скачать книгу бесплатно
Якби це видав будь-хто, а не Прингл, Енн, можливо, не так рiшуче вiдказала б: «У жодному разi», дивлячись на надгробну плиту, оздоблену черепом i схрещеними кiстками так, наче сама сумнiвалася в увiчливостi того коментаря.
– Тут поховано мою кузину Дору. Вона була одружена тричi, проте всi ii чоловiки вмерли наглою смертю. Схоже, Дорi нiяк не щастило зi здоровими обранцями. Останнiй – Бенджамiн Баннiнг… вiн лежить не тут… спочивае в Лоувейлi поруч зi своею першою дружиною… вiн нiяк не мiг змиритися зi своею кончиною. Дора казала йому, що вiн iде в кращий свiт. «Може бути, може бути, але я ж то звик до дехвектiв цього свiту», – казав бiдолашний Бен. Вiн прийняв якiсь пiгулки, аж шiстдесят одну штуку, проте ще довго згасав. А тут лежить уся сiм’я дядька Дейвiда Картлоу. Бiля кожного надгробка росте кущ чайноi троянди, i тiльки гляньте, як вони квiтують! Я щолiта навiдуюся сюди й збираю квiти, щоб перетерти iх зi цукром. Шкода було б, якби вони пропали без ужитку, правда?
– Я… Правда.
– Тут спочивае моя бiдолашна молодша сестра, Гаррiет, – зiтхнула панна Валентайн. – У неi було розкiшне волосся… десь приблизно такого вiдтiнку, як у вас… можливо, не таке руде. Воно сягало iй до колiн. У неi на той момент був наречений. Кажуть, ви теж маете нареченого. Я нiколи не горiла бажанням вийти замiж, проте, як на мене, було б гарно мати нареченого. Звичайно, я мала такi можливостi… мабуть, я занадто перебiрлива… але ж не може дiвчина з роду Картлоу вийти замiж за першого стрiчного?
Нi, схоже було, що не може.
– Френк Дiгбi… отам у кутку пiд оцтовими деревами… пропонував менi руку й серце. Я таки трохи пошкодувала, що тодi йому вiдмовила… але ж вийти за якогось Дiгбi! Вiн одружився з Джорджиною Труп. Вона завжди трохи запiзнювалася до церкви, щоб покрасуватися у своiх убраннях. Вона обожнювала гарне вбрання. Їi поховали в такiй гарнiй блакитнiй сукнi… Я пошила ту сукню iй на весiлля, проте зрештою вона вдягла ii на власний похорон. У неi було трое гарненьких дiток. Вони здебiльшого колись сидiли на лавi попереду мене в церквi, а я iх завжди вгощала льодяниками. Уважаете, що неправильно давати дiтям цукерки в церквi, панно Ширлi? Не м’ятнi… м’ятнi льодяники можна… у них е щось таке святе, правда? Проте тi бiдолахи iх не люблять.
Коли тема Картоу вечерпалася, розповiдi панни Валентайн стали дещо приперченiшi. Та це не надто важило, якщо йшлося не про Картлоу.
– Тут лежить стара пана Рассела Прингла. Я часто мiркую, у рай вона потрапила чи в пекло.
– Чого б це? – трохи шоковано вiдкрила рота Енн.
– Вона нiколи не терпiла своеi сестри, Мерi Енн, що упокоiлася за кiлька мiсяцiв до того. «Якщо Мерi Енн на небесах, ноги моеi там не буде». А вона була не з тих, хто кидае своi слова на вiтер. Як усi Прингли. Вона була iхньоi кровi й вийшла за свого кузена Рассела. А це – дружина Дена Прингла. Дженет Бiрд. Досягла сiмдесяти рокiв в день своеi смертi. Ходили чутки, що вона начебто вважала, нiби прожити на день довше, анiж двiчi по тридцять i десять, буде неправильно, бо стiльки жити людинi записано в Бiблii. Правда, часом плетуть такi нiсенiтницi? Я чула, що померти – едине, на що взагалi наважилася зробити панi Прингл, не спитавши дозволу в чоловiка. Знаете, сонечко, що вiн зробив, не вподобавши собi капелюшок, який вона собi купила?
– Не уявляю.
