скачать книгу бесплатно
– Можеш захопити свою сусiдку-алкоголiчку.
– Окей, я скажу iй.
– Я ж не буду однiею зi стрьомних падруг?
Ми посидiли ще якийсь час, а потiм до Дениса хтось зателефонував.
– Вибач, у мене ще сьогоднi репетицiя перед завтрашнiм виступом, пацани дзвонили, мушу бiгти, – заметушився Денис.
– О, так, звiсно, бiжи, – запевнила я. – Менi теж пора йти прибирати квартиру вiд новоi спiвмешканки, – мовила з вiдчаем.
– Чекатиму тебе сьогоднi о 21:00. Дивися, не провтикай, – суворо нагадав хлопець.
– Я буду, не сумнiвайся, – посмiхнулася у вiдповiдь, одягаючи пальто.
Ми покинули заклад i, попрощавшись, розiйшлися в рiзнi сторони. Я рушила в напрямку зупинки. Тройлейбуси, на щастя, ходили часто, наче це було також пов’язано з виходом сонця на небесну арену, тому менi не довелося довго тупцяти на мiсцi.
Сидiння бiля вiкна були моiми улюбленими ще з дитинства. Батьки завжди тримали iх для мене, а самi сiдали поряд, спостерiгаючи, як я захоплено розглядаю життя за вiкном. Люди такi гарнi, коли не бачать, що за ними спостерiгають. Саме тому випадковi фотографii виходять такими живими й справжнiми. Саме тому в нас закохуються, коли ми цього не помiчаемо й не бажаемо. Бо ми не стараемося щось для цього зробити, ми такi, як е, i для когось цього достатньо. Люди люблять правду й всюди шукають щиростi.
13
За вiкном тролейбуса гуляли люди. Вони так свiтилися, наче сонце з неба проходило крiзь iхнi тiла. Пора розстебнутих пальт була моею улюбленою. Таким чином ми пускаемо тепло всередину себе, а потiм защiпаемо його гудзиками, щоб не втратити. Сьогоднi злими й незадоволеними були лише контролери тролейбуса – товстi жiнки, якi ледь протискались у проходах, i спухлими пальцями вiдривали квитки пасажирам. Напевне, вони походять звiдти, звiдки й продавцi масних чебурекiв на вокзалi. Сiмейний бiзнес, чому нi? Жiночки часто бурчали щось на кшталт: «Вiдступiть! Як я повинна тут пройти?!» Вони такi злi, бо товстi або ж iх просто вдома нiхто не трахае. А хто ж iх трахатиме, якщо вони товстi? У будь-якому випадку, вправнi й моторнi друзi жiнок завжди були в продажу.
Я вийшла на зупинцi, забiгла в магазин по улюбленi цигарки, i, розплачуючись за них на касi, згадала свою квiтку, яка так не любить, коли я курю. Подивилася на пачку, яка зручно лежала у руцi. Можливо, вона буде останньою?
Знову цi важкi дверi пiд’iзду, а одразу за ними – обличчя.
– Тааак, ось ти й попалася, – вилетiло з яскраво нафарбованих уст. От чорт! – Пройшов тиждень, а ти досi не прибрала в пiд’здi! Чи я незрозумiло сказала?
Жiнка витиснула мене на вулицю, стала перед вхiдними дверима i сильною рукою зачинила iх. Вiдступати було нiкуди.
– Ем… У мене зараз завал iз навчанням, я обов’язково приберу, – бовкнула я.
– Шановна, правила для всiх однаковi. Прибирай або з’iжджай! – погрозливо вiдповiла сусiдка. «Та що це в бiса таке?»
– Ну, у вас, здаеться, багато вiльного часу, якщо ви ходите й слiдкуете, хто коли прибирае, то чому б вам самiй i не прибрати? – повiльно та впевнено мовила я. – Змiна дiяльностi – це корисно.
Я побачила, як зiницi жiнки зменшилися i вона прикувала до мене погляд. Пухке обличчя з чiткими вилицями почало забарвлюватися в колiр ii багряного волосся. Тепер вона скидалася на стиглий помiдор. Жiнка поставила руки на пояс, ii грудна клiтка збiльшилась у два рази, рот привiдкрився i з нього вирвалося:
– Та ти знаеш, на кого нарвалася?! Як ти смiеш? До старших! – заволала вона.
