скачать книгу бесплатно
Завзятий фанатик, польський король Сигiзмунд III постановив, силою завести по всiй Украiнi унiю. Єзуiти розсипались по Украiнi й силували духовенство й народ до унii. Значнiшi православнi пани приставали до католицькоi вiри й сполячувались. Король щедро роздаркувався, пороздавав великi маетностi на Украiнi значним польським магнатам. Поляки завели на Украiнi панщину, хапали землi вже й за Днiпром у Полтавщинi та Чернiгiвщинi, де тiльки можна було захопити, загарбували навiть землi вольних козакiв i козацькоi старшини. Народ робив на панiв панщину i стогнав у неволi. Десяту частку з хлiба, з пасiк i з усього свого добра селяни оддавали своiм панам. Пани оддавали своi маетностi жидам в посесiю вкупi з церквами. Жиди держали в себе ключi од церков. Народ платив iм за подзвiнне, за хрестини, за вiнчання. Дiти зоставались нехрещенi, молодi жили невiнчанi. Польськe вiйсько стояло по селах на станцiях i обдирало селян, обдирало народ, як хотiло. Пани брали, окрiм податiв, ще три рази на рiк одсипне з кожноi хати: перед рiздвом, перед Великоднем та перед зеленими святками по кiльки четвертiв пшеницi та жита, по кiльки пар каплунiв, качок та гусей. Їхав дiдич кудись на прощу, до якого монастиря, народ платив йому за мандрiвку; видавав дiдич дочку замiж, панщаннi люде знов платили на придане дочцi. Народ стогнав у ярмi, а його ще й до того силували приставати на унiю. Козаки заступились i за народ, i за свою вiру, i за своi вольностi, бо король та пани задумали вже знести усю козаччину. І козаки пiднялись як один чоловiк.
Ще до приiзду Єремii в Лубни гетьман Жмайло пiднявся з козаками на Польщу 1625 року, щоб обороняти народ i вiру. Через два роки пiсля Жмайла запорозький отаман Тарас привiв на Украiну запорожцiв i знов пiдняв козакiв на Польщу. Вiн засiв з козаками в Переяславi, i польний гетьман Конецпольський не мав сили вибити його з Переяслава й мусив помиритись з козаками. Повстання затихло, але воно тiльки притаiлось.
1637 року козаки знов пiднялися на полякiв. Їх пiдняв гетьман козацький Павлюк Гудзан. Єремiя Вишневецький почував лихо i зараз виiхав на Волинь у своi маетностi: вiн бачив, що в його у Лубнах мала сила, що в його мало вiйська, а час наставав небезпечний. Там на Волинi вiн почав набирати на вербунок дрiбних шляхтичiв у свое двiрське вiйсько.
В той час, як Єремiя виiхав з Лубен i набирав вiйсько, до Павлюка пристали i заднiпрянськi козаки, пристала й Лубенщина. 17 жовтня 1637 року Павлюк прибув до Лубен i видав звiдтiль свiй унiверсал, закликаючи усiх козакiв i селян до повстання проти Польщi. Селянам вiн звелiв виганяти католикiв панiв з маетностiв. Польськi й споляченi украiнськi пани почали втiкати з своiх палацiв. Тодi польний гетьман Миколай Потоцький повiв польське вiйсько на козакiв. Пiд Кумейками Потоцький побив козацьке вiйсько. 1637 року, на зимнього Миколи, козаки мусили покоритись Польщi. Павлюковi й старшинi постинали голови у Варшавi. Од козакiв одняли право настановляти собi гетьмана. Над ними поставили за старшого поляка комiсара.
Але повстання за Днiпром не вгамувалось. Молодий Кизим, син полковника Кизима, пiдняв Лубенщину. Вiн напав на Лубни, звелiв вирiзати усiх католикiв, усю челядь Вишневецького, зруйнував бернардинський монастир, повбивав польських ченцiв i порубав iх на шматки i вивинув собакам. Двiрська челядь Вишневецького замкнулась в старому замку, котрий поставив ще Єремiiн батько князь Михайло й перевiз туди сорок три гакiвницi з Вишневця.
– Палiть гнiздо одступника! Бийте його челядинцiв недовiркiв! – кричав Кизим на своiх козакiв. – Не жалiйте зрадника, бо вiн ось небавом наведе своiх жовнiрiв i буде рiзати нас. Руйнуйте зрадника Украiни, поганого недоляшка князя!
Кизимовi козаки пiдпалили католицький монастир, кинулись на замок, вирiзали усiх челядинцiв католикiв, запалили куренi, в котрих жило двiрське вiйсько Вишневецького.
– Оце тобi, князю, за твое одступництво! – кричав палкий Кизим.
Польний гетьман Миколай Потоцький перевiв польське вiйсько за Днiпро й звелiв хапати козакiв та селян, що ходили у повстання. Вiн обставив шлях од Киева до Нiжина залiзними палями i посадив на iх забраних козакiв. Вiн зумисне проiхав тим шляхом, щоб подивитись на муки тих нещасних мученикiв Украiни. Поляки впiймали й молодого Кизима i забили в кайдани. Але козацька справа ще не загинула. В Сiчi вибрали за отамана Остряницю. Вiн, не гаючись, зараз рушив у Лубенщину з запорожцями. Козаки й селяне зараз поздiймали потаенцi з паль покараних козакiв i повтiкали до Остряницi. Остряниця дiйшов з вiйськом до Голтви пiд Хоролом. Миколай Потоцький виiхав тодi в Пруссiю й поставив над вiйськом за гетьмана свого небожа Станiслава Потоцького. Цей Поточченко кинувся смiливо на козацький стан. Але козаки поклали в пень двi роти полякiв i розбили сiм корогов жовнiрiв. Остряниця рушив далi й став станом за Лубнами над Сулою.