– Вiн його зжер, – серйозно промовила панна Валентайн. – Звiсно, то був жiночий капелюшок… iз мереживом i квiтками… без пiр’iн. Та все ж вiн явно був нестравний. Наскiльки я розумiю, його доволi довго терзав бiль у шлунку. Звiсно, я не бачила на власнi очi, як вiн з’iв капелюшок, проте мене завжди запевняють, що iсторiя – чистiсiнька правда. Гадаете, то правда?
– Мене б не здивувала жодна iсторiя з Принглами, – iз серцем вiдповiла Енн.
Панна Валентайн спiвчутливо потисла iй руку.
– Менi вас шкода… щиро жаль. Вони просто жахливо з вами поводяться. Проте в Саммерсайдi не однi Прингли.
– Інколи менi здаеться навпаки, – сумно посмiхнулася Енн.
– Помиляетеся. Чимало саммерсайдцiв хотiли побачити, як ви берете гору над Принглами. Ви тiльки не здавайтеся, що б вони там не робили. Це в них просто дiдько засiвся. Та вони стоять горою один за одного, а панна Сара вже бачила того свого кузена директором школи.
– Тут лежить зi сiм’ею Натан Прингл. Натан був завжди переконаний, що дружина намагаеться його втруiти, та йому, видно, було однаково. За його словами, це додавало життю гостроти. Якось вiн наче запiдозрив був, що вона домiшала у вiвсянку миш’як. Вiн вийшов i згодував ту кашу свинi. За три тижнi свиня вiдкинула ратицi. Та Натан заявив, що то, мабуть, тiльки нещасливий збiг, i що б там не було, вiн не впевнений, чи то та сама свиня. Зрештою дружина померла ранiше за нього, а вiн сказав, що вона завжди була йому зразковою жiнкою, окрiм хiба що того единого випадку. Як на мене, вважати пiдозри марними було б виявом милосердя.
«Священнiй пам’ятi панни Кiнсi присвячуеться», – здивовано прочитала Енн.
– Що за дивна епiтафiя! Хiба вона не мала прiзвища?
– Якби й так, то воно було нiкому не вiдоме. Приiхала з Новоi Шкотii[8 - Ідеться про канадську провiнцiю на пiвденному сходi краiни (прим. пер.).] й сорок рокiв пропрацювала в Джеймса Прингла Вона назвалася панна Кiнсi, i так тут ii всi й кликали. Вона зненацька померла, а тодi з’ясувалося, що нiхто не знав, як ii звати, а в неi не було тут жодноi рiднi. Тож iй поставили цей гробiвець… сiм’я Джорджа Прингла влаштувала iй гiдний похорон й заплатила за пам’ятник. Вона була вiрною, роботящою, та якби з нею зустрiтися, то можна було б подумати, що вона так i вродилася панною Кiнсi. Тут лежать Морлi. Я була на iхньому золотому весiллi. Яку метушню влаштували: уявiть, подарунки, промови й квiти, дiтей, що з’iхалися до батькiвського дому, i старих, якi посмiхаються й кивають гостям, i просто ненавидять одне одного настiльки, наскiльки вони здатнi.
– Ненавидять?
– Люто ненавидять, сонечко. То був «секрет Полiшинеля». Вони роками не терпiли одне одного… власне, майже все свое спiльне життя. Вони сварилися, вертаючись iз церкви пiсля вiнчання. Я часто задумуюся, як тут iм вдаеться так мирно лежати пообiч.
Енн уже вкотре здригнулася. Сидiти за одним столом… лежати в одному лiжку… iти до церкви хрестити дiтей… й увесь час ненавидiти одне одного, – та це ж просто жахливо! Але спершу вони б мали кохати одне одного. Невже можливо, що й вони з Гiлбертом отак колись… нiсенiтницi! Прингли починали брати ii за живе.
