скачать книгу бесплатно
– Невже ти, Єремiе, забувся, як ми вештались по львiвських улицях, як слiдкували за львiвськими красунями. Чи пам’ятаеш панну Зволiнську? – говорив веселий Заславський.
– Я такоi нiсенiтницi не пам’ятаю. Але тебе оце таки пригадав. Це правда, що ми рiк чи що вчились вкупi з тобою у Львовi. Це я пригадую, – знехотя обiзвався Єремiя.
Заславський прикусив язика й почервонiв: вiн примiтив, що гордий Вишневецький якось наче нехтуе ним.
– Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А менi приемно, що я з тобою встрiвся й тебе тут побачив, – сказав Заславський.
– Я не гордий i я… так само радий, що впiзнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змiнився, неначе не той став: ти вирiс, i дуже вирiс, i якось вилюднiв, не то що змужнiв… – знехотя заговорив Єремiя, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий.
– Князь Єремiя гордовитий, – зашепотiли кругом магнати та iх молодi сини, – не хоче признаватись до своiх давнiх товаришiв; певно гордуе ними, бо багатир на всю Польщу i з славного роду князiв Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сiл та мiст на Волинi й не злiчити, ще й до того його батько Михайло загарбав собi за Днiпром усю Лубенщину.
– Ти, Єремiе, славного роду i незлiченно багатий. Тут, при дворi нашого найяснiшого короля, тобi випаде славна роль, – сказав одкрито молодий Заславський. – Давно треба було б тобi приiхати до Варшави i стати вхожим до двору.
– Я довго iздив за границею, щоб вивчитись вiйськовоi науки, а потiм обороняв своi лубенськi маетностi од московського та козацького нападу, – обiзвався Єремiя.
– Ми чули про твоi битви з московитами та козаками. Слава про твоi вiйськовi вчинки дiйшла й до нас аж у Варшаву. Я завидую тобi, князю, завидую твоiй славi, – обiзвався веселий князь Заславський.
– Настане твiй час, то й ти здобудеш лаври на полi битви. А мiй час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогiв на полi битви; багато покотилось iх голiв для оборони нашоi дорогоi Польщi й наших шляхетських прав та привiлеiв, – сказав гордо Вишневецький i окинув гордими гострими очима сивоусiв i безусiв магнатiв, – не знаю, чи траплялось кому i з наших старих шляхтичiв повалити на землю стiльки ворогiв Польщi, скiльки я iх повалив.
Старим сивоусим магнатам така рiч молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались i мовчки крутили сивi вуса. Заславський спустив очi додолу. Вiн був чваньковитий. І його брала заздрiсть до слави Вишневецького.
– Гордий цей молодий Вишневецький. Вiн мае на думцi заткнути за пояс та кинути пiд лаву нас, старих, – шепотiли мiж собою старi магнати. – І московитiв вiн не побив, i козакам пiд Лубнами мало нашкодив, а вже кирпу дере вгору, задирае носа перед нами старими.
– Не забувай же мене, давнiй товаришу, i не минай у Варшавi моеi господи, – сказав Домiнiк Заславський до Єремii на прощаннi.
– Добре, – обiзвався Єремiя. – Прошу одвiдати й мене у Варшавi й у Вишневцi.
Домiнiк Заславський вийшов з свiтлицi задуманий. Йому вже давненько сподобалась Гризельда Замойська. Вiн частенько навiдувався до старого Замойського в гостi. Гризельда була ласкава до його. Але тепер, пiсля того, як вона познайомилась i розмовляла з Єремiею, вiн примiтив якусь тривогу в ii холодних очах, примiтив несподiваний рум’янець на щоках. Вiн постерiг, що з Гризельдою щось трапилось, що вона якось нiби трохи змiнилась.
«Не така вона бувае, як розмовляе зо мною. Вона завсiди спокiйна, рiвна, розсудлива, помiркована й помiрна в розмовi. Нiколи я не запримiтив, щоб вона до кого осмiхнулась, щоб коли почервонiла. А як заговорила з Вишневецьким, десь для його взявся осмiх, десь узялись рум’янцi; очi заблищали й повеселiшали…» – думав Заславський, помаленьку йдучи до каплицi через рядок покоiв королiвського палацу.
