скачать книгу бесплатно
Я тодi помiтила… Спостерiгати за цим було казково. Саммерсайд i Ребекка Дью можуть собi уявляти, що вони усiм верховодять, проте вдови знають свою справу.
– Ми не хотiли брати на квартиру банкiра… молодик завдав би нам стiльки клопотiв, а якби вiн пропускав Служби Божi, нам би довелося страшенно турбуватися. Та ми вдали навпаки, а Ребекка Дью й слухати не захотiла. Як добре, що в нас е ви, сонце. Я просто впевнена, що готувати для такоi квартирантки буде за щастя. Надiюся, ми всi вам сподобаемося. Ребекка Дью мае декiлька дуже гiдних рис. Коли ми взяли ii п’ятнадцять рокiв тому, вона була зовсiм не такою охайною, як зараз. Якось Кейт була змушена написати ii iм’я… ‘‘Ребекка Дью’’… просто по дзеркалi у вiтальнi, щоб вона побачила пил. Але то сталося вперше й востанне. Ребеццi Дью не потрiбно натякати двiчi. Надiюся, у кiмнатi вам буде комфортно. Можете залишати вiкно вiдчиненим на нiч. Кейт цього не схвалюе, проте iй вiдомо, що квартиранти мусять мати привiлеi. Ми спимо в однiй кiмнатi, тому домовилися так, що одну нiч вiкно зачинено для неi, а на наступну – вiдчинено для мене. Такi невеличкi непорозумiння завжди можна владнати. Було б бажання – то й можливiсть знайдеться. Не лякайтеся, якщо почуете, як Ребекка весь час шастае серед ночi. Вiчно iй щось вчуваеться, i вона встае глянути, звiдки тi звуки. Думаю, тому вона не хотiла брати банкiра. Боялася, що раптом наткнеться на нього у своiй нiчнiй сорочцi. Надiюся, ви не проти, що Кейт мовчазна. Просто в неi така манера. А вона точно мае що сказати… вони з Амасою Мак-Комером замолоду об’iздили свiт уздовж i вшир. От би менi ii теми для балачки, але я нiколи не бувала далi за Острiв Принца Едварда. Мене часто цiкавило, чого так у свiтi повелося… я люблю потеревенити й не маю про що, а Кейт – стiльки всього бачила й не терпить розмов. Але, думаю, Господь найкраще знае.
Хоч тiтонька Чаттi – ще та балакуха, вона видала все це не на одному подиху. Я з вiдповiдними iнтервалами вставляла своi зауваження, та вони були несуттевi.
Вони тримають корову, яку випасають на дiлянцi пана Джеймса Гамiльтона, вище по дорозi, а Ребекка Дью ходить туди ii доiти. Ми завжди маемо предостатньо вершкiв, а щоранку й щовечора Ребекка Дью передае крiзь хвiртку в мурi склянку свiжого молока ‘‘Прислузi’’ панi Кемпбел. Молоко призначене для ‘‘Крихiтки Елiзабет’’, що мусить його пити за приписом лiкаря. Хто така ‘‘Прислуга’’ чи хто така та ‘‘Крихiтка Елiзабет’’, менi слiд iще з’ясувати. Панi Кемпбелл – мешканка й власниця сусiдньоi фортецi, що називаеться Хвойний Маеток.
Не сподiваюся, що сьогоднi засну. Я завжди в незвичному мiсцi проводжу першу нiч без сну, а Лопотливi Тополi – саме те найнезвичнiше мiсце, з усiх, де я бувала. Та я не проти. Менi завжди подобалися ночi, i я полюбляю лежати з розплющеними очима й роздумувати про життя – минуле, теперiшне й те, що чекае на мене. Особливо про те, що чекае на мене.
Гiлберте, цей лист безжальний. Наступного разу не завдам тобi мороки таким довгим листом. Та я хотiла все це розказати, щоб ти змiг собi змалювати, де я тепер мешкаю. Я поставила крапку, бо високо над гаванню мiсяць ‘‘поринае в царство тiней’’. Мушу ще написати Марiллi. Лист дiйде до Зелених Дахiв пiслязавтра, Девi забере його з пошти, i вони з Дорою тлумитимуся бiля Марiлли, поки та шурхотiтиме, вiдкриваючи конверт, а панi Лiнд нашорошить вуха. Ухх! Думка про те змусила мене затужити за домом. На добранiч, коханий.
Тiльки твоя
Енн».