З мене знову вирвалася порцiя смiху, i я, обiйшовши жiнку, вiдчинила дверi й швидко побiгла вгору на свiй третiй поверх. Я не могла припинити смiятися i, переступивши порiг квартири, зайшлася ще бiльшим смiхом.
– Що за? Ти накурилася? – у коридор прибiгла моя сусiдка й перелякано глянула на мене. Я трохи заспокоiлася i вiдповiла:
– Просто в нас дуже весела сусiдка.
– Так навiть не цiкаво… – зiтхнула дiвчина.
– Та ну тебе, – нарештi вiдхекалась я.
Роззула ноги та, коли зайшла у кiмнату, була приемно здивована. На лiжку не було постелi, а плями на пiдлозi зникли. Я роззявила рота й вже хотiла щось сказати, але дiвчина, яка вже стояла позаду, мене випередила.
– Я, звiсно, сучка, але бруду пiсля себе не залишаю, – зауважила дiвчина.
Я з полегшенням видихнула.
– Вибач за це. І я, скорiш за все, наговорила якоiсь дурнi вночi, не сприймай серйозно, – махнула рукою Вiолетта.
– І не подумаю, – вiдповiла я, вiдчувши, як важкий тягар спадае з плечей. Ми зайшли на кухню. На газовiй плитi вже закипала кава.
– А звiдки в нас кава? – я згадала, як нещодавно викинула у смiттевий бак цiлу пачку. З ледь помiтною вiдразою зазирнула в чашку. Сподiваюсь, це не вона.
– Я ходила в магаз, купила кави та ще деякi речi. Додому я поки що не збираюся, – подiлилася планами Вiолетта.
Я зробила ковток кави i, чорт, чому всi вмiють ii варити, окрiм мене? Але, якшо зi мною житиме ця дiвчина, навички барiсти менi все-таки не знадобляться.
– Є пропозицiя, – наливаючи собi каву, мовила дiвчина. – Я не маю з собою речей, тому менi потрiбна твоя допомога з проникненням у квартиру моiх батькiв.
– А чому б тобi просто не пiти додому самiй i не взяти речi? – не зрозумiла я. – Як не як, це ж i твоя квартира також.
– Я не хочу, щоб батьки бачили мене, бо тодi, скорiш за все, я бiльше не повернуся сюди.
– Вони що, прив’яжуть тебе?
– А бiс iх знае… Завтра в обiд пiдемо, вони саме будуть на роботi, швидко вiзьмемо все необхiдне, грошi та звалимо.
– Чому ти не попросиш своiх друзiв? – наважилася спитати я.
– Я ж казала, у мене iх нема, всi роз’iхалися на навчання. Я сама залишилася гнити в цiй дирi зi своiми батьками, – знервовано вiдповiла дiвчина. – Ось так, знаходиш друзiв, звикаеш, а потiм вони звалюють подалi вiд тебе й ти лишаешся сама в цьому болотi. Залишилися тiльки знайомi, на яких ризиковано покладатися, ну й одногрупники.
– Чому ти не вступила в iнше мiсто? – намагаючись виявити розумiння, запитала я.
– Тому що моi «вельмишановнi» предки сказали, що не платитимуть за те, щоб я бухала в iншому мiстi, i я залишилася тут, розумiючи, що перспектив у мене все одно немае. Лише за друзiв сумно. Ну, тобто за себе, що залишилася без них.
– Ну, ти завжди можеш поiхати до них, та й вони, гадаю, приiжджатимуть додому, – не знаю, який iз мене психолог. – Ти надто все драматизуеш, – заспокоiла я.
– У них новi мiста, нове життя – без мене, – дiвчина опустила очi в чашку кави й зробила ковток, а я вирiшла не продовжувати цю тему, змiнивши ii на бiльш позитивну.
– До речi, якщо в тебе немае планiв на цей вечiр, мiй знайомий виступатиме в одному клубi з гуртом, сьогоднi, i ми запрошенi, – пожвавiшала я, думаючи, що це покращить ii гнiтючий настрiй.
