скачать книгу бесплатно
Глибше, нiж секс
Марiя Волкова
Студентська серiя
Дебютна книжка авторки присвячена одному з найбiльш хвилюючих, незрозумiлих i визначальних перiодiв у життi кожноi людини, що iнодi стае справжнiм лакмусовим папiрцем, – про раптове дорослiшання, пошук власного «я», iдентифiкацiю себе у свiтi та свiту в собi. Головна героiня Єва – студентка-першокурсниця, яка е втiленням сором’язливостi, прихованих смiливих бажань, i водночас – скупченням шкiдливих звичок. Пiсля переiзду в ii життi з’являеться чимало нових знайомих, а з ними – захопливi пригоди, жвавi вечiрки, смiливi вчинки… Проте чи е у цьому строкатому свiтi щось бiльше за розваги, глибше нiж секс? Про пошуки чогось незбагненно бiльшого i вiчного прочитаете у цiй книжцi.
Марiя Волкова
Глибше, нiж секс
Присвячую своiй першiй вчительцi зi свiтовоi лiтератури
Серiя «Студентська серiя» заcнована у 2019 роцi
Художник-оформлювач
М. Мендор
© М. Волкова, 2020
© М. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
1
Потяги категорii «Інтерсiтi» iздили нашими кривими рейками вже не перший рiк. Уперше я дiзналася про них, коли в один iз таких сiв мiй солдат сорока з гаком рокiв, лишивши на моiй пухкiй щоцi ледь вологий слiд вiд поцiлунку, який невдовзi покрили краплi слiз i дощу. Потяг, який чимось нагадував молодого, щойно вичищеного коня, проковтнув чоловiка, який виховав мене, i повiз на схiд, у «сiру зону». От i тепер вагон був чистий i акуратний, всерединi нього не було того характерного запаху поiзда, i, чесно кажучи, його навiть трохи бракувало. Вiн був новий, просторий, i чомусь нагадував потяг iз кiнострiчки «Голоднi iгри», в якому трибутiв везли на криваву бiйню. Ця дивна асоцiацiя змусила мене усмiхнутися: побачимо, чи навчання в унiверситетi буде схожим на виживання. Чесно кажучи, я купила вдвiчi дорожчий за iншi квиток на цей бiсiв «Інтерсiтi» тiльки через те, що взялася за це в останнiй момент, а мiсць у похмурий старечий вагон з полицями коричневого кольору й купою не завжди приемних стiйких запахiв просто не лишилося.
Запхавши валiзу на верхню полицю для багажу й поставивши на крихiтний столик пляшку з водою, яка потiм ще кiлька разiв гепала на пiдлогу вiд рiзких рухiв по кривих рейках, я сiла бiля вiкна, щоб спостерiгати за стрiмкою змiною декорацiй, якi транслювалися за шибою. На додачу до безлiчi непотрiбних речей я взяла також сумку на плече, у якiй зовсiм ненадiйно мостився пластмасовий горщик з квiткою, яку я просто не могла залишити вдома, бо доглядала ii ще вiд першого пуп’янка, пересаджувала i поливала вазон.
Мое мiсто повiльно вiддалялося, i картинка за вiкном змiнювалася на села, а потiм – поля. На якiйсь зупинцi на мiсце з лiвого боку вагона, бiля вiкна навпроти, пiдсiла дiвчина, напевне трохи старша за мене. На нiй була сiра футболка i рванi джинси-скiнi, i ще, здаеться, чорнi «конверси». На шиi висiв медальйон, невiдомого менi значення, а волосся було зiбране у хвiст резинкою, яка майже сповзала по його гладкiй поверхнi. Можливо, дiвчина також вирушила на навчання, бо мала досить громiздку валiзу, як i в мене. Коли декорацii за вiкном з приходом вечора поступово темнiшали, а середину вагону залило свiтло вiд сонця, що сiдало за обрiй, я помiтила, що дiвчина заснула, а менi це чомусь видалося напрочуд красивим. Просто людський сон… Не подумайте, я зазвичай не роблю нiчого подiбного, але, чорт, це просто було так гарно – у променях сонця i нових меблях вагона… Естетика, вмiння бачити красу в простих речах, i вся та мейнстримна фiгня, яку зараз усi пропагують, хоча, це i так було зрозумiло давним-давно… Дiвчина спала, привiдкривши вуста з опущеними кутиками, а якщо увiмкнути трохи фантазii, можна було б побачити, як з них витiкае цiвка в’язкоi слини… Я от нiколи не могла спати в потязi. Інколи навiть засинала, подорожуючи автобусом, а ось у потязi – нiколи. Батьки не навчили мене цього, i хiба могли? Коли мiльйон рокiв тому ми iздили разом на море, вони спали, а я лежала на нижнiй полицi плацкарту, туплячись у верхню, без сну. Хоча на ранок наслiдкiв вiд безсоння не було. Можливо, через те, що була малою й нiчим не зайнятою, то звiдки було тiй втомi взятися? Я взяла до рук смартфон i тицьнула пальцем на червоний кружечок, як раптом голосно пролунав короткий звук, схожий на качине крякання. Так, поки незнайомка спала, я наважилася ii сфотографувати, й ледь не спалилася! Сховавши телефон, я боязко зиркнула на дiвчину… Хух, не прокинулася!
