скачать книгу бесплатно
Єремii цi слова очевидячки не сподобались: вiн насупив брови. Заславський це примiтив i похопився поправити своi слова.
– Я на лiта старший, але князь Єремiя старший став за мене на полi битв, бо вже гаразд вславився в битвах, чого я ще не сподобився на свое нещастя.
– Прийде час, то й сподобишся, князю Заславський: кожному настане свiй час, – обiзвався Єремiя якось понуро й нiби сердито.
– Але ти, князю Вишневецький, вже й дiстав вiнок побiди, бо недурно ж тебе продражнили в Московщинi й на Украiнi палiем, – сказав Замойський.
Вишневецький покрутив свого чорного довгого вуса й спiдлоба оглядав панну Гризельду. Вона стояла серед свiтлицi рiвна, поважна та струнка, неначе статуя побiди.
– Шкода, що в нашiй Речi Посполитiй нема звичаю, щоб женщини водили вiйсько на ворогiв, – сказала Гризельда.
– А ти б повела вiйсько на ворогiв Польщi, якби тобi довелося обороняти Польщу? – спитав Замойський.
– Атож! Сiла б на коня та й махнула б рукою до вiйська: лети, вiйсько, в битву, а я перша поперед вiйська! – сказала Гризельда й простягла свою довгу руку на всю довжину з мигами такими смiливими та приказуючими, неначебто вона й справдi була напоготовi летiти в битву.
«Королева! Правдива лицарша! Вона одна варта бути княгинею Вишневецькою», – подумав Єремiя. І вона в той час ще бiльше сподобалась своею смiливiстю й лицарськими рухами.
Єремiя багато бачив паннiв, багато гарних, навiть красунь переглядiв вiн на своему вiку, але жодна з них не припала йому до вподоби. Вiн вже боявсь, що в його серце холодне, нiкого не може любити правдивим коханням. Тепер вiн почував, що в його серцi й справдi заворушилось щось схоже на кохання. Але то була тiльки прихильнiсть та симпатiя до героiчноi панни, що була схожа видом на героiню, бо Єремiя щиро кохався тiльки в героiчних, лицарських справах. Така була його роджена вдача.
«Треба сватати Гризельду, бо цей князь Домiнiк очевидячки вхопить ii перед самiсiньким моiм носом, – подумав Єремiя. – Мене пiднiмуть двiрськi на смiх. А менi лiпше смерть у битвi, нiж смiшки двiрських».
– Вибачай, панно Гризельдо, що я одбив тебе од розмови з князем Домiнiком. Ти з ним ходила по садку й розмовляла, а я непроханий замiшався мiж вас, – промовив Єремiя.
– А що менi до князя Домiнiка? Говоритиму, з ким схочу. Я на це не дуже то зважаю.
– Як то – що тобi до князя Домiнiка? Вiн твiй давнiй знайомий i такий приемний на вдачу… Я чув, що панни так i липнуть до його.
– Може й липнуть якiсь панни, але про себе цього не можу сказати. Я нi до кого не липну, бо теж маю свiй гонор i покладаю в тому свою шану, – смiливо обiзвалась Гризельда.
– Але ж князь Домiнiк такий завзятий та смiливий. Скiльки в його було поединкiв з шляхтичами! Вiн вiщуе з себе славного лицаря завзятця.
– Може й вiщуе, але нехай же переднiше справдиться те вiщування. А поединки ще не е доказ смiливостi. Кожний шляхтич певно проштрикнув на своему вiку когось шаблею на поединках, як бусел своiм гострим носом штрикае жаби. Це ще не диво. От ти, князю, то вже виявив свою завзятiсть у битвах. Про це я добре знаю. Я цiную шляхтича по битвах та по героiчних вчинках. Така вже я на вдачу зроду. Такою я певно родилась й охрестилась.
– І я, сказати по правдi, тiльки й цiную та люблю тих паннiв, що люблять усе героiчне, люблять лицарську славу. Не люблю я тих паннiв, тих швачок та сидух, що тiльки сидять в кiмнатах та залюблюються в шитвi, та голкою тiльки шпортають, кохаються в кунтушах, та в жупанах, та в усяких уборах.
