скачать книгу бесплатно
Порошинка лащився менi до нiг. Я його пiдняла, Крихiтка Елiзабет простягнула ручку i з захватом погладила його по головi.
– Я бiльше люблю кошенят, анiж немовлят, – сказала вона, поглядаючи на мене з химерним виразом малоi бунтарки, так наче знала: це мене вразить, але я за всяку цiну повинна почути правду.
– Думаю, ти нiколи не займалася немовлятами, тому й не знаеш, якi вони милi, – усмiхнулася я. – У тебе е кошеня?
Елiзабет заперечно похитала головою.
– Нi, Бабуся не любить котiв. А ‘‘Прислуга’’ iх ненавидить. ‘‘Прислуги’’ сьогоднi немае вдома, тому я змогла вийти по молоко. Я люблю виходити по молоко, бо Ребекка Дью дуже приемна жiнка.
– Ти б хотiла, щоб сьогоднi принесла молоко саме вона? – засмiялася я.
Елiзабет похитала головою.
– Нi. Ви теж дуже приемна. Я завжди хотiла з вами познайомитися, але боялася, що це могло б статися пiсля того, як настане Завтра.
Ми стояли пiд будинком й балакали, а я, поки Елiзабет елегантно попивала молоко, дiзналася про Завтра геть усе. ‘‘Прислуга’’ iй сказала, що Завтра нiколи не настане, та Елiзабет тямить свое. Завтра колись прийде. Одного прекрасного ранку вона просто прокинеться й виявить, що настало Завтра. Не Сьогоднi, а саме Завтра. А тодi дещо станеться… дещо прекрасне. У неi, напевне, буде такий день, у який вона робитиме саме так, як iй заманеться, i за нею нiхто не наглядатиме… хоча, як на мене, Елiзабет думае, що про це не варто й мрiяти, навiть у Завтра. Або, напевне, вона дiзнаеться, куди приводить дорога вiд гаванi… той звивистий путiвець, що повзе гарною червоною змiйкою й прямуе до краю свiту, – переконана Елiзабет. Можливо, вiн приводить до Острова Щастя. Елiзабет певна, що десь лежить Острiв Щастя, на якому заякорилися всi тi кораблi, що не повернулися з плавання, а вона той острiв знайде – ось тiльки нехай настане Завтра.
– А коли настане Завтра, – запевнила дiвчинка, – в мене точно буде мiльйон песикiв i сорок п’ять котикiв. Я так i сказала Бабусi, коли вона заборонила менi тримати кошеня, а вона розiзлилася й вiдповiла: ‘‘Хто вам дозволив так зi мною розмовляти, панно Нахабо?’’ Менi не дали вечерi й вiдправили до своеi кiмнати… та я ж не хотiла хамити. А ще я не могла заснути, панно Ширлi, бо ‘‘Прислуга’’ розповiла менi про одну дитину, яку вона знала, i яка вмерла увi снi пiсля того, як нахамила.
Коли Елiзабет допила молоко, хтось рiзко постукав по шибi вiкна, не видного з-за смерек. Думаю, за нами весь час наглядали. Дiвчинка-ельф побiгла, i сяйво ii золотистих кучерiв виднiлося на темнiй смерековiй алеi, аж доки вона не зникла в будинку.
– Вона маленька фантазерка, – зауважила Ребекка Дью, почувши про мою пригоду… (i справдi, Гiлберте, у цiеi зустрiчi був певний присмак пригоди). Якось вона мене питае: ‘‘Ребекко Дью, а ви боiтеся левiв?’’ ‘‘Я нiколи не бачила справжнього лева, тому звiдки я знаю’’, – кажу iй. ‘‘Коли прийде Завтра, там буде страшно багато левiв. Але то будуть гарнi чемнi леви’’, – каже вона. ‘‘Дитино, та ти вся перетворишся на очi, якщо будеш так вглядатися’’, – вона просто пропалювала мене поглядом, дивлячись на якусь свою химеру. ‘‘Ребекко Дью, я зараз заглиблююся в глибокi думки’’, – пояснила вона. – Бiда цiеi дитини в тому, що вона замало смiеться.
Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елiзабет нi разу не засмiялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У ii будинку так тихо, так самотньо й безрадiсно. Навiть у цю пору, коли свiт буяе осiннiми барвами, той дiм видаеться сiрим i понурим. Крихiтка Елiзабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосiв.
Думаю, одним iз моiх завдань тут, у Саммерсайдi, буде навчити ii смiятися.
Твоя найнiжнiша, найвiрнiша подруга,
ЕНН ШИРЛІ
P. S. Ще трохи вiд бабусi тiтки Чаттi!»
III
Лопотливi Тополi,
провулок Примар,
Саммерсайд
25 жовтня
«Гiлберте, КОХАНИЙ!
Уяви собi! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбi!
Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовiрно схвильована… адже вона все не вiрила, що Прингли колись мене помiтять. А ще вона була твердо переконана, що менi нема чого радiти.
– Вони затiяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.
У мене самоi дiйсно було схоже передчуття.
– З’явiться до них виключно у своему якнайкращому вбраннi, – скомандувала Ребекка Дью.
Тож я вирядилася в кремову муслiнову сукенку у фiалки й зачесалася на новий лад, зробивши продiл на чолi. Виглядае страшенно привабливо.
Дами з Кленового Пагорба по-своему чарiвнi. Я б iх полюбила – якби на те iхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, i до якого нiяк не пасуе означення «пересiчний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину бiля парадних дверей знаходиться велика бiла дерев’яна фiгура жiнки зi знаменитого корабля капiтана Абрагама, ‘‘Пiди-І-Поклич-Їi’’, яку першi Прингли привезли у свою нову домiвку бiльше нiж сто рокiв тому. Ще один iхнiй предок брав участь Мiнденькiй битвi[5 - Мiнденська битва – одна з битв Семилiтньоi вiйни (1759), перемогу в якiй досi щороку 1 серпня згадують деякi британськi пiдроздiли (прим. пер.).], а його меч висить тепер на стiнi у вiтальнi поруч iз портретом капiтана Абрагама Капiтан Абрагам – iхнього батька, i вони страшенно цим пишаються, чого навiть не приховують.
Над старими чорними камiнними полицями з рельефом висять розкiшнi дзеркала, стоiть кришталева ваза з восковими квiтами, картини, де красуються численнi вiтрильники з минулих епох, вiнок з пасмами кожнiсiнького Прингла, великi ракушки, а на лiжку в гостьовiй спальнi – клаптикова ковдра, всiяна вiзерунком з дрiбнесеньких крил.
Ми сидiли у вiтальнi на крiслах XVIII столiття з червоного дерева. Стiни тут були оздобленi шпалерами в срiбну смужку. Важкi парчевi штори на вiкнах. Мармуровi столи, на одному з яких – чудова копiя вiтрильника з пурпуровим остовом й пiд бiлоснiжними парусами, ‘‘Пiди-І-Поклич-Їi’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у пiдвiсках, що звисае зi стелi. Кругле дзеркало з годинником у центрi… рiч, колись привезена капiтаном Абрагамомiз «заморських краiв». Усе це – неймовiрно. Хотiлося б менi, щоб i в домi нашоi мрii було щось схоже.
Самi вже тiнi свiдчили про традицii й красномовство. Панна Еллен показала менi тисячi фоторафiй Принглiв… бiльшiсть свiтлин – дагеротипи[6 - Дагеротип – фото, одержане внаслiдок першого практичного способу зйомки з використанням йодованого срiбла, зображення виходили досить чiткi, проте iх не можна було скопiювати (прим. пер.).] в шкiряних рамках. У вiтальню зайшов великий кiт iз шубкою черепахового кольору, застрибнув менi на колiна й виявився одразу ж витуреним до кухнi. Панна Еллен вибачилася. Проте, пiдозрюю, спершу вона вибачилася перед котом на кухнi.
Переважно розмову вела панна Еллен. Панна Сара, крихiтна жiночка в чорнiй шовковiй сукнi й накрохмаленiй нижнiй спiдницi, зi снiжно-бiлим волоссям й очима, що своею чорнотою не поступалися сукнi, сидiла, лагiдна, люб’язна, склавши тонкi руки, крiзь якi мiж тонких мереживних складок проступали вени, i виглядала надто вже тендiтною для розмов. І все ж, Гiлберте, мене не полишало враження, що всi Прингли як один з панною Еллен власною персоною танцюють пiд ii дудку.
