скачать книгу бесплатно
– Житло. Менi потрiбно, щоб ти дозволила менi пожити в тебе декiлька днiв.
Я округлила очi, не в змозi приховати здивування.
– А якщо в мене вдома батьки чи, скажiмо, хлопець?
– Тьфу, кого ти намагаешся обдурити? – дiвчина миттево змiнилися на обличчi, —порожнеча у твоiй квартирi аж пре крiзь погляд. Не видумуй, я знаю, що ти живеш сама.
Я засоромилась i вiдчула до неi ще бiльш концентровану злiсть.
– Менi здаеться, якщо ти просиш про таке, то повинна бути трохи ввiчливiшою? – вона мовчала, чекаючи вiдповiдi.
– Що сталося? – нарештi витиснула я.
Рiшучiсть у поглядi дiвчини знову набула рис страху. І якби вона була равликом, швидко б сховалась у свою мушлю. На щастя, ми були в туалетi, й тiкати вiд запитання було нiкуди, але дiвчина викопала таки нору для втечi.
– Ти допоможеш менi? – перевела розмову вона.
– Та якого бiса тут коiться? – занервувала я. – Чому це я повинна тобi довiряти, а тим бiльше – допомагати?
Дiвчина подивилася менi просто в очi, i я знову помiтила сльози, якi ледь трималися, аби не вилитися з повiк, але рiшучiсть в очах не згасала.
– Будь ласка, просто допоможи менi, а я з часом заплачу тобi за оренду квартири.
– Що? Та не потрiбнi менi твоi грошi, – дiвчина вдячно поглянула на мене, а кутики губ трохи припiднялися.
– Я все поясню тобi вдома, обiцяю, – благала дивачка.
– Записуй адресу та код пiд’iзду, – нарештi прогнулась я.
Не пам’ятаю, що ще я сказала в той момент i чим керувалася, даючи iй свою адресу… А раптом вона злодiйка? І чому я? В якому сенсi у неi немае друзiв? А хто були тi придурки в кампусi? Я сподiвалася почути всi цi вiдповiдi ввечерi, коли вона добереться до квартири. А якщо вона взагалi вночi вб’е мене?
11
Ввечерi я сидiла на кухнi, смакуючи бутерброд iз дешевою вареною ковбасою та тертим, iз кислим пiслясмаком, сиром зверху та намагалася не почувати себе в Радянському Союзi. З такою iжею це вдавалося не так легко. Я переживала, що дала тiй дiвчинi свою адресу. «Оце ж дурепа!» – кричав мiй здоровий глузд, який був захований десь дуже глибоко та, на жаль, прокричав менi це надто пiзно. Вона ж могла все придумати та просто спитати адресу, щоб пограбувати мене, коли я буду на парах. «От гiвно… Оце ж влипла», – наче лупцював мене зсередини, говорячи це, мiй здоровий глузд.
Раптом щось грюкнуло у дверi. Я сiпнулась, i моi щелепи завмерли на пiвдорозi, подрiбнюючи бутерброд. Це що, в бiса, таке? Тепер хтось короткими ударами стукав у дверi. Я поставила бутерброд на тарiлку, опустила ноги на пiдлогу i, повiльно рухаючись, попрямувала до входу у квартиру. Треба крастися тихо й обережно дивитися у вiчко, щоб той, хто знаходиться по той бiк, не помiтив, що у квартирi хтось е. Так я завжди робила вдома, коли приходили сусiди або волонтери, чи «волонтери», якi просили грошi для хворих дiтей. Удавала, наче нiкого нема. А що б я iм казала? Коли вдома була мама, вона спочатку вiдчиняла i посилала цих довбаних сусiдiв чи волонтерiв у трiшки гiрше мiсце, нiж те, з якого вони прийшли, а з часом почала теж тихо пiдкрадатися, зазирати у вiчко, а потiм, незалежно вiд того, хто це був, звалювала назад у кiмнату. Хоча нi, коли перевiряли лiчильник, вона таки вiдчиняла. Неохоче, але вiдчиняла. Ще й, як на зло, завжди хтось приходив, коли ми були особливо домашнi – в однiй бiлизнi, i тодi мама спантеличено бiгала майже голяка в пошуках хоч якогось одягу й часто вдягала його навиворiт. А потiм, тихо матюкаючись, зi словами: «Кого це ще принесло? У нас усi вдома!» (хоч це було далеко не так), iшла вiдчиняти.