– Ну, князю! в цьому вибачай нам, бо коли теперечки i нашi шляхтичi начiплюють на себе дорогi, трохи не панянськi шовковi та оксамитовi убори, то нам, паннам, вже не годиться зоставатись позаду, – сказала Гризельда з жартом, але поважно.
– Часи простоти й простих звичаiв теперечки минули для шляхти. Минули тi часи, коли нашi шляхтичi iздили на драбинчастих возах, спали надворi, на сiнi, просто неба на землi, iли хлiб святий з сiллю. Це поганий знак. З цим впадае й давня лицарська завзятiсть. Це менi не до вподоби, хоч i я сам мушу виставлятись на показ, бо мене теперечки засмiяли б на смерть, якби я одягся в жупан з мужицького сукна та спав у полi, пiдмостивши сiдло пiд голову, як робив мiй дiд впервих, козацький гетьман Байда Вишневенький, та як роблять украiнськi козаки й досi.
– Іншi часи – iншi люде, – обiзвалась, зiтхнувши, Гризельда.
Заславський скоса поглядав, як Єремiя стояв серед свiтлицi й розмовляв з Гризельдою. Вiн примiтив по очах, що Гризельда стала якась жвавiша, проворнiша, що на ii щоках заграли рум’янцi. Вiн стривожився, щоб часом Вишневецький не одбив од його Гризельди.
Тим часом у свiтлицю вскочив двiрський слуга, убраний в багатий дорогий жупан, обшитий позументами, i промовив до Замойського:
– Ясновельможний пане канцлеру! двiрська шляхта й вiйськова старшина твого вiйська просить подавати обiд, бо вже усi здорово виголодались. Вiйсько на задвiрках трохи вже не бунтуеться, що кухарi опiзнились з обiдом.
– Накривать столи зараз! Я кухарям утру носа! – крикнув до слуг Замойський. – Скажiть двiрським шляхтичам, що обiд буде зараз.
В одну мить з кiмнат посипались слуги, неначе кури з сiдала, i кинулись накривати столи. Для господаря й гостей накрили довгий стiл у свiтлицi, для старших двiрських шляхтичiв та вiйськових поставили ряди столiв на терасi й на задвiрку. Столи вкрились срiбною посудою, тарiлками, срiбними пляшками та пугарями, неначе на iх випав срiбний снiг. Безлiч срiбного посуду була вдивовижу навiть цiсарцям. З тераси затрубили в рiг, з вiйськових казарм, з домкiв посипалась двiрська челядь, неначе комашня. Замойська, вже старенька, але ще здорова й кремезна людина, вийшла з свiтлицi до обiду й привiталась з гiстьми. Замойський попросив гостей сiдати за стiл. Вiн посадив Єремiю поруч з собою. Князь Домiнiк сiв мiж Замойською та Гризельдою. Старша шляхта, то була на службi при дворi Замойського, сiла за столи на терасi; меншi шляхтичi й вiйськовi старшини посiдали за столи на задвiрку в холодку. Простi двiрськi шляхтичi пишались багатими уборами, кунтушами, облямованими золотом, шовковими жупанами. На багатьох шляхтичах бряжчали срiбнi й золотi гудзики та ланцюжки. Розкiш i прилюбнiсть до дорогих уборiв пiшла вже, як пошесть, i мiж дрiбну шляхту. Всi грошi, усей заробiток вони бгали в дороге убрання. Чужоземцi тiльки поглядали скоса через одчиненi дверi на чубату дрiбну шляхту, так розкiшно прибрану, неначе в якесь свято, що ii трудно було одрiзнити од високоi шляхти.
Кухарi подавали прислужникам одну потраву за другою. Кравчi наливали вином пляшки та бутлi. Вина були недешевi, бiльше заморськi. Шляхтичi пили, скiльки хотiли. Обiд тягся цiлi години: цiлий вiл пiшов на усякi потрави для двiрськоi челядi й двiрського вiйська Замойського. Поросята та гуси полягли десятками пiд ножами кухарiв. Нагодованi й напоенi з ласки й кишенi багатого канцлера, двiрськi шляхтичi й вiйськовi гомонiли, галасували, бряжчали шаблями в будень, неначе на якомусь бенкетi.