Дорога достатньо виснажуе, аби заснути навiть у незручному протертому сидiннi. Але втома теж не схиляла мене анi заснути, анi задрiмати хоча б для того, щоб я переконала себе, що спала, а отже – виспалася. Коли всi навколо поринають у сон, а ти – нi, то почуваешся привидом, який бачить усiх, в той час як тебе – нiхто.
Уся дорога до мiста, у якому я тепер навчатимусь, промайнула хоч i без сну, зате спокiйно. Потяг не зiйшов iз рейок, вночi мене нiхто не згвалтував, i основне – нiхто не iв печеноi курки, яку готував спецiально для поiздки у потязi, а вже за це варто бути вдячною. Коли моi ноги знову торкнулися асфальту, а люб’язний провiдник допомiг винести валiзу, я вдихнула запах нового мiста i одразу на вокзалi набрала номер жiнки, яка за не надто високу платню погодилася здавати менi квартиру, що знаходилася всього через парк вiд мого унiверситету. До району, в якому розташовувалася квартира, я доiхала майже порожнiм автобусом. Просто на годиннику була одинадцята ранку i в цей час весь офiсний планктон, та й загалом працiвники – вже точно на робочих мiсцях, оскiльки мiсто ось уже декiлька годин як прокинулося.
Район був наповнений п’ятиповерховими будинками, дитячими майданчиками та контейнерами для смiття, але попри це здавався тихим. А дорогою я навiть помiтила супермаркет. В однiй iз цих будiвель на мене чекало мое нове помешкання на найближчi чотири роки, i зараз я тягнула до нього свою дупу i капець яку важку сумку. Довелося проминути чотири будинки, щоб дiйти до свого. Я здолала залiзнi дверi пiд’iзду вагою щонайменше тонну, три поверхи, а потiм— вже менш габаритнi i бiльш легкi на вигляд вхiднi дверi квартири. Помешкання вмiщало одну простору кiмнату, кухню, вiкна якоi виходили у двiр, з якого я прийшла, i ванну кiмнату, що була укомплектована з туалетом.
Господиня Людмила Степанiвна (за ii вiдсутностi – тьотя Люда) розказала менi, що, як i де, показала лiчильник, повiдомила про тонкощi користування газовою плитою, застерегла щодо однiеi небезпечноi розетки в коридорi, взяла плату за два мiсяцi наперед i пiшла, залишивши мене заселятися та облаштовуватися. Але перш за все я задовiльнила свою людську потребу сну, який так i не прийшов до мене у потязi. Варто сказати, що пiсля заселення валiза ще добрих два тижнi лежала на пiдлозi, доки менi не знадобилася кожна рiч, що була складена в нiй, i, таким чином, поступово вона розiбралася природно, сама собою, вiдповiдно до моiх потреб.
2
Багато людей, а точнiше всi, ненавидять понедiлок. Школярi – через те, що пiсля двох днiв вiдпочинку змушенi повертатися в школу, до вчителiв, з якими в них, як правило, взаемна ненависть. І щойно вони, заходячи у вiдчиненi дверi школи, бачать iхнi похмурi пики, то волiють втекти якнайдалi, але едине, що iм залишаеться – це вiдповiсти тим самим. Так, взаемнiсть – це прекрасно. А дорослi люди вiдчувають ту ж емоцiю до першого дня тижня, бо пiсля двох днiв запою iм знову доводиться йти на ненависну роботу, до боса, який час вiд часу виносить мозок. І звiсно, ж похмiлля, туман у головi i маленька пляшечка «Опiлля», захована в подвiйному днi сумки, вiрно супроводжують iх на важкому шляху до першого робочого дня тижня. Нi, похмiлля – це не прекрасно. У шкiльнi роки, тобто до недавнього часу, я була такоi ж думки про понедiлок через ненависнi уроки й учителiв, але разом з цим у моiй iсторii було й мiсце для «Опiлля». Проте коли я вступила до ВНЗ, та ще й в iншому мiстi, то плекала якусь надiю, що все змiниться i я любитиму кожен божий день, незалежно вiд його назви, стереотипу щодо нього i погоди за вiкном. Тому сьогоднi перший день навчання не важко було почати з гарним настроем, надiя ж тлiе до останнього. Як не як, а я вiрю, що ранок задае напрямок усьому дню.
Як я уже говорила, дорога до мого унiверситету пролягае через парк. Я люблю ходити пiшки, бо пiд час поiздок у транспортi тебе завжди щось вiдволiкае: iншi пасажири, розлючена жiнка, яка нависае над тобою, доки ти не поступишся мiсцем, або кондуктори, якi зазирають до кожних рук, шукаючи в них квиток i подумки сподiваючись, що в когось його не виявиться, i тодi можна буде поскандалити, здерти оплату ще раз, чи ба краще – оштрафувати. Коли йдеш пiшки, можеш вiдволiктися, i нестримнi думки знайдуть короткий перепочинок, а раптом щось i вiдволiче твою увагу, то скорiш за все це будуть пейзажi природи, якi точно не вплинуть на тебе негативно i, напевне, не викличуть вiдчуття тривоги.