– А тут лежить красень Джон Мак-Табб. Завжди пiдозрювали, начебто Аннета Кеннедi втопилася саме через нього. Усi Мак-Табби – хоч з лиця воду пий, проте iм не можна було вiрити на слово. А тут колись стояв пам’ятник дядьку Джона, Семюелу. Вiн, подейкували, п’ятдесят рокiв тому загинув у морi. Коли вiн вернувся живiсiнький-здоровий, родичi знесли ту плиту. Чоловiк, у якого вони придбали могильний камiнь, вiдмовився його забрати, тому дружина дядька Семюела взяла його замiсть стiльницi. Хто таке бачив – мармурова плита на кухнi! Вона запевняла, що той старий надгробок просто iдеальний, щоб замiшувати тiсто. Малi Мак-Табби вiчно приносили до школи пирiжки, на яких красувалися опуклi цифри й лiтери… уривки епiтафii. Вони iх щедро роздавали, проте я нiколи не могла себе пересилити, щоб якогось iз них скуштувати. У мене своi дивацтва. Тут спочивае пан Гарлi Прингл. Якось йому довелося спустити Пiтера Мак-Табба, вирядженого в чепчик, у тачцi по Мейн-стрiт, коли той програв парi. Усi самерсайдцi висипали на вулицю подивитися… усi, крiм Принглiв, звiсно. Тi ледь крiзь землю не провалилися вiд сорому. А тут – Мiллi Прингл. Я захоплювалася Мiллi, хоч вона й iз Принглiв. Яка вона була красуня, а жвава, як фея. Часом менi здаеться, що в такi вечори, як ото сьогоднi, вона, без сумнiву, вислизае зi свого гробiвця й танцюе, як робила за життя. Та, як на мене, ревнiй християнцi слiд гнати вiд себе подiбнi думки. Це могила Герба Прингла. Вiн не належав до тих понурих Принглiв. Постiйно всiх смiшив. Якось вiн розреготався просто на вiдправi… коли з квiтiв на капелюшку Мети Прингл випала миша, коли та молилася. Менi тодi було не до смiху. Звiдки я знала, куди подiлася та миша. Я мiцно обгорнула щиколотки спiдницями й так iх тримала, доки не скiнчилася вiдправа, та проповiдь менi була зiпсована. Герб сидiв позаду й просто рикнув менi у вухо. Тим, хто мишi не завважив, здалося, наче б вiн з’iхав iз глузду. Я думала, його смiх нiколи не стихне. Був би вiн живий, вiн би за вас заступився, нiяка тiтка Сара його б не злякала. А це, звичайно, пам’ятник капiтану Абрагамовi Принглу.
Пам’ятник височiв над цiлим кладовищем. На квадратному постаментi, сформованому з чотирьох похилих кам’яних платформ, здiймалася чимала мармурова колона, увiнчана неоковирно оздобленою урною, пiд якою трубив у рiг пухкенький херувимчик.
– Як потворно! – щиро озвалася Енн.
– Невже? – схоже, ii зауваження радше шокувало панну Валентайн. – Коли його звели тут, вiн уважався неймовiрно гарним. А це мае бути Гавриiл зi сурмою. Як на мене, вiн робить кладовище набагато елегантнiшим. Постамент вийшов дорогим. Капiтан Абрагам був дуже гiдним старим. Як прикро, що його вже немае на свiтi. Був би вiн живий, вони б так вас не цькували. Не дивно, що Сара й Еллен настiльки пишаються батьком, хоча, як на мене, вони трохи переборщують.
Бiля цвинтарноi брами Енн обернулася й озирнулася назад. Спокiйна химерна тиша огорнула завмерлу землю, над якою не чувся подих вiтру. Мiсячнi променi довгими пальцями саме пронизували смереки, що западали в темряву, торкаючись то тут, то там гробiвцiв, i вирисовуючи помiж ними химернi тiнi. І все ж цвинтар не був сумною мiсциною.
Дiйсно, пiсля оповiдок панни Валентайн, видавалося, що люди, похованi тут, – живi.
– Я чула, ви письменниця, – тривожно сказала панна Валентайн, коли вони спускалися стежкою. – Ви ж не напишете все те, про що я вам розказала?
– Не напишу, можете не хвилюватися, – запевнила ii Енн.
– Думаете, дiйсно негарно… небезпечно… згадувати покiйникiв злим словом? – iз ноткою тривоги прошепотiла панна Валентайн.
– Як на мене, не зовсiм те чи iнше, – вiдповiла Енн. – Тiльки… трохи несправедливо… як бити когось, хто не може дати вiдсiчi. Але ж ви нi про кого нiчого такого жахливого не розказали, панно Картлоу.
– Я ж розповiла, як Натан Прингл пiдозрював свою жiнку.
– Проте ви залишили iй шанс на виправдання, – i панна Валентайн пiшла додому з легким серцем.
