скачать книгу бесплатно
Енн з Лопотливих Тополь
Люсi Мод Монтгомерi
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Пiсля закiнчення Редмондського коледжу Енн Ширлi отримуе посаду директорки школи в Саммерсайдi. Вона знiмае кiмнату в старовинному будинку Лопотливi Тополi. Їi старий друг i коханий, Гiлберт Блайт, продовжуе навчання на медичному вiддiленнi унiверситету. Однак Енн i не пiдозрювала, що на посаду директора школи претендувала мiсцева елiта – хтось з родини Принглiв. Проти молодоi директорки ведеться прихована вiйна. Енн навiть думае залишити улюблене мiстечко. Але доля вирiшуе iнакше – дiвчина несподiвано знаходить справжню дружбу з ворогами в нещодавньому минулому. Врештi Енн таки повернеться до Ейвонлi, щоб нарештi вийти замiж за Гiлберта.
Люсi Мод Монтгомерi
Енн iз Лопотливих Тополь
© А. Свередюк, переклад украiнською, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Друзям Енн, де б вони не перебували
Частина 1. Перший рiк
I
Лист Енн Ширлi, директорки Саммерсайдськоi школи, Гiлберту Блайту, студенту-медиковi з Редмондського коледжа, Кiнгспорт
Лопотливi Тополi,
провулок Примар,
Саммерсайд, Острiв Принца Едварда
12 вересня, понедiлок
«Любий Гiлберте!
Тiльки глянь на цю адресу! Ти колись чув приемнiшу назву? Лопотливi Тополi – мiй новий дiм, i я його обожнюю. А ще менi подобаеться провулок Примар, якого офiцiйно немае на картi. Вiн би мав бути Трент-стрiт, але його тут так нiхто не називае, хiба що в тi рiдкiснi випадки, коли про нього пишуть у ‘‘Вiклi Кур’ер’’… а тодi мешканцi перезираються й запитують одне одного: ‘‘Де ж узагалi ця Трент-стрiт?’’. Провулок Примар – отака його назва, а звiдки вона взялася – цього я не скажу. Я вже питалася в Ребекки Дью, проте все, що вона каже, – провулок так звався завжди, вiдколи вона себе пам’ятае, а сто рокiв тому хтось розказував про привидiв, якi тут мешкали. Але вона нiколи не зустрiчала там когось, з виду страшнiшого за себе.
Однак я повинна розповiдати все за порядком. Ти ще дiзнаешся, хто така Ребекка Дью. Але ти про неi точно почуеш, – оце я вже гарантую. Я вже бачу, що здебiльшого Ребекка Дью буде героiнею моiх майбутнiх листiв.
Посутенiло, коханий. (До слова, як гарно звучить: ‘‘сутенiе’’! Набагато гарнiше, нiж ‘‘смеркаеться’’.) Звучить так оксамитово й тiнисто, i… i… сутiнково. Удень я належу всьому свiту, уночi – сну й вiчностi. Але в сутiнках я сама собi господиня, я належу лише собi… i тобi. Тому цю годину я залишу на послання до тебе. Хоча цей не буде любовним посланням. Перо шкребе по паперi, а я не можу писати любовнi листи таким пером… анi гострим не можу… анi тупим. Тож ти одержиш мiй любовний лист лише тодi, коли я матиму перо, саме таке, як потрiбно. А тим часом я розповiм тобi про свое нове помешкання та домочадцiв. Гiлберте, вони такi хорошi!
Учора я ходила пiдшукати собi мебльовану кiмнату. Панi Рейчел Лiнд напросилася зi мною, нiбито, щоб дечого купити, але насправдi, щоб вибрати менi помешкання. Попри те, що в мене е диплом гуманiтарних наук, панi Лiнд i досi вважае мене недосвiдченим дiвчам, яке слiд провадити й за яким треба наглядати.
Ми прибули потягом. Гiлберте, ти тiльки уяви собi, яка смiховинна пригода сталася зi мною. Ти ж знаеш – пригоди завжди самi мене знаходять. Схоже, вони липнуть до мене, як до магнiту.
Ця трапилася прямiсiнько тодi, як потяг пiдходив до станцii. Я встала й схилилася, щоб дiстати валiзу панi Лiнд (вона думала провести в Саммерсайдi недiлю з якоюсь подругою) i з усiеi сили оперлася кiсточками на те, що, здавалося, було блискучим бильцем. У ту ж мить хтось щосили ляснув по пальцях так, що я ледь стримала лемент. Те, що менi видалося бильцем, – виявилося чиеюсь лисиною. Вiн, вочевидь, щойно прокинувся, i тепер пропалював мене поглядом. Я неуважно вибачилася перед ним i хутенько покинула потяг. Останне, що я бачила, – те, як вiн i далi витрiщався. Панi Лiнд перестрашилася, а в мене досi ниють пальцi.