Я повiльно наближалася до дверей, коли зрозумiла, що моi тапки надто гучно шморгають пiдлогою. Зняла iх i пiшла босяком навшпиньки, така собi безнадiйна балерина. Глянула у вiчко та видихнула з полегшенням. Це була моя нова тимчасова сусiдка. Ну звiсно, хто ж iще? Я вiдчинила дверi й почула запах жахливого перегару. Вона ще й нажралася! Прекрасно! Молодець, Єва. Зараз моi вчинки найкраще описало б емоджi пiднятого вверх великого пальця (iз сарказмом, ясна рiч).
– Заходь, – без емоцiй сказала я.
– Я тут трошки цей, ви… гик, блять… Ви… Гик!
– Так – так, ти випила, я зрозумiла, – швидко договорила замiсть неi я.
Дiвчина опустила голову та, заплiтаючись у власних ногах, переступила порiг квартири. Я провела ii до кiмнати та вклала в лiжко. «Чорт, в мене ж лише одне лiжко, – згадала я, – нам що, доведеться спати разом?!». Цiеi ночi я точно не ляжу поряд iз цим спиртзаводом! Дiвчина плюхнулася на лiжко й вирубалася. А я зiтхнула з усвiдомленням того, що сьогоднi спатиму на пiдлозi. На щастя, я згадала, що бачила в коморi ще один матрац, який вже, цiлком можливо, iла мiль. Я вийшла з кiмнати, тихо зачинивши за собою дверi, а пiсля цього подумала: «А навiщо ж я далi крадуся? Це тiло й так не здатне нiчого почути зараз – хоч дискотеку влаштовуй». Витягла з комрiчини матрац, i, коли вдарила по ньому долонею, вверх здiйнялася маленька хмарка пилюки. Кинувши матрац бiля лiжка, я постелила на нього чисте простирадло, навiть два, з надiею вберегти себе вiд пилу й лягла спати з розумiнням, що нiяких пояснень я сьогоднi не почую.
Я лежала на матрацi i вдивлялася в голу стелю, намагаючись щось там розгледiти. Але на нiй було порожньо, на вiдмiну вiд стелi Дениса, на якiй був приклеений плакат якогось гурту. Зловивши себе на цiй думцi, я викинула стелю з голови, повернулася на бiк, обняла руками подушку й заснула. Сни менi часто снилися дебiльнi, тому я була вдячною за людську здатнiсть забувати iх майже одразу пiсля пробудження. Цього разу увi снi хтось плакав, стогнав. Невже я знову плачу пiд час сну? Мама колись будила мене всю в сльозах вiд якогось нiчого жаху. І я розплющувала заплаканi очi, бачила перед собою стривожене обличчя мами i заспокоювалася. Цiеi ночi я розплющила очi й зрозумiла, що плачу не я, та й не снилося менi нiчого такого. Рюмсання лунало зверху – на лiжку. Я миттю пiдскочила.
– Що за нафiг? – чувiха сидiла на лiжку, обiйнявши руками зiгнутi колiна, i плакала.
– Ти чого? – повторила я, дивлячись на дiвчину знизу вверх. Вона мовчала, тихо схлипуючи, а я не наважувалася вилiзти на лiжко й сiсти поруч.