II
(Уривки рiзних листiв. Тi самi авторка й адресат)
26 вересня
«Знаеш, куди я ходжу читати твоi листи? У гайок навпроти нашого будинку. Там розкинулася балка, де папороть ряба вiд сонячного промiння. На днi тече струмок; я сиджу на покрученому, порослому мохом стовбурi. А ще там росте рядок найгарнiших на свiтi сестричок-берiз. Коли менi буде дещо снитися… щось золото-зелене, криваво-багряне… той неймовiрний сон… Я дам волю фантазii, уявивши, що той сон прийшов з мого потаемного сховку в балцi, народжений вiд союзу найстрункiшоi, найграцiйнiшоi зi сестер-берiзок i гомiнкого струмка. Зазвичай я сиджу в балцi й слухаю тишу гаю. Гiлберте, ти коли-небудь зауважував, скiльки iснуе рiзних видiв тишi? Тиша лiсiв… галявин… узбережжя… тиша ночi… лiтнього пообiддя. Усi вони рiзнi, бо всi пiвтони, якими вони пронизанi, теж рiзнi. Я впевнена, якби я була геть слiпа й нечутлива до спеки й холоду, я б легко орiентувалася, де я, за одною тiльки тишею, яка мене огортае.
Ось уже два тижнi вiдбуваються заняття, i менi вдалося доволi непогано все органiзувати. Та панi Бреддок таки мала рацiю… Прингли – моя бiда. І поки що я не придумала, як я ii вирiшу, незважаючи на своi щасливi чотирилисники. За словами панi Бреддок, вони мастять медом… а виходить дьоготь.
Клан Принглiв – тоi породи, де нiхто не спускае один з одного очей i всi добряче чубляться мiж собою, проте з’явися хтось чужий – i вони плiч-о-плiч пiдуть проти будь-якого чужинця. Я зрозумiла, що в Саммерсайдi тiльки два типи учнiв – Прингли й усi решта. У моему класi повно Принглiв й немало учнiв з iншими прiзвищами й кров’ю Принглiв у жилах. Схоже, iхня зачинщиця – Джен Прингл, зеленоокий монстр, iз зовнiшнiстю, яка мала б бути в Беккi Шарп, коли та була пiдлiтком. Я впевнена, що вона зумисне умiло веде кампанiю з непослуху й неповаги до вчительки, з чим менi, бачить Бог, буде нелегко впоратися. Вона спритно корчить такi блазенськi гримаси, що неможливо втриматися, а коли я чую, як у мене за спиною по класi брижиться притлумлений смiх, то чудово знаю, звiдки вiн, проте досi менi не вдавалося зловити ii на гарячому. І вона кмiтлива… маленька негiдниця… пише твори, якi не сором назвати лiтературою, i блискуче рахуе… я пропала! Що б вона не казала чи не робила – в усьому вiдчуваеться певний дотеп, а ще в неi е почуття гумору, ми б знайшли тут спiльну мову, якби вона ранiше не оголосила менi вiйни. Хоч би що там було, боюся, ми з Джен ще довго не будемо разом смiятися з будь-чого.
Мойра Прингл, кузина Джен, – перша красуня школи… i, вочевидь, бiдна на розум. Хоч вона й видае деякi потiшнi дурницi… як сьогоднi на уроцi iсторii, коли вона заявила, що iндiанцi прийняли Шамплена[2 - Самюель де Шамплен – засновник французьких провiнцiй у Канадi, укладав союзи з iндiанськими племенами гуронiв (прим. пер.).] та його людей за богiв чи ‘‘iнопланетян’’.
У соцiальному планi Прингли – те, що Ребекка Дью зве ‘‘и-лiтою’’ Саммерсайда. Уяви, мене вже запрошено на вечерю з Принглами… нових учителiв тут заведено кликати в гостi, i не сумнiваюся, що Прингли не збираються нехтувати вiдповiдною традицiею. Минулого вечора я вiд- вiдала Джеймса Прингла… батька нашоi Джен. Вiн скидаеться на викладача коледжу, проте насправдi – дурний i неотесаний. Вiн без угаву розводився про ‘‘дисциплiну’’, стукаючи по скатертинi пальцем з ненадто доглянутим нiгтем, i час вiд часу припускався жахливих помилок. У Саммерсайдi завжди не бракувало твердоi руки… бажано чоловiчоi руки досвiченого вчителя. Його непокоiло, що я було трошечки ‘‘замулуда’’… – ‘‘недогляд, який дуже швидко виправить час’’. Я змовчала, бо якби щось тодi йому зауважила, то сказала б забагато. Тому я говорила як медом мастила, не гiрше за будь-кого з Принглiв, утiшаючи себе тим, що скромно дивилася на нього, подумки повторюючи: ‘‘Ти, буркотливий упереджений старигань!’’
Джен, мабуть, така тямуща, як матiр, а та менi сподобалася. У присутностi батькiв Джен просто втiлювала гарнi манери. Але вона хоч i вiдповiдала ввiчливо, слова лунали нахабно. Щоразу, кажучи ‘‘панна Ширлi’’, вона намагалася, щоб це звучало дошкульно. А щоразу, як Джен зиркала на мое волосся, менi починало здаватися, наче воно в мене кольору звичайнiсiнькоi моркви. Жоден Прингл, я певна, нiзащо не визнав би, що я маю волосся золотисто-каштанового вiдтiнку.
Куди бiльше менi сподобався Мортон Прингл… хоча насправдi Мортон Прингл не слухае нiчогiсiнько, що б там не казав його спiврозмовник. Вiн щось говорить, а тодi, поки йому вiдповiдають, займаеться тим, що обдумуе наступну реплiку.