Я знала, що без проблем знайду помешкання, бо певна панi Прингл останнi 15 рокiв орендувала кiмнати численним директорам школи. Проте, невiдь-чого iй раптом обридло оте ‘‘вибачте, що турбую’’, i вона не захотiла мене взяти. У кiлькох iнших бажаних пансiонах менi ввiчливо вiдмовляли. Ще кiлька iнших бажаними не були. Ми протинялися мiстечком цiле пообiддя, встигли спiтнiти, стомитися, пiдупасти духом, ще й голова розболiлася… принаймнi я встигла. У вiдчаi я вже хотiла махнути рукою – аж тут нам перед нами раптом вигулькнув провулок Примар.
Тодi ми заглянули до панi Бреддок, староi-доброi товаришки панi Лiнд. А панi Бреддок сказала, що, на ii думку, в ‘‘тих удiв’’ може менi знайтися житло.
Вона чула, що ‘‘вдови’’ хочуть здавати кiмнату й таким чином мати платню для Ребекки Дью. Вони зможуть надалi тримати Ребекку, якщо надiйде трохи зайвих грошей. А хто iм доiтиме стару руду корову, якщо Ребекка пiде?
Панi Бреддок спинила на менi свiй суворий погляд так, наче подумала собi, що ту руду корову повинна доiти я, але навiть якби я iй присягнулася, вона б менi однаково не повiрила.
– Хто тi вдови? – наполягла панi Лiнд.
– Тiтка Кейт i тiтка Чаттi, – вiдповiла панi Бреддок так, наче всi, навiть таке нетямуще дiвча, як я, мали це знати. – Тiтка Кейт – панi Мак-Комер (удова капiтана), а тiтка Чаттi – панi Мак-Лiн, просто собi вдова. Та вони тут для всiх ‘‘тiтки’’. Вони живуть у кiнцi провулка Примар.
Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдiв.
– Ходiмо вiдразу з ними домовимося, – заблагала я в панi Лiнд. Менi здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.
– Можете з ними зустрiтися, але саме Ребекка насправдi вирiшуватиме, вiзьмуть вони вас до себе чи нi. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже менi повiрте.
Лопотливi Тополi! Це точно вигадка… таки вигадка. Я, напевне, бачу сон. А панi Лiнд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.
– Його так назвав капiтан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Вiн обсадив маеток тополями й цим неабияк гордився, хоч рiдко навiдувався додому й нiколи не затримувався надовго. Тiтка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотiв, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазi – чи те, що капiтан проводив так мало часу вдома, чи що вiн узагалi туди вертався. Ну, панно Ширлi, надiюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готуе з холодноi картоплi! Якщо вона вас уподобае – розцвiтете, як квiточка. Якщо не вподобае… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у мiсто приiхав новий банкiр i напитуе собi кiмнату, тож вiн iй може бiльше сподобатися. Дивно, що панi Прингл вам вiдмовила. У Саммерсайдi однi Прингли й напiв Прингли. Їх прозвали ‘‘Королiвською родиною’’, i вам, панно Ширлi, доведеться завоювати iхню довiру, iнакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.
Одну вулицю названо на честь старого капiтана Абрагама Прингла. Їх там цiлий клан, але всiм порядкують тi двi старi ледi з Кленового Пагорба. Менi вiдомо одне: вони тримають на вас зуб.
– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.
– Один iхнiй троюрiдний брат подавався на директора, i всi вони переконанi, що саме йому мала дiстатися посада. Коли взяли вас, iхня ватага як один задерла голови й завила. Така вже людська натура. Нам доводиться сприймати iх такими, як вони е. Вони маститимуть медом, але щоразу йтимуть проти вас. Не хочу зараз вас розхолоджувати, та попереджений – значить озброений. Надiюся, вам усе вдасться, просто iм на зло. Якщо вдови вiзьмуть вас до себе, ви не будете заперечувати проти того, щоб столуватися зi Ребеккою Дью, еге ж? Вона не прислуга. Вона далека кузина капiтана. Вона не сiдае зi всiма за стiл, коли у вдiв збираеться товариство… знае свое мiсце… та якби ви там винаймали кiмнату, звiсно, вона б не мала вас за товариство.