У нас була розкiшна вечеря. Воду подали охолодженою, скатертини були чудовi, тарiлки й склянки – тонкоi роботи. За вечерею нам прислуговувала покоiвка, горда й стримана, як i господинi. Проте щоразу, коли я зверталася до панни Сари, та вдавала, нiби вона ледь недочувае, а менi здавалося, що кожен наступний шматок стане менi поперек горла. Де й подiлася вся моя смiливiсть! Я почувалася, геть як та нещасна муха на мухоловцi. Гiлберте, менi нiколи, нiколи не вдасться перемогти чи завоювати ‘‘Королiвську родину’’. Уже бачу, як подаю заяву про звiльнення на Новий рiк. Проти такого клану в мене немае анiнайменших шансiв.
І все ж, оглядаючи iхнiй дiм, я увесь час вiдчувала жаль до тих двох старих ледi, Колись у ньому жили люди… народжувалися… вмирали… трiумфували… переживали страх i вiдчай, радiсть i безнадiю, любов i надiю, i ненависть. А тепер тут нiчого не залишилося, нiчого, крiм спогадiв, якими живуть його мешканцi… та ще своею гордiстю.
Тiтка Чаттi страшенно засмучена – коли вона сьогоднi перестеляла менi лiжко, то на свiжiй постелi виявила складку у формi ромба. Вона просто переконана, що це вiщуе смерть когось iз домочадцiв. Тiтка Кейт вiдчувае страшенну вiдразу до таких забобонiв. Але менi забобоннi люди доволi подобаються. Без них життя було б нудним. Хiба свiт не був би сiрим, якби всi навколо поводилися розважливо, розумно… й правильно? Якi б у нас тодi були теми для балачок?
Два днi тому в нас вiдбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю нiч.
І це попри всi громовi ‘‘Киць-киць-киць’’, якi Ребекки Дью вигукувала на задньому подвiр’i. А коли вiн приплентався вранцi… що вiн мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на мордi красувалася гуля завбiльшки з яйце. Шерсть стала як дрiт вiд болота, i виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким трiумфом, якою впертiстю свiтилося його здорове око! Удови перелякалися до смертi, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своему життi задав комусь добрячоi прочуханки. Закладаюся, iнший кiт мае набагато жалюгiднiший вигляд!’’
Сьогоднi на гавань спадае туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихiтка Елiзабет хоче дослiдити. У всiх мiських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змiшуючись з туманом, перетворюе провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пiзня година, i мое лiжко каже, що в ньому на мене чекае сон. Я вже звикла залазити в нього схiдцями… i злазити теж. Гiлберте, ти зараз перший почуеш дещо, iсторiя настiльки кумедна, аж менi несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з лiжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усi кiстки залишилися цiлi, проте я цiлий тиждень ходила в синяках з нiг до голови.
Ми з Крихiткою Елiзабет уже мiцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називае ‘‘бриньхiтом’’. Я завжди застаю ii бiля хвiртки в мурi, де вона чекае на мене, а ii очi повнi вечiрнього свiтла. Ми розмовляемо, i нас роздiляють ворота, якi роками нiхто не вiдчиняв. Елiзабет попивае свое молоко якомога повiльнiше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунае стукiт у шибу.
Я дiзналася про дещо, що неодмiнно вiдбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист вiд батька. Вона нiколи не отримувала вiд нього листiв. Цiкаво, про що зараз думае той чоловiк.
– Знаете, панно Ширлi, вiн не стерпiв мого вигляду, але мiг би радо менi написати, – сказала вона.
– Хто тобi сказав, що вiн би не стерпiв твого вигляду? – обурилася я.
– «Прислуга». (Щоразу, як Елiзабет вимовляе ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жiнка просто гаРИкае на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це мае бути правдою, бо вiн би якось приiхав побачитися зi мною.
Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тодi, коли вона Бес. Коли вона Беттi, то нишком глузуе з Бабусi й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюеться в Елсi, iй стае соромно за те, вона думае, що варто в усьому зiзнатися, проте не наважуеться. Дуже рiдко вона – Елiзабет, i тодi вона виглядае як iстота, що слухае музику фей i розумiе, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створiння, Гiлберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, i я ii люблю. Я шаленiю вiд думки, що тi двi злi старi баби змушують ii лягати спати в темнотi.
– ‘‘Прислуга’’ сказала, що я вже настiльки доросла, що маю спати без свiтла. Але я почуваюся такою малесенькою, панно Ширлi, бо нiч – така велика й така жахлива. А в мене в кiмнатi стоiть опудало ворони, i я його боюся. ‘‘Прислуга’’ заявила, що ворона видряпае менi очi, якщо я заплачу. Звичайно, панно Ширлi, я iй не вiрю, але менi однаково страшно. Уночi речi перешiптуються однi з одними. Але коли прийде Завтра, тодi я нiчого не буду боятися… навiть викрадачiв дiтей не злякаюся!
– Та ж Елiзабет, хто тебе може викрасти?
– ‘‘Прислуга’’ сказала, якщо я куди-небудь вийду одна або розмовлятиму з незнайомцями, то мене викрадуть. Але ви ж своя, правда, панно Ширлi?
– Правда, сонечко. Ми завжди були подругами в Завтра, – запевнила я ii».
IV
Лопотливi Тополi,
провулок Примар,
Саммерсайд
10 листопада
«ЛЮБИЙ ГІЛБЕРТЕ!
Колись я найбiльше в усьому свiтi ненавидiла саме того, через кого в мене затуплювалася ручка. Проте я не злюся на Ребекку Дью попри ii нестерпну звичку користуватися моею ручкою, щоб переписати рецепт, поки я не вдома. Вона – вкотре! – позичила ii, а тому цього разу ти одержиш короткий i дiловий лист. (Найкоханiший.)
Останнiй коник просюркотiв свою пiсню. Настали такi холоднi вечори, що тепер я палю дрова в маленькiй пузатiй подовгуватiй грубцi. Їi облаштувала Ребекка Дью. Тому ручку я iй пробачаю. Ця жiнка вмiе абсолютно все; а коли я приходжу зi школи, то вона завжди дбае, щоб у грубцi горiв вогонь. Грубка зовсiм крихiтна… Я б могла взяти ii в долонi. На своiх кривих залiзних нiжках вона – ну викапане жваве чорне собача. Проте коли докласти туди хмизу, вона розцвiтае рожево-червоним полум’ям i дихае добрячим жаром – неможливо уявити, як стае затишно. Я саме сиджу прямо перед грубкою, поклавши ноги на ii крихiтний коминок, i шкрябаю тобi лист.
Усi саммерсайдцi… чи майже всi… на танцях, якi влаштувала Гардi Прингл. Мене не запросили. А Ребекка Дью через це така лиха, що не хотiла б я зараз опинитися на мiсцi Порошинки. Та коли я згадую доцю Гардi Прингл, Мiру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольнiй роботi довести, що КОТИ при основi рiвнобедреного трикутника – рiвнi, то пробачаю цiлiй iхнiй зграi. А минулого тижня вона – можеш собi уявити! – назвала шибеницю ‘‘вiшалкою’’! Заради справедивостi варто таки зауважити: не всi, хто допускаеться таких грубих помилок, Принглiвського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алiгатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобi й смiшинки вчительського життя!
Схоже, сьогоднi заснiжить. Люблю вечори в передчуттi снiгу. Вiтер ‘‘гуляе у вежi й у вiттi дерев’’ i робить мою затишну кiмнату ще затишнiшою. Сьогоднi ввечерi з тополь неодмiнно злетить останнiй золотий листок.
Думаю, тепер я вже вiдбула всi гостини. Я про запрошення вiд батькiв своiх учнiв, i з мiстечка, i з околиць. Гiлберте, коханий, як я об’iлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашоi Мрii нiколи, нiзащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.