– Те, що тобi термiново потрiбно десь перекантуватися, якось пов’язано з твоiми синцями, я вгадала? – вона глянула на мене й кивнула. Я зiтхнула i опустила погляд на темну пiдлогу.
– Вони все вирiшують за мене, вони вирiшують усе в моему життi. І те, зi скiлькома синцями я пiду на пари, залежить вiд iхнього настрою, – роздратовано пробурмотiла вона.
Я зрозумiла, що мова йшла про батькiв. Завжди складна тема. Дiвчину прорвало, i з ii сумних очей знову полився град слiз. Менi стало ii шкода, i страх вилiзти на лiжко кудись зник. Я сiла поруч iз нею.
– Так ось чому ти так нажралася, – наче сама до себе сказала я. – Ей, вони не вартi цього, чуеш? Я поняття не маю, хто ти i якого бiса я пустила тебе у свою квартиру, але вони не вартi цих слiз. Дiти не повиннi плакати через батькiв, а батьки не повиннi лупцювати дiтей!
Коли трапляються непорозумiння з рiдними, кортить утеки вiд усiх, а вiд них – у першу чергу. Чому ж вони вбивають нас? Повiльно та жорстоко, цiлячись у саме серце або ж туди, де нам найболючiше – у те мiсце, де ми вразливi, i фраза «сiль на рану» – це занадто мало, щоб описати весь той бiль, яким нас можуть наповнити. Як ми можемо вживатись iз соцiумом, якщо не можемо жити з рiдними, як? Вони ж наче рiднi. Невже для когось це слово нiчого не означае? Чи, може, це я сприймаю його неправильно? Воно – просте слово з п’яти лiтер, яке, якщо подумати, навiть звучить неприемно. Рiднi. Ррррiднi. Наче рве тебе. Розривае i рiже. Руйнуе, розбивае, розкладае.
– Менi т-т-т-ак соромно… – схлипувала дiвчина.
– Чш-ш, я принесу тобi води, зараз, зачекай.
Я пiднялася з лiжка й пiдiйшла до дверей, коли почула звук блювання. Повiльно повернулася назад iз думкою: «Нi, нi, нi, тiльки не це…» i скривила обличчя. Але дiвчина вже обблювала мою постiль i, розкинувши руки на лiжку, винувато дивилася на мене.
– Та все окей, вона менi й так не подобалася, – витиснула криву посмiшку я. А вона хотiла посмiхнутися у вiдповiдь, та нова хвиля сумiшi шлункового соку, водяри та обiду полилася з ii рота. Я побiгла за тазиком iз водою i вже за лiченi секунди притримувала ii фiолетове волосся. От же блять… «Блять» в сенсi оцiнки загальноi ситуацii… Допомагаеш людинi, а потiм вона обригуе тобi пiв кiмнати. Я змусила ii випити пляшку води й знову поклала спати. Сподiваюся, другого разу не буде. Я вiдчинила вiкна, щоб не задихнутися вiд характерного кислого запаху, й пiшла на кухню. Сьогоднi я тут не спатиму. Сiла за стiл, на якому залишилися крихти вiд бутерброда, i заснула, пiдклавши руки собi пiд голову.
12
Прокинулася вiд рiзкого запаху блювотиння й перегару у квартирi. Чорт, довго ж прийдеться тут провiтрювати. Я пiдiйшла до кiмнати та тихо прочинила дверi. Дiвчина ще спала. А на блiдо-зеленому обличчi фiолетовi синцi тепер проглядалися виразнiше. Я зачинила дверi й повернулася на кухню. На годиннику була 9:00, й унiвер ми вже й так проiбали, тому я поставила чайник на газ, кинула на дно чашки пакетик якогось «Грiнфiлду» i, викинувши обгортку в смiттевий бак, згадала, як нещодавно знайшла там номер Дениса. Пiднялася на пальцi й дiстала той пластир з номером iз верхiвки холодильника. Варто йому дзвонити?