Панi Прингл… удова Стiвена Прингла… У Саммерсайдi вдiв хоч вiдбавляй… учора одержала вiд неi листа… гарненького, люб’язного, злiсного листа. Мiллi задають забагато домашнього… Мiллi – хворобливе дитя, яке я не повинна перевтомлювати. Пан Белл нiколи не задавав iй домашнього. Вона – вразливе дитя, до якого я повинна знайти ключик. Як умiло пан Белл знаходив до неi ключик! Панi Стiвен певна, що i я знайду, якщо спробую!
Без сумнiву, панi Стiвен вважае, що це через мене в Адама Прингла сьогоднi на уроцi юшила кров з носа, i тому довелося його вiдправити додому. А я прокинулася посеред ночi й не могла заснути знову, бо згадала, що не поставила крапку над ‘‘i’’ в питаннi, записаному на дошцi. Джен Прингл, без сумнiву, не пропустила б цей недогляд, й уся родина Принглiв буде перешiптуватися.
Ребекка Дью каже, що кожен член iхнього клану, окрiм старих ледi з Кленового Пагорба, запросить мене в гостi, а опiсля – завжди вдаватиме, наче мене не iснуе. Вони – тутешня ‘‘и-лiта’’, тому це, можливо, значить, що в Самерсайдi я перетворилася б на iзгоя. Ну, це ми ще побачимо. Битва тривае, але поразка, чи перемога – усе попереду. Однак вся та iсторiя досить мене засмучуе. Здоровий глузд безсилий перед упередженiстю. Я все ще така, як колись у дитинствi… Терпiти не можу бути серед тих, кому я не подобаюся. Прикро думати, що родичi половини учнiв мене ненавидять. І без жоднiсiнькоi на те причини. Саме оця несправедливiсть найбiльше мене й терзае. Іще сюди чорнила! Та скiльки б чорнила я не лила, пiдкреслюючи цi рядки, полегшення з того мiзерне.
Окрiм Принглiв, я дуже люблю своiх учнiв. Серед них е кiлька розумних, наполегливих i старанних дiтей, якi дiйсно зацiкавленi здобути знання. Льюiс Аллен пораеться по господарству у своiх господарiв й анiтрохи цього не соромиться. А Софi Синклер щодня долае на старiй батьковiй кобилi без сiдла 10 кiлометрiв до школи й 10 – додому. Ось звiдки тобi черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такiй дитинi, як ця, то що менi якiсь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю вiд Принглiв поразки, навряд чи менi вдасться будь-кому допомогти.
Та менi подобаються Лопотливi Тополi. Я не просто винаймаю тут кiмнату – вони стали моiм домом. А я iм подобаюся… подобаюся навiть Порошинцi, хоч часом i дратую його, а вiн це демонструе, зумисне повертаючись до мене спиною й iнколи косячи золотим оком, щоб пересвiдчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо iй це явно не до вподоби. Удень вiн спокiйна, лагiдна, замислена тварина… проте уночi вiн – таемниче створiння, можеш не сумнiватися. За словами Ребекки, усе через те, що вiн мусить бути вдома з настанням сутiнок. Вона ненавидить стояти на задньому дворi й кликати його. За словами Ребекки Дью, всi сусiди братимуть ii на глузи. Вона енергiйно гукае таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому мiстечку чути, як розлягаеться: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в лiжко.
– Одному Боговi вiдомо, що я пережила через Того Котиська… тiльки Йому, – запевняе мене Ребекка.
Удови, без сумнiву, гарно збережуться. Що не день, то бiльше вони менi подобаються. Тiтка Кейт скептично налаштована до читання романiв, проте сповiщае, що не мае намiру ревiзувати моi книги. Тiтка Чаттi любить романи. Вона мае сховок, де заникуе книжки… крадькома бере iх у мiськiй бiблiотецi… разом iз пасьянсом i рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очi тiтцi Кейт. Їi заначка – пiд сидiнням крiсла, на перший погляд, звичайного – тiльки не для тiтки Чаттi. Вона вiдкрила менi свiй секрет, бо, пiдозрюю, хоче, щоб я стала ii спiльницею в тому дiлi. Насправдi в Лопотливих Тополях немае нiякоi потреби робити заначки, бо нiде немае стiльки таемничих шафок, як тут. Хоч Ребекка Дью для певностi не дозволить iм зберiгати своi таемницi. Вiчно вона злiсно вимiтае все з потаемних закапелкiв.
– Будинок не може сам себе прибирати, – смутно вiдповiдае вона, коли котрась з удiв протестуе.
Я впевнена: вона б не панькалася з книжкою чи колодою карт, якби вони iй попали до рук. Вони наганяють жах на ii праведну душу. За словами Ребекка Дью, карти – вигадка диявола, а романи – ще страшнiше. Єдине, що Ребекка взагалi читае, окрiм своеi Бiблii, – свiтську хронiку з ‘‘Монреаль Гардiан’’. Зазвичай вона зосереджено вивчае будинки, умеблювання й заняття багатiiв.