Саме тодi в мiсяцi маi Єремiя привiв навербоване на Волинi вiйсько. Вiн прибув у Лубни i побачив тiльки руiни кляштора та старого батькiвського замка. Єремiя розлютувався й рушив 27 мая до стану Поточченка.
Остряниця рушив з козаками далi од Лубен. Поляки погнались за ним i догнали його пiд Жовнином, Єремiiною слободою. Остряниця сам кинувся в Сулу, переплив i втiк в Московське царство. Але козаки отаборились в кружок i замкнули в тому кружку три польськi корогви. Вишневецький вдарив на табiр раз, але козаки його одбили, вдарив вiн удруге й втрете, а козаки все його одбивали.
Але нарештi вiн таки прорвав табiр i замкнутi польськi корогви якось таки та вискочили з табору. Це був единий смiливий вчинок Єремiiн в битвi.
Замiсть Остряницi козаки вибрали собi за гетьмана Дмитра Томашевича-Гуню. Єремiя Вишневецький з Потоцьким вдарили на козацький табiр. Козаки подались до Днiпра, стали табором над рiчкою Старицею, де вона впадае в Днiпро, i обкопались валом. В iюнi, 22 дня прибув з-за Днiпра з свiжим польським вiйськом польний гетьман Миколай Потоцький.
Довго оборонялись козаки за окопами. Багато полягло й полякiв од козацьких куль. Але польського вiйська було бiльше. В козакiв не стало харчi. Почався голод. І козаки мусили йти на мир. Гуня не покорився й втiк в Московське царство з вольними не реестровими козаками. Козаки мусили прийняти важкi для себе умовини од Потоцького: вони втратили право од того часу вибирати собi гетьмана й полковникiв. Поляки настановили над ними за старшого шляхтича Петра Комаровського, полковниками в усiх козацьких полках стали шляхтичi поляки. Од козакiв одняли iх давнi права, ще й заборонили селянам приписуватись в козаки.
Знов запанували езуiти на Украiнi. Тi пани, що повтiкали з Украiни, знов повертались в своi маетностi. Народ мусив платити панам важкi податi й робити панщину. Козацька сила притихла. Єремiя вернувся з недобитками свого вiйська до Лубен. По селах, по мiстах скрiзь стримiли шибеницi та залiзнi палi. Поляки ловили козакiв та селян, котрi приставали до козакiв, вiшали на шибеницях та натикали на залiзнi палi. За Днiпром скрiзь тянуло трупом та кров’ю мученикiв, пролитою за рiдний край. Єремiю тiшив той дух трупiв та кровi, неначе вiн набирався од його здоров’я та сили.
Молодий князь прибув у Лубни. З п’яти тисяч його двiрського вiйська повернулось до Лубен кiльки сотен. Бернардинський монастир чорнiв, неначе обсмалена головешка. Старий замок його батька Михайла стояв пусткою. Гакiвницi, привезенi його батьком i поставленi в замку, щезли. Куренi для двiрського вiйська були спаленi. Єремiя оглянув руiни i засичав од злостi. Од того часу вiн став лютим ворогом козакiв i свого народу.
До Єремii приступив його лубенський староста шляхтич Коляда.
– Що будемо чинити, ясновельможний князю! – сказав староста, уклонившись низенько князевi.
– Невже ще яка бiда трапилась? Буде вже з нас однiеi бiди! – крикнув Єремiя i показав пальцем на руiни кляштора та куренiв.
– Це ще не все лихо! – обiзвався Коляда. – Поляки вiшають козакiв та хлопiв схизматикiв по твоiх селах, а хлопи втiкають в Московщину до Путивля. Вже iх втiкло мабуть тисяча, коли не бiльше. Ми осаджуемо слободи, а слободи порожнiють, пустують. Вже повтiкали в Путивль i ченцi з Густинського монастиря з своiм iгуменом. Насторочились до втекiв i ченцi з Мгарського монастиря. Що маемо чинити в такому випадковi?
– Вернути хлопiв з Путивля! – крикнув Єремiя.
– Вернути б, якби то вони вернулись, ясновельможний, але вони доброхiть не вернуться, – сказав Коляда.
– Гм, гм, – замикав Єремiя, – погана справа: не буде кому панщини робити.
Єремiя побачив, що треба змiнити спосiб дiяння, щоб часом його слободи не спустошились зовсiм вкрай, до решти. Вiн заборонив вiшати людей i покликав до себе iгумена Мгарського монастиря. Саме тодi кияни обрали архiмандрита Петра Могилу за митрополита. Єремii нiяково було перед своiм дядьком навертати монастирi та народ на унiю та на католицьку вiру.
– Нехай ясновельможний князь втiшиться, – сказав Коляда, – з Киева маю звiстку, що полковника Кизима i його сина, котрий зруйнував кляштор та вирiзав князiвських челядинцiв католикiв, гетьман Потоцький звелiв настромити на залiзнi палi на горi Кисiлiвцi перед замком. Їх настромили при самому гетьмановi.