– Це той твiй кавалер з унiверу?
– Ем…Так, але вiн не мiй кавалер, – вiдсахнулася я.
– Ну так, нехай буде, – бовкнула дiвчина, а я не бачила сенсу сперечатись i щось доводити, тому просто змовчала.
– Я так розумiю – це знак згоди?
– Та окей, якщо там буде бухло i народ, я за будь-який рух.
Дiвчина допила каву, помила в умивальнику руки, промокнула iх вафельним рушником, що самотньо висiв на спинцi крiсла i пiшла до кiмнати.
– Тодi сьогоднi о 20:00 зустрiнемося тут i пiдемо, – крикнула я iй у слiд.
– Окей, – долинуло з коридору.
Я була рада, що вона погодилася, хоча з самого початку нi на мить у цьому не сумнiвалася. Я боялася сама йти в невiдому компанiю, до одногрупникiв Дениса чи просто лiвих людей, де лише я – незнайомка. Це лякало мене, але зона комфорту iнодi лякала ще бiльше. І хто допоможе менi в цьому краще, нiж ця шибайголова? Я була настiльки вдячна, що вона прибрала за собою на моему лiжку, що була готова хоч би й щодня кудись ii запрошувати.
Я прогуляла унiвер, Вiолетта кудись пiшла i в мене залишалося ще декiлька годин до концерту, тому бiс iз ним, приберу цей довбаний пiд’iзд, а то ця ненормальна ще змусить свого собаку насрати менi пiд дверма (якщо вiн, звiсно, у неi е), а менi й свого лайна вистачало.
14
Я збиралася на концерт i ненавидiла кожну рiч у своiй шафi. Ох, ця вiчна проблема жiнок! З шаленою злiстю я випотрошила з неi все начиння, лягла на цю нескiнченну купу одягу i почала ридати. «Та щоб вiн увесь нахуй згорiв!» Час пiдтискав, i вже не залишалося й хвилини, щоб плакати в цiй купi другосортного шмаття. Я люблю моменти, коли все йде до бiса, але ти повинна щось робити далi, бо iншого варiанту немае, i ти просто повинна (зараз у когось бомбане, типу: «Ти нiкому нiчого не повинна!»), i залишаються лiченi хвилини на коротку iстерику, щоб потiм ти встала i просто зробила те, що маеш (тихо, тихо, не нервуйте, бiйцi за людськi права та свободи, i згадайте, у якому свiтi ми живемо). Не важливо як, не важливо, з якими емоцiями – нiкого не хвилюе твое становище i, тим бiльше, «емоцiйний стан» – ти просто робиш. Ось i зараз менi потрiбно вибратися з цiеi купи мотлоху i одягнути хоч щось, я ж пообiцяла йому прийти! На щастя, менi до рук потрапила темно-зелена блуза, яку я купила саме перед вiд’iздом сюди, вона була непоганою. Швидко одягла блузу, натягнула штани з високою талiею, намастила губи улюбленою помадою кольору червоного вина. Знизу на нiй так i писало: «wine». Вляглася на лiжко i чекала сусiдку, втикаючи в телефон. Вона прийшла декiлька хвилин по восьмiй.
– Вау! То ти в нас сьогоднi в образi розпусницi?
Вона оглянула мене з нiг до голови iз зацiкавленою посмiшкою. Я зробила вигляд, що не почула того комплiменту, бо насправдi засоромилась.
– Ти так пiдеш? – запитала я.
– Так, лише светр переодягну, – вiдповiла сусiдка i додала: – от блiн, я й забула!
– Що? – не зрозумiла я.
– Синцi! Вони ж нiкуди не подiлися за нiч!
Вона iз сумом прикусила нижню губу, споглядаючи в дзеркалi свое побите обличчя. Я дiстала з шухляди пенал-косметичку i вiдкопала в ньому зелену мазюку, якою iнколи замальовувала прищi, i круглу пудру.
– Зараз ми тебе вiдреставруемо, – пiднявши пенал на рiвень плечей, промовила я i взялася до роботи: витиснула з тюбика зелену мазюку на мiсця синцiв i дiвчина сiпнулася.
– Вибач, я тиснутиму легше, – знiяковiла я.