– Тiльки уявiть собi, панно Ширлi, як ви мокнете в золотiй ваннi, – замрiяно сказала вона.
Проте Ребекка Дью – справдi сонечко. Вона десь роздобула зручне старе м’яке крiсло з пiдголiвником iз бляклоi парчi, куди якраз вмiщаеться моя кучерява кучма. І сказала, що воно буде для мене. І вона не дасть Порошинцi спати на ньому, а то ще чого доброго його шерсть потрапить менi на одяг, який я вбираю до школи, i Прингли матимуть ще одну причину для балачок.
Усю трiйцю неабияк цiкавить моя каблучка з перлинами… i що вона означае. Тiтка Кейт показала менi свiй заручальний перстень з бiрюзою (вона не ii вдягае, бо та стала затiсна). Але бiдолашна тiтка Чаттi зi сльозами на очах призналася менi, що так i не дiстала на заручини перстеня… ii чоловiк уважав, що то – «викидати грошi на вiтер». Вона тодi саме була в моiй кiмнатi, де вмивалася маслянкою. Вона щовечора проводить цю процедуру, щоб колiр обличчя залишався свiжим. І вона змусила мене поклястися, що я не проговорюся, бо не хоче, аби про це почула тiтка Кейт.
– Їй би здалося, що займатися таким у моему вiцi – безглузде марнославство. І я впевнена: Ребекка Дью думае: жоднiй поряднiй християнцi не слiд намагатися виглядати гарно. Колись, як Кейт уже спала, я нишком вислизала на кухню, проте я завжди боялася, що туди спуститься Ребекка Дью. Вона нашорошуе вуха, наче кiт, навiть увi снi. Якби менi можна було щовечора нищечком заглядати сюди… ой, дякую вам, сонечко.
Я дещо дiзналася про наших сусiдiв iз Хвойного Маетку. Панi Кемпбелл (а вона з Принглiв!) – вiсiмдесят. Я з нею не зустрiчалася, проте з того, що про неi довiдалася, можна зробити висновок, що вона – сильно похмура стара ледi. Вона тримае покоiвку, Марту Монкмен, майже таку ж древню й сердиту, як вона сама, про яку всi кажуть ‘‘Прислуга панi Кемпбелл’’. А ще вона мае правнучку, крихiтку Елiзабет Грейсон, що зараз живе з нею. Елiзабет, яку я за два тижнi свого перебування ще жодного разу навiть не бачила, – вiсiм, i вона зрiзае дорогу до школи дворами… тож я нiколи ii не зустрiчаю, звiдки б вона не йшла. Їi покiйна мати доводиться онучкою панi Кемпбел, яка ii теж виховувала… бо й вона залишилася сиротою. Вона вийшла за якогось Пiрса Грейсона, ‘‘янкi’’, як його назвала б панi Рейчел Лiнд. Вона померла пiд час пологiв, а оскiльки Пiрсовi Грейсону тут-таки довелося вирушити до Європи, щоб очолити вiддiлення своеi фiрми в Парижi, немовля вiдправили до староi панi Кемпбелл. Подейкували, що батько не змiг дивитися на доньку, бо вона коштувала його дружинi життя, i вiн тою дитиною нiколи не цiкавився. Це, мабуть, звичайнiсiнькi чутки, бо анi панi Кемпбел, анi ii ‘‘Прислуга’’ й словом не прохопилися про батька Елiзабет.
За словами Ребекки Дью, вони надто вже суворi до Крихiтки Елiзабет, а вона рiдко проводить з ними час.
– Вона й близько не схожа на iнших дiтей… надто тямуща, як на своi вiсiм. Що вона часом видае! – ‘‘Ребекко, – якось питае вона мене, – що, якби ви вже йшли спати й вiдчули, що щось вас укусило за щиколотку?’’ Недарма вона боiться засинати в темрявi. А вони ii змушують. За словами панi Кемпбелл, боягузам зась до ii дому. Вони пантрують дiвчинку, як два коти мишу, i до дрiбниць керують ii життям. Коли вона видае найменший звук, вони ледь не втрачають тяму. На неi весь час цитькають. Повiрте менi, ту дитину зацитькають до смертi. І що тут поробиш?
Справдi, що?
Менi б хотiлося з нею познайомитися. Вона видаеться менi трохи нещасною. За словами тiтки Кейт, вона добре доглянута фiзично…хоча насправдi тiтка Кейт мала на увазi, що ii добре годують i одягають… але дитина не може жити хлiбом единим. Я нi на мить не забуваю власне життя до того, як я опинилася в Зелених Дахах.
Наступноi п’ятницi увечерi я iду додому, щоб провести два чудовi днi в Ейвонлi. Єдина бiда, що всi, з ким я побачуся, спитають, чи менi подобаеться викладати в Саммерсайдi.