Забiгана, зачухана, невиспана, але натхненна ранковою погодою, я нарештi вийшла з дому i йшла парком до унiверситету. На вулицi стояла осiнь, але не та, що несе за собою приемну осiнню депресiю i натхнення для вiршiв, а така, на додачу до якоi йшов нежить, з яким я прокинулась, кашель i алергiя на характернi для цiеi пори року запахи. Потiм згадала, що просто на радощах через переiзд не зачинила кватирку в кiмнатi. Залишалось декiлька хвилин до початку моеi першоi пари. Я завжди була дещо неуважною, i зараз навiть не могла уявити, якi пригоди принесе менi ця риса.
Ще вiд часiв школи я часто спiзнювалася, тому що любов до сну завжди перемагала, через це я влетiла в аудиторiю разом iз гучним дзвiнком, який пронизав мозок рiзким струмом. Декiлька людей ще вiшали верхнiй одяг на бильця стiльцiв i всiдалися. А коли голоси, якi долинали з рiзних бокiв аудиторii, i неприемний скрип нiжок стiльцiв, яких совали по пiдлозi, повнiстю розчинилися в тишi, яка чомусь почала незвично тиснути, викладач почав лекцiю.
Я непомiтно прослизнула помiж рядами i сiла бiля незнайомого чувака, який зиркнув на мене дещо, як здалося на мить, дивно, проте я не звернула на це особливоi уваги. Натомiсть виклала на парту новенький, куплений спецiально для навчання блокнот, у який, без заперечень, вмiститься матерiал всiх предметiв з першого курсу, а то й з усiх чотирьох. Поруч iз ним поклала олiвець i, зобразивши надзвичайно зацiкавлений погляд, почала слухати викладача. Я зробила кiлька глибоких вдихiв, заспокоiла дихання i вiдчула, як одяг прилипнув до спiтнiлого тiла, яке щойно мчало довгим коридором.
Серце перестало надокучливо калатати, всерединi мене був цiлковитий спокiй, але щось таки намагалось порушити його. Цим чимось був погляд того хлопця, бiля якого я сiла. Я подивилася на нього боковим зором i збагнула, що голова його не рухалася. Вiн що, дивиться на мене, вiдколи я тут сiла? Менi не вдалося зробити байдужий вигляд, вдати, що я цього не помiчаю, оскiльки завжди почуваюся некомфотно, коли хтось дивиться на мене впритул— тiло одразу вiдчувае напругу, i вже нi про що iнше думати не можеш. Я рiзко i сердито повернула голову до хлопця, але не витримала бiльше двох секунд i, так нiчого не змiгши сказати, знову повернулася в початкове положення. Хлопець був трохи вищим за мене, з розкуйовдженим жмутом волосся i темними очима.
– Як почуваешся? – раптом запитав хлопець, щойно я вiдвернулася.
– А ти взагалi хто? – недовiрливо запитала я.
– Я – Денис, – вiдповiла тепер перша знайома менi людина в унiверситетi.
– Єва, – зневажливо кинула я.
– Чому музичне мистецтво? – запитав хлопець i гмикнув. Менi стало цiкаво, як довго вiн зможе тримати голову в одному положеннi?
– Ем… В якому сенсi? – запитала я, насупивши брови.
– Ну, ми сидимо на парi з iсторii музики, i менi цiкаво, чим керувалася дiвчина, у якоi на обличчi написано: «Що я взагалi тут роблю?», коли обирала цю спецiальнiсть, – пояснив вiн.
Я вiдчула зацiпенiння i розгубленiсть, по спинi скотилася крапля поту, мозок запрацював, i я нарештi зрозумiла його питання. Вiдповiдь знайшлася одразу.
– Я переплутала аудиторiю… – я розгублено втупилася в парту. – Курва! – вирвалося з моiх уст.
З цим словом я шарпнула блокнот, зачепивши рукою хлопця, i вилетiла з аудиторii, почувши якесь нечiтке питання викладача на фонi гучного смiху.
Куди? У який бiк? У яку аудиторiю? Питання виринали в моiй головi одне за одним, створюючи хаос. До розкладу! Побiгла. У розкладi декiлька разiв перевiрила, чи на правильну групу вказуе мiй палець. Знайшовши свою, я миттю побiгла на другий поверх, у 151 аудиторiю, де зараз була iсторiя чогось там, але вже точно не музики. Вибачившись перед вже «своiм» викладачем, я тихо сiла за вiльну парту. На сьогоднi знайомств достатньо. Моя соцiофобiя зазвичай брала гору над усiма iншими почуттями, тому вже у своiй справжнiй групi я посиджу сама.
3
Я полюбила каву, напевне, роки три тому. Полюбила тому, що колись змушувала себе пити ii силою. У дитинствi мама забороняла пити каву, пояснюючи, що цей напiй – для дорослих. І, зрозумiло, менi кортiло зробити все навпаки, тому це був мiй перший серйозний бунт проти батькiвського режиму. Ось так деколи трапляеться: нам доводиться робити щось, примушуючи себе, i ми не помiчаемо, як всерединi нас зароджуеться любов до цього. Але правильноi вiдповiдi на питання: «Кава чи чай?» я досi не могла дати. Мiж деякими речами просто неможливо обирати. Ось береш гарячий напiй до рук— i струмiнь тепла проходить по всьому тiлу, зiгрiваючи холодну плоть. Кава завжди була елементом зближення людей, оскiльки каву п’ють з друзями, партнерами по життю чи роботi, i цi маленькi чашечки наче тримають розмову вкупi, не даючи близькостi кудись вислизнути. Але навiть якщо сьорбати гiркуватий напiй наодинцi, самотнiсть навряд наздожене, бо iнколи достатньо просто кави, а iншi люди бувають зайвими.