VI
«Цього вечора я зробила виправу до цвинтаря, – написала Енн у листi до Гiлберта, повернувшись додому. – Який гарний вираз, ‘‘зробити виправу’’, я використовую його за кожноi нагоди. Дивно стверджувати, що менi сподобалася та прогулянка, але так воно i е. Панна Картлоу розповiла такi кумеднi iсторii. Гiлберте, комедiя й трагедiя настiльки переплелися в людському життi. Єдине, що нiяк не йде менi з думок – iсторiя тих двох, якi разом прожили 50 рокiв i весь час ненавидiли одне одного. Я не вiрю, що так було насправдi. Десь написано, що ‘‘ненависть – всього лиш любов, що помилилася шляхом’’. Я просто переконана, що за iхньою ненавистю ховалося справжне кохання… точнiсiнько як тодi, коли менi всi тi роки здавалося, наче я тебе не терплю, а я дiйсно кохала тебе… i, думаю, смерть вiдкрила iм очi на цю любов. Я щаслива, що усвiдомила свою любов ще за життя. А ще я усвiдомила, що й серед Принглiв е кiлька добрих людей – тих, що спочили в Бозi.
Минулого вечора, коли я серед ночi спустилася напитися води, то застала в коморi тiтоньку Кейт за процедурами з маслянкою. Вона попросила не прохопитися перед тiтонькою Чаттi… та назве все витребеньками. Я пообiцяла мовчати.
Елiзабет i далi приходить по молоко, хоча ‘‘Прислуга’’ давно вже забула про свiй бронхiт. Дивно, що вони дозволяють iй приходити, адже панi Кемпбел принглiвського роду. Минулого суботнього вечора Елiзабет… здаеться, вона тодi була Бет… побiгла, спiваючи, вiд мене, а я виразно чула, як при входi ‘‘Прислуга’’ iй каже: ‘‘Ось-ось настане недiля, нема чого тобi виспiвувати’’. Я певна: якби на те ii воля, то малiй заборонили б спiвати i в будь-який iнший день.
Того вечора Елiзабет мала нову сукенку винного кольору… вбирають вони ii гарно… вона задумано мовила: ‘‘Я вирiшила, що як одягну цю сукенку, то буду виглядати трiшки красивою, i пошкодувала, що мене не бачить тато’’. Звичайно, коли настане Завтра, вiн точно мене побачить… але менi часом здаеться, що Завтра приходить ой як повiльно. Шкода, що ми не можемо трiшечки пришвидшити час, панно Ширлi.
А тепер, найдорожчий, я мушу розiбратися з кiлькома задачками з геометрii. Задачi заступили те, що Ребекка називае моiми ‘‘лiтературними пробами’’. Страхiття, яке тепер терзае мене днями, – непосильна задача, що зненацька виринае на уроцi. А що б тодi заявили Прингли… що б вони тодi заявили!
Тим часом, оскiльки ти любиш мене та котяче царство, молися за нашого бiдолашного, убитого горем зневаженого кота. Нещодавно Ребеццi Дью в коморi попiд ногою пробiгла миша, i вiдтодi вона пашить обуренням: ‘‘Той Котисько тiльки iсть, спить, нiчого не робить i дозволяе мишам шастати по всiх усюдах! Це вже остання крапля’’. Тож вона турить його туди-сюди, зганяе з улюбленоi подушки, а ще… Я знаю напевне, бо застала ii на гарячому… вона не надто церемониться, коли лагiдно допомагае ногою вийти на двiр».
VII
Якогось вечора в п’ятницю пiд кiнець м’якого сонячного грудневого дня Енн вибралася до Лоувейла на вечерю. У Лоувейлi жив Вiлфред Брюс, вiн мешкав там зi своiм дядьком i перед тим сором’язливо запросив Енн до себе пiсля урокiв узяти участь у парафiяльнiй вечерi й провести вечiр з його родиною. Енн погодилася, сподiваючись, що зможе переконати дядька Вiлфреда дозволити племiннику й далi вiдвiдувати Саммерсайдську школу. Вiлфред переживав, що йому не вийде повернутися до школи пiсля Нового року. Вiн був розумний, працьовитий хлопець, й Енн вiдчувала до нього особливу прихильнiсть.