Тiльки уяви собi зараз Зеленi Дахи, Гiлберте… Озеро Блискучих Вод у блакитнiй димцi… клени за потiчком, що вкриваються багрянцем… золото-коричневi смереки в Лiсi Привидiв… i призахiднi тiнi на чудовiй Стежцi Закоханих. У душi я шкодую, що зараз там не стою iз… iз… угадаеш, iз ким?
Знаеш, Гiлберте, я, бувае, часом несхитно вiрю, що сильно тебе люблю!»
Лопотливi Тополi,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 жовтня
«Вельмишановний сер, —
Саме так розпочинала свiй лист закохана бабуся тiтки Чаттi. Правда, миле звертання? У якому захватi мав би бути дiдусь, вiдчуваючи свою вищiсть! Тобi б не хотiлося читати таке, замiсть, ‘‘Найдорожчий мiй Гiлберте’’? Проте загалом я тiшуся, що ти – не дiдусь тiтки Чаттi… що ти взагалi не дiдусь. Прекрасно думати, що ми молодi й перед нами – цiле життя… спiльне життя.
(Кiлька сторiнок пропущено. Вочевидь, Енн таки знайшла пiдходяще перо.)
Зараз я сиджу на пiдвiконнi й дивлюся, як дерева колишуть гiллям на небi кольору бурштину, i на гавань удалинi. Учора ввечерi я так гарно прогулялася на самотi. Менi дiйсно треба було кудись пройтися – Лопотливi Тополi охопило маленьке сум’яття. У вiтальнi ридала тiтка Чаттi, бо ii образили, у спальнi ридала тiтка Кейт, бо в той день була рiчниця смертi капiтана Амаси, а в кухнi ридала Ребекка Дью, з причин, якi менi так i не вдалося з’ясувати. Я вперше побачила, як ридае Ребекка Дью. Та коли я постаралася делiкатно вивiдати в неi, що сталося, вона з роздратуванням поцiкавилася, чому б не вiддаватися плачу, коли iй того хочеться. Тож я вiдступила й зникла, залишивши ii насолоджуватися плачем.
Я вийшла з маетку й спустилася дорогою до гаванi. У повiтрi стояв приемний морозний запах жовтня, змiшаний iз чудовим ароматом свiжозораноi землi. Я все йшла i йшла, поки вечiрнi сутiнки не переросли в залиту мiсячним свiтлом осiнню нiч. Я була одна, проте не самотня. Я вела уявнi розмови з уявними товаришами й напридумувала стiльки дотепних вiдповiдей, що аж сама приемно здивувалася. Не могла вiдмовити собi в цiй насолодi попри прикрощi через Принглiв.
Я в такому настроi, що мушу вилити кiлька скарг на iхню адресу. Змушена визнати, що справи в Саммерсайдськiй школi доволi кепськi. Без сумнiву, проти мене затiяно таемну iнтригу.
По-перше, нiхто з Принглiв чи напiв Принглiв не виконуе домашне завдання. А батькам скаржитися марно. Вони улесливi, ввiчливi, ухильнi. Я знаю, що подобаюся всiм учням, не пов’язаним з кланом Принглiв, однак непослух заразив цiлий клас i зараз пiдривае дисциплiну. Одного разу я застала свiй стiл догори дригом. Звiсно, нiхто нiчого не бачив. І нiхто не зiзнався чи не хотiв зiзнатися, хто з учнiв на наступний день пiдклав коробку, звiдки вистрибнув павук, коли я ii вiдкрила. Проте всi Прингли школи заходилися з реготу, побачивши мiй вираз обличчя. Думаю, я дiйсно виглядала дико перестрашеною.
Джен Прингл щоразу спiзнюеться на пiв уроку, завжди з якоюсь бездоганною вiдмовкою, яку вона ввiчливо промовляе нахабно скривленими вустами. На уроцi вона передае записки просто в мене пiд носом. Сьогоднi в кишенi свого пальта я знайшла почищену цибулину. Я б мала зачинити те дiвчисько в комiрчинi й тримати на хлiбi й водi доти, доки воно не навчиться поводитися.
Найновiша халепа – власна карикатура, яку я одного ранку застала на дошцi… виконана бiлою крейдою, iз багряним волоссям. Кожен включно з Джен заперечував свою причетнiсть, та я знаю: Джен – едина в класi, хто вмiе малювати. Художниця постаралася. Нiс… а ти ж знаеш, вiн завжди був моею найбiльшою окрасою й гордiстю… вийшов згорбленим, а рот – як у в’iдливоi староi дiвки, що тридцять рокiв провчила цiлу школу Принглiв. І все ж то була я. Тiеi ночi я прокинулася о третiй, мордуючись згадкою про нього. Правда, дивно, що думка, що гризе людину вночi, зрiдка виявляеться чимось поганим? Всього-на-всього образливим.
Про мене всяке кажуть. Звинувачують у тому, що я занизила оцiнку Геттi Прингл лише тому, що вона з Принглiв. Що я ‘‘смiюся з дiтей, коли вони помиляються’’. (Я дiйсно реготала, коли Фред Прингл сказав, що центурiони так називалися через те, що жили сто рокiв. Ну не могла я стриматися.)