Незабаром король з королевою увiйшли в каплицю й стали перед престолом. Примас Польщi бiскуп Ян Венжик знов вдруге повiнчав особово Владислава з Цецiлiею. Оповiстили, що король буде коронувати Цецiлiю другого дня в соборi святого Яна.
IV
Гризельда вернулась з батьком додому, увiйшла в покоi й сiла край вiкна в невеличкiй своiй кiмнатцi. Вiкно виходило в старий садок, садок слався наниз по невисокому горбi й доходив до берега Вiсли. Гризельда не роздягалась, сiла на стiльцi й задумалась. Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. Берег Вiсли вже тонув у тiнi, а за рiчкою сонце ясно освiчувало густi бори, зеленi луки. Вiсла лиснiла, неначе була скляна. Надворi було тихо-тихо. І в палацi й надворi не чуть було нi найменшого гуку та шуму. Пiсля пишних двiрських церемонiй, пiсля шуму та галасу на улицях коло королiвського палацу Гризельдi здалося, що якась сила перенесла ii в далекий тихий край, в тихе село, в якусь мертву пущу. Думки ii тихо заворушились. Руки лежали на колiнах, неначе мертвi. Гризельда й голову похилила.
В покоях було тихо, мертво, а Гризельда не могла заспокоiти своеi стривоженоi душi. Перед ii очима все неначе ворушились якiсь люде, якийсь блискучий натовп, манячiли кольоровi кунтушi та дамськi пишнi сукнi, лиснiло золото, мигали очi, чорнi брови. Все те ворушилось, як зграя голубiв в тихому синьому небi, без шуму, без гаму, неначе натовп мрiй. І серед того натовпу повсякчас виникав смуглявий Єремiя, неначе повний мiсяць виникав з чорних хмар. Вiн неначе й тепер стояв тут перед нею в тiсному покоi й дивився на неi гострими палкими очима. Його голос, мiцний та рiзкий, неначе й тепер лунав в ii душi. Вона неначе бачила перед собою його мiцну постать, пишний убiр, густi чорнi кучерi, чорнi рiвнi високi брови, що нiби зрослись докупи. Гризельда думала про його й неначе замерла на мiсцi.
Дверi рипнули. В кiмнатку увiйшла ii нянька, стара Ганна, проворна й смiлива баба. Гризельда, прибувши з батьком з Замостя до Варшави, взяла з собою й Ганну з кiлькома дiвчатами горнишними та швачками.
– Панно Гризельдо! – промовила Ганна. Гризельда аж кинулась неначе спросоння.
– Оце, як ти мене злякала, – тихо обiзвалась Гризельда.
– Чого це ти, панно, сидиш i не роздягаешся? Може ждеш до себе гостей? – сказала баба.
– Нi, Ганно! Не жду я цього вечора нiкого до себе. Та коли б хто й одвiдав мене ввечерi, то я не вийду до свiтлицi: я дуже втомилась сьогоднi. Поклич горнишних. Я хочу роздягатись i пiду в садок.
– Щось там та було в королiвському дворi, що ти вернулась така стурбована та задумана, як нiколи такою не верталась додому. Певно, бачила князя Домiнiка, – сказала Ганна з легеньким натяканням.
– Дай менi покiй з тим Домiнiком. Я втомилась, аж тлiнна стала, – знехотя обiзвалась Гризельда.
Двi молодi дiвчини, привезенi з Замостя, помогли Гризельдi роздягтися, поздiймали з неi золотi прикраси. Гризельда накинула на себе легенький лiтник-кунтуш i вийшла в садок.
Вже сонце сховалось за лiси, вже й тiнь впала на Вiслу, на завiслянськi бори, а сиза iмла вкрила береги, неначе намiткою, а Гризельда все ходила по садку i не примiтила, як смерклось надворi, як вогкий туман обкропив ii русявi важкi коси на головi срiбними крапельками.
Вже пiзно вернулась вона в покоi, не сiла за стiл вечеряти й пiшла в свою кiмнатку, ховаючись од людей з своiми думами, з своiми солодкими потайними мрiями.