Майже всюди, де я тiльки не гостювала минулого мiсяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом. Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, менi сподобалося… вiн був такий золотий, що менi здалося, наче я iм сонячне промiння… i я в захопленнi необачно про це прохопилася. Пiшли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, i люди спецiально для мене його дiставали. Минулого вечора я йшла в гостi до пана Гамiльтона, i Ребекка Дью запевнила, що менi не доведеться iсти гарбузовий мармелад, бо нiхто з Гамiльтонiв його не любить. Проте коли ми сiли за стiл, на буфетi неминуче стояв кришталевий тарiль по вiнця повний гарбузовим мармеладом.
– Я не робила свiй мармелад, – пояснила панi Гамiльтон, щедро накладаючи менi цiлу тарiлку, – але менi сказали, що ви просто вмираете за ним, тому минулоi недiлi я вiдвiдала свою кузину в Лоувейлi й розповiла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлi, а вона обожнюе гарбузовий мармелад. І я попросила ii позичити менi банку. Тож маете гарбузовий мармелад, решту можете забрати собi додому.
Вартувало тiльки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустрiла мене, коли я вернулася вiд Гамiльтонiв з банкою, на двi третини повною гарбузового мармеладу. У нас його нiхто не iсть, тож глупоi ночi ми закопали ту банку в садку.
– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцiкавилася вона.
Вiдтодi, як Ребекка дiзналася, що я часом пишу одну-другу iсторiю в газету, вона живе в постiйному страху… чи в надii… що геть усе, що стаеться в Лопотливих Тополях, потрапить на папiр. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглiв i завдала iм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а помiж вiйнами з ними й роботою в школi менi бракуе часу на iсторii.
Зараз у садку залишилося одне зiв’яле листя й притрушенi iнеем стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущi троянд й натягнула зверху мiшки з-пiд картоплi, як вона зазвичай робить, i в сутiнках вони як двi краплi води схожi на групку горбатих стариганiв, якi опираються на цiпки.
Сьогоднi я одержала поштiвку вiд Девi з десятьма перекресленими сердечками, а ще лист вiд Прiсцилли, написаний на паперi, який iй прислав ‘‘один приятель з Японii’’… на тонесенькому шовковистому паперi з примарно-тьмяним цвiтом сакури. У мене починають закрадатися певнi пiдозри щодо того ii приятеля. А твiй великий грубий лист став для мене королiвським подарунком, який менi подарував день. Я перечитала його цiлих чотири рази, щоб розсмакувати кожну деталь, наче пес, що вилизуе свою миску! Не надто романтичне порiвняння, проте саме воно щойно спало менi на думку. Все ж листiв, навiть наймилiших, недостатньо. Я хочу зустрiтися з тобою. Тiшуся, що до рiздвяних канiкул залишилося всього п’ять тижнiв».
V
Одного пiзньолистопадового вечора Енн, сидячи на пiдвiконнi у вежi з олiвцем у зубах i мрiями в очах, виглянула на свiт, оповитий сутiнками, i зненацька вирiшила, що залюбки прогулялася б до старого кладовища. Доти iй там ще не доводилося бувати, для своiх вечiрнiх блукань вона обирала гайок, де росли клени й берiзки, а не дорогу до гаванi. Однак коли в листопадi лiси вже голi, завжди з’являеться той простiр, порушувати який, як вiдчувала Енн, майже недоречно – земна краса лiсiв вiдiйшла, а небесна краса безсмертя, чистоти й бiлизни ще не зiйшла. Тож натомiсть Енн вирушила на кладовище. У цю хвилину вона почувалася такою пригнiченою й зневiреною, що й цвинтар видавався iй порiвняно веселiшою мiсциною. А до того ж там лежали однi Прингли, – це вона довiдалася вiд Ребекки Дью. Там колись ховали цiлi поколiння Принглiв – вони обрали старе кладовище й пiдтримували традицiю доти, доки «втиснути ще бiльше Принглiв стало неможливо». Енн вирiшила, що iй би додало духу, якби вона подивилася, скiльки там лежить Принглiв, якi вже бiльше нiкому не зможуть допекти.