«У мене в лiжку спить оббльована сучка», – набрала я повiдомлення, натиснула «send» i, заблокувавши телефон, поклала його екраном до столу. Водночас iз закипанням чайника задзвонив телефон.
– Ти занадто поганоi думки про себе, – сказав впевнений голос iз телефону, i я вiдчула, як вiн хитро посмiхаеться, вимовляючи це.
– Дебiл, я не про себе, – закотила очi я.
– Ахахах, та годi тобi. З ким не бувае? – я вже повiрила, що вiн дiйсно так вважае.
– Я серйозно, кретин, обригана сучка – це та дiвчина з фiолетовим волоссям з унiверу.
– Та, на яку ти матюкалась у кампусi?
– Вона.
– Якого бiса вона в тебе забула? – крiзь телефон я вiдчула, як вiн здивувався. – А взагалi, я зараз нiчого не доганяю, пiдтягуйся до кав’ярнi в центрi через пiвгодини, бо без чашки кави я не спроможний слухати твою ранкову муть про сучок.
– Ей, а на кого я цю дурепу лишу? – з цими словами я почула, як вiдчинилися дверi, й з кiмнати вийшла дiвчина, пронизуючи мене похмiльним поглядом та блимаючи важкими синцями пiд очима.
– Ванна де? – прохрипiла вона.
– Направо, – показала жестом я.
– Окей, я буду, – вiдповiла я в трубку та натиснула червону кнопку.
Я залила окрiп у чашку, кiлька секунд потиснула ложкою пакетик iз сипучим чаем i перекинула його до iншоi чашки з окропом. Думаю, нова сусiдка не вiдмовиться вiд чаю. Я по телику чула, що мiцний чорний чай iз цукром допомагае вiд похмiлля. Хоча, можливо, це просто рекламний хiд виробникiв…
Дiвчина вийшла з ванноi, сiро-зелений колiр обличчя нiкуди не подiвся, а з лоба стiкали краплi води.
– Я зробила чаю, сiдай, тобi полегшае.
Вона озирнулася, опустила погляд на стiл, трохи подумала й сiла поряд на сусiдне крiсло. Вона присмокталася до чашки та за один раз випила ii цiлу, навiть не скривившись вiд температури та трьох чайних ложок цукру, якi я туди всипала.
– Я нiчого не пам’ятаю… – дивлячись у вiкно, сказала вона.
– Знаеш, так iнодi навiть краще.
Я долила окропу в ii чашку та кинула новий пакетик.
– Менi треба вiдiйти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дiвчина спiдлоба глипнула на мене й сказала:
– Та що зi мною, бляха, станеться?
– До бiса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано вiдповiла я. Оце ж кончена, iй-богу!
– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!
Я озирнулася, але нiчого не вiдповiла.
«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кiмнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пiв години була призначена зустрiч iз Денисом, тому часу на прибирання в мене не було. «Ну хоч вiкна повiдчиняю, чи що?»
Мiй портфель ще, напевне, вiд того вечора був брудним, але я лiнувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собi щоразу, а слiди бруду тим часом нiкуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типовоi нетиповоi» – i пiшла в коридор. Взулася, кинула до кишенi ключi, згадала, що тепер маю сусiдку, вiдчепила вiд зв’язки один i понесла до кухнi, у якiй боролася iз похмiллям нова спiвмешканка.
– Ось ключ вiд квартири, будь добра, не просри його, – iз цими словами я поклала ключi на стiл перед дiвчиною. – Менi знову вночi чекати «тiла»?
– Та не буду я бухати, заспокiйся. Досить з мене вчорашнього…
– Ну, тодi бувай.
– Давай… – позiхнувши вiдповiла сусiдка й додала услiд, – я Вiолетта, до речi.
– Єва, – кинула я у вiдповiдь, лише зараз подумавши про те, що досi не знала ii iменi.