За словами Джеймса Прингла ‘‘у школi вiдсутня дисциплiна… навiть натяк на неi’’. А ще зараз гуляе чутка, начебто я – знайда.
Ворожiсть клану починае виходити за межi шкiльного життя. В освiтньому й соцiальному планi Саммерсайд, схоже, перебувае пiд п’ятою Принглiв. Недарма iх звуть ‘‘Королiвською родиною’’. Минулоi п’ятницi мене не запросили на прогулянку в компанii Елiс Прингл. А коли дружина Френка Прингла влаштувала благодiйне чаювання на потреби церкви (за словами Ребекка Дью, цi ледi без сумнiву ‘‘збудують’’ новий шпиль), я виявилася единою прихожанкою пресвiтерiанськоi церкви, яку туди не запросили. До мене дiйшли чутки, що дружина священника (сама нетутешня) запропонувала взяти мене спiвати в церквi, проте iй дали зрозумiти, що в такому випадку всi як один Прингли кинуть хор. А така мiзерна кiлькiсть спiвакiв, що залишилася б, просто б не справилася.
Звiсно, проблеми з учнями виникають i в решти вчителiв. Коли iншi вiдсилають до мене ‘‘дисциплiнувати’’ своiх учнiв (як я ненавиджу це слово!), то половина з них – Прингли. Проте на них нiхто нiколи не скаржиться.
Два днi тому я затримала Джен пiсля урокiв увечерi, щоб вона виконала домашне завдання, яке зумисно не зробила ранiше. За десять хвилин перед шкiльною брамою спинився екiпаж, i на порозi стала панна Еллен… ошатна стара ледi зi солодкою посмiшкою на вустах, в елегантних мереживних рукавичках i тонким орлиним носом, вбрана як з голки. Їй страшенно незручно, та вона б хотiла забрати Джен. Вона збираеться погостювати в друзiв у Лоувейлi й пообiцяла, що вiзьме Джен зi собою. Джен трiумфально вирушила зi школи, а я заново уявила тi сили, вишикуванi проти мене.
У хвилини нудьги менi видаеться, що Прингли – помiсь Слоанiв i Паiв. Проте я знаю, що то не так. У мене виникае враження, що якби ми не ворогували, я б iх полюбила. Вони, переважно, чесний життерадiсний вiрний народ. Менi б навiть сподобалася панна Еллен. Я нiколи не зустрiчала панни Сари. Панна Сара рокiв десять не покидала Кленовий Пагорб.
– Уважае себе занадто тендiтною… чи вбила собi це до голови, – пирхае Ребекка Дью. Та iй нiчого не бракуе, крiм скромностi. Усi Прингли деруть носа, але й близько не так, як тi двi старi панни. Вам би варто послухати, як вони розводяться про свое походження. Їхнiй батько капiтан Абрагам Прингл був чудовим старим. Його брат Майром i близько до нього не рiвнявся, проте його Прингли неохоче згадують. Але я страшно переживаю, що всi вони з’iдять вам нерви. Ще нiхто не чув, щоб вони змiнили свою думку про когось чи про щось, коли вже так собi вирiшили. Але – вище носа, панно Ширлi… вище носа!
– Шкода, що я не можу дiстати рецепт фунтового кекса[3 - Фунтовий кекс (англ. poundcake) – традицiйна випiчка, де припадае по фунту (близько 0,5 кг) чотирьох складникiв (борошна, яець, цукру й масла), звiдси й назва (прим. пер.).] панни Еллен, – зiтхнула тiтка Чаттi. Вона вже не раз менi його обiцяла, але я його нiяк не дочекаюся. Це – старовинний родинний англiйський рецепт. Вони так пишаються своiми рецептами.
У найсмiливiших снах я бачу, як змушую панну Еллен на колiнах вручити тiтцi Чаттi той рецепт, а Джен – прикусити язика. Думка про те, що менi запросто вдалося б справитися з Джен самотужки, якби цiлiсiнький клан не потурав iй у витiвках, чи не найбiльше доводить мене до сказу.
(Пропущено двi сторiнки.)
Твоя найпокiрнiша слуга
Енн Ширлi
P. S. Так завершувала своi любовнi листи бабуся тiтки Чаттi».
15 жовтня
«Сьогоднi ми дiзналися, що в будинку на протилежному кiнцi мiста минулоi ночi побували непроханi гостi. Злодii проникли всередину, забравши грошi й трохи столового срiбла. Тож Ребекка Дью подалася до пана Гамiльтона домовитися, чи може вiн вiддати нам свого пса на деякий час. Вона прив’яже його на заднiй верандi, а менi, уяви, радить сховати свою заручальну каблучку пiд замок.