Я пила велике лате у студентському кампусi. Його пiнка була до чорта незграбною, бо навряд чи ту низеньку жiнку рокiв сорока, з бiлим кучерявим волоссям по плечi та припухлими повiками можна було назвати барiста-професiоналом. Мiй телефон стояв на низькому дерев’яному столику, у кришку якого впиралися моi задовгi як для нього ноги. У навушниках Васильев зi Сплiнами наспiвував «Маяк». Навулицi вирував осiннiй вiтер. Люди ховали у масивних шерстяних шарфах своi депресивнi, сiрi вiд нестачi вiтамiнiв чи передозу наркотиками обличчя. Навiть сидячи у примiщеннi я вiдчувала цей вiтер знадвору: вiн нiжно погладив мое рум’яне вiд холоду лице. А потiм звiдкiлясь виник новий, легкий аромат, що миттево пробив мiй закладений нiс, але, на щастя, не викликав чхання.
Навпроти мене не спитавши дозволу всiвся той самий чувак, який вчора трапився у тiй таки аудиторii. Я вдала, що не звернула уваги, i продовжила дивитися на людей, але побачила у вiкнi вiдображення його очей з тим самим зацiкавленим поглядом, що смiливо тупився менi прямо у вiчi. Рука хлопця майнула бiля мого обличчя, i один навушник полетiв з вуха на стiл.
– Якого бiса?! – обурилася я.
– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вiкно, намагаючись iгнорувати весь свiт i робити вигляд, що досi сидить сама, – напевне, вiн щось говорив до мене перед тим, як звiльнити вухо вiд силiконовоi насадки.
– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанiя, i ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди i успiшно намагаешся мене бiсити.
Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще бiльше.
– Ти нервова, бо знаеш, що навколо такоi зануди, як ти, – наголосив на останньому вiн, – навряд чи колись збереться компанiя? – глузливо запитав найбiльший дурень у свiтi.
«Що вiн, бляха, хоче?!» – я закипала вiд лютi.
– Я така нервова, тому що зараз ти порушуеш мiй спокiй. І я сформулюю питання по-iншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зi своiми музикантами? Чи вони також тебе поперли i обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж iх заiбав? – завдала зустрiчного удару я.
– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на iсторii музики до кiнця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.
Його обличчя розпливлося в хитрiй, загадковiй посмiшцi, на яку я не вiдповiла, а лише роздратовано пирхнула. Вирiшила, що якщо цей зарозумiлий хлопчисько не хоче йти сам, то пiду я. Інколи потрiбно ставити затишок на перше мiсце замiсть гордостi. І в цiй ситуацii я так i вчинила, тож взяла свое вже майже холодне лате (про пiнку вже не могло бути й мови), ривком встала з мiсця i попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув менi вслiд, але в моiх вухах вчасно опинилися навушники i рядки улюбленоi пiснi залунали знову.
На входi юрмилася купа народу, люди заходили i виходили, брали iжу i йшли далi. Студентки, якi, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на iхню думку, одяг, шепотiлися i смiялися так, щоб привернути увагу хлопцiв, а тi просто питали пароль вiд вай-фаю у жiнки за стiйкою i йшли сiдати на теплi, вже нагрiтi чиiмись дупами дивани, i тепер вiльно гортали стрiчки соцмереж. Рух вiдбувався завжди. В рiзнi сторони. Як важко було прорватися назовнi… Бракувало повiтря… Галас людей заглушував думки… Дешевi парфуми студентiв перекривали гнилий запах осiннього листя… Висновок один: там, де люди, тобi завжди буде некомфортно i тiсно. Простiр – це те, чого ти зазвичай хочеш, i те, за що борешся.
Бiля виходу курили студенти. Я любила спостерiгати за людьми, якi курять, як вони смiються i водночас випускають iз рота дим. Як гарно хлопцi тримають своiми довгими кiстлявими пальцями цигарку. При виглядi цього менi завжди хотiлося пiдiйти до людини, курiння якоi менi сподобалося, i запропонувати намалювати ii, але я була надто сором’язлива для цього, тому просто стояла i, приховуючи свое захоплення, спостерiгала за процесом.
4
Навiжений дзвiнкий будильник був близький до того, щоб травмувати моi барабаннi перетинки. На щастя, вони виявилися достатньо стiйкими, але я прокинулася надзвичайно швидко. Першi днi осенi були незвично дощовi, погода стояла похмура, небо плакало, тому сонцю не вдалося прорватися до вiкна i розбудити мене. Худi ноги донесли тiло на кухню. Стопи вiдчули холодну плитку, а обличчя – протяг. Запах дощу i мокрого асфальту миттю увiрвався в моi нiздрi i дихати стало легко. Я знову забула зачинити вiкно! Знову на тi ж самi граблi! Ранкова кава була якоюсь гiркою. Напевне, зерна пересмажили. І пiсля першого ж ковтка вона опинилася в унiтазi, а ii упаковка— у смiттi. Люди не в змозi навiть каву нормально обсмажити, що тодi говорити про iншi речi?
