польщу й Украiну. Це мiй Рейн! Це береги мого Рейну! В цих степах я удiловий потужний князь i магнат i король. Тутечки, дiйсно тутечки на широкому роздолi не досягне до мене нiчия воля, нiчия сила, навiть королiвська».
Єремiя Вишневецький вернувся до Лубен, забрав старостiв, забрав своiх шляхтичiв вiйськових i зараз дав загад обкопувати окопами здорове мiсце на горi для палаца i загадав садити на горi навкруги сади та гаi.
Неначе вiтром рознеслася по Лубенщинi й усiй Лiвобережнiй Украiнi чутка про те, що князь Єремiя вернувсь з заграницi католиком i вже спольщився. Духовенство й ченцi в монастирях в Лубенщинi стривожились. Народ сполохався. В Киiвщинi, на Волинi, в Галичинi й на Бiлiй Русi саме тодi лютували ксьондзи та езуiти; силували всiх до унii й до католицтва, однiмали силою церкви i повертали iх на костьоли; пани оддавали своi маетностi з панщанними людьми i з церквами в посесiю жидам. Плач i крики народу доходили i на Заднiпрянщину. І за Днiпром усi стривожились, що князь Єремiя оселяеться над Сулою; усi думали, що вiн наведе ксьондзiв та езуiтiв, заведе польське вiйсько й силуватиме до унii й католицтва.
Ченцi в монастирях змовились i з переляку незабаром повтiкали з монастирiв за московську границю в Курський край. Славний Петро Могила з великого гнiву та жалю й не писав до свого небожа: вiн знав його завзяту вдачу.
Киiвський митрополит Ісаiя Копинський написав до князя Єремii послання, докоряв йому за зраду Украiнi й вiрi, нагадував йому, що славний рiд князiв Вишневецьких в Чернiговi держався православноi вiри i стояв на оборонi рiдного краю, своеi вiри й народностi. Але гордий Єремiя не вважив на його послання. Не такi думки, не такi мрii зародилися й змiцнiли в гордому княжатi. Іншi стежки до iншоi слави вже визначив вiн собi в своiй гордiй та завзятiй душi.
Єремiя звелiв зiгнати на роботу силу панщанного народу на шарварок.
На горах заворушились люде, неначе комашня. Копали окопи, насипали здоровi вали, возили цеглу, ставили частоколи.
Незабаром пiсля того Єремiя розiслав по Украiнi й по Волинi своiх комiсарiв закликати ходачкових шляхтичiв до себе на вiйськову службу. В його була думка завести двiрське вiйсько таке здорове, якого не мав нi один магнат у Польщi й на Украiнi. Старости знов зiгнали народ на шарварок. Єремiя закладав коло свого палацу неначе свою Сiч. Вiн загадав копати землянки, ставити довгi куренi для нежонатих вiйськових. Окопи й вали далеко вигнались в степ. Коло куренiв викопали довгi ями, поставили мурованi кабицi, замурували в кабицях здоровi казани, щоб варити страву, поставили довгелецькi станi для коней. Єремiя за всiм доглядав сам, усьому давав ряд. Уся його душа лежала до тих вiйськових окопiв, до тих куренiв, де мало пробувати його князiвське вiйсько.
І незабаром потяглися до Лубен ходачковi шляхтичi, усякi пройдисвiти та волоцюги, що пробували на ласкавому хлiбi при тодiшнiх магнатських дворах. Однi тяглися пiшки но степах, iншi iхали на шкапах, неначе Дон-Кiхоти, обiрванi, закудланi й неумиванi по цiлих тижнях, але з диким завзяттям в очах, з гордими очима. Єремiя приймав iх до себе на службу з дорогою душею. Жонатих сiрачкових шляхтичiв вiн оселяв в Лубнах, усяких нежонатих пройдисвiтiв та приблуд оселяв в куренях та в землянках. Усiм давав вiн чудовi степовi конi, вiйськову зброю й вбирав у дорогi шати, неначе своiх дiтей, не шкодуючи грошей.