Не можна стверджувати, що вона була в особливому захватi вiд свого вiзиту, ii тiшила хiба що радiсть, яку Вiлфред мав з ii гостин. Його дядько з тiткою були чудернацькою парочкою, що не надто церемонилися з iншими. Суботнiй ранок виявився вiтряним i похмурим, снiгом сипало як з мiшка, i спершу Енн мiркувала, як iй провести день. Пiсля пiзньоi учорашньоi вечерi ii долали втома й сон, Вiлфред мав допомагати з прибиранням, а нiде пiд рукою не виявилося книжки. Тодi вона подумала про стару розбиту моряцьку скриню, яку вона напередоднi бачила в кутку вiтальнi нагорi, i пригадала прохання панi Стентон. Панi Стентон писала iсторiю округу й поцiкавилася в Енн, чи та знае, або може розшукати будь-якi старi щоденники чи документи, якi б iй згодилися.
– Звiсно, море корисного матерiалу лежить у Принглiв, – сказала вона Енн. – Але я не можу в них його просити. Знаете, Прингли й Стентони нiколи не товаришували.
– На жаль, i я не можу iх просити, – вiдповiла Енн.
– А я вiд вас цього не вимагаю. Я тiльки хочу, щоб ви дивилися в чотири ока, коли будете гостювати в саммерсайдцiв, а якщо знайдете чи почуете про будь-якi старi записники, карти чи щось на кшталт цього, постарайтеся iх менi дiстати. Ви й не уявляете, якi цiкавi записи трапляються менi в старих щоденниках… маленькi пазли справжнього життя, що змушують першопрохiдцiв цих земель ожити. Я хочу дiстати спогади, а ще метрики й родоводи для своеi працi.
Енн поцiкавилася в панi Брайс, чи в них, бува, немае якихось старих записiв. Панi Брайс похитала головою.
– Нi, наскiльки я знаю. Хвилинку… нагорi стоiть стара скриня дядька Ендi, – пожвавiшала вона. – У нiй могло б щось знайтися. Вiн колись плавав зi старим капiтаном Принглом. Я зараз вийду спитаю Данкана, чи можна вам в нiй понишпорити.
Данкан передав, що Енн може нишпорити всюди, де iй заманеться, i якщо вона «вискiпае якiсь ДУКУМЕНТИ», то може забрати iх собi. Вiн так чи iнак планував спалити корабельнi записи, а в скриню поскладати реманент. Тож Енн скористалася дозволом, але тiльки того й знайшла, що старий пожовклий щоденник, або судновий журнал, який Ендi Брюс, схоже вiв усi роки своеi служби. Енн скрасила понурий ранок тим, що захоплено читала його журнал. Ендi знався на моряцькому ремеслi й не один раз виходив у море з капiтаном Абрагамом Принглом, на котрого вiн, вочевидь, молився. Щоденник ряснiв одами, написаними з помилками, капiтановiй вiдвазi й винахiдливостi, особливо пiд час однiеi безрозсудноi затii обiгнути Мис Горн.[9 - Мис Горн – найпiвденнiша точка архiпелагу Вогняна Земля, славиться несприятливими погодними умовами (прим. пер.).] Проте, схоже, його захоплення не поширювалося на Абрагамового брата, Майрома Прингла, що теж ходив пiд вiтрилами, щоправда, вiн був капiтаном iншого судна.
«Сьогоднi був у Майрома Прингла. Дружина його збiсила, а вiн встав i вилив iй в обличчя склянку води».
«Майром повернувся. Його корабель згорiв, i вони сiли на шлюпки. Ледь не вмерли з голоду. Зрештою, С’ЇЛИ Джонаса Селькiрка, який застрелився. Жили з нього, поки iх не пiдiбрала ‘‘Мерi Дж.’’ Майром це сам менi РОСПОВІВ. Мабуть, думав, що жарт вдалий».
Енн здригнулася, прочитавши цей останнiй запис, що був тим бiльш вiдразливий, що безпристраснiше його констатував автор. Тодi Енн вiддалася на волю мрiям. У щоденнику не було нiчого, чим панi Стентон змогла б хоч якось скористатися, однак хiба вiн не зацiкавить панну Сару й панну Еллен, адже тут стiльки написано про iхнього улюбленого старого батька? А що, якби iй надiслати його? Данкан Брайс сказав, що Енн може розпоряджатися щоденником на свiй розсуд.
Нi, вона не надiшле. Чого б вона мала старатися догодити сестрам Прингл чи роздувати iхню смiховинну пиху, яка й вже й так забагато роздута? Вони спочатку заповзялися вижити Енн зi школи, i iм це вдавалося. Вони зi своiм кланом завдали iй поразки.