Я любила все робити пiд музику. І ранкова трапеза проходила пiд спокiйну мелодiю фортепiано, що лунала з мобiльного. Коли я жила з батьками, мама завжди сварилася, якщо я, прокидаючись, починала ранок iз музики: iла, одягалась, пiдводила очi, щоб не здаватися заспаною. І все це – у супроводi музики. Без неi було б сумно, а вдало пiдiбрана мелодiя задавала настрiй цiлому дню i створювала те божественне вiдчуття, наче ти – головна героiня фiльму, i можеш усе. Доки, звiсно, мама не вимагала припинити це. Їi можна було зрозумiти – клопiтка i стресова робота… Загалом, зайобувала вона ii. Тому я iнколи була змушена вимикати музику i прокручувати ii в головi, що теж було непогано. Я завжди вважала це маленьким талантом: могти чути музику без музики. Так трапляеться, коли заслуховуеш пiснi до дiр. Наче в животi крутяться платiвки i тихенько спiвають, потрiскуючи вiд старостi.
Я зiбралася й вийшла з квартири. Я не люблю дощовоi погоди, i навряд чи колись полюблю. Але часом менi подобалося, коли я йшла по вулицi i дощ просто мив мене. Мив i змивав непотрiбне. Сьогоднi був саме той день. Легкий одяг, музика i вiдсутнiсть парасолi робили таку погоду бiльш привабливою. Люди здавалися якимись сумними, злими, i навiть тi, хто йшов не сам, виглядав самотнiм. Мiсiя погоди була виконаною. Люди поспiшали у справах, а на iгрових майданчиках бiгали дiти у цупких кольорових полiетиленових дощовиках i гумових чобiтках. Їхня бiганина по калюжах чомусь привернула мою увагу, i якийсь час я просто спостерiгала за цiею грою. Такi картинки iнколи заворожують, i ти просто зависаеш, не думаючи нi про що iнше, окрiм бiсових дiтей, якi зi всiеi сили щосили стрибають у калабанi, розбризкуючи каламутну воду по плащах друзiв. Десь у небi голосно каркнула ворона, i це повернуло мене до реальностi, тож я попрямувала далi. Оминути калюжi було просто неможливо, тож дуже швидко кеди стали повнiстю просякнутими дощем i брудом. Напевне, менi теж варто купити собi гумаки: рожевi, наприклад. У рокiв п’ятнадцять я була затятим противником рожевого кольору, то чи не час дати йому другий шанс?
Я давно ловлю на собi погляди стороннiх людей. Інколи вони повертали голови i довго проводжали мене очима, а iнколи просто змiрювали. І погляди цi були якимись ворожими. Це пiдштовхувало перiодично дивитися на себе в дзеркало, перевiряючи, чи усе гаразд iз зовнiшнiм виглядом. У мене трохи занижена самооцiнка, i щойно в головi виникла думка, що цими поглядами вони спецiально змушують частiше дивитися на себе в дзеркало i знаходити там щось красиве. Поки що iм вдавалося лише викликати емоцii страху i тривоги, а це аж нiяк не додавало впевненостi. Хоча, можливо, з часом я знайду щось iще…
В унiверситетi вже було багато студентiв. Вони скаржилися на погану погоду або ж на те, що Синоптик знову iх наiбав. Чомусь сьогоднi я не хотiла нарiкати на це, хоча iнколи також полюбляла. Напевне, менi просто не було з ким зараз це обговорити, бо з одногрупниками я ще так i не познайомилася.
Щоразу, коли я пiдходжу до корпусу свого унiверситету, то при входi, бiля смiтника, бачу одного чоловiка, який був, як я вже потiм довiдалася, викладачем з акторськоi майстерностi. Вiн завжди курив, хоча i виглядав так, наче вiв здоровий спосiб життя. От же несправедливiсть, га? Це був високий, статний, енергiйний чоловiк iз сивою бородою i нерозчесаним волоссям. Того дня на перекурi я спостерiгала вельми цiкаву картину: купка студентiв стояла недалеко вiд мене i вела якусь дуже насичену й цiкаву бесiду з цим викладачем. Хоча хлопцi були скорiше глядачами його перформансу. У чоловiка, як завжди, в руках була цигарка, яка ще бiльше жеврiла вiд вiтру, коли вiн махав руками. Чоловiк змiнював iнтонацii голосу, пританцьовав, дискутував. Напевне, у цьому i е вiдмiннiсть мiж учителями в школi i викладачами унiверситету. Тут ми можемо бути з ними друзями. Ми можемо курити в однiй компанii з тим, хто п’ять хвилин тому читав нам лекцiю, ходити на каву або ж на пиво… І скiльки ж усього ми можемо вiд них черпати, до того ж знання цi не лише з пiдручникiв, а з власного досвiду, i викладачi охоче ними дiляться!
Пари були цiкавими i плавними. У примiщеннях через погоду було прохолодно, тому ми всi сидiли в пальтах i хлептали гарячий дешевий чай чи, скорiше, порошок з пакетикiв iз студентського кампусу. І, напевне, у всiх був обпечений язик. Знаете це вiдчуття? Коли на кiнчику вiн трохи пече i поколюе, i спочатку тобi здаеться, що цей напiй насправдi дуже холодний, хоча вiн, навпаки, страшенно гарячий… Ілюзiя…
5
Пiсля пар студенти роблять усе, що тiльки збреде в голову. Йдуть у своi смердючi гуртожитки, купують у магазинах обпальцьованi людьми продукти, докладаючи чимало зусиль, щоб зварити з них щось iстiвне, а хтось наполегливо, але безуспiшно намагаеться вчитися у вiчному гаморi, що гуляе довгими коридорами будiвлi i навряд чи колись стихне.