Єремiя зареготався злим реготом, а потiм задумався.
– Ну тепер козаки вже не мають сили, щоб бунтуватись. Ми одрубали гiдрi усi голови. Тепер спокiйненько оселюсь в Лубнах. Козацтво загинуло навiки. Буду писати до Путивльського воеводи, щоб вернув моiх пiдданих з Московщини, – сказав Єремiя, – а тим часом треба поновляти те, що зруйнували козаки.
І Єремiя задумав зовсiм оселитись в Лубнах, щоб втихомирити край i заселити порожнi землi понад Сулою. Вiн знов оповiстив через своiх старост по Украiнi, щоб люде йшли в Лубенщину на слободи. З Киiвщини, з Волинi, з Бiлоi Русi люде втiкали од панiв, од ксьондзiв i оселялись на пустих землях понад Сулою та Хоролом.
Єремiя на недовгий час оселився в однiй простiй хатi. А тим часом викликанi з Вишневця майстри поновили католицький монастир, збудували замок, поставили куренi для двiрського вiйська. Старости молодого князя вербували у вiйсько гулячих убогих шляхтичiв, вербували захожих нiмцiв та украiнцiв перевертнiв, що поприставали до унii та католицькоi вiри, а згодом набирали й козакiв. Знов заворушились люде на високих горах. Запалало багаття. Заiржали конi. Закурiли ряди печiв, де готували обiди для вiйська.
– Оттам на високiй горi поставлю собi здоровий палац, вартий славного роду князiв Вишневецьких! – сказав Єремiя до своiх старостiв. – Поставлю мiцний лицарський замок-твердиню на страх козакам, хлопам i татарам. Я покажу, що князi Вишневецькi мiцнiшi за мiцний камiнь, не тiльки за козакiв та хлопiв.
Князь викликав майстрiв з Варшави i з-за границi.
Незабаром наiхали майстри. Єремiя сипнув батькiвськими та дiдiвськими червiнцями, неначе половою, – i надиво здоровий та високий палац вирiс за одне лiто на горах, неначе якимсь дивом. Незабаром майстри поновили й католицький монастир. Знов наiхали з Польщi новi патери. Православнi ченцi по монастирях знов стривожились, вглядiвши здоровецький палац, схожий на твердиню, й догадавшись, що князь Єремiя мае гадку оселитись в йому, а не у Вишневцi на Волинi. Вони злякались такого страшного сусiди, небезпечного для iх монастиря й для благочестивоi вiри. Вони боялись, що тепер Єремiя, заводячи католицький монастир, пооднiмае од монастирiв землi, надарованi предками молодого князя, православними князями Вишневецькими. Боялись ченцi, щоб Єремiя вкупi з патерами не заходився навертати iх i усей народ до унii.
Ігумен Густинського монастиря поiхав до Єремii просити, щоб князь затвердив удруге своiм записом землi за монастирями.
– А менi байдуже про вас! Живiть собi там до моеi ласки! – сказав двозначними словами князь.
«Ласка кожного пана висить на волосинцi, а як увiрветься, тодi геть з маетностi к чорту»! – писав густинський iгумен до iгумена Мгарського монастиря.
Ігумени Густинського та Ладинського монастирiв вже тодi були повтiкали з ченцями в Московське царство в Путивль, ще й перекликали до себе ченцiв Мгарського монастиря. За ними утiкали й селяни з слобiд.
Єремiя побачив, що дiло виходить погано, покликав до себе мгарського iгумена i заспокоiв його. Мгарський iгумен зараз таки написав листи в Путивль до втiкачiв-ченцiв, ще й кепкував з iх, що вони перелякались якоiсь унii.
– Чого ви так злякались тiеi унii? Хiба вона з рогами, чи з цибатими ногами, чи з вусами, чи з здоровою бородою. Невiдомо, чи вона пiшки ходить, чи iздить.
«Ет! Клопоту менi з якимись ченцями! Менi треба вгнiздитись тут в Лубенщинi, осiстись тутечки назавсiди, залюднити порожнi степи, розвести господарство й придбати грошей, силу грошей! Це моя сила! З цих степiв поллеться в моi скринi золото рiчкою. Тодi я заведу вiйсько, як удiловий князь, заведу двадцять, тридцять тисяч вiйська й стану найдужчий i найвищий за усiх магнатiв, буду верховодити шляхтою, магнатами й королем. Польща пiдхожа до моеi вподоби, до моiх замiрiв, до моiх планiв. Мене нiхто не скине з мiсця, як козаки скидають своiх гетьманiв. Украiна з гетьманством, з козаками менi не припадае до вподоби. Якась там нiкчемна, гидка чорнота, якiсь сiромахи будуть надо мною верховодити. Не бажаеться менi стати козацьким гетьманом, яким був мiй дiд Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобi в вiчi: «Клади булаву!» Якийсь Крутихвiст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоiх рук булаву. Плюнути менi на такi ради! Не вартi вони княжоi слини! Я сам вiзьму свою булаву i нi перед ким не покладу ii. Моя гетьманська булава – то землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може й корони… Це багато вартнiше за якусь гетьманську булаву. Козацькi порядки, козацький мужицький уклад противнi менi! Я iх ненавиджу. Польща – це рай задля панiв: там, тiльки там у Польщi мое царство, мое й панство… Козакiв, iх гетьманiв, усю Украiну треба знищити i вбити на смерть… Але треба задля цього маетностiв силу! грошей силу! вiйська силу! Я повигоню з Лубенщини усiх, навiть польських панкiв та панiв, повидираю в iх землi силою, зберу вiйсько, стану мiцно на Днiпрi, потiм пiду далi, стану в Варшавi, викину свiй стяг, стяг князiв Вишневецьких, Ольгердовичiв! І тодi нехай потягаеться зо мною магнатство! Нехай повойдуеться зо мною сам король!.. Але задля цього треба порiднитись з польськими магнатами… Треба вибрати собi жiнку з роду, вартного князiв Вишневецьких».