Я запевнила схвильовану панi Бреддок, що буду залюбки вечеряти в товариствi Ребекки Дью, i потягнула панi Лiнд геть. Я мала випередити банкiра.
Панi Бреддок провела нас до дверей.
– І зважайте на почуття тiтки Чаттi. Вона так легко ображаеться. Бiдолашка така ранима. Розумiете, у неi й близько не так багато грошей, як у тiтки Кейт… хоча й у тiтки Кейт iх не густо. А ще тiтка Кейт насправдi кохала власного чоловiка, а тiтка Чаттi – нi. Тобто, свого не любила. Воно й не дивно! Лiнкольн Мак-Лiн був старим буркотуном… проте вона вважала, що люди ставили iй це на карб. Ваше щастя, що сьогоднi субота. Прийшли б ви в п’ятницю, тiтка Чаттi й не глянула б у ваш бiк. А ви б подумали, що з них двох забобоннiша саме тiтка Кейт. Моряки такi марновiрнi. Але насправдi, забобонна тiтка Чаттi… хоч ii чоловiк працював столяром. Замолоду вона, бiдолашка, була гарненькою.
Я запевнила панi Бреддок, що шануватиму почуття тiтоньки Чаттi, як святиню, але вона не вiдступалася вiд нас i надворi.
– Кейт i Чаттi не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чеснi. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому мiсцi я б не користувалася парадним входом. Вiн у них для особливоi нагоди. Як на мене, парадних дверей не вiдчиняли, вiдколи помер Амаса. Краще чорний вхiд. Вони тримають ключ пiд вазоном на пiдвiконнi, тому якщо вам нiхто не вiдповiсть, просто вiдчинiть дверi, зайдiть i зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.
Я пообiцяла, що не хвалитиму кота, i ми нарештi збулися панi Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бiчна вуличка, що виводить на вiдкриту мiсцину, на прекрасному тлi блакитного пагорба в далинi. На ii однiй сторонi немае будинкiв, i вона збiгае до гаванi. На другiй сторонi iх лише три. Перший – звичайний будинок… нiчого особливого. Далi – масивний понурий iмпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, iз дахом, оброслим слуховими вiкнами, наче бородавками, iз залiзними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, якi обступили його настiльки тiсно, що сам будинок за ними годi й побачити. Усерединi мае панувати страшна темрява. А третiй i останнiй – Лопотливi Тополi, прямо на розi провулка, з порослою травою галявиною перед вiкнами та справжньою сiльською дорогою, прикрашеною тiнистими деревами з другоi сторони.
Я одразу ж закохалася в цю мiсцину. Знаеш, деякi будинки справляють враження, не встигне людина на них i глянути, з причин, якi ледве чи можна означити. Лопотливi Тополi належать до таких будинкiв. Я могла б тобi описати його як бiлу споруду… бiлу-пребiлу… зi зеленими вiконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розi та слуховими вiкнами обабiч, з низьким муром, що вiддiляе його вiд вулицi, з тополями, що ростуть рядком, i великим городом за будинком, де квiти й овочi сплелися в розкiшному безладi… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок мае чарiвну особистiсть, i в ньому е щось вiд Зелених Дахiв.
– Це мiсце створено для мене… менi його призначено, – у захватi сказала я.
Панi Лiнд мала такий вигляд, начебто не сильно довiряла призначеностi.
– Звiдси далеко до школи, – мовила вона з сумнiвом.
– Мене влаштовуе. Робитиму гарну прогулянку. Ви тiльки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.
Панi Лiнд глянула, але тiльки й спромоглася сказати:
– Надiюся, комарi тобi не дошкулятимуть.
Я теж на це сподiвалася. Ненавиджу комарiв. Один комар може терзати бiльше, анiж нечисте сумлiння вночi.
Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривiтними… масивнi двiйчатi дверi з грубоi деревини, облямованi панелями з квiтчастими червоними вiтражами Вони, схоже, геть не пасували до будинку. Невеличкi зеленi дверi чорного входу, до яких нас привела гарненька дорiжка, викладена через промiжки в травi рiвними тонкими плитами пiсковику, були набагато привiтнiшими й гостиннiшими. Стежину облямовували охайнi й упорядкованi клумби з очеретянкою, дiцентрою й тигровими лiлiями, турецькою гвоздикою й лiкарським полином, плюмерiею й червоними та бiлими маргаритками, i тим, що панi Лiнд зве пiнiями. Звiсно, не увесь сад квiтував у цю пору, проте було видно, що квiти розцвiли вчасно й рясно. У дальньому кутку саду, межуючи з Лопотливими Тополями й похмурим особняком, розкинувася розарiй, поруч iз цегляною стiною, обвитою диким виноградом i збляклими зеленими дверима посерединi, над якими нависли гратки для винограду. По дверях в’юнилася лоза, тож було зрозумiло, що вони вже багато часу простояли зачиненi. Насправдi то були тiльки напiвдверi, бо вони увiнчувалися простим прямокутним отвором, через який ми з другого боку мигцем розгледiли зарослий город.