Мене ж пiсля пар чомусь понесло до залiзничного вокзалу. «Можливо, я сумую за домiвкою?» – подумала я, але нi, навряд— струснула головою, вiдганяючи якнайдалi цю думку. Вокзал був набагато бiльшим i розбудованiшим, нiж у моему мiстi. Але всi вокзали Украiни об’еднувало одне: на кожному е крамницi з шаурмою, кавою та дешевими жирними чебуреками, якi продають такi ж жирнi, спiтнiлi вiд смаження жiнки рокiв пiд п’ятдесят.
Я сiла на сходах, що були трохи помiченi голубами, i заходилася жувати шаурму, яку купила в одному з тих кiоскiв. Потяги прибували та вiдправлялися, а жiночий голос iз динамiка повiдомляв про iхнiй рух. Ще змалку я нiколи не могла розiбрати, що вона там говорить. Менi здавалося, що та жiнка п’яна, i в неi просто заплiтаеться язик, але, напевне, так здавалося лише менi, бо люди якось розумiли ii й одразу бiгли у своi вагони. Я завжди просто дивилася на квитки (в яких, в принципi, теж чорт ногу зломить) i так знаходила свiй вагон. Чомусь любила помiчати, якi виснаженi та розтрiпанi виходять люди з потягiв, а якi щасливi сiдають у них.
У головi прокрутились усi моi поiздки, пiд час яких я також була щасливою, але яких, насправдi, було дуже мало. Я уважно спостерiгала за людьми, що виходили з вагонiв i прямували до мене, але думки були десь не тут. Такi завтики часто траплялися. У моему полi зору вискочила розмита постать хлопця. Чорне кучеряве волосся десь по плечi, крiзь яке пробивалися променi сонця… Високий зрiст… Набитий речами портфель у руцi. Начебто нiчого незвичного. Та коли мiй фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак iз мого унiверситету, який iз першого дня навчання встиг мене дiстати. Я поглянула на свою шаурму, а потiм пiдвела голову i перелякалася так, що ледь не залишила свое гiвно тут, на сходах, поряд iз пташиним. Вiн стояв передi мною, i сонце, яке врештi-решт вперше за декiлька днiв вийшло, заслiпило мене, тому я бачила лише контури його тiла.
– Невже ти переслiдуеш мене? – задоволено спитав хлопець.
– Що? – пiдвела голову i вмить скривилася вiд насичення сонячних променiв.
– Це ти вже вдруге не даеш менi спокiйно поiсти, – кинула я, подрiбнюючи щелепами шматки тугого м’яса.
– Не бачив ще людей, якi настiльки вперто не хочуть iти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – вiн широко всмiхнувся i саме цим чомусь злякав. У сучасному свiтi люди не так часто дiляться з нами щирими посмiшками, бо чогось бояться, а коли все-таки дiляться, то нас вiд незвички це насторожуе. Я не встигла нiчого сказати, бо хлопець уже прямував до пiшохiдного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом i повернулася до трапези.
Доiвши через декiлька хвилин свою шаурму й потрiпавши вiд бруду свiй худорлявий зад, я викинула в смiтник серветки та целофанову торбинку, якi йшли в додаток iз шаурмою, закинула на плечi рюкзак i пiшла до того ж пiшохiдного переходу, але вкупi вже з iншими, нiж вiн, людьми.
Додому я вирiшила йти пiшки. Це повинно було б зайняти не бiльше тридцяти хвилин. На вiдстанi мiж вокзалом i будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехiд, у якому вдень люди продавали квiти, якi, напевне, нiколи нiхто не купував, оскiльки навiть до вечора квiтiв у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь цi люди роками продовжували вперто стояти там i продавати. Коли я поверталася додому, у переходi вже не було нiкого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобi справдi легшае, коли ти впускаеш страх у свое життя, а потiм просто попускаешся, бо в цьому немае сенсу, бо потрiбно зiзнатися, що насправдi ти боiшся того, що у тебе в головi.
Дивлячись пiд ноги, я помiчала, як залишки болота обсипалися з моiх кедiв на вже сухий вiд сонця, але досi холодний асфальт. Я почула чийсь кашель неподалiк, але вирiшила не озиратися й лише пришвидшила крок. Моi нiздрi вдихнули запах жахливого перегару й дали сигнал мозку, що це був якийсь п’яниця. Я озирнулася лише наполовину, i в цю ж мить мене збив з нiг сильний поштовх чужоi руки. Я полетiла додолу й, отямившись, побачила обличчя чоловiка. Вiн хотiв вiдiбрати в мене портфель. Лежачи, я намагалася вдарити його ногами, але у вiдповiдь отримала сильний удар у голову, який повнiстю збив мiй фокус, i тепер я не могла бачити його обличчя. Рух почав сповiльнюватися, i я заледве бачила, як чоловiк вiддаляеться вiд мене з моiм портфелем у руцi. Уражена голова важко впала на холодний асфальт. Я вiдчула, як лобом щось стiкае. Хотiлося думати, що це був лише пiт, але бiль у головi швидко розвiяв цю думку— кров… До того ж ще й iз низьким рiвнем залiза.