І князь Єремiя, покинувши усю господарську i вiйськову справу в Лубенщинi на руки вiрного старости Якуба Коляди, полетiв до Варшави. Його палка нетерпляча вдача несла його, наче на крилах, до призначеноi високоi мети, до високоi ролi.
«Тепер козаки побитi, – думав Єремiя, iдучи до Варшави. – Їх сила впала й не пiднiметься. Край заспокоiвся. Скрiзь безпечно. Хлопи будуть послухати i робити панщину. Час менi ставати до свого дiла. Час менi йти вгору, пiднiматися високо, як тiлько мога! Час менi вступити в королiвський двiр, забрати од короля якусь значну посаду, сiсти на якомусь староствi, або стати воеводою, втиснутись мiж магнатiв i… пiдгорнути iх усiх пiд себе та й верховодити над ними i в Польщi, i в Литвi, i на Украiнi. Час мiй настае. Моя душа, мое серце почувае це добре. Слава й честь жде мене й, коли не дiждеться, то сама завiтае в гостi до палацу князiв Вишневецьких, до князя Єремii. Я побив козакiв: вже блиснуло промiння моеi слави i досягло до Варшави, до двору. Вже чутка про Старицю й Путивль долинула туди!»
І в палкiй Єремiiнiй головi манячiли великi битви, славнi його вчинки в битвах, йому привиджувалось, що вiн вже вчинив якiсь славнi подii i його жде уся Варшава, висипле йому назустрiч, заглушить його вуха радiсними криками; що його сподiваються усi магнати й сам король, привiтають його в королiвському палацi, гукнуть «vivat» на сеймi йому назустрiч, заслiпленi й зачудованi його славними вчинками, а панни й панii в бiлих кунтушах та сукнях стрiнуть його з вiнками в руках, обсиплять йому стежку квiтками i заспiвають гiмни в його славу.
III
В кiнцi серпня 1637 року у Варшавi ждали приiзду молодоi королеви Цецiлii Ренати, сестри австрiйського цiсаря Фердинанда III. Вже на 37 роцi свого життя Владислав IV задумав оженитись з дочкою покiйника Фердинанда II, австрiйського цiсаря, й сестрою його сина, молодого цiсаря Фердинанда III. Вiн послав до Вiдня своiх посланцiв. На чолi посланництва поiхав менший королiв брат Ян Казимiр. Цiсар з великою охотою згодився видати свою сестру за короля. Мiсяця серпня, 9 дня 1637 року, Фердинанд III поблагословив Цецiлiю Ренату на вiнчання з королем Владиславом, i ii зараз, по тодiшньому звичаю, повiнчали з королевим братом Яном Казимiром, котрий заступав на той час мiсце брата. Цецiлiя Рената через три днi виiхала до Польщi з польськими посланцями. Тiрольська ерцгерцогиня Клавдiя, вже лiтня людина, поiхала проводити молоду королеву до самоi Варшави.
З великою пишнiстю встрiли королеву польськi магнати та бiскупи на польськiй границi в розкiшному наметi й проводили ii в Кракiв i далi до Варшави. Поiзд став на одпочинок за 18 верстов од Варшави в мiстечку Ілжах. Король Владислав виiхав в Ілжи назустрiч Цецiлii, привiтався до неi й вернувсь до Варшави. Поiзд рушив далi й знов став на одпочинок в Уяздовському палацi коло самоi Варшави. Тут королеву одвiдали королiв брат Карл, що був бiскупом Вроцлавським, та королева сестра Ганна Констанцiя. Назустрiч королевi виiхала з Варшави велика сила польських панiв та панiй, виiхали й чужоземськi посланцi. Королева в’iхала у Варшаву з великою церемонiею. За ii позолоченою каретою iхали карети магнатiв, такi ж самi багатi та пишнi, як i королiвськi, обкованi срiблом, оббитi шовком та оксамитом. Поiзд був здоровий i надто пишний. Молода королева та ерцгерцогиня Клавдiя здивувались розкошi та збиткам польськоi шляхти. Брат Цецiлii Фердинанд дав за нею приданого всього 100.000 гульденiв. Цього приданого не стало б на карети, конi та оксамити для тих польських магнатiв, що проводили молоду нiмецьку королiвну до Варшави.