До речi, я з’ясувала, чому вона лила сльози. Схоже, сталася маленька побутова катастрофа. Порошинка ‘‘вкотре нашкодив’’, а тiтцi Кейт Ребекка Дью заявила, що тепер Той Котисько мае отримати те, на що заслужив. Вiн доводить ii до сказу. Вiн поводиться так утрете за рiк, а вона добре знае, що це – iй на зло. А тiтка Кейт вiдповiла, що коли Ребекка Дью випускатиме кота надвiр завжди, як вiн нявчатиме, нема чого боятися, що вiн нашкодить.
– Ну, це – вже остання крапля, – сказала Ребекка Дью.
Як наслiдок, полилися сльози!
Протистояння з Принглами щотижня потроху загострюеться. Учора в однiй моiй книзi хтось написав дещо дуже нахабне, а Гомер Прингл ходив перевертом помiж партами, поки виходив зi школи. До того ж я нещодавно одержала анонiмний лист, повний в’iдливих натякiв. Чомусь я не злюся на Джен анi за той напис, анi за той лист. Хоч вона ще та шибайголова, а все ж певних речей вона собi не дозволить. Ребекка Дью розлючена, а менi й уявити страшно, що б вона вчинила з Принглами, якби тi потрапили iй до рук. Хай сховаеться Нерон зi своiми забаганками! Насправдi я не засуджую ii за таке, бо деколи й сама вiдчуваю, що з радiстю подала б будь-якому Принглу й усiм iм разом кантареллу.
Гадаю, я небагато писала тобi про iнших вчителiв. Їх там двое… заступники директора Кетрiн Брук й Джорждж Мак-Кей. Мак-Кей нiчим не вирiзняеться. Вiн – сором’язливий хлопчина рокiв двадцяти, з ледь чутним розкiшним шотландським акцентом, що навiюе згадку про гiрськi пасовища й туманнi острови… його дiдусь родом з острова Скай[4 - Скай – один з островiв з архiпелагу Внутрiшнiх Гербридiв, другий за величиною острiв Шотландii (прим. пер.).], а сам вiн чудово справляеться з молодшими учнями. Вiн менi досить подобаеться. Але, боюся, полюбити Кетрiн Брук буде явно непросто.
Кетрiн – дiвчина рокiв приблизно двадцяти восьми, хоч iй можна дати всi тридцять п’ять. Менi розповiли, що вона плекала надii на пiдвищення до директорки й, пiдозрюю, ii обурюе, що менi дiсталася ця посада, ще й коли я набагато молодша за неi. З неi добра вчителька… трохи моралiстка… та ii не особливо хтось любить. А вона цим анiтрохи не переймаеться! Схоже, у неi немае нi друзiв, нi родичiв, нi сусiдiв у кiмнатi в понурому на вигляд будинку на бруднiй маленькiй Темпл-стрiт. Вона абияк вдягаеться, нiколи не з’являеться в товариствi й уважаеться ‘‘сiрою мишкою’’. Вона страшенно гостра на язик, а учнi як вогню бояться ii в’iдливих зауважень. Розказують, що коли вона зводить своi густi чорнi брови й протягуе слова, вони стають податливими як м’якоть. Шкода, що я не можу зробити те ж з Принглами. Але менi явно не варто брати учнiв, як вона, у лещата. Я хочу, щоб дiти любили мене.
Попри те, що iй, вочевидь, завиграшки вдаеться приструнчити учнiв, вона тiльки те й робить, що вiдсилае до мене декого з них… особливо Принглiв. Знаю, вона робить це зумисне, а я жалюгiдно впевнена, що вона тiшиться з моiх нещасть, i була б рада, якби я зазнала поразки.
За словами Ребекки Дью, вона нiкого не пiдпускае близько до себе. Удови кiлька недiль запрошували ii на вечерю… добрi душi завжди так роблять, щоб розважити самотнiх, i подають на стiл найсмачнiший ‘‘Цезар’’… проте вона так i не вiдповiла. Тож вони облишили цю затiю, бо, за словами тiтки Кейт ‘‘iснують певнi межi’’.
Подейкують, що вона дуже розумна, спiвае й декламуе… язик у неi гострий, як у Ребекки Дью… проте й норов той самий. Якось на благодiйнiй вечерi тiтка Чаттi попросила ii щось продекламувати.
– Нам здалося, що вона вкрай нечемно вiдмовилася, – розповiла тiтка Кейт.
– Просто гаркнула, – додала Ребекка Дью.
У Кетрiн глибокий гортанний голос… майже чоловiчий… i справдi схожий на гарчання, коли вона не гуморi.
Вона не красуня, але могла б себе показати. Вона смаглява, з довгим розкiшним чорним волоссям, вiчно прибраним з високого чола й незграбно скрученим вузлом на шиi. Їi яснi свiтлi бурштиновi очi, що дивляться з-пiд чорних брiв, контрастують iз темним волоссям. У неi прекраснi вуха, яких не потрiбно соромитися й ховати, i я ще нi в кого не бачила таких прекрасних рук, як у неi. А ще Кетрiн мае гарно окресленi вуста. Проте вдягаеться вона жахливо. Схоже, у неi винятковий хист добирати одяг тих кольорiв i фасонiв, якi iй не варто носити. Вона носить сукнi темно-зелених матових i тьмяно-сiрих тонiв, а вони ж роблять ii шкiру надто жовтуватою, i тканину в смужки, i через це вона, сама висока й струнка, виглядае ще вищою й худiшою. А ii одяг – завжди видаеться, що його наче корова жувала.