В головi повiльно перемотувались моi найменш неприемнi спогади. Я вiдчувала, що вiдключаюсь. Мозок майже спав, але вуха, якi я так любила гвалтувати навушниками з гучною музикою, таки не пiдвели мене – почулися пришвишенi кроки з iншого кiнця темного переходу. У цей момент слух загострився, i на мить менi здалося, що цi кроки я вже ранiше чула. Було ясно, що треба вставати й бiгти, але тiло не слухалося. Моя закривавлена шия вiдчула дотик руки. На асфальтi я побачила свiй наплiчник i вiдчула, що пiднiмаюсь, але не сама – мене пiдiймали чиiсь руки. Тепер менi було все одно, що за руки це були. Навiть якщо це руки того п’яницi, який побив мене. Нiс вiдчув сильний запах Укрзалiзницi, побороти який намагалися парфуми… Я засинала i прокидалась… Вiдключалася i приходила до тями… Чувся стрiмкий крок i швидке биття серця… Не мого… Мое, напевне, вже валялося десь у грудях, напiвмертве… Змiнилася обстановка: з’явилося жовте свiтло, на яке моi очi майже не реагували. Старi дверi прочинилися пiсля того, як бiля моiх вух продзеленчала зв’язка ключiв, i я зрозумiла, що вдома. Тепер усе добре… Можна вiдключатись… Я вдома… Клiп – i очi вже не страждали вiд штучного свiтла.
6
Склеенi мiцним сном повiки нарештi розплющилися. Першим, що я побачила, було бiле свiтло, яке просто розривало моi очi, намагаючись заслiпити iх. Фокус потрохи повертався до роботи, i я побачила бiлу стелю, на якiй висiв плакат якогось гурту. Величенький такий плакат. Просто надi мною. Руками я почала обмацувати тiло i зрозумiла, що лежу в лiжку, накрита теплою ковдрою. Запах, який я вiдчула пiсля важкоi ночi, здався менi надто рiзким, але таким приемним i домашнiм. Це був запах випраноi бiлизни.
Моя голова, що вчора здавалась просто розбитою i розквашеною, зараз лежала на м’якiй подушцi й, здаеться, майже не болiла. На лобi я намацала великий, але акуратний шматок лейкопластиру, а незначнi подряпини на руках були обробленi та чистi. «Досить валятися», – подумала я i взялася повiльно пiднiмати свое знесилене, побите тiло. У поле зору потрапила гiтара, яка обережно стояла бiля столу без жодноi пилинки. «На нiй часто грають», – припустила я. На столi був типовий для кожноi людини безлад. Але чомусь цей безлад здався менi iдеальним – таким, який можеш дозволити собi, коли живеш окремо вiд батькiв. Настiльна лампа, книги – грубi й тонкi, цiкавi й не дуже, у рiзних палiтурках – займали полицi, а офiсне крiсло на колiщатках протирало шар блискучого лаку на паркетi. Дорожня сумка та декiлька пар взуття лежали при входi до кiмнати.
Моi ноги спустилися додолу й ковзнули в капцi. «Капцi? У мене таких немае». Я вийшла з кiмнати з опущеною i важкою головою i майже не могла пiдняти ii вище. Чи то в нiй так багато зайвих думок? Чи то мозок поплив до бiса пiсля вчорашнього удару? Передi мною стелився широкий коридор i поворот налiво. Стiни, на мiй подив, були голими. Але якийсь затишок в цiй квартирi вiдчувався. Вузький коридор вивiв мене до невеличкоi кухнi. Прямокутний стiл, два стiльцi. Бiля газовоi плити стояв хлопець i, очевидно, варив каву, бо насичений запах був тепер у кожнiй кiмнатi, та й у кожному кутку квартири. Моiм рятiвником був той самий Денис, який ще недавно мене так сильно дратував. Вiн, помiтивши мене, пiдбiг i вiдсунув стiльця, щоб я сiла.
– Мала, ти як? – стурбовано запитав вiн.
– Я в нормi, а ось твоя кава зараз втече, – ледь усмiхнено вiдповiла я.
Посмiхатися було важко i, напевне, усмiшка моя була бiльше схожа на кривляння, але я впевнена: вiн побачив, що вона була щирою i несла в собi велику вдячнiсть. Хлопець побiг рятувати каву, i це йому також вдалося. Можливо, колись вiн врятуе свiт?
– Дякую тобi… Дякую… Ем, я не вмiю дякувати, вибач… – це була промова заплутаного язика та мозку, який надто очевидно гальмував. Навiть кава, напевне, могла б краще подякувати…
– Ти хотiла сказати: «Дякую, що врятував мене вiд такоi тупоi смертi: на асфальтi, ввечерi, у темному провулку i з розбитою головою?» – кумедно спитав Денис.
– Ах… Так… Саме це я i хотiла сказати. Дякую, – з полегшенням видихнула я.
– Та без «бе», – усмiхнувшись, сказав рятiвник i додав: – Каву будеш? Як бачиш, щойно зварена.
Цей дивак взагалi колись сумуе? Хоча, знаете, бачити таких людей у нашому сумному свiтi набагато приемнiше. Повинен бути баланс, i цей хлопець чудово його пiдтримував.
– Ну не даремно ж ти цiлий ранок ii варив, – вiдповiла я i, трохи пiдвiвшись, пiдсунулась ближче до столу.