Того вечора Вiлфред вiдвiз ii додому до Лопотливих Тополей, i обидвое почувалися задоволенi. Енн вдалося вмовити Данкана Брюса, щоб Вiлфред завершив навчання в Саммерсайдськiй школi.
– Тодi за рiк я справлюся з Королiвським педагогiчним коледжем, а тодi навчатиму сам. Як я колись зможу вам вiддячити, панно Ширлi? Дядько нiкого б не послухався, проте ви йому подобаетеся. Вiн зiзнався менi в повiтцi: «Рудоволосi жiнки могли завжди крутити мною, як заманеться». Та, як на мене, вашi кучерi тут нi до чого, панно Ширлi, хоч вони й розкiшнi. Справа у ВАС».
О другiй ночi Енн прокинулася й вирiшила, що надiшле в Кленовий Пагорб щоденник Ендi Брюса. Зрештою старi ледi трiшечки iй сподобалися. А як мало було в iхньому життi речей, якi на дрiбку скрасили б те життя… хiба тiльки гордiсть за свого батька. О третiй Енн вкотре прокинулася й вирiшила, що не надсилатиме. Дiйсно, чого б це iй старатися для панни Сари, що при нiй удавала глуху! О четвертiй ii вчергове взяли сумнiви. Урештi-решт Енн твердо наважилася вiдiслати щоденник. Вона не буде дрiб’язковою. Енн смертельно боялася видатися дрiб’язковою… як Паi.
Вирiшивши таким чином свою проблему, Енн заплющила очi, щоб нарештi мiцно заснути, мiркуючи про те, як чудово прокинутися посеред ночi й слухати першу завiрюху, що розгулялася навколо вежi, а тодi вмоститися пiд ковдрою й знову поринути в сон.
Уранцi в понедiлок вона старанно загорнула щоденник i надiслала його паннi Сарi разом iз записочкою.
«ШАНОВНА панно ПРИНГЛ!
Можливо, Вас зацiкавить цей старий щоденник. Пан Брюс вiддав менi його для панi Стентон, яка пише iсторiю нашого округу, але менi здаеться, що вона ним не скористаеться, тож я подумала, що Ви, можливо, захочете його собi повернути.
З повагою,
ЕНН ШИРЛІ».
– Жах, яка офiцiйна записка, – подумала Енн, – але я не можу писати iм iнакше. І мене б нiтрохи не здивувало, якби вони хутенько повернули щоденник у Лопотливi Тополi.
У прекрасних блакитних сутiнках того раннього зимового вечора Ребекка Дью зазнала найбiльшого за все свое життя збентеження. Екiпаж з Кленового Пагорба прокотився провулком Примар, проiхав по пухнастому снiжку, а тодi став перед парадним входом. З нього вийшла панна Еллен, а за нею… на превелике здивування всiх… панна Сара власною персоною, що рокiв iз десять не виiжджала за межi Кленового Пагорба.
– Вони прямують до парадних дверей, – аж рота роззявила Ребекка Дью, охоплена панiкою.
– Куди б iще прямував Прингл? – зауважила тiтка Кейт.
– Звичайно… звичайно… проте дверi заклинило, – з трагiчною ноткою вiдказала Ребекка. – Вони справдi не вiдчиняються… ви ж знаете. Востанне ми вiдчиняли iх минулоi весни, коли влаштували генеральне прибирання. Це вже остання крапля.
Параднi дверi дiйсно не пiддавалися… проте Ребекка Дью розпачливим ривком iх розчахнула i провела вiдвiдувачок з Кленового Маетка до вiтальнi. «Дяка Боговi, ми нинi розпалили камiн, – подумала вона. – Я тiльки сподiваюся, що на диванi не залишилася шерсть Того Котиська. Якщо на сукнi Сари Прингл опиниться котячий ворс з нашоi вiтальнi…»
Уявити собi наслiдки того Ребекка Дью просто не зважилася. Вона пiднялася у вежу й закликала Енн до вiтальнi, пiсля того, як панна Сара поцiкавилася, чи панна Ширлi вдома, а тодi вирушила на кухню, просто згоряючи вiд цiкавостi, що заради всього святого змушуе старих панн зустрiтися з панною Ширлi.
– Якщо запахло ще якимись цькуваннями, – зловiсно мовила Ребекка Дью.