Щойно ми ступили за городню хвiртку Лопотливих Тополь, прямо на стежцi я помiтила кущик конюшини. Пiддавшись якомусь поривовi, я схилилася й придивилася до нього. Ти б не повiрив менi, Гiлберте! На кущику, прямiсiнько пiд носом, росли три чотирилисники! От i не вiр тепер прикметам! Навiть Прингли тут безсилi! І я вiдчула певнiсть, що банкiр не мае анi найменшого шансу.
Боковi стояли вiдчиненi, тож у домi хтось був, i нам не довелося шукати ключ у горщику. Ми постукали, i нам вiдчинила Ребекка Дью. Ми зрозумiли, що це – Ребекка Дью, бо нiхто iнший на цiлому свiтi не мiг стояти перед нами. І тiльки вона могла зватися Ребеккою Дью.
Вона – ‘‘жiнка близько сорока’’, i помiдор, з вороновими пасмами обабiч чола, сяючими чорними очицями, крихiтним кирпатим носиком i щiлиною рота, був би ii точною копiею. Усе в неi трохи закоротке… руки й ноги, нiс i шия… усе, крiм усмiшки. Усмiшка достатньо широка, щоб розтягтися вiд вуха до вуха.
Але саме тодi ми не бачили, як вона всмiхаеться. Вона виглядала дуже суворою, коли я цiкавилася, чи можна зустрiтися з панi Мак-Комер.
– Ви маете на увазi панi Мак-Комер, удову капiтана? – докiрливо перепитала вона, так наче в тому домi мешкало щонайменше з десяток панi Мак-Комерiв.
– Так, – сумирно ствердила я.
І нас негайно провели до вiтальнi й залишили там чекати. То була доволi симпатична кiмнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокiйну й привiтну атмосферу, яка менi сподобалася. Кожен предмет iнтер’еру мав визначене мiсце, яке займав роками. А як тi меблi сяяли! Жоден лак iз крамницi не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозумiла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камiннiй полицi стояла пляшка з повнiстю оснащеною мiнiатюрною шхуною, що неабияк зацiкавила панi Лiнд. Вона не уявляла, як корабель узагалi там опинився… проте, як на неi, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кiмнатi. Увiйшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж iх вподобала. Тiтка Кейт була високою, худою жiнкою, сивою i трохи суворою… схожа на Марiллу, а тiтка Чаттi – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись i була кралею, та зараз нiщо не нагадувало про ii красу, хiба що очi. Вони прегарнi… великi нiжнi карi очi.
Я пояснила мету свого вiзиту, i вдови перезирнулися.
– Ми маемо порадитися з Ребеккою Дью, – вiдказала тiтка Чаттi.
– Безперечно, – пiдтакнула тiтка Кейт.
Тож до вiтальнi закликали Ребекку Дью. За нею увiйшов кiт… великий, пухнастий, мальтiйськоi породи, з бiлим ‘‘фартушком’’ на грудях i бiлим ‘‘комiрцем’’ на шиi. Менi неодмiнно мало закортiти погладити кота, та, тямлячи пересторогу панi Бреддок, я вдала, що не помiчаю його.
Ребекка витрiщалася на мене без тiнi усмiшки.
– Ребекко, – почала тiтка Кейт, яка, як я зрозумiла, була небагатослiвною, – панна Ширлi хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо ii взяти.
– Чому нi? – спитала Ребекка Дью.
– Боюся, вам би додалося клопотiв, – сказала тiтка Чаттi.
– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.
Гiлберте, ii можна звати тiльки так – Ребекка Дью. По-iншому нiяк, хоча вдовам це вдаеться. Вони звертаються до неi просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.
– Ми трохи застарi, щоб у нашому домi тинялася молодь, – наполягала тiтка Чаттi.
– Говорiть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Менi тiльки сорок п’ять, а я й досi користуюся своiми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домi ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дiвчина, нiж хлопець. Вiн би курив день i нiч… спалив би дiм, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати ii. Звичайно, це ваш дiм, вам i вирiшувати.
Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозумiла, що справу залагоджено, проте тiтонька Чаттi сказала, що я маю пiднятися й глянути, чи кiмната мене влаштуе.
– Будете жити у вежi, сонце. Вона не така простора, як гостьова кiмната, проте там е отвiр для димаря, щоб узимку палити грубку, i звiдти вiдкриваеться набагато гарнiший краевид. Вона виходить на старе кладовище.
Я вiдчула, що кiмната менi сподобаеться… чого тiльки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героiнею тоi староi балади про дiву, що ‘‘мешкае у високiй вежi над синiм морем’’, яку ми колись спiвали в школi в Ейвонлi. Кiмната виявилася просто чудовою. Ми пiднялися до неi невеличким маршем кутових сходiв, що вели вгору вiд сходового майданчика. Вона була доволi крихiтною… проте не настiльки, як та жахлива спальня, що виходила прямо на коридор, у якiй менi довелося провести перший рiк у Редмондi. У нiй було два слуховi вiкна, одне виходило на захiд, друге – на схiд, а на кутi було пiдйомне вiкно зi стулкою, що вiдчинялася назовнi, пiд ним розташувалися книжковi полицi. Пiдлогу вкривали плетенi кiскою килимки, а поверхня великого лiжка з балдахiном i вiзерунчастою ковдрою була такою гладенькою, що, здавалося, грiх на нiй спати. Гiлберте, лiжко настiльки високе, що менi доводиться користуватися своерiдними пересувними схiдцями, що вдень схованi пiд лiжком. Схоже, капiтан Мак-Комер придбав цю хитромудру споруду в якихось ‘‘заморських краях’’ i привiз ii додому.
А ще в кiмнатi стояла симпатична кутова шафка, з поличками, оздобленими бiлим фестончастим папером i букетом квiтiв на дверцях. На пiдвiконнi лежала кругла блакитна подушка… подушка з гудзиком, глибоко всадженим посерединi, що робило ii схожою на тлустий блакитний пампух[1 - Американський пампух-бублик – донат (прим. пер.)].
До того ж тут був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмiстити мидницю й кухоль блiдо-блакитноi барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут i крихiтний комод з латунними ручками, повний рушникiв, а зверху на полицi сидiла бiла порцелянова ледi, у рожевих черевичках з позолоченою стрiчечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссi.
Уся кiмната купалася в золотому свiтлi, що лилося з-за штор кольору збiжжя, а на побiлених стiнах, куди гiлля тополь кидало знадвору тiнистi вiзерунки, був розвiшаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постiйно мiнився й тремтiв. На свiй лад кiмнатка видавалася неймовiрно радiсною. Я почувалася найбагатшою дiвчиною на свiтi.
– Що б там не було, тут ти будеш у безпецi, – зауважила панi Лiнд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.
– Як на мене, пiсля привiлля, яке було в Петтi, певнi правила тут здаватимуться менi авторитарними, – вiдповiла я, щоб трохи пiддражнити панi Лiнд.
– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарнi порядки! Ти говориш, як янкi, Енн.
Сьогоднi я приiхала в Лопотливi Тополi з усiм своiм добром. Звичайно, я нiзащо не хотiла покидати Зеленi Дахи. Байдуже, як часто i як довго мене там не було, щойно приходять канiкули, я знову стаю частиною Зелених Дахiв, так наче я iх нiколи й не покидала, i менi не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях менi сподобаеться. І я iм теж подобаюся. Завжди вiдчуваю, подобаюся я мiсцинi чи нi.
Краевиди з моiх вiкон просто чудовi… навiть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із захiдного вiкна вiдкриваеться вид на всю гавань, аж до далеких берегiв у туманi, з рибальськими суденцями, якi менi так подобаються, i шхунами за ii межами, що прямують до ‘‘незвiданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скiльки в ньому ‘‘простору для уяви’’!
З пiвнiчного вiкна менi видно кленовий i березовий гай через дорогу. Ти знаеш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмондi вивчали Теннiсона, я завжди була заодно з бiдолашною Еноною, що оплакувала своi викраденi сосни.
За гаем i кладовищем простягаеться зваблива долина з блискучою червоною стрiчкою дороги, що в’еться внизу, поцяткована бiлими будинками обабiч. Бувае, що деякi долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуеш задоволення вiд того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мiй блакитний пагорб. Я вже нарiкаю його Володарем Штормiв… королiвською пристрастю i т. д.