Кругом карети королеви гарцювали верхи на чудових конях молодi сини польських магнатiв. Сiдла на конях та чепраки були облитi золотом, обсипанi перлами. Дорогi оксамитовi яснi кунтушi, облямованi золотом, пера на шапках, обсипанi брильянтами, срiбнi й навiть золотi пiдкови та остроги на закаблуках, кiнська збруя, облита срiблом, – уся ця розкiш зачудовала молоду нiмецьку королiвну. Розкiш здавалась незмiрна i неймовiрна навiть багатим чужоземцям i заграничним посланцям. В каретах сидiли жiнки тa дочки польських магнатiв, убранi в шовковi та оксамитовi убрання. На ввесь поiзд неначе впав з неба золотий та срiбний дощ i розсипався й розлився по оксамитах, по шовках та дорогiй парчi, розсипався й перемiшався в одну колоритну блискучу масу червоних, жовтих та зелених кунтушiв, i блискучих позолочених карет, i дорогих баских коней усякоi мастi, з сiдлами, обсипаними перлами, вишитими золотом.
На чудовому вороному конi коло самоi королiвськоi карети гарцював молодий князь Єремiя Вишневецький. Кругом карети iхали верхи на баских конях сини значнiших магнатiв та князiв, але нi в одного з iх не було такого чудового баского коня, такоi багатоi збруi на конi, такого багатого убрання. Єремiя торкав пiд боки свого гарячого коня золотими острогами. Кiнь ставав гопки, як скажений, завертав голову назад i маяв на вiтрi блискучою чорною гривою, неначе й його збурювала пишнiсть королiвського поiзду.
Позад королеви тихо посовувались рядки карет з жiнками та дочками значнiших польських панiв. В однiй каретi сидiла молода Гризельда, старша дочка коронного канцлера Фоми Замойського. Вона окинула очима блискучий кортеж з молодих магнатiв, котрi роем вились кругом карети Цецiлii Ренати, i примiтила Єремiю. Вона його бачила вперше: князь Єремiя недавно прибув до Варшави, ставився в палацi перед королем, i як вiн був з роду славних князiв Вишневецьких, то король ласкаво прийняв його до свого двору.
«Яка пишна фiгура на конi! – подумала Гризельда. – Яке убрання, скiльки золота й перлiв розсипано на його кунтушi, на сiдлi, на усiй зброi! І хто такий цей молодий лицар? І де вiн взявся у Варшавi? Це, певно, якийсь чужоземець з Францii або з Риму, з королiвських двiрських. Треба буде спитати, хто вiн такий, як прибудемо до двору».
Єремiя ледве вдержував страшного коня за поводи. Кiнь гарцював, як навiжений, ставав дибки, крутився, як птиця в клiтцi, на усi боки. Поли червоного шовкового кунтуша, червонi оксамитовi рукави, засуканi до плечей, метлялись од вiтру. Єремiя сердився на непокiрливого коня. В його очi зайнялися й блискали гнiвом.
«Пишна фiгура! Ой коли б менi подивитись на його очi», – думала Гризельда, виглядаючи у вiкно карети на Єремiю. От кiнь крутнувся убiк, майнули чорнi кучерi, блиснули чорнi очi, нi! нiби карi… – «Який в його смiливий погляд! Це, певно, iталiянець або якийсь венгер з Семиградii», – подумала Гризельда й вже не зводила очей з чорнявого Єремii до самого королiвського палацу.
Довгий блискучий поiзд тихою ходою посовувався до королiвського двiрця по вузьких вулицях. Рядки низеньких домкiв, критих черепицею та драницями, а подекуди й соломою, мали без мiри велику супротилежнiсть з розкiшним блиском поiзду. Здавалось, нiби якимсь чудом таке позолочене й поцяцьковане перлами диво блиснуло серед смiтника або десь серед села, або на мiсцi, вкритому пилом та смiттям. Мiщан та жидiв на вулицях стовпилась велика сила! Вони стояли двома довгими рядами вподовж узеньких улиць i тiльки витрiщали очi на поiзд. Позолоченi карети, дорогi конi, шаблi в золотих пiхвах, дорога упряж, обкована срiблом, карети та екiпажi, оббитi всерединi шовком, золото, срiбло й перли на магнатах – усе те сяло, облите ясним свiтом сонця. Червонi, жовтi, зеленi й синi кунтушi, облямованi золотом, неначе дивовижнi квiтки манячiли перед здивованими мiщанами. Вони ще зроду нiколи не бачили такоi розкошi серед польських старих магнатiв за переднiших часiв! Жидки з жадобою в очах позирали на золото й перли на людях та конях i тiльки цмакали з дива губами.
Розкiш вже запанувала в тi часи в Польщi. Шляхта вже втратила давню лицарську вдачу i давню простоту i стала зовсiм нестатковитою. Давня завзятiсть та статковитiсть, давнi простi звичаi вже тодi випахались в неi до решти. Вже запанувала розкiш у всьому. Шляхта жила так розкiшно, що навiть чужоземцi дивувались. Ця розкiш в убраннi, в iжi й напоях наводила смуток на старосвiтських панiв – лицарiв, котрi ще недавно iздили на простих драбинчастих возах i одягались в кунтушi з простого сукна. Старi шляхтичi, поглядаючи на той блискучий поiзд, тiльки хитали головами.
– І де вони понабирали стiльки срiбла, золота, перлiв та оксамитiв? – гомонiли мiщани, дивлячись на те диво.
– Обдерли своiх хлопiв, бо завели страшну панщину, грабують i беруть в хлопiв все, що тiльки схотять. Це все багатство – то праця хлопiв, – обзивались деякi старi мiщани.