Сама Енн з вiдчутним неспокоем спустилася до вiтальнi. Невже вони прийшли, щоб iз колючою насмiшкою повернути iй щоденник?
Коли Енн увiйшла, ii зустрiла низенька, зморщена й сувора панна Сара, що заявила без усяких передмов:
– Ми прийшли з капiтуляцiею, – гiрко сказала вона. – Що ще нам залишаеться… звiсно, ви знали все, коли знайшли той скандальний запис про бiдолашного дядька Майрома. Це вигадки… це не може бути правдою. Дядько Майром просто пiдiймав Ендi Брюса на глузи. Ендi так легко брав усе за чисту монету. Та кожен, хто не належить до нашоi родини, залюбки повiрить у його слова. Ви знали, що ми б перетворилися б на посмiховисько… й гiрше. Яка ви розумна. Ми це визнаемо. Джен вибачиться й надалi буде поводитися чемно. Я, Сара Прингл, даю вам свое слово. Будь ласка, пообiцяйте, що не розкажете панi Стентон… нiкому не розкажете… ми зробимо все, про що ви попросите… все.
Панна Сара зiм’яла свою тонку мереживну хустинку у своiх тендiтних руках, на яких проступали блакитнi вени.
Вона буквально тремтiла.
Енн витрiщилася на неi iз жахом… i здивуванням. Нещаснi старенькi! Вони, було, вирiшили собi, що iх шантажують!
– Що за прикре непорозумiння! – вигукнула вона, вклавши тремтячi долоньки панни Сари у своi. – Я… Менi навiть не снилося, що ви подумаете, нiби я намагаюся… я прислала вам той щоденник, бо вирiшила, що ви б хотiли одержати всi тi цiкавi деталi про свого славнозвiсного батька. Я й не думала нiкому показувати чи розказувати про той iнший невеличкий запис. Я вирiшила, що вiн не мае нi найменшого значення. І завжди так уважатиму.
На хвилю запала мовчанка. Тодi панна Сара обережно вивiльнила своi долонi, приклала хусточку до очей i сiла на диван, а ii витончене зморшкувате обличчя вкрилося легким рум’янцем.
– Ми… ми помилилися, дорогенька. i ми… ми ставилися до вас просто огидно. Ви нас вибачите?
За пiв години… пiв години, протягом якоi Ребекка Дью ледь не вмерла, сестри Прингл пiшли. Тi пiв години точилася дружня розмова навколо недражливих записiв у щоденнику Ендi. Бiля парадного входу панна Сара… що не мала нi найменших проблем зi слухом пiд час розмови… на хвильку вiдвернулася й витягла зi свого ридикюля клаптик паперу, помережаний гострим витонченим почерком.
– Я тодi майже забула… ми якось обiцяли панi Мак-Лiн рецепт фунтового кексу. Можете iй передати його? І сказати, що дуже важливо, аби тiсто впрiло… просто обов’язково. Еллен, твiй чепчик з одного боку нерiвно сидить. Краще поправ його, поки ми не вийшли. Ми… ми трохи перехвилювалися, поки збиралися.
Енн розповiла вдовам i Ребеццi Дью, що вiддала старий бортовий журнал Ендi Брюса паннам з Кленового Пагорба, а вони прийшли подякувати. Таке пояснення мало вгамувати iх цiкавiсть, хоча в Ребекки Дью постiйно було таке вiдчуття, наче за тим вiзитом крилося щось бiльше… набагато бiльше. Удячнiсть за старий вицвiлий щоденник, на якому виднiлися залишки тютюну, нiзащо не привела б саму панну Сару Прингл пiд параднi дверi Лопотливих Тополь. Тут крилося щось серйознiше… набагато серйознiше!
– Пiсля цього вiзиту я неодмiнно вiдчинятиму тi дверi раз на день! – поклялася Ребекка. – Просто щоб час вiд часу практикувати. Я там ледь не простяглася, коли вони таки пiддалися. Ну, що б там не було, тепер у нас е рецепт фунтового кексу. Тридцять шiсть яець! Якби ви позбулися Того Котиська й дозволили менi завести курей, ми б змогли раз на рiк дозволити собi принглiвський кекс.
Виголосивши це, Ребекка Дью помарширувала на кухню й поквиталася з долею тим, що налила Тому Котиську молока, знаючи, що йому хотiлося печiнки.