Тут, у кiмнатi нагорi, я можу бути сама-одна, коли менi заманеться. Знаеш, iнколи приемно залишатися наодинцi зi собою. Вiтри стануть моiми приятелями. Вони витимуть, зiтхатимуть i стогнатимуть навколо моеi вежi… бiлi зимовi вiтри… зеленi веснянi вiтри… блакитнi вiтри лiта… багрянi вiтри осенi… i буйнi вiтри усiх пiр року… ‘‘вiтер бурхливий виконуе Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вiтер нiс менi якусь звiстку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з пiвнiчним вiтром, з тiеi милоi казочки Джорджа Мак-Дональда. Гiлберте, якось уночi я розчиню у вежi вiконницi й ступлю просто в обiйми вiтру… а Ребекка Дью нiколи й дiзнаеться, чому нiхто не розстеляв лiжко.
Коханий, я надiюся, коли ми знайдемо дiм своiх мрiй, навколо нього гулятимуть вiтри. Цiкаво, де вiн… той незнаний дiм. Коли вiн мае подобатися менi дужче – при свiтлi мiсяця чи на свiтаннi? Той дiм майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кiлька веселих пригод, щоб окрасити смiхом нашу старiсть. Старiсть! Гiлберте, невже ми взагалi можемо постарiти? Це видаеться неможливим.
З вiкна лiворуч менi видно мiськi дахи… мiсто, де я маю провести щонайменше рiк. У тих будинках зараз мешкають моi майбутнi друзi, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, моi вороги. Бо людцi на кшталт Паiв трапляються всюди, яких би прiзвищ вони не носили, i я усвiдомлюю, що з родиною Принглiв доведеться рахуватися. Завтра розпочинаються заняття в школi. А я змушена навчати дiтей геометрii! Звiсно, куди гiрше вчити геометрiю самiй. Я молюся, що хоч би тiльки серед Принглiв не знайшлося свiтила математики.
Минуло якихось пiв дня, вiдколи я тут, а в мене таке вiдчуття, начебто все свое життя знаю вдiв i Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала iх ‘‘тiткою Кейт i тiткою Чаттi’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.
– Панна Як? – прорекла вона.
– Дью, – сумирно повторила я. – Хiба вас не так звати?
– Нi, чому ж, просто на мене нiхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що менi аж мурашки по шкiрi забiгали. Лiпше так не робiть, панно Ширлi, я до цього не призвичаена.
– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообiцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успiху.
Панi Бреддок таки мала рацiю, коли казала про вразливiсть тiтки Чаттi. Я переконалася в цьому за вечерею. Тiтка Кейт прохопилася щось про ‘‘шiстдесятип’ятилiтнi уродини Чаттi’’.
Мигцем зиркнувши на тiтку Чаттi, я побачила, як та, було, нi, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення ii поведiнки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися iй на великi карi очi й полилися за край, тихо й легко.
– Що сталося, Чаттi? – доволi похмуро й серйозно спитала тiтка Кейт.
– Нiчого, всього-на-всього… всього мiй шiстдесят п’ятий день народження, – прохлипала тiтка Чаттi.
– Вибач менi, Шарлотто, – сказала тiтка Кейт… i все вляглося.
Їхнiй кiт – прегарний велетень iз золотистими очима, елегантною сiруватою шубкою мальтiйськоi породи й бездоганним бiлим фартушком. Тiтка Кейт i тiтка Чаттi кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить нi його, нi те, що iй доводиться щоранку й щовечора вiддавати йому майже сiм сантиметрiв квадратних лiверу, вичищати старою зубною щiткою залишки шерстi з м’яких крiсел у вiтальнi, щоразу, як йому вдаеться туди проникнути, i виловлювати його, як тiльки вiн загуляе допiзна.
– Ребекка Дью нiколи не терпiла котiв, – розказуе менi тiтка Чаттi, – а Порошинку й поготiв. Старий пес панi Кемпбелл… вона тодi тримала пса… принiс його в пащi два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до панi Кемпбелл. Воно, мале бiдняточко, було все мокре й замерзле, а кiстки так випирали зi шкурки. Навiть найчерствiше серце б не виставило бiдолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досi косо на нас дивиться. Тодi ми були менш дипломатичнi. Нам вартувало прикинутися, що ми його не вiзьмемо. Не знаю, чи ви зауважили… – Тiтка Чаттi розважливо озирнулася на дверi, що вели з iдальнi до кухнi… – як ми справляемося з Ребеккою Дью.