Стосовно Принглiв, якi залишаються на землi, Енн вiдчула, що ii терпiнню настав край. Усе це дедалi бiльше починало скидатися на якесь страхiття. Кампанiя з непослуху, яку колись так умiло органiзувала Джен Прингл, нарештi сягла своеi кульмiнацii. Якось за тиждень до того Енн задала старшим учням написати твiр на тему: «Найважливiша подiя тижня». Джен Прингл блискуче впоралася зi завданням… розумне дiвчисько… хитро вставило у твiр вихватку проти вчительки… таку нахабну, що заплющити на це очi було неможливо. Енн вiдправила ii додому, заявивши, що Джен мае вибачитися, i тiльки тодi зможе повернутися в клас. Масло майже долилося у вогонь. Тепер мiж нею й Принглами оголошено вiдкриту вiйну. І бiдолашна Енн навiть не сумнiвалася в тому, чиi стяги переможно замайорять. Рада директорiв тягнутиме руку за Принглами, а iй доведеться обирати мiж тим, щоб Джен повернулася за свою парту, i добровiльною вiдставкою.
Їй було неймовiрно прикро. Енн зробила все, що було в ii силах, i вона знала: був би в неi хоч шанс, iй би вдалося покарати Джен.
«Я в цьому не винна, – пригнiчено думала вона. – Хто б встояв перед такою бандою й такою тактикою?»
Та хiба вона може повернутися до Зелених Дахiв з поразкою! Витерпiти обурення панi Лiнд i трiумф Паiв! Навiть дружня пiдтримка завдала б iй болю! А якщо про ii поразку в Саммерсайдi пiде поголос десь-iнде, iй нiколи не вдасться влаштуватися в iншу школу.
Та вони хоча б ранiше не взяли над нею гору в iсторii з виставою. Енн доволi ехидно розсмiялася, а в очах заблищав бешкетний захват на згадку про ту пригоду.
Вона, було, органiзувала театральний гурток для школярiв старших класiв, щоб керувати постановкою наспiх скомпонованоi невеличкоi вистави, щоб зiбрати трохи коштiв на один зi своiх омрiяних проектiв…
Вона планувала придбати в класнi кiмнати кiлька добротних гравюр. Енн пересилила себе й попросила допомоги в Кетрiн Брук, бо ту, схоже, нiколи не залучали до жодних подiй. Згодом Енн не раз про це пошкодувала, бо Кетрiн поводилася грубо й в’iдливо – ще дужче, нiж зазвичай. Рiдко коли на репетицii вона втримувалася вiд своiх шпильок, а ще вiд постiйних вправ у неi перестали здiйматися брови. І щонайгiрше, саме Кетрiн наполягала на тому, щоб Джен Пригл дiсталася роль Марii Стюарт.
– Тiльки вона одна на всю школу може зiграти королеву Шотландii, – нетерпляче пояснила Кетрiн. – У неi одноi вiдповiдний темперамент.
Щодо цього Енн не була така певна. Їй здавалося, що куди краще вiд Джен Прингл Марiю Стюарт зiграе Софi Синклер, висока дiвчина, зi свiтло-карими очима й густим каштановим волоссям. Проте Софi не те що не входила до драматичного гуртка, а взагалi нiколи не грала у виставi.
– Нам тут не потрiбнi зеленi новачки. Не хочу, щоб мое прiзвище асоцiювали з чимось, приреченим на поразку, – заперечила тодi Кетрiн, а Енн знехотя погодилася.
Джен чудово грала – Енн не могла цього заперечити. Вона мала вроджений акторський хист, i, вочевидь, усю свою душу вкладала в роль. Репетицii вiдбувалися чотири рази в тиждень, i збоку виглядало, начебто все йшло як по маслу. Схоже, п’еса настiльки захопила Джен, що та облишила своi вибрики, принаймнi пiд час репетицiй. Енн довiрила Кетрiн, щоб та з нею репетирувала, а сама трималася осторонь. Раз чи двiчi вона зi здивуванням помiтила на обличчi Джен вираз якогось лукавого трiумфу. Енн не вдавалося розгадати, що вiн мав би значити.
Одного пообiддя, коли репетицii вже вiдбувалися деякий час, Енн у кутку гардеробу для дiвчат застала Софi Синклер, всю в сльозах. Спершу та уперто клiпала своiми свiтло-карими очима й протестувала, що все гаразд… а тодi зiрвалася на плач.