Я швидким кроком спустилася сходами i вiдчинила важкi вхiднi дверi пiд’iзду. Довелося натиснути на них всiм тiлом, щоб зрушити з мiсця. Перед пiд’iздом лежали тi самi пси, що недавно ласували зiпсованими котлетами з мого холодильника. Я привiталася, почухала iх по головi й пiшла далi. А як же без цього?
Попри те, що вчора мене картали думки про те, що, впустивши Вiолетту до себе, я прирекла себе цим на пограбування чи смерть, в глибинi душi менi не було настiльки тривожно. Мiж iншим, iз цих двох варiантiв безпечнiшим було б убивство, тому що за якi грошi я б повертала власницi квартири всю бiсову технiку? Я не знала цiеi Вiолетти, але менi було спокiйно за неi. Інодi малознайомi люди викликають у тебе довiру, i ти хоч вбийся, але пояснити цього не можеш. Ти просто iм вiриш, наче один з пари найважливiших органiв – серце або мозок – заспокоюе iншого, мовлячи: «Чувак, просто довiрся, я знаю, що все буде окей», а iншiй вiдповiдае: «Добре, я вiрю тобi, чувак». І живуть цi обое у злагодi та мирi, i тобi вiд цього теж спокiйно. Напевне, зараз цi моi два органи саме так i домовилися, особисто я так все i уявляю.
Мiсто нарештi дочекалося тепла, i люди радiли сонцю. У квартирах ще не опалювалося, i, напевне, тому на вулицях стало тiснiше – усi виходили надвiр грiтися. Бiсовi комунальники! Хоч переiжджай жити на вулицю, щоб не застудитися вдома. Нарештi моi чоботи зможуть вiдпочити вiд постiйних злив i болота. Я поспiшала в кав’ярню, на годиннику було вже 11:20. Затишний непримiтний заклад був схований у двориках, i я нiколи ранiше сюди не ходила – не було часу та й компанii. Я вiдчинила дверi, вони голосно дзеленькнули, i всi звернули на мене увагу. Чорт, як не люблю цих дзвоникiв на дверях! Чому вони всi вилупилися? Я одразу помiтила серед натовпу Дениса – його хитрий погляд неможливо було сплутати нi з яким iншим. Я пiдiйшла до столика, зняла верхнiй одяг i повiсила його на вiшак в кутку примiщення.
– Привiт, я не знав, що ти п’еш, тому взяв те, що подобаеться всiм дiвчатам – лате. Як на мене, тут воно найсмачнiше.
– Прекрасно, дякую, – трохи рiзко вiдповiла я.
– Так що там у тебе коiться? – запитав хлопець зробивши невеличкий ковток з маленького горнятка. У ньому була чорна кава з густою жовтуватою пiнкою зверху. Вiн справдi хотiв мене вислухати.
– Загалом, ця дiвчина знайшла мене в унiверi й попросилася трохи пожити. Наскiльки я зрозумiла, у неi проблеми в сiм’i. Їi обличчя в синцях i вона говорила щось про побиття сьогоднi вночi, коли прийшла п’яна, – коротко розповiла я.
– Ого, то можна було просто попроситися пожити? – засмiявся хлопець.
– Не смiшно, – кинула я. – А що, як ii почнуть шукати батьки?
– Це навряд чи… Хiба що знову буде потрiбна жива боксерська груша, – з сумною посмiшкою припустив Денис.
– І ще в мене зараз уся постiль у кiмнатi оббльована… Чужi шлунковi вiдходи я ще не вiдмивала, – скривилась я. – І не збираюся.
– Кх, ахаха, – попирхнувся кавою хлопець i зайшовся смiхом. – Так ось чому ти так швидко погодилася зi мною зустрiтись, – додав вiн iз вдаваним дорiканням. – Ну, все бувае вперше, нехай щастить iз прибиранням!
– Та йди до бiса!
Я вже була готова обматюкати його з нiг до голови, але раптово посмiхнулася (але це тiльки тому, що матюкатися в публiчних мiсцях було б вкрай невиховано).