«Вразив мене цей чорнявий князь в самiсiньке серце. Багато бачила я славних молодих бiлявих та русявих нiмецьких князiв у Вiднi в цiсарському палацi, багато iх майнуло перед моiми очима й у Варшавi, але нi один не припав менi до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремiя», – думала молода Гризельда.
І вона до пiвночi не зачиняла вiкна, забитого залiзними гратками. До пiвночi дивилась вона на чорне небо, засiяне золотими зорями.
Вранцi раненько Гризельда промовила до Ганни:
– Принеси менi найкращi убори, знайди найдорожчi дiаманти. Сьогоднi буде коронацiя королеви. Хочу вбратись, як королева.
Горнишнi поприносили найдорожчi убори, прибрали Гризельду, мов королеву до вiнця. Гризельда з батьком поiхала до собору, де пiсля служби божоi королева вiнчалась короною. Магнатiв зiбралась сила. При коронацii був папський нунцiй Фiлонардi, був цiсарський посол граф Магнi, французький – де-Розе, бранденбурзький граф Бранденбург й iншi чужоземськi посланцi. Гризельда вглядiла Єремiю Вишневецького. Вiн уклонився, приступив до неi й привiтався так ласкаво й щиро, неначе знав ii з давнiх-давен. Гризельдi ще бiльше припав вiн до вподоби.
«Чи не само небо призначило менi до пари цього смуглявого чорноокого козака?» – думала Гризельда, вловивши ласкавий погляд гострих очей молодого князя.
– Прибувай до мого батька в гостi, там ми поговоримо, бо тут на церемонii не встигнеш i слова промовити.
– Завтра доконешне прибуду до тебе зранку, – промовив тихо Єремiя й оступився.
Другого дня раненько Гризельда, сидячи в своiй кiмнатцi, сказала до своеi давньоi няньки баби Ганни:
– Перенеси, Ганно, мою роботу в ту кiмнатку, що виходить вiкнами в двiр. Там ми сядемо сьогоднi за роботу.
– А чом же не тутечки? Було гарно тут, а тепер стало гарно там. Ой вередливi ж отi молодi панни! – обiзвалась весела баба.
– Не жартуй та зараз перенось туди й свiй гребiнь та пряжу i мое шитво. Мене в цьому покоiчковi чогось нудьга бере. Там видко в двiр, по дворi вештаються люде: там менi буде веселiше сидiти за роботою, – сказала Гризельда.
– Оце! Як коржа так коржа! Нехай буде й корж, – сказала Ганна й забрала робочi причандали.
– Кинь, Ганно, своi замостянськi жарти та роби те, що я тобi кажу.
– Та добре ж, добре!
І Ганна з дiвчатами попереносила в ту кiмнатку усi робочi Гризельдинi причандали.
Гризельда сiла вишивати золотом та срiблом шовковий блакитний кунтуш. Двi дiвчини, привченi до шиття, сiли коло порога й вишивали срiблом бережки до кунтуша. Баба Ганна сiла за кужiль прясти лляну куделю: вона дала обiтницю напрясти своiми руками на покрiвець для престола в костьол. І баба Ганна, i дiвчата з Замостя вже поприставали на католицьку вiру ще в Замостi. Панна Гризельда та ксьондзи приклали до цiеi справи своеi працi. Усей двiр Замойського в Замостi, уся челядь, набрата по украiнських селах в Холмщинi, була повернута на католицтво.
Вже сонце височенько пiдбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вiкно на просторний двiр, серед котрого зеленiло здорове кружало, засаджене посерединi кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстiж. Чотири гранчастi мурованi стовпи брами бiлiли на сонцi. Замойський ждав до себе на одвiдини гостей, приiжджих з-за границi. В браму влiтали конi, запряженi впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючi карети магнатiв i ставали перед ганком, обставленим важкими бiлими колонами. Приiжджали з одвiдинами до коронного канцлера й заграничнi гостi з Вiдня, що наiхали з молодою королевою. Карети приiжджали й незабаром од’iжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподiвалась, що от-от незабаром вскочить у двiр молодий Єремiя, щоб одвiдати i старого ii батька, й ii.
– От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоiчок з своеi кiмнати, – обiзвалась баба Ганна.