– Чи це в вас, ясновельможний канцлеру, сьогоднi якийсь фамiльний празник, чи iменини, що ти даеш такий бенкет? – спитав у Замойського один австрiяк-нiмець.
– Нi, пане! Це в нас теперечки повелись такi обiди повсякдень. Це наш буденний щоденний обiд, бо в нас кожний значний пан та магнат держить при своему дворi сотню або й двi дрiбноi шляхти на службi, так… для пошани… держить i свое вiйсько. Треба ж iх усiх i нагодувати, i напоiти, то бач… щоб на сеймиках вони подавали свiй голос за свого ментора, – сказав Замойський.
– Ми, бачте, обставляемо нашi двори по-королiвськи, бо ми в Польщi правдивi королi, – говорив гордий Вишневецький, – в нас кожний шляхтич, кожний пан мае сливе королiвськi права. Ми не платимо в державний скарб нiчого; тепер навiть ми скинули з своiх маеткiв плату за землi, – «ланове», по два шаги з лану. А права нашi великi, яких не мае жадна шляхта в вас за границею. Цим ми можемо i хвалитись, i гордитись перед вами: ми маемо право стинати голови й карати смертю наших хлопiв, маемо право будувати городи та твердинi на своiх землях, маемо право iх руйнувати, не питаючись в короля. Кожний магнат держить свое вiйсько, скiльки спроможеться на свiй кошт його держати, може з своiм вiйськом, не питаючись в короля, вчиняти напади на сусiднi держави i воюватись з ними. Ми маемо право iздити за границю, не питаючись в короля, держатись вiри, якоi схочемо. Ми правдивi державцi й королi в Польщi. Хiба ж не ходили воювати з своiм вiйськом Мнишки та Вишневецькi в Московське царство? Хiба ж не воювали Потоцькi та Корецькi з Молдавщиною? Пан Лiсовський гуляв досхочу з своiм вiльним вiйськом по Московщинi, ще й повiв туди украiнських козакiв.
Князь Домiнiк, сидячи поруч з Гризельдою, балакав до неi, але вона його й не слухала. Вона не зводила очей з Вишневецького й милувалась його смiливими рухами, запалом та гострими очима. Озирнувшись через плече на Домiнiка, вона зблизька кинула очима на його русявi вуса, на тоненькi рожевi уста, схожi на листочки троянди. І князь Домiнiк став iй навiть противний, навiть гидкий: iй не припадали до вподоби делiкатнi та русявi паничi. Вона почувала, що од князя Домiнiка ладна хоч i зараз одкаснутись.
«Треба сказати татовi й мамi, що я за князя Заславського зроду-звiку не пiду. Нехай вiн i не iздить до мене, й не топче дурнички нашого двору», – подумала Гризельда, скоса поглядаючи на князя Домiнiка.
В садку й на терасi був ще бiльший гармидер. Дрiбна шляхта, що була на якiйсь нiбито службi в Замойського, пiдняла гвалт. Панки почали вередувати та коверзувати, що мало вина. Почувся крик. Замойський встав з-за столу i вийшов у садок, iм викотили барило горiлки.
Вже сонце звернуло з пiвдня, а гостi Замойського все сидiли за столами, доiдали обiд, спорожняли жбани з винами. Господар встав з-за столу й пiшов одпочивати. Встала й Гризельда й замiшалась мiж густим гуртом шляхтичiв. Домiнiк ледве держався на ногах i коливався на ходi. Один князь Єремiя був зовсiм тверезий, бо не пив нi горiлки, нi вина. Вiн приступив до Гризельди. Вони вийшли у сад, поминули столи, де пила та шумiла шляхта, й тихою ходою пiшли по садку до берега Вiсли.
– Один ти, князю Вишневецький, тверезий, – сказала Гризельда.
– На нещастя, один я. Твоя правда, Гризельдо. Усi п’ють та бенкетують напропале. Коли б часом вони не пропили та не прогуляли Польщi. Розкiш мiж панами пiшла неймовiрна. Самi отi чужоземцi нам дивуються. Це поганий знак.