Легкими рухами я замальовувала iй синцi. М’язи обличчя дiвчини волiли скривитися вiд болю, але вона терпiла. Погляд ii був прикутий до мого сконцентрованого обличчя, i вiд цього я почувалася незручно. Не люблю, коли хтось дивиться на мене впритул. Тодi я не знаю, куди подiтися, погляд починае вiдволiкатися вiд роботи i стрибати по обличчi людини або по кiмнатi, аби тiльки не зустрiтися з очима навпроти. Вона вдивлялася менi у вiчi, намагаючись приховати бiль вiд моiх старанних доторкiв пальцями. Вдивлялася, наче знала, що я щось приховую. Уста були мiцно зцiпленi, вона намагалися вгамувати бiль, а очi свiтилися i усмiхалися. Коли я закiнчила замальовувати синцi, то взяла в руки круглий спонжик, який вже був трохи оранжевий вiд мого користування, торкнулась ним розсипчастоi поверхнi пудри i декiлькома легкими рухами завершила реставрацiю.
– Тепер ти лялечка, – задоволено мовила я, пишаючись своею роботою.
Ми вийшли з пiд’iзду. Було вже темно. Восени швидко темнiе i цього достатньо, щоб не любити осiнь. Зранку було надто важко вiддерти обличчя вiд подушки i вилiзти з-пiд теплоi ковдри, бо коли б ти не прокидалась, завжди темно. А додому доводилося повертатися ранiше, нiж влiтку, бо темнiло надто швидко. Темрява поглинала днi i, напевне, це було однiею iз причин осiнньоi хандри. Час наче швидше летить, а отже, i тобi потрiбно тиснути на газ. Людям завжди страшно. Страшно, коли час втiкае вiд них, а людям так нiколи й не вдасться його наздогнати. Коли ти, наче стоiш на типовому украiнському роздорiжжi, на якому не залишилося рiвного асфальту, лише однi ями, i не знаеш, куди йти i що робити далi. Та й нiхто тобi не зарадить, не пiдкаже i не видiлить бюджету на ремонт цих ям, бо кожен зайнятий латанням власних.
Зате восени мiсцевi алкоголiки могли вилазити зi своiх схованок у пiдвалах ранiше. Вилазити i лякати перехожих, мене в тому числi, водночас iз цим випрошуючи в них грошi на нову пляшку. А потiм з гучною озвучкою оббльовувати смiттевi баки, якi вже декiлька днiв трiщать вiд паперових стаканчикiв, одноразових пакетiв i недоiдкiв, тому що мiсцева влада не видiляе достатньо комунальникiв для прибирання або видiляе тих, хто мешкае за мiстом i щодня потерпае вiд проблем iз транспортом, особливо пiд час зими. Проблеми в мiстах завжди однаковi: мала кiлькiсть комунальникiв та надмiрна кiлькiсть алкоголiкiв.
Вiолетта знала, де знаходиться заклад, у який ми прямували. Це мiсце, походу, було мiсцем збору неформалiв i творчих людей. За барною стiйкою було безлiч видiв алкоголю, а особливо пива з невiдомими менi етикетками та дорогого вiскi. Я любила хороший дизайн етикеток для алкоголю. Тут були рiзнi: однотоннi, кольоровi, в однiй кольоровiй гамi, з яскравими надписами, з героями мультфiльмiв чи комiксiв, та ще багато чого, тому менi одразу сподобався цей заклад.
– Ходiмо, вип’емо чогось! – iз запаленими очима запропонувала дiвчина.
– Так… – погодилася я, розглядаючи iз роззявленим ротом цi милi пляшки. Ми сiли за той високий стiл, i до нас пiдiйшов бармен.
– Два шокаладнi роми по сто, – замовила вона, весело стукнувши по барнiй стiйцi долонею, а потiм ледь скривилась, вочевидь, перегнувши iз силою удару, але з ii лиця не зiйшла та запалена усмiшка.
– Сьогоднi п’яною будеш ти, – загиготiла Вiолетта. – Але перед цим ти повинна зацiнити ось цей ром, один з моiх улюблених, до речi, – зауважила вона.