– Я так, так сильно хотiла грати у виставi… бути Мерi Стюарт, – хлипала Софi. – Менi нiколи не дозволяли… батько не дав би менi вступити в театральний гурток, бо треба платити, а ми рахуемо кожен цент. А ще який там у мене досвiд? Менi завжди так подобалася Марiя Стюарт… я вся просто дрижу, коли чую ii iм’я. Я не вiрю… У життi не повiрю, що вона причетна до вбивства лорда Дарнлi[7 - Лорд Дарнлi – принц-консорт королеви Шотландii Марii Стюарт. Вiн на чолi зi змовниками вбив ii секретаря, Девiда Рiччо, що згодом використали як привiд усунути самого Дарнлi й звинуватити в цьому королеву (прим. пер.).]. Було б так чудово, якби хоч ненадовго можна було вдати, що я – Марiя Стюарт!
Опiсля Енн подумала, що саме ii ангел-хранитель штовхнув ii вiдповiсти.
– Я випишу слова, Софi, i ми з тобою розучимо роль. Для тебе це буде непогана практика. І оскiльки ми хочемо виступити з нею ще десь-iнде, якщо все вдасться в Саммерсайдi, ми б запросто могли мати дублерку – а раптом Джен не завжди зможе виконувати свою роль. Проте ми будемо тримати язик за зубами.
Наступного дня Софi прийшла, уже вивчивши роль. Щодня пiсля урокiв вони з Енн iшли в Лопотливi Тополi й влаштовували репетицii у вежi. Разом iм було геть не нудно удвох – Софi випромiнювала лагiдну життерадiснiсть. Прем’ера мала вiдбутися в останню п’ятницю листопада в мунiципальнiй залi, по цiлому мiстечку розклеiли афiшi, а всi до одного мiсця розпродали. Енн з Кетрiн два вечори поспiль прикрашали залу, найняли оркестр, i зi самого Шарлоттауна мала прибути знаменита спiвачка, щоб виступати мiж актами. Генеральна репетицiя вдалася на славу. Джен справдi була на висотi, i цiлий акторський склад нiчим iй не поступався. У п’ятницю вранцi Джен не з’явилася на уроках, а по обiдi мати повiдомила, що Джен злягла з хворим горлом… вони переживають, щоб це не виявилася ангiна. Їм страшенно прикро, проте не може й бути й мови, що Джен вiзьме участь у виставi, запланованiй у той вечiр.
Кетрiн з Енн витрiщилися одна на одну – хоч раз iх об’еднав спiльний переляк.
– Нам доведеться вiдкласти виставу, – протягла Кетрiн. – А це – провал. Як тiльки настане грудень, звалиться повно роботи. Я завжди вважала нерозумним влаштовувати виставу в цей час.
– Ми не вiдкладаемо виставу, – вiдповiла Енн, блиснувши зеленими очима, що могли позмагатися зi Джен.
Вона не збиралася дiлитися цим iз Кетрiн Брук, однак була бiльш нiж просто певна: Джен Прингл здорова-здоровiсiнька. Був у тiй справi задiяний ще хтось iз Принглiв чи нi, та все пiдлаштували зумисно, бо виставу органiзувала вона, Енн Ширлi.
– Ну, хiба ви дiйсно так думаете! – зневажливо стенула плечима Кетрiн. – Але що ви задумали? Дати комусь читати роль? Тодi вистава приречена… Уся вистава про Марiю Стюарт.
– Софi Синклер може зiграти не гiрше за Джен. Сукня iй пiдiйде, на щастя, вона у вас, а не в Джен.
П’есу поставили того ж вечора, i зала була переповнена. Ощасливлена Софi грала Марiю Стюарт… вона настiльки увiйшла в роль, як i близько не вдалося б Джен… вона здавалася Марiею Стюарт у своiй оксамитовiй сукнi, прикрашенiй оборками й розцвiченiй коштовностями. Саммерсайдськi учнi, якi завжди бачили Софi в негарних простеньких платтях з темного саржу, безформному пальтечку й потертих капелюшках, дивилися на неi зi широко розплющеними вiд здивування очима. Одразу пiсля вистави наполягли на тому, щоб Софi ввiйшла до театрального гуртка – Енн власноруч оплатила за неi внесок, i вiдтодi та почала вважатися однiею з учениць, з якими в саммерсайдськiй школi слiд рахуватися. Однак нiхто навiть i не пiдозрював, а найменше за всiх – сама дiвчинка, що того вечора вона стала на шлях, який приведе ii до лаврiв. За двадцять рокiв на Софi Синклер чекала кар’ера однiеi з провiдних американських актрис. Проте, напевне, жоднi оплески нiколи не лунали для неi так солодко, як той шквал аплодисментiв, пiд який впала завiса в залi саммерсайдського мунiципалiтету.