Вiйнi Принглiв i Ширлi настав край. Тiльки Прингли знали справжню причину, проте саммерсайдцi зрозумiли, що панна Ширлi сама-одна якимось дивним чином приборкала цiлiсiнький клан, що вiдтодi злагiднiв, мов ягня. Наступного дня Джен знову з’явилася на уроках i на очах усiх учнiв сумирно вибачилася перед Енн. Вiдтодi вона стала зразковою ученицею, а кожен юний Прингл наслiдував ii приклад. Що ж до старших Принглiв, то iх ворожiсть зiйшла, як уранiшня роса. Скарг на дисциплiну чи непосильне домашне завдання як i не бувало. Бiльше нiяких майстерних тонких шпильок вiд Принглiв. Вони буквально змагалися, хто буде з Енн люб’язнiшим. Без Енн не вiдбувалося жодних танцiв чи походiв на ковзанку. Бо, хоч той згубний щоденник потрапив у полум’я, куди його власноруч кинула панна Сара, прочитаного не зiтреш, а в панни Ширлi було що розказати, якби iй раптом схотiлося. Нiколи б не завадило, щоб та панi Стентон пронюхала, що капiтан Майром Прингл був канiбалом!
VIII
(Уривок iз листа до Гiлберта)
«Я зараз у своiй вежi, а Ребекка Дью виспiвуе на кухнi рiздвяний хорал[10 - Рядки з гiмну «There is a land of pure delight» (прим. пер.).]: ‘‘Чи можу я пiднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене спiвати в церковному хорi! Звiсно, Прингли замовили iй слiвце. Я можу спiвати в тi недiлi, коли залишаюся в Лопотливих Тополях. Прингли з подвiйним запалом прийняли мене в парафiяльну спiльноту… взяли мене обома руками. Неймовiрна родина!
Я вже побувала на трьох iхнiх вечiрках. Я нiкого не приструнювала, проте менi здаеться, всi iхнi дiвчата тепер пiдробляються пiд мою зачiску. Що ж, ‘‘наслiдувати – найщирiше лестити’’. І, Гiлберте, вони справдi дуже менi подобаються… я завжди вiдчувала, що вподобаю Принглiв, якщо вони менi дадуть такий шанс. Я навiть починаю пiдозрювати, що рано чи пiзно з’ясуеться, що й Джен менi до вподоби. Вона може бути милою, коли хоче, i ясно як день, що вона прагне бути такою.
Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лiгвиську… тобто, я смiливо пiднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маетка, оздобленого чотирма металевими урнами, побiленими вапном, i подзвонила у дверi. Коли вийшла панна Монкмен, я поцiкавилася, чи вона, бува, не вiдпустить Крихiтку Елiзабет на прогулянку зi мною. Я чекала на вiдмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з панi Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повiдомила, що я можу взяти Елiзабет, але просила не затримувати ii допiзна. Цiкаво, чи й з панi Кемпбелл дiсталися вiдповiднi вказiвки панни Сари.
Елiзабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходiв, схожа на маленьку фею у своему червоному пальтечку й зеленiй шапочцi, на радощах проковтнувши язика.
– Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлi, – прошепотiла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Беттi… Я завжди Беттi, коли так почуваюся.
Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Свiту так далеко, як наважилися, а тодi повернулися. Здаеться, сьогоднi ввечерi гавань, що темнiла, розкинувшись на тлi багряного заходу, навiювала мрii про ‘‘безвiснi океани’’[11 - Безвiснi океани – алюзiя на поему Джона Кiтса «До солов’я» (прим. пер.).] й таемничi острови в незвiданих морях. Я затремтiла вiд захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.
– Якби ми щосили побiгли, то попали б у захiд сонця, правда? – захотiла дiзнатися вона.
Менi згадався Пол зi своiми фантазiями про ‘‘краiну, де засинае сонце’’.
– Ми маемо дочекатися, коли настане Завтра, i тiльки тодi зможемо туди потрапити. Елiзабет, бачиш отой золотий острiв iз хмари просто над входом до гаванi? Давай удамо, що вiн – наш Острiв Щастя.
– Десь там унизу лежить один острiв, – замрiяно промовила Елiзабет. – Вiн називаеться Летюча Хмарина. Яка гарна назва, правда? Родом просто зi Завтра. Я бачу його з вiкон на горищi. Власник острова – один джентльмен iз Бостона, там у нього лiтнiй будинок. Але я вдаю, що острiв – мiй.