Гризельда замовкла i засмутилась, аж голову похилила.
– Не потаюсь вiд тебе, що моя роль важка й небезпечна. Я думаю оселитись аж за Днiпром в Лубнах. Там буде мое царство й панство. Там моiм маетностям i кiнця немае. І в тих пущах я вже оце заводжу села й городи, заведу силу вiйська й стану подужним князем, i для оборони границь од нападу чужоземцiв, i для своеi ролi в Польщi, ролi, вартоi честi давнiх удiлових князiв Русi.
– Як менi твоi мрii та думки припали до вподоби! Як там чудово, в тих далеких диких краях! Ти станеш лицарем у невiдомих краях, вславишся в битвах. Я б сама, бувши тобою, так би вчинила, – сказала Гризельда, й ii яснi очi заблискали смiливiстю й чоловiчою завзятiстю.
Вишневецький глянув на неi й вгадав те почування завзятостi та мiцностi, яке майнуло в ясних Гризельдиних очах.
– Я люблю усе нове, усе незвичайне. Люблю навiть слухати про незвичайнi дивнi пригоди на вiйнi, в битвах. Часом здаеться менi, що я сама ладна б йти в свiти та шукати таких незвичайних пригод, шукати слави десь далеко в чужих краях.
– Це в тобi промовляе той лицарський дух, що жив i потроху живе й досi в польськiй шляхтi. Це менi дуже подобаеться, бо я прикмiчаю, що той дух вже починае згасати в шляхтi серед розкошiв життя.
– Але хто зо мною пiде в тi дикi степи? Хто зважиться стати моею вiрною дружиною й жити зо мною в тих диких пущах та нетрах? – промовив Єремiя згодом i важко зiтхнув.
Гризельда глянула на його скоса й сподiвалась, що вiн от-от скаже, що вибрав дiйсно ii за подружжя, бо вона згодиться йти з ним i в пущi i в нетри, у край козацький, небезпечний. Але Єремiя мовчав i думав.
«Я ладна йти з тобою в тi пущi та нетри. Пiшла б з тобою й не жалкувала б», – думала Гризельда мовчки, i тi слова вертiлись в неi на думцi й не виходили з голови довго-довго.
А Єремiя йшов мовчки, похиливши голову, i думу думав. У його мрiйнiй уявi заворушились давно викоханi мрii панування в далеких маетностях на правах удiлового незалежного князя.
– Гризельдо! – аж крикнув Єремiя, несподiвано пiднявши голову, – ти одна варта слави давнього роду Вишневецьких. В тебе чоловiчий розум, i не видихалась давня лицарська завзятiсть. Ти одна варта бути княгинею Вишневецькою.
Його слова, вимовленi з гордiстю на очах, навiть трохи сердито, вразили Гризельду.
«Його слова схожi на загад… Певно дуже привчився загадувати вiйську в битвах. Очi в його стали аж дикi. Але як цi дикi очi припали менi до серця!»
– Ти, князю, не просиш, а неначе менi даеш загад… Як тебе втямити, я й сама гаразд тому невiдома, – гордо промовила Гризельда.
– Я хочу до тебе старостiв слати. Чи пiдеш ти за мене?
– Шли, князю, старостiв! Нехай вони переднiше договорять з моiм панотцем. А я вже аж потiм скажу свое слово, – сказала Гризельда.
Єремiя трохи насупив густi рiвнi брови.
– Певно ждатимеш переднiше старостiв од князя Заславського, а потiм… – обiзвався перегодя Єремiя й не доказав.
– Я, князю, не жду старостiв нi од кого. Про князя Заславського нехай не буде мови мiж нами, – сказала так само гордовито Гризельда i насупила й своi русявi брови.
Чи любила вона його, чи нi, про це князь Єремiя навiть не спитав у неi. Гордий своiм славним родом та своiми незлiчними маетностями, вiн був певний, що нi одна панянка в Польщi й на Украiнi не одкаснулась би од його, якби вiн ii сватав. Але вiн наглядав за нею, поглядаючи скоса, й примiтив, що вiн iй сподобався.