Вона поводиться вкрай виклично… як би сказала Ребекка Дью, вiчно в неi муха на носi сидить. Щоразу, коли ми розминаемося на сходах, я вiдчуваю, як вона в ту хвилину думае про мене щось огидне. Щоразу, як я з нею розмовляю, вона змушуе мене почуватися так, начебто я сказала щось не те. І все-таки менi ii неймовiрно шкода, хоча, знаю, мое спiвчуття ii б шалено обурило. І чим я можу iй допомогти, коли вона вiдкидае будь-яку допомогу? Вона насправдi мене ненавидить. Якось, коли всi ми трое сидiли в учительськiй, я зробила щось, що, схоже, порушило неписанi правила Саммерсайду, а Кетрiн вiдрiзала: ‘‘Ви, мабуть, думаете, що правила вас не стосуються, панно Ширлi’’. Іншого разу, коли я пропонувала зробити певнi змiни, що, як на мене, принесуть користь школi, вона глузливо осмiхнулася: ‘‘Менi не цiкавi вашi казки’’. А ще якось, коли я якось похвалила ii роботу й вчительськi методи, вона вiдповiла: ‘‘А де ж ложка дьогтю у всiй вашiй бочцi меду?’’
Та найбiльше мене обурило й засмутило ось що… одного дня я випадково розкрила якусь ii книжку, глянула на форзац i сказала:
– Менi подобаеться, що ви пишете свое iм’я ‘‘Кетрiн’’, а не ‘‘Катарiна’’, воно звучить набагато жвавiше, анiж оте прилизане ‘‘Катарiна’’.
Вона не вiдповiла, але наступну записку, яку я одержала вiд неi, було пiдписано ‘‘Катарiна Брук’’.
Я пирхала всю дорогу додому.
Я дiйсно облишила б усi спроби потоваришувати з нею, якби не химерне непоясненне вiдчуття, що, незважаючи на всю свою iжакуватiсть i вiдлюдькуватiсть, вона насправдi тiльки й шукае товариства.
Загалом, просто не знаю, що б я робила з ворожiстю Кетрiн i ставленням Принглiв, якби не Ребекка Дью й твоi листи… i Крихiтка Елiзабет.
Адже я познайомилася з Крихiткою Елiзабет. А вона просто сонечко.
Три днi тому я принесла ввечерi склянку молока до хвiртки, а Крихiтка Елiзабет, замiсть ‘‘Прислуги’’, забрала ii власноруч, просунувши голову в отвiр над дверима так, що ii личко облямував плющ. Вона – мала, блiда, золотоволоса й задумлива. Їi оченята, що дивилися на мене у вечiрнiх сутiнках, – великi й свiтло-карi. Їi срiблясто-золоте волосся з продiлом посерединi, просто пригладжене на головi гребiнцем, хвилями спадае на плечi. Вона мала блiдо-блакитну картату сукенку й вираз обличчя як у королеви фей. Ребекка Дью сказала б, що вона створюе ‘‘нiжне враження’’, а менi вона видалася дитиною, якiй так чи iнак бракуе поживи… не для тiла, а для душi. Вона швидше мiсячний промiнчик, не сонячний.
– Ти Елiзабет? – спитала я.
– Не сьогоднi, – серйозно вiдповiла вона. – Сьогоднi вечiр, щоб бути Беттi, бо сьогоднi менi подобаеться усе на свiтi. Минулого вечора я була Елiзабет, а завтра я, мабуть, стану Бет. Усе залежить вiд настрою.
Ось тобi й дотик спорiдненоi душi. Я вмить вiдгукнулася на нього.
– Ой, як же приемно мати iм’я, яке можна так легко мiняти, й вiдчувати, що хай там як, а воно твое власне.
Крихiтка Елiзабет кивнула.
– Я можу придумати з нього море iмен. І Елсi, i Беттi, й Бесс, i Елiза, i Лiсбет, i Бет… тiльки не Лiззi. Я нiколи не почуваюся як Лiззi.
– А хто б почувався? – спитала я.
– Ви думаете, що це по-дурному, панно Ширлi? Бо так вважають Бабуся й ‘‘Прислуга’’.
– Зовсiм не по-дурному… дуже розумно й дуже гарно придумано.
Крихiтка Елiзабет округлила на мене очi, глянувши поверх своеi склянки. Я вiдчула, що зараз мене оцiнюють на якихось таемничих вагах душi, й одразу ж зрозумiла, що, на щастя, мене не забракували. Бо Крихiтка Елiзабет попросила мене про одну послугу… а Крихiтка Елiзабет не просить про послуги в тих, хто iй не подобаеться.
– Можна, щоб ви пiдняли кота й дозволили менi його погладити? – боязко спитала вона.