Повернувшись з вистави, панi Прингл мала таке розказати своiй доньцi, Джен, що та аж позеленiла б iз заздрощiв, якщо ранiше не встигла. Хоч раз, як iз серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дiстала на горiхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкiльному творi.
Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом i облямованих плюмажами примерзлоi папоротi. Уздовж стежини через певнi промiжки росли стрункi гостроверхi осокори, з яких листопадовий вiтер ще не встиг здерти останне листя, вирiзняючись темними стовбурами на аметистовому тлi пагорбiв у далинi; проте старе кладовище, де половина гробiвцiв п’яно похилилася вбiк, оточував по периметру ряд високих понурих смерек. Енн не сподiвалася узагалi когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делiкатним носом, тонкими делiкатними вустами, делiкатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованоi панночки. Звiсно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайдi не знав цiеi особи? Вона була «тою» мiсцевою кравчинею, i якщо чогось та й не знала про жителiв, живих чи спочилих у Бозi, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинцi поблукати цвинтарем, почитати химернi старовиннi епiтафii й розгадати прiзвища забутих закоханих, схованi пiд лишайником на плитах. Проте iй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та пiдхопила ii попiдруч, i вони рушили вiддати честь тiй частинi кладовища, де, вочевидь, лежало стiльки Картлоу, скiльки ж Принглiв. У жилах панни Валентайн не текло нi краплi принглiвськоi кровi, а один з улюблених учнiв Енн доводився тiй племiнником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хiба що слiд було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляе на хлiб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такi натяки надто близько до серця.
– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн. – Я можу вам розповiсти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як своi п’ять пальцiв – тодi прогулянка цвинтарем не тяжiтиме на душi, як могила над покiйником. Тут менi подобаеться бiльше, анiж на новому кладовищi. Тут поховано лише членiв давнiх родин, а на новому ховають усiх пiдряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скiльки похоронiв пережила наша родина.
– Думаю, таке можна сказати про кожний старовинний рiд, – промовила Енн, оскiльки панна Валентайн явно очiкувала почути щось у вiдповiдь.
– Тiльки не кажiть, що в якiй-небудь сiм’i було бiльше небiжчикiв, анiж у нашiй, – ревниво заперечила панна Валентайн. – У нас усi тануть як свiчки. Бiльшiсть зводять у могилу сухоти. Тут спочивае моя тiтонька Бессi. Якщо колись на свiтi й були святi, то вона – одна з них. Проте, без сумнiву, про тiтоньку Цецилiю, ii сестру, послухати набагато цiкавiше. Той останнiй раз, коли я взагалi ii побачила, вона менi сказала: «Сiдай, сонечко, сiдай. Я помру сьогоднi десять хвилин на одинадцяту, та це аж нiяк не означае, що нам не варто востанне смачно поплiткувати». І знаете, що дивно, панно Ширлi? Вона таки вiдiйшла у вiчнiсть об одинадцятiй десять у той же вечiр. Скажiть, i звiдки вона знала?
Енн не могла сказати.
– Тут поховано мого прапрапрадiда. Вiн з’явився на свiт у 1760 i жив з того, що майстрував прядки. За все свое життя вiн, як подейкували, зробив iх чотирнадцять тисяч. Коли пастор читав над небiжчиком: «Вони вiд праць своiх заспокояться, бо дiла iхнi iдуть слiдом», старий Майром Прингл завважив, що в такому випадку шлях мого пра-прапрадiда на небеса буде увесь захаращений прядками. Вважаете, що такий коментар свiдчить про гарнi манери, панно Ширлi?