Заiржали конi в степу. Закурiли димом кабицi, завештались люде. Щодня кухарi рiзали воли та вiвцi на прохарчування цiеi дикоi, але гордовитоi шляхетськоi орди. Навезли з Лубен бочок горiлки та медiв. Єремiя сам порядкував, сам частував вiйськових, сам сiдав з цiею ордою за обiд надворi просто неба, на землi. В цьому таборi нiби була його уся душа. До неi линуло його серце. На широкому майданi Єремiя сам вчив свое нове вiйсько, показував, як битись на шаблях та на списах, гарцювати на конях, вчив стрiляти й потрапляти та влучати в цiль: скрiзь на горах розлягавсь шум, крик та галас. Іржали конi, кричали вiйськовi за чарками, за кубками, за змаганнями та бiйкою, трiщали рушницi. Здавалось, нiби з далекого Сходу найшла якась нова орда, отаборилась в степу над горами на якийсь час i була напоготовi рушити з мiсця на якiсь городи, i щось руйнувати, i когось воювати.
Єремiя приймав до себе на вiйськову службу в козаки не тiльки католикiв, але й украiнцiв i унiятiв, навiть православних шляхтичiв i козакiв. Вiн нiби заводив нову Сiч, але не для оборони Украiни, а для своеi слави, для свого честолюбства.
Для свого двiрського вiйська, для своiх слуг – дворян католикiв та усякоi польськоi челядi Єремiя зараз звелiв збудувати в Лубнах католицький костьол. Незабаром наiхали у Лубни з Варшави католицькi ченцi. З костьолу швидко став бернардинський католицький монастир. Єремiя одписав на той монастир землi та сiножатi. Перегодя Єремiя поставив костьол i в Прилуках. Але вiн осiвся в Лубенщинi не задля того, щоб будувати католицькi монастирi та розповсюджувати католицьку вiру.
В той час пройшла чутка, що буде вiйна з Москвою. Маетностi Єремiiнi доходили до самоi московськоi границi. Єремiя хапався набирати у вiйсько жовнiрiв. В йому заграла кров. Вiн був радий вiйнi.
«От тепер настав час показати менi себе! – думав Єремiя. – Пiду на Москву, поведу свое вiйсько, розiб’ю москалiв, наберу побiдних лаврiв. І швидко про мене заговорять у Варшавi. Про мою славу пiде чутка по всiй Польщi, а може й далi».
Воевода московський Бутурлiн вступив з вiйськом в Полтавщину i зруйнував Миргород. Загони московського вiйська виступили на Чернiгiв. Єремiя вислав тисячу свого вiйська на москалiв з паном Длотовським, але вiйсько було побите москалями. В мiсяцi лютому 1634 року Лука Жолкевський привiв з-за Днiпра вiйсько з полякiв, литвинiв, нiмцiв та украiнських козакiв пiд приводом полковника Якова Острянина й пiшов в Московщину на мiста Сiвськ, Курськ та Рильськ.
Єремiя хапався, щоб захистити й обороняти своi городи й села. Вiн зараз пристав з своiм вiйськом до Жолкевського, кинувся за московську границю, почав там палити московськi села i випалив iх так багато, що козаки його продражнили палiем. Вiйсько Єремiiне й Жолкевського обложило Путивль, але не могло його взяти, потiм пiшло на Сiвськ, обложило його, пошарпало й попалило, але не взяло. Саме тодi пройшла чутка, що на Лубенщину йдуть татари. Єремiя на той час забувся й про своi лаври й повернувсь з своiм вiйськом у Лубенщину, щоб одбиватись од татар. Його загони вигнали татар, але швидко потiм Москва постановила з Польщею Полядiвський мир i Єремii не вдалось добути собi слави в Московщинi в битвах з московським вiйськом. Вiн тiльки показав жорстокiсть та дикiсть своеi вдачi, бо руйнував i палив, неначе татарська або давня монгольська орда. Зате ж через кiльки рокiв князевi Єремii довелось добувати собi слави в рiдному краi в битвах з козаками, котрi встали на Польщу. І вiн добув собi слави на ганьбу славного роду князiв Вишневецьких.