Король Владислав V стояв на дверях палацу й дожидав королеви. Коло його стояли натовпом старi магнати та шляхтичi в багатих уборах. Хоч Владиславовi було тодi вже тридцять сiм рокiв, але вiн був ще молодий на взiр та гарний з лиця, бiлявий та ясноокий. Довге русяве волосся спадало кучерями на плечi. Борода була коротка по тодiшнiй шведськiй модi. Довгi прямi вуси надавали мужностi делiкатнiй спанiлiй фiгурi короля – родом шведа.
Королiвська карета стала коло дверей. Музики вдарили на привiтання молодiй королевi веселого маршу.
Король Владислав взяв пiд руку молоду королеву, повiв до чималоi тронноi зали, вивiв по сходах до трону, посадив ii на тронi. Двiрськi дами стали по один бiк трону, магнати стали по другий бiк. Декотрi сенатори промовили поздоровнi промови латинською мовою. Бiскуп Яваринський одповiдав iм за королеву, хоч сама королева й розумiла латинську мову i вмiла навiть нею говорити. Молодi сини магнатiв стовпились натовпом коло порога. Єремiя Вишневецький, як потомок давнiх литовських князiв, став поперед усiх i гордим оком зорив по свiтлицi на молодих двiрських дам. Ненароком його гострi очi впали на Гризельду Замойську. Вона була найпоказнiша мiж усiма дамами, висока, поставна, плечиста та рiвна станом, як тополя. В блакитнiй сукнi, в пишному вишневому кунтушi, з золотими позументами, в золотiй дiадемi на темно-русих розкiшних косах, Гризельда Замойська була велична на взiр, неначе якась цариця. Єремii здавалось, що не Цецiлiя королева в тих пишних палатах, а Гризельда, що Гризельдi подобало б вийти по сходах i сiсти на тронi на мiсцi невеличкоi сухорлявоi нiмкенi Цецiлii. Гризельда пiдвела яснi очi й гордовито поглядала на блискучий натовп синiв багатих магнатiв, ii гордовитi очi неначе промовляли до iх: нема мiж вами нi одного такого, котрий припав би менi до вподоби, нема мiж вами нi одного менi до пари; усi ви не вартi мого ласкавого слова, мого ласкавого осмiху, ви не для мене…
Пiсля коротких промов король почав знайомити молоду королеву з магнатами та чужоземськими посланцями. Довгий ряд блискучих кунтушiв заворушився. Магнати один по другому виходили по сходах, цiлували королеву в руку, ставши, давнiм лицарським звичаем, на одне колiно. Перед Гризельдиними очима довгим рядом заманячiли то сивi, то чорноволосi чуби на пiдголених головах, товстi червонi лиця з довгими сивими кудлатими вусами, котрi нахилялись до Цецiлiноi руки. За магнатами виступили молодi сини магнатiв, i на чолi iх гордо виступав Єремiя.
– Князь Єремiя Вишневецький з славного роду Ольгерда литовського князя, – промовив король до королеви.
Гризельда почула тi слова й пильно придивилась до молодого князя. Єремiя стояв перед троном, пишно убраний, в червоному оксамитовому кунтушi, в червоних сап’янцях, вишитих золотом, з золотими пiдкiвками. При боку висiла шабля в пiхвi з золотим держалном, обсипаним дорогими камiнцями. Високий, рiвний станом, бадьористий, чорнявий, аж смуглявий, вiн одразу вразив Гризельду i своiм станом, i грiзними чорними блискучими очима, i пишними чорними кучерями.
«Це той самий, що гарцював на чудовому конi в поiздi. Вiн не чужоземець… Яка пишна фiгура! Якi дивнi чорнi очi, неначе в того волоха! Який гострий, грiзний погляд! Скiльки в йому огню! Який блиск!» – подумала Гризельда i в гордоi магнатки десь узявся ласкавий погляд в гордовитих очах; а легенький осмiх сам злетiв з ii повних малинових уст, неначе листочок спав з пишноi троянди, зiрваний легесеньким вiтром, заманячiв у повiтрi й в одну мить сховався десь в зеленому листi.
Єремiя поволi ступив на сходи трону, став на одне колiно, нахилив кучеряву голову й поцiлував королеву в руку. Золота шабля черкнулась об помiст i легенько забряжчала. Єремiя пiдвiвся, вирiвнявся на ввесь зрiст, пiдвiв гордо голову i оступився. Вiн повернув голову, повiв очима, глянув на Гризельду, i в його здорових очах блиснули iскри, чорнi брови неначе звело докупи i мiж бровами майнув зморшок, цупкий, твердий i гострий. В лицi виявилась мужнiсть, смiливiсть.
Гризельда впiймала той мужнiй гострий погляд i iй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такi очi, чорнi, блискучi, гострi, як нiж, рiжучi, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в ii серцi, гостре, рiзке, але приемне, неначе в гарячу лiтню спеку звiдкiльсь пахнуло гострим холодним вiтром в самiсiньке ii лице й рiзнуло i разом з тим прихолодило його серед важкоi духоти важкого гарячого дня.
Єремiя одiйшов од трону й став серед блискучого та лиснючого натовпу, гордо позираючи на церемонiю. Гризельда не зводила з його очей.