Я засунула носа в склянку, легенько вдихнула та розбовтала ром по стiнках, роблячи вигляд, що тямлю в цьому.
– Та пий давай! – засмiялася дiвчина. – Бiсова поцiновувачка!
Я пiдозрiло глянула на неi i перехилила склянку з напоем, зробивши скупий ковток. Тримала в ротi цю краплю алкоголю, чекаючи, щоб вiн всмоктався в судини швидшим шляхом. Вiн мав мiцний шоколадний смак iз гiркотою. «Напiй для сильних дам», – подумала я.
– Ну i-i? – очiкувала мого вердикту дiвчина.
– Важко буде не спустити на нього сьогоднi всю степендiю, – зiзналася я.
– О тааак, – голосно протягнула Вiолетта. – Святу сьогоднi бути! – викрикнула вона i перехилила в себе все, що було в склянцi. Я вже подумала, що концерт навiть не почнеться, як я уже тягнутиму ii на собi додому, але ця божевiльна виявилася на диво мiцною.
Пiсля нас у заклад почали сходитися люди. Яскраво нафарбованi дiвчата з гострими стрiлками на очах та у коротких спiдницях оглядали нас зневажливими поглядами. Хлопцi нашого вiку, у футболках, сорочках – усi такi рiзнi. Вони звертали на нас увагу, лише оцiнюючи поглядами. Нi на що бiльше не наважились. Твiй одяг може виглядати безглуздо, але варто тобi додати до свого образу темно-червону помаду – вся увага хлопцiв одразу твоя.
15
Декiлька з людей чекали початку концерту на вулицi, смачно покурюючи цигарки. Захоплювали iх змерзлими вiд повiтря губами i говорили про свое. Хтось, на додачу до цигарок, в iншiй руцi тримав пляшку пива з яскравою етикеткою, ту, красиву. Ми були наче в якомусь пабi Нiмеччини, не вистачало лише притаманних культурi цiеi краiни баварських костюмiв. Я так любила мiсця, переступивши порiг яких, ти на короткий час опиняешся в iншому куточку свiту, в ламповому мiсцi з окремим характером та затишком. Схожi мiсця давали можливiсть таки втекти вiд ненависноi буденностi та забутися на якийсь час.
Хтось ззаду схопив мене за плече, i я здригнулась.
– Як добре, що ви вже тут. Ми скоро починаемо, – посмiхнувся високий хлопець iз пiдведеними чорним олiвцем очима.
Я мало не вдавилась ромом i, смiючись, запитала:
– Що з тобою в бiса таке?
– Сценiчний образ, – вiдповiв вiн, пiдкреслюючи обличчя плавним жестом руки, з гримасою самовпевненостi. Стрiлки на очах надавали його фiзiономii ще бiльш хитрого характеру, i, як би не хотiлося це визнавати, вони жахливо йому пасували.
– Тобi личить, – пiдмiтила я, а вiн натомiсть скорчив гордий вираз обличчя. Такий, наче не почув мого комплiменту або ж i так знав це, бо звик щоразу чути це вiд фанаток.
– Образ гомiка тобi дiйсно до лиця, – договорила я, не давши йому занадто самовпевнитися. Дiвчина з фiолетовим волоссям дзвiнко засмiялася.
– Але ж тобi подобаеться, – впевнено захистився Денис.
Я повернула голову назад до бару i зробила ще ковток цього божественного напою, але цього разу вже набагато смiливiший.
– Дай сто п’ятдесят вiскi, – махнув рукою до бармена Ден, а потiм залпом його випив.
– Хлопче, а вам уже дозволено вживати алкоголь?
Ром розширював не лише зiницi, але й мое вмiння жартувати.
– Розiгрiв перед виступом повинен бути правильним. Через десять хвилин починаемо, пiдтягуйтеся, – промовив хлопець, дихнувши на мене подихом з мiцним вiскi та, легко погладивши мое плече, пiшов у глибину темного залу.
У закладi вiдбувався рух i гамiр. Було тепло, оскiльки всi вже щось випили. Натовп юрмився бiля сцени. Ми допили iдеальний ром i також пiшли в скупчення.
– Ти знаеш, що вони грають? – запитала Вiолетта.