Гризельда повернула стежкою до палацу. Єремiя мовчки йшов за нею. Обое мовчали. Вже вони доходили до палацу, вже недалечке стояли столи коло палацу, де бенкетували двiрськi шляхтичi.
– Так я, Гризельдо, пришлю до тебе старостiв, i старостiв великих, вартих твого й мого роду. Вони побалакають з паном канцлером, а потiм ти скажеш менi про свою думку, – сказав князь Єремiя, виходячи по сходах на широку низьку терасу.
– Добре, князю! Присилай старостiв, а вже потiм я скажу тобi про свою думку, – обiзвалась гордо Гризельда й вступила в палац нешвидкою, але гордою ходою.
«Горда та пишна оця дочка славного Замойського! Але ця гордовитiсть менi подобаеться. Не люблю я тих смирних паннiв ягничок», – подумав Єремiя, вступаючи в свiтлицю.
В покоях був гармидер, шум та галас. І Замойський, i нiмецькi посланцi, i усякi випадком зайшовшi гостi пили та голосно балакали, аж одляски йшли по залi.
Князь Заславський бачив, як Гризельда вийшла в садок з Вишневецьким на прогуляння, й стривожився. Вiн пустився на хитрощi, на останнiй спосiб залучити собi панну Гризельду i одбити ii в Єремii. Йому прийшла думка намовити i загодити бабу Ганну та Гризельдиних швачок-дiвчат, щоб вони раз у раз хвалили його перед Гризельдою, одмовляли ii йти замiж за Вишневецького та намовляли вийти замiж за його.
Заславський вийшов iз свiтлицi непримiтно й заглянув через дверi в кiмнатку, де пряла баба Ганна, де сидiли за шиттям дiвчата. Вiн потаенцi, тихою ходою увiйшов у кiмнатку, нiби крадькома.
– Бабо Ганно! чи часто пак iздить до пана Замойського князь Єремiя? – спитав вiн.
– Навiдувавсь часом… нiгде правди дiти, – сказала баба.
– А чи не думае вiн часом сватати панни Гризельди? Скажи по щирiй правдi.
– А бог його святий знае, – обiзвалась баба.
– От що, бабо, i ви, панни: я дам вам гостинця, а ви, сидячи оттутечки з панною Гризельдою, вихваляйте мене та ганьте князя Єремiю. Чуете?
І князь Заславський розшморгнув свiй гаманець i подав бабi Ганнi жменю талярiв, а дiвчатам дав по кiльки талярiв, ще й по парi золотих сережок. Вони поцiлували князя в руку. Дiвчата аж почервонiли од радощiв, а баба аж облизувалась.
– І спасибi вашiй ясновельможностi, князю, i прости-бi вам! Вже ми хвалитимемо ясновельможного князя перед панною Гризельдою якмога, бо ваша ясновельможнiсть таки того варта, нiгде правди дiти. Будемо за тебе повiк бога молити, – сказала баба.
– Як тiльки я оженюся з панною Замойською, тодi, бабо, i ти станеш справдiшньою панiею. Дам тобi землю, одягну в оксамитовий кунтуш. Будеш тiльки походжати та посиденьки й походеньки панськi справляти, – сказав князь Домiнiк.
– І справите менi шовкову намiтку? – аж крикнула баба Ганна.
– Справлю й шовкову намiтку. А ви, дiвчата, хоч колись моркву пололи та картоплю пiдсапували, повиходите замiж за моiх двiрських шляхтичiв i станете шляхтянками. Чи чуете? – сказав князь Домiнiк i вискочив з кiмнати.
Князь Вишневецький увiйшов у свiтлицю задуманий, насуплений, один однiсiнький тверезий чоловiк серед канцлерових гостей, котрi усi були зусiм п’янi або були напiдпитку.
«Нi! зараз не скажу канцлеровi, що хочу сватати Гризельду. Попрошу за свата самого короля. Нехай сам король скаже. Це буде краще. Для старого магната королеве слово буде вартнiше, нiж мое».