«Чи янгол з неба оце з’явився менi серед цього пишного натовпу князiв та магнатiв, чи демон з пекла прийняв лицарський пишний, чудовий вид i вмiшався серед молодих магнатiв, щоб одразу i так несподiвано стривожити мою душу? А душа моя стривожена. Серце одразу заворушилось. Не можу одвести очей од його грiзного, трохи навiть страшного виду. Яка краса в тих чорних кучерях та смуглявих рум’янцях! Якi рiзкi та гострi очi! Це демон, але демон з неба, з одлиском якоiсь незвичайноi краси. І нiби не дуже гарний з лиця, i який чудовий з очей, з брiв, з чола! Я люблю таку демонську красу, тiльки таку. Чимсь гарячим, палким пахотить од неi», – подумала Гризельда.
І вона вже не дивилась нi на церемонiю, нi на королеву, не бачила, як ворушились магнати, як манячiли iх пiдголенi товстi голови. Усе разом неначе зникло десь сперед ii очей. Усе неначе вкрилось туманом перед очима молодоi гордовитоi панни: i трон, i король, i королева на тронi. Неначе зник десь усей блискучий натовп. Гризельда почувала, нiби вона стоiть сама, а проти неi стоiть тiльки один вiн, а кругом його порожнiй простiр без людей, без свiта, без повiтря, без шелесту двiрськоi ворушнi.
Королева встала з трону. Король поклонився до свiтлого збору i звелiв збиратись в двiрськiй каплицi, де вiн мав брати шлюб з Цецiлiею. Гризельда тiльки тодi опам’яталась, неначе прокинулась од приемного, пишного сну, повного чарiвних мрiй.
Натовп поволi виходив до другоi свiтлицi, поклонившись королю й королевi. Двiрськi дами перемiшались з кавалерами. Пiшла розмова, несмiлива, тиха, здержна. Дверi каплицi одчинили. Свiтили свiчки на престолi. Бiскуп одягався в своi церковнi убрання. Магнати здоровкались, розмовляли стиха; панii й панни шепотiли, розмовляли пошептом трохи не на вухо одна однiй. Коронний канцлер Фома Замойський, вже старий, з сивою чуприною серед голови, але ще здоровий та кремезний, тихо розмовляв з Єремiею Вишневецьким. Углядiвши свою дочку Гризельду серед паннiв, вiн узяв Вишневецького за руку, пiдвiв до Гризельди i промовив:
– Моя люба Гризельдо! Недавно на нашому варшавському небокрузi зiйшов новий молодий мiсяць: приiхав до королiвського двору князь Єремiя Вишневецький, славного руського роду, але вiри католицькоi. Найяснiший наш отець, король полюбив його; полюбив його й я, – промовив Замойський.
– Князь Вишневецький! – аж крикнула Гризельда. – Чутка про твою, князю, славу давно доходила до нас, але менi довелось оце побачити тебе вперше; я iздила за границю, була оце при дворi найяснiшого австрiйського цiсаря й проводила молоду королеву до Варшави. Не диво, що менi не довелось тебе й досi бачити.
– Я не так давно прибув до Варшави, ласкава панно Замойська, щоб ставитися перед очима нашого найяснiшого короля. Король привiтав мене дуже щиро й ласкаво. Ще ласкавiше привiтав мене твiй славний панотець, за що йому од мене сердечна подяка, – сказав Єремiя й поклонився Замойському.
Єремiя стояв проти вiкна. Ясний свiт лився на його вид, сипавсь на дороге убрання. Вiн стояв неначе серед сяева. Гризельда почувала його силу й завзятiсть так, як почувають лицем гарячий промiнь сонця. Вона була ладна мерщiй одвести очi од його, так вражала ii та сила. Але незабаром пiсля розмови та привiтання Єремiiнi гострi очi стали ласкавiшi. І Гризельда милувалась тим ласкавим поглядом, який часом вихоплюеться в найгострiших жорстоких очах в рiдкi години, коли часом випадком i в твердому черствому серцi майне промiнь ласки й кохання.
– До нас доходила чутка про твоi славнi вчинки в битвах з козаками за Днiпром пiд Лубнами та над рiчкою Старицею, – обiзвалась Гризельда.
– Князь Єремiя бував в битвах i з московитами вкупi з славним Лукою Жолкевським, випалив i знищив силу московських сiл, – сказав старий Замойський.
– Менi дуже, дуже приемно бачити молодого князя, що вже вславився в битвах в таких молодих лiтах, – сказала Гризельда. – Кажуть, що козаки бились на одчай з нашими полками, але ти, князю, все-таки перемiг iх силу.
– Я ладен стояти з мечем щодня, щогодини для оборони нашоi дорогоi вiтчизни Польщi, для оборони нашоi католицькоi вiри, – говорив Єремiя, похопившись виявити свою ревнiсть до Польщi та католицтва.
Вiн знав, що на його вважають при дворi як на неофiта й недавнього перевертня, i боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що вiн зостався украiнцем i затаiв в душi спочування до козакiв та прихильнiсть до рiдного краю.
– Ми дуже радi цьому, – обiзвався старий Замойський, – украiнськi князi та магнати повиннi ставати вспiл з нашою шляхтою, якоi б вiри вони не були: чи благочестивоi, чи католицькоi, чи кальвiнськоi та социнiянськоi. Найлiпше було б, якби украiнськi дворяни та магнати вкупi з литовськими стали однiеi вiри з нами.
– І я такоi думки, – сказав Вишневецький, – я задля того й став католиком.
– І поляком?.. – несмiливо обiзвалась Гризельда.