Денис налив каву в чашки, якi вже стояли на столi до мого приходу. Зверху утворилася густа пiнка, яка нiколи не виходила в мене, саме тому я перестала варити каву в турцi, зрозумiвши, що барiста з мене нiякий. Наливши неповну чашку, рука хлопця потягнулася до холодильника й витягнула маленьку картонну упаковку з вершками.
Ми пили каву й жували хрусткi бублики, якi лежали в сплетенiй тарiлцi для фруктiв. Вiкно квартири виходило на вулицю, якоi я ранiше нiколи не бачила. Ми торкалися губами чашок, спокiйно сьорбаючи гарячий напiй, i спостерiгали за приходом ранку. Скiльки ж кольорiв змiнюе небо за цiлий день! Неймовiрно. Напевне, я була готова просидiти тут ось так у спокоi цiлий день. Вперше вiд нашоi зустрiчi хлопець не порушував мiй спокiй, а був його частиною i, в принципi, засновником.
Мовчання… Як потрiбно iнколи просто помовчати… Але мовчите ви не тому, що не знаете, про що говорити, не тому, що занадто сором’язливi, гордi чи ображенi. Насправдi ви мовчите для вашого зближення. Це наче невидимий обмiн енергiею. Можливо, ми мовчали саме тому, а можливо, моя побита голова просто не могла зварити нiякого дотепного речення.
Я вiдчувала на собi короткi та боязкi погляди хлопця, але не звертала на них уваги. Напевне, якби я, як i пiд час другоi нашоi зустрiчi, була в навушниках, вiн би знову витягнув один, щоб привернути увагу, але навушникiв не було, тому йому залишалося просто дивитися. Менi раптово захотiлося додому. Знаете, бувають iнколи такi неочiкуванi напади певноi емоцii, i ти нiкуди не можеш подiти ii, тому змушена пiддатися i дозволити iй якусь мить керувати собою. І тут я наче виринула з глибокого сну. Прокинулася не п’ятнадцять хвилин тому, коли ще лежала у свiжих простирадлах, а саме зараз. Я рiзко повернула голову до хлопця, i вiн злякано подивився на мене, наче я зловила його на якомусь маленькому злочинi. А злочин цей полягав у коротких поглядах на мене.
– Окей, – швидко вiдрiзала я, протерши очi. – Побiжу я.
– Ти дiйдеш сама? – насторожено подивися на мене хлопець, i цей злочинний погляд раптом кудись зник, наче його нiколи й не було. – Як ти почуваешся?
– Все добре завдяки тобi, – трохи засоромилась. – Ще раз дуже дякую за порятунок i каву, – щиро вiдповiла я, вставши з-за столу.
Денис провiв мене в коридор, там стояли моi бiлi бруднi кеди та наплiчник, який таки залишився зi мною. Я взялася зав’язувати шнурiвки, здавалося, що я робила цю дiю цiлу вiчнiсть. Немiчно в’язала пальцями петлi та закручувала iх у вузлики. Один, а потiм другий. Наче цiлий день. Довго i нудно. Наче не могла розiмкнути це коло.
– Бувай, побачимося в унiверситетi. Дай знати, як доберешся додому, – кинув услiд Денис.
– Так… Бувай, – махнула рукою на знак прощання.
Я спустилася до виходу з пiд’iзду, важко вiдчинила дверi та вдихнула запах ранкового повiтря. Кисень дiстався мозку, i я подумала: «А як же я дам йому знати, що вже вдома?» Цей дивак не давав менi свого номера, напевне, вiн таки справдi «того»…
Вийшовши з пiд’iзду, я зрозумiла, що не знаю мiсця, де знаходжуся. Усе мiсто загалом було для мене новим i невiдомим, а тут ще й опинилася в абсолютно iншому районi. Я ж бо знала лише сполучення «вокзал – квартира – унiвер». Якимось дивом я знайшла автобусну зупинку й усю дорогу монiторила карту в смартфонi, i, на щастя, проiхавши декiлька зупинок, опинилась у своiй мiсцевостi. Дiтей у гумаках тепер не було, а мокре повiтря ще залишилося. Можливо, саме воно поглинуло дiтей. І крихiтнi гумаки також. Таке вологе й затяжне, воно наче приклеювало тебе до землi, затягувало в дорожнi ями, нiби хотiло залатати iх тобою. Ще трохи, i я була б уже в цих ямах, ноги не трималися, вилiтали з кедiв, якi я так i не змогла нормально зашнурувати. Залишилося дiйти якихось декiлька метрiв. Декiлька метрiв – i опинитись у своему лiжку, в обiймах ватяного покривала, яке вже потроху точила мiль.
Дверi… Пiд’iзд… Поштовi скриньки… П’ята, сьома, десята квартира… Моя була дванадцята. Ще трохи… Голова була занадто важка, щоб тримати ii рiвно, тому я дивилася на сходи перед собою. Дихати було важко. За мить я вже лежала у своему лiжку, накрита покривалом. Навiть не пам’ятаю, як вiдчинила квартиру та знайшла кiмнату. Тепер вже точно вдома. І знову сама. Цiлком i повнiстю. Лише мiль цiлувала мое покривало. Напевне, з часом вона добереться до того, хто лежатиме пiд ковдрою. І що залишиться тодi?