V
Вишневецький щодня навiдувався в королiвський дворець, щоб вибрати добрий час, доступитись до короля та запросити його в старости. Але королевi не було часу: щодня йшли коронацiйнi бенкети, щодня короля одвiдували чужоземськi посланцi. Вишневецького брала досада. Вiн заiжджав у гостi до Замойського й все бачив, що князь Заславський виiжджае з двору канцлера на своему чудовому конi. Вишневецький з досади вже й не здоровкався з ним. Заславський так само поминав його конем i навiть не здiймав перед ним шапки. Вони одразу зненавидiли один одного. А Гризельда все сидiла край вiконця за роботою та все виглядала князя Єремiю.
Баба Ганна та дiвчата все вихваляли перед Гризельдою князя Заславського та гудили Єремiю.
– Невже ти, панно Гризельдо, таки оце справдi думаеш iти замiж за князя Вишневецького? – питала баба Ганна в Гризельди.
– А чому ж пак менi за його й не вийти? – одказувала Гризельда.
– Та вiн же негарний! – аж крикнули обидвi дiвчини.
– Кому негарний, а кому й гарний, – обiзвалась знехотя Гризельда.
– Князь Заславський бiлий, як пан, а Вишневецький чорний, як циган, – сказала баба Ганна, – я б за його зроду-звiку не пiшла замiж, якби вiн мене сватав.
– Якби ж пак тебе сватав. Але вiн тебе не сватае й не свататиме, – сказала Гризельда.
– І що в йому за краса? очi страшнi, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три днi висiв у диму в коминi, – кепкувала баба Ганна.
– Ото дався тобi взнаки князь Єремiя! Чорний та чорний! Хоч вiн чорний, та зате ж я дуже бiла: то вiн мене й не почорнить, а сам од мене може й побiлiшае, – казала Гризельда.
– Князь Заславський бiлий, як панна, та русявий, та ясний, як повний мiсяць. А князь Вишневецький неначе три днi в болотi качався, – говорили дiвчата, пiднiмаючи на смiх Вишневецького.
– Хоч би й в болотi качався, то все-таки вiн гарний, бо мужнiй i смiливий, не те, що князь Домiнiк, котрий скинувсь трохи на бабу Ганну.
– Та князь Єремiя не поляк i недавно був схизматиком. Ще й тебе переверне на свою вiру.
– Та й князi Заславськi й Збаражськi й усякi iншi недавно були схизматиками i украiнцями. І ти ж, бабо, трохи не позавчора перейшла з схизми на католицьку вiру. Я певна, що Вишневецький став вже щирим католиком i поляком. А коли в йому й нема щиростi, то я переверну його на щирого поляка, – говорила Гризельда.
Тим часом Вишневецький, поiхавши до двору, застав короля самого. Король тiльки що розпрощався з папським нунцiем i прийняв Вишневецького.
– Що скажеш нам доброго, князю Вишневецький? – спитав у Єремii король.
– Приiхав просити найяснiшого короля за свата. Думаю сватати старшу дочку Замойського Гризельду, – сказав князь Єремiя.
– Гризельду? Добре, добре! Зараз поiду з тобою. Я сам недавно оженився й ладен пересватати й поженити усiх шляхтичiв, усей свiт.
Король встав i поцiлував князя Єремiю в обидвi щоки.
– Їдьмо! зараз iдьмо! щоб ти часом не загаявся, щоб та пташка часом не вилинула з гнiздечка до нашого приiзду, – сказав король i зараз рушив з палацу вкупi з князем Єремiею.
Тим часом баба Ганна, сидячи з Гризельдою за роботою, усе намовляла ii виходити замiж за князя Заславського, усе чiплялась, аж настиралась, аж просила та канючила, наче дитина гостинця.
– Як ти, панно Гризельдо, не пiдеш замiж за князя Заславського, то я з горя та досади повiшусь в садку на грушi, – говорила баба Ганна, бо перед нею так i манячiли лави, луги, сiножатi та шовкова намiтка.
– Як ясновельможна панна Гризельда пiде замiж за князя Вишневецького, то й ми пiдемо до Вiсли та й потопимось з горя, – говорили дiвчата.
– Про мене й топiться й вiшайтесь, а я за князя Заславського зроду-звiку не пiду: вiн не панич, а певно панна, що перебралась за панича. Йди, Ганно, лiпше ти за його, коли вiн тобi так навис на очi, – сказала Гризельда.