– Не з твоею старою тямою в сивiй головi догадатись. Та й догадуватись нема чого: сiла я тутечки, щоб подивитись на приiжджих гостей, – сказала Гризельда.
– Авжеж! Пiддури кого дурнiшого. А в Ганни, хвалить бога, таки е тямки в сивiй головi.
– Нема там нiякiсiнькоi тями: була колись, та вже давно вилетiла з сивоi голови, – пожартувала Гризельда.
Молодi дiвчата осмiхнулись коло порога й зирнули одна на одну.
– От-от незабаром прилине якийсь орел i шугне крилами по дворi, – сказала баба Ганна.
– Який же це орел? Про кого ти верзеш? – спитала Гризельда.
– Про кого ж, як не про князя Домiнiка, – сказали баба.
– Князь Домiнiк не пiдхожий до орла, – сказала Гризельда.
– Ой пiдхожий! Ще й який пiдхожий, – обiзвалась з кутка горнишна Маруся.
– Брешете ви обидвi. Вiн схожий на сизого голуба, а не на орла, – обiзвалась Гризельда.
– А хiба ж ти, Гризельдо, не любиш голубiв? – спитала смiлива баба-нянька.
– Не припали чомусь менi до вподоби отакi сизi голуби. Я люблю орлiв. Ото так птиця. І шугае високо аж пiд хмари, i просто очима дивиться на сонце, i падае наниз швидко, мов куля, й не випустить з своiх пазурiв дичини: орел то лицар мiж птаством, – сказала Гризельда й зирнула в вiкно.
У вiдчиненi ворота влетiв баский кiнь, нiби шугнув кругом кружала, наче вихор, i спинивсь перед ганком, неначе укопаний.
На конi сидiв князь Домiнiк, стрункий та рiвний станом, як очеретина, i такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вiтрi. Блакитна шапка синiла на русявих кучерях. Вiн був бiлий з лиця й русявий. Вуси були яснi, русявi, неначе ллянi.
Домiнiк скочив миттю з коня додолу. Гризельдi здалось, що вiн переломиться надвое, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня.
– От i орел прилетiв у твiй двiр, – обiзвалась баба Ганна. – Ой гарний же, гарний, як мiсяць повний!
– Та то не князь Домiнiк! Це, певно, якась панна одяглася в лицарськi шати й приiхала до нас в гостi. Це, напевно, якась нiмкеня з Вiдня, що прибула вкупi з королевою, – жартувала й собi Гризельда.
– Ой гарний, як голуб сизий! – крикнули й собi дiвчата й повставали з мiсця та заглядали в невеличке вiкно.
Князь Домiнiк увiйшов у невеличкi сiнцi, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетiв у свiтлицю. Свiтлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими вiконцями в садок. Вiкна були переплетенi залiзними гратками. З одчинених вiкон повiвало холодком. На гратках вiкон вчепилися нiжками двi ластiвки i щебетали на усю свiтлицю. На старомоднiй широкiй канапi, оббитiй жовтим сап’яном, сидiв старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сидiли два чужоземськi посланцi – австрiйський граф Магдi та бранденбургський граф Бранденбург, у широких бiлих комiрах з оборками, i балакали з Замойським.
– Вiтаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! – промовив веселий Домiнiк i низенько вклонився Замойському та гостям.
Замойський раптом пiдвiвся з канапи i швидкою ходою пiшов назустрiч Домiнiковi, дрiботячи куценькими маленькими нiжками. Вiн радо привiтався з князем, бо знав, що князь Домiнiк залицяеться до його старшоi дочки i хоче ii сватати. Про це вже пiшла поголоска по Варшавi. Домiнiк був з значного й славного роду князiв Острожських i тiльки по своiй маетностi Заславовi звався Заславським. Вiн був i значний магнат, i багатий, хоч i не такий багатий, як князь Єремiя. Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собi за зятя.
– Вiзьме тебе нудьга, молодий князю, од нашоi старечоi розмови. Я тобi знайду молодше й приемнiше товариство, нiж наше, – сказав Замойський.
Вiн пiшов по кiмнатах, никав скрiзь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нiгде ii не знайшов.