Єремiя замовк: йому було байдуже, чи вiн украiнець, чи поляк: вiра була задля його одна формальнiсть, без котроi йому не можна було досягти до визначеноi для себе високоi мети. Вiн окинув очима Гризельду i пильно придивився на неi. Вона була на вроду не погана, але й гарною не можна було ii назвати. Панна Замойська була русява. Розкiшнi заплетенi коси двiчi обвивали ii чималу голову. На головi блищала невисока дiадема, обсипана брильянтами. Темно-сiрi чималi очi були холоднi й твердi, як сталь. В широкуватому лицi, у високому чолi виявлялась чоловiча енергiя й завзятiсть. В сталевих очах свiтився чоловiчий розум. Уся ii висока плечиста постать нагадувала постать амазонки або статую пишноi Юнони.
Єремiя окинув очима увесь збiр пишних панiй та панянок. Мiж ними багато було панянок, гарних, бiлявих, делiкатних, з янгольською красою. Але Єремii чомусь не припадала до вподоби делiкатна панянська краса. Гризельда стояла серед того свiтлого пишного збору, неначе королева над усiма тими гарненькими, легенькими панночками, неначе вони усi належали до ii двору, сновигали кругом неi, запобiгаючи ii ласки.
«Оттакоi менi жiнки треба! Тiльки така, як Гризельда, заслуговуе стати княгинею Вишневецькою. В ii вродi е щось царське, неначе вона i вродилась, i хрестилась королевою, i на вдачу вдалася в королеву. Вона, одна вона тутечки варта мене, мене, князя Вишневецького. Усi цi панянки якiсь дрiбненькi, мiзерненькi, легенькi, гарненькi, неначе пташки в садку; i щебечуть вони, мов пташки, i слова, i мова в iх пташина. А в Гризельдиних очах виявляеться щось лицарське, вище», – думав Єремiя, перебираючи очима панянок.
– Моя кохана Гризельдо! треба нам зайняти мiсце в каплицi заздалегiдь, бо натовп великий, от-от швидко вийде король з королевою, – промовив старий Замойський. – А ти, князю, не забувай мене, старого, прибувай до мене в гостi. Оце недавнечко моя дочка прибула до моеi господи. Моя хата повеселiшала.
– Дуже, дуже дякую ясновельможному пановi канцлеровi за ласку, – обiзвався Вишневецький на прощаннi.
Гризельда пiшла повагом слiдком за батьком до каплицi. Вона йшла горда та пишна, помiж рядами дрiбненьких панночок, неначе бiла лебедиця попливла. Єремiя несамохiть задививсь на ii пишний стан, на кремезну постать.
«Треба й справдi частiше навiдуватись до старого Замойського та придивлятись до панни Гризельди. Нi гарна, нi погана, але яка величнiсть в ii постатi! Якi розумнi в неi очi! І говорить повагом! розсудливо й помiрковано, не лепече, як iншi панночки лепечуть, якось по-пташиному».
В той час, як Єремiя стояв i балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитнi очi Домiнiка Заславського слiдкували за кожним його рухом. Тiльки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоiв, Домiнiк Заславський кинувся до Єремii, розвiв руки, щоб його обняти, i крикнув радiсно:
– Чи впiзнаеш мене, давнiй колего?
– Нi, не впiзнаю, – обiзвався знехотя Єремiя, хоч i говорив неправду.
Вiн наглядiв серед натовпу Домiнiка Заславського i впiзнав його. Але до його вже дiйшла чутка, що Заславський вчащае до господи старого Замойського й увиваеться коло Гризельди. Годину переднiше вiн признався б до свого давнього товариша в езуiтськiй колегii у Львовi, але теперечки, як вiн углядiв Гризельду i згадав, що Домiнiк Заславський давно топче стежку до Гризельди, вiн став чогось йому неприемний. Єремiя стояв гордо пiднявши голову, холодний, байдужний, неначе неприступна стрiмка скеля… i гордо позирав на Домiнiка.
– Невже я так постарiвся, що мене й впiзнати не можна? – спитав Заславський зачудовано.
– Не впiзнаю, – гордо обiзвався Вишневецький i насупив густi чорнi брови так, що вони зiйшлися докупи на перенiссi.
На палкого веселого Домiнiка неначе одразу хто вилив вiдро холодноi води: вiн опустив руки. Очi з веселих стали такi здивованi, неначе вiн гадав побачити свiтлого янгола, а замiсть його висунулась з-пiд землi рогата морда самого сатани.
– А ми ж у Львовi колись жили вкупi в одному домi й вчились укупi в колегii. Невже я так змiнився?
Єремiя придивлявся до Заславського, неначебто й справдi впiзнавав його. Перед ним стояв високий на зрiст, але тоненький станом Заславський, бiлявий, аж бiлий, з бiлим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами.
– Я Домiнiк Заславський, твiй давнiй колега в езуiтськiй колегii. Певно ж я дуже змiнився теперечки, коли моi давнi колеги мене не впiзнають. Чолом тобi, князю! – сказав Заславський i подав Єремii руку.
Єремiя взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорнi брови, що й без того зрослись вкупi, стали насупленi й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навiть говорив до тебе.
Веселий Заславський на радощах, що встрiвся з давнiм колегою славного роду, говорив до Єремii надто голосно. На iх обох звернули увагу, iх обступили молодi сини магнатiв. Старi батьки насторочили вуха.