Ця ситуацiя зi смiхом у момент злостi нагадала менi, як у молодшiй школi, коли на мене кричала вчителька, я просто душилася, щоб не засмiятися. Вона кричить, а в мене сльози ледь не течуть вiд смiху. Захисна реакцiя чи iстеричний смiх – називайте, як хочете, але, чорт, це було так смiшно й страшно водночас! Пройшло чимало рокiв, але цей дитячий недолiк залишився зi мною, хоч недолiком вiн менi вже не здавався. Це допомагало ставитися до проблем легше та зi смiхом. Коли на тебе кричать, важко щось змiнити, а криком у вiдповiдь ти лише розпалиш вiйну, тому залишаеться просто смiятися, i who cares?
Менi важко було злитися, коли хлопець був поряд. Вiн смiшив мене навiть коли дратував. І я не встигла помiтити, чи була в мене осiння депресiя. Напевне, завдяки йому я опинилася поза зоною ураження. Я була рада, що в новому мiстi в мене так швидко з’явилися знайомi, хай то нав’язливий чувак чи алкоголiчка з синцями та купою невирiшених проблем, все ж хоч якiйсь люди. Я була не сама, i це не могло не тiшити.
– Мм, смачна кава, дякую, – посмiхнулася я.
Хлопець кивнув у вiдповiдь.
– Звiдки ти iхав того дня, коли врятував мене? – запитала я.
Хлопець спохмурнiв i я зрозумiла, що запитання не з приемних.
– Ну, я ж не мiсцевий, додому катався, – вiдповiв Денис.
Напевне не варто продовжувати розпитувати його. По людях видно, коли вони не хочуть говорити, тому я перевела розмову.
– А ти чому не пiшов в унiвер? – поцiкавилась я.
– Власниця квартири зранку приходила по оплату, треба було трохи прибрати й бути вдома.
– О, ти теж винаймаеш квартиру? – нарештi вдалося знайти точку зiткнення.
– Так, винаймаю, – спокiйно сказав хлопець i зробив ковток гiркого напою «для дорослих».
Пiсля цього запала тимчасова мовчанка. Я нервово сьорбнула кави i взялася бiгати поглядом по людях у закладi, шукаючи на iхнiх обличчях теми для розмов. Хлопець задумливо дивився в чашку з кавою i робив маленькi ковтки, наче не хотiв, щоб вона закiнчувалася. Зараз вiн був схожий на поцiновувача вина, який лише змочував губи, плямкав i говорив свiй вердикт. Хлопець наче боявся, що кава закiнчиться, вiн насолоджувався кожною краплею, дозволяючи напою вистигнути, але його це мало хвилювало. Я думаю, це допомагало йому вiдволiктися вiд зайвих думок. Хiба не прекрасно, коли якийсь час тебе хвилюе лише кава? Вiн ледь торкався губами чашки й заплющував очi, повiльно ковтаючи напiй. Цiкаво було, про що вiн думав у цей момент? Денис поставив горнятко назад у блюдце, забрав тонкi фаланги пальцiв з невеличкого вушка та звiв погляд на мене.
– У нас сьогоднi концерт у «Канавi», буду радий, якщо ти прийдеш. Граемо о 21.00.
– У тебе е гурт? Чому ти не говорив ранiше? – вражено запитала я.
– Ну як гурт, – зам’явся Ден, – просто iнколи бавимося з одногрупниками. Один iз них знае адмiнiв закладу, i, щоб людям не було нудно (а люди не люблять, коли iм нудно, одразу починають якусь маячню витворяти), ми iнколи граемо там майже задарма. Та це, в принципi, не важливо, якщо е хоч якась можливiсть заграти десь, окрiм унiверситетськоi актовоi зали, – знизив плечима хлопець.
– Та це ж круто! Звiсно, я прийду!