– Не там, ваша ясновельможнiсть, шукаете молодих панянок. Там iх не знайдете, бо вони сидять у тому покоiчковi, що од двору. Там я вглядiв, як вони виглядали у вiкно в двiр, – сказав Домiнiк.
– Ого! молодi почувають носом, де ховаються панни, – сказав Замойський i засмiявся, крутячи свого довгого сивого вуса. – Колись i я почував здалеки, де пробувають панни, а тепер вже цього не потраплю зробити.
Старий Замойський так швидко почимчикував через свiтлицю до того покоiчку, котрий був од двору, що на ньому аж жовтi сап’янцi з халявами зарипiли й зашелестiли. Незабаром вiн вийшов до свiтлицi й вивiв за руку Гризельду. Вона вступила до свiтлицi поважно, але з неохотою, нiби опиналась позад батька.
– Вiтаю од щирого серця панну Гризельду! – промовив князь Домiнiк i поклонився низенько Гризельдi.
– Доброго здоров’я князевi! – тихо промовила Гризельда й ледве схилила свою важку од русих кiс голову. Вона окинула очима Домiнiка. Скочивши з коня й хапаючись, вiн розчервонiвсь. Делiкатний рум’янець виступив на бiлих щоках.
«Панна, зовсiм панна! Вiн аж надто вже бiлий та делiкатний. Коли б вiн був смуглявiший, то був би кращий, i може б я його вподобала, – подумала Гризельда, пригадуючи смуглявого й рум’яного Вишневецького, – не люблю я дуже бiлих та бiлявих паничiв».
– Йдiть же та тим часом погуляйте в садку, доки ми скiнчимо свою старечу розмову й пораду з чужоземськими посланцями, а потiм прошу князя Домiнiка на раннiй снiданок, бо я чогось вже голодний.
Князь Домiнiк одчинив дверi в садок i оступивсь. Гризельда з неохотою вийшла на терасу, неначе боялась переступити високий порiг. Пiшли вони поплiч по старому садку i, ходячи по стежках, довгенько розмовляли про вчорашнiй приiзд королеви Цецiлii Ренати та про деяких знайомих.
– Мiж усiма двiрськими паннами при королевi панна Гризельда Замойська була найпоказнiша, – промовив Заславський. – Панна Гризельда була там нiби правдива королева серед того ясновельможного натовпу, серед блискучих пишних панiй. Нiби мiсяць мiж зорями! Панна Гризельда була й найкраща за всiх.
– О, вибачайте, князю Домiнiку! не за всiх. Яка з мене красуня? Там було багато кращих за мене, – обiзвалась Гризельда.
– Може були й кращi за вас, панно Гризельдо, але ви одна найбiльше менi сподобались. Я не люблю отих дрiбненьких та мiзерненьких паннiв, що роем вилися кругом найяснiшоi нашоi королеви. Вас, тiльки вас одну я щиро люблю й любитиму довiку.
І переднiше Гризельдi князь Домiнiк не дуже подобався. Пiсля вчорашнiх церемонiй, як вона углядiла Вишневенького, Домiнiк став iй навiть неприемний. Вона глянула на його довгобразий вид, на делiкатнi панянськi рум’янцi на щоках, i вiн став тепер для неi навiть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потiм сказала:
– Князю! я свого серця досi ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, iншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось iнше. Дивись, як пишно сьогоднi в нашому садку, як пишно розцвiлися квiтки.
І Гризельда нахилилась, зiрвала двi гвоздички i заклала iх за свою косу.
– Коли ж той iнший час настане? Я тебе так люблю, що не дiждуся того iншого часу. Як ти не зохотишся стати княгинею Заславською, то князь Заславський i не буде шукати iншоi.
– Ой буде шукати i знайде! Не зарiкайсь од цього, князю. Людське серце змiнне, як оте сине небо. Сьогоднi воно сине й ясне, а завтра вкриеться хмарами.
– Ти, панно Гризельдо, таке сине небо задля мене, котре нiколи не вкриеться хмарами. До вiку – до суду воно буде яснiти для моiх очей, для моеi душi.
Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котроi вона не мала. Вiн полюбив ii за пишну постать, за поважнi, нiби в коронованоi особи, манери та за розум. Заславський любив i поважав розумних паннiв. А Гризельда була навiть письменна, вмiла читати й писати, прочитала деякi книги, що задля того часу було немалим дiлом. Вона побувала за границею, побувала при дворi австрiйського цiсаря, бачила багато усяких людей, була досвiдна. Знала двiрський етикет i двiрськi звичаi лiпше, нiж iншi дочки магнатiв. Князь Заславський знав це добре. Це постерiг i князь Вишневецький.
– Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш менi просити твоеi руки в твого шановного ясновельможного панотця? – спитав згодом у неi Заславський.
– Навiщо ти, князю, так хапаешся? Ти ще молодий i я не така вже стара, щоб тобi хапатись з цiею справою. Мене ще нiхто й не сватав, за мене й не б’ються молодi двiрськi лицарi, навiть не змагаються. Пiдождемо – побачимо, – смiливо обiзвалась Гризельда.
Вони обое йшли поруч i зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвiр’я. Неначе якась сила приманювала ii очi до одчиненоi брами. Вона сподiвалась, що от-от незабаром шугне у двiр на конi князь Вишневецький.
Не встигла Гризельда й подумати про це, як у браму i справдi влетiв на пишному чорному конi князь Вишневецький, шугнув орлом кругом двора, хапком зирнув очима в садок, вглядiв там Гризельду й на льоту здiйняв червону шапку з пером, обсипаним дiамантами, i пiдняв ii високо над головою. Гризельда поклонилась йому похапцем i спахнула на виду. Єремiя так швидко майнув кругом двору i сховавсь за колонами ганку, неначе блискавка майнула на небi й впала одразу в хмари i зникла. Гризельда тiльки й прикмiтила його блискучi грiзнi очi та якесь сяево од оксамитового кунтуша, од сiдла, обсипаного золотом та перлами. Вона повернулась i швиденько пiшла до палацу, неначе хапалась, простуючи до тераси. Заславський ледве поспiшав за нею.
– Яка ти спiшна сьогоднi, Гризельдо! Погуляймо ще в садку, доки не од’iде отой Вишневецький, – промовив Заславський, – не маю бажання стрiнутись з ним. Вчора я признався до його в королiвському палацi, як до давнього свого колеги, а вiн чи не впiзнав мене й справдi, чи тiльки вдавав так, бо не хотiв впiзнати. Надута, гордовита й неприемна людина.
– Але менi нiяково не привiтатись з ним в нашому палацi, вiн же мене вглядiв у садку, знае, що я вдома, подумае, що я зумисне ховаюсь.
І Гризельда по сходах вийшла на терасу й одчинила дверi в свiтлицю. З другого кiнця свiтлицi в одчиненi дверi вступив Вишневецький. Гризельда окинула його очима i знов почутила в серцi вчорашне приемне вражiння. Чимсь палким, гарячим знов пахнуло на неi од його очей i навiть од його пишного убрання. Той огонь неначе обпалив ii, впiк серце.
«І що за сила криеться в цьому молодому князевi? І з лиця неначе й не дуже гарний, i смуглявий, а од його неначе пашить огнем, щось неначе поiдом iсть мое серце од того часу, як я його вперше побачила», – подумала Гризельда, оглядаючи Єремiю. Єремiя привiтався до старого Замойського, почоломкався з чужоземцями, приступив до Гризельди i поцiлував ii в руку. Гризельда почутила на руцi гарячi, як огонь, уста. Той поцiлунок неначе впiк ii в руку. Привiтавшись до Гризельди, Вишневецький кинув очима на дверi. На порозi стояв Заславський i сердито поглядав на Єремiю. Єремiя знехотя й якось непривiтно привiтався до свого товариша й зараз одiйшов од його, навiть слова не промовивши, неначе його й у свiтлицi не було.
– От я й радий, що ти, князю, одвiдав мене, – обiзвався старий Замойський, – у мене в палацi князь Домiнiк, певно, занудив свiтом без молодоi компанii, а ти саме в добрий час оце на порiг! Вам обом буде веселiше в мене. Ви ж, здаеться, товаришi по школi; разом вчились у наших шановних патерiв езуiтiв.
– Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремiю, – сказав князь Домiнiк.
