скачать книгу бесплатно
7
Прокинулась об одинадцятiй вечора вiд шуму за вiкном. Цi довбойоби вивозять смiття, коли люди вже сплять. Над моею головою лунали жорстокi розмови. Сусiди… Я ще не встигла нi з ким тут познайомитися, та й не вважала це за потрiбне. Однак тепер я знаю, що поверхом вище живуть люди, очевидно, з вiдкритими претензiями один до одного. Чому вони постiйно сваряться? І я зараз не про конкретних людей. Невже побут – ось цих декiлька стiн, так вбивають стосунки? Невже замкнуте примiщення здатне перетворити рiдних на ворогiв i постiйно зiштовхувати iх лобами? Перших декiлька рокiв, коли люди з’iжджаються, вони безперервно кохаються, а решта рокiв невпинно сваряться i горлають одне на одного. Змагаються, хто голоснiше. В обох цих варiантах вони заважають жити людям навколо. Хоча, можливо, вони просто виказували свое невдоволення щодо смiттярiв-довбойобiв. У будь-якому випадку, краще б вони кохалися. Кому потрiбнi тi смiттярi?
«Я i так тепер не засну», – з цiею думкою я виплуталася з ковдри й босонiж пошвендяла на кухню. Пучки пальцiв нiг вiдчули холод кухонноi плитки, тож я мимоволi скривилася й зцiпила зуби. Тiлом пробiгла зграя дрiбних мурах. Капцi десь зникли, тому я вирiшила повернутися в кiмнату й накинути на плечi свою ковдру, щоб хоча б якась частина тiла була в теплi. Вiдчинила кухонне вiкно. На пiдвiконнi лежала майже порожня пачка цигарок. За мить одна з напханих тютюном i смолою трубочок вже гарно вклалася в губах i тихенько потрiскувала вiд вогню. А з лiвого боку на мене ображено споглядала нiжно-рожева мушкателя, яку я привезла з дому. Я знаю, вона не любить, коли я курю. Навiть трiшки вiдвертае вiд мене свою голiвку з квiтiв – не хоче дихати цим димом. Єдине, чого вона хоче, – це цвiсти, i щоб нiякий дим ii не калiчив i щоб коти не жували гострими зубами ii листя. Тому я й забрала ii з собою в нову квартиру. Вдома ii завжди iли коти, а тут – цвiте собi спокiйно, лише деколи змушена потерпати вiд пасивного курiння разом зi мною.
Коли звуки перекидання смiттевих бакiв догори дном стихли, я визирнула у вiкно. Машина, по вiнця напхана людськими вiдходами, вже поiхала, не залишивши вуличним собакам вечерi, тому вони просто полягали бiля порожнього смiтника, опустивши сумнi голови на довгi лапи. Я знаю, вони пахли мокрою шерстю i сумом, запах наче доносився аж до мого вiкна, а iхнi тонкi ребра випирали з-пiд шкiри. Я вмить згадала про зiпсованi котлети в холодильнику й зрозумiла, що сьогоднi цi собаки таки повечеряють.
Цигарка одразу ж вп’ялась у скляну попiльничку, втомлено пшикнула й погасла, а мушкателя миттю радiсно повернула голову до мене. Схопивши контейнер з котлетами та накинувши спортивну кофту, я подрiботiла вниз сходами, i за декiлька хвилин собаки вже ласували смаколиками. Вони вдячно дивилися на мене та махали важкими хвостами, а доiвши все до останньоi крихти, облизували своi змарнiлi щоки, нiжно скiмлячи на знак подяки. Я провела рукою по мокрiй шерстi, i тепер цей запах також був на менi. За мить я знову була вдома, але вже з бiльш пiднесеним настроем i порожнiм пластиковим контейнером. Собаки ситi й тепер можуть спокiйно спати бiля своiх смiтникiв, очiкуючи приходу нового дня. Тому я також вирiшила повернутися до сну.
Мурахи знов пробiгли по моему тiлу, коли ноги знову торкнулися пiдлоги i я вiдчула холод плитки. Увiмкнувши стару добру «Stairway to heaven», я плюхнулася на лiжко. Є вiчнi пiснi, якi, довго слухаючи, ти на якийсь час вiдкладаеш «у шухляду», щоб потiм дiстати й послухати з тим самим вiдчуттям – повернутися кудись назад на хвилину. Цi пiснi – така собi машина часу. Ми ненавидимо й водночас обожнюемо iх, саме тому все одно час вiд часу повертаемося до прослуховування, щоб пережити тi вiдчуття знову, наче вперше.
8
Тиша iнколи бувае такою болючою, наче жере вуха зсередини. Вдома менi було занадто гучно, а тут, у новiй квартирi, – занадто тихо. Але до всього з часом звикаеш. І навiть починаеш любити це. Напевне, я можу видiлити три стадii стосункiв iз людиною чи взагалi з будь-яким предметом, iжею i так далi. Перша – коли ти дико ненавидиш це; друга – коли обставини змушують тебе ii приймати, i ти вже начебто миришся з приходом цiеi речi у життя, тож ви живете бiльш-менш злагоджено, вчитеся знаходити компромiси; а третя стадiя – це прихiд розумiння, що «воно, виявляеться, не таке вже й погане!». Ба бiльше: ти тепер закохана у це! Ти хочеш бачити чи iсти це щодня, тримати в руках, насолоджуватися, просто бути поряд. З тишею так само. Я знаю, що звикну до неi, прийму, подружуся, полюблю.
Я саме прокручувала своi ключi у дверному замку, коли позаду мене пролунав сердитий голос:
–І коли ти збираешся вперше приступити до миття сходового майданчика?!
Я повернула голову й побачила ззаду невеличку жiнку рокiв шiстдесяти з насиченою червоною помадою на вустах, коротким волоссям кольору перестиглоi вишнi та в’язкою ключiв у руках. «Така маленька, а стiльки крику», – подумала я.
– Перепрошую? – не зрозумiла я.
– Твоя черга мити сходи. Чи я сама повинна завжди тут прибирати?! Подивися лиш, скiльки тут смiття!
– Вибачте, я вiднедавна мешкаю у цьому домi, тож не знала, що тут такi правила, – тихо вiдповiла я.
– Ти ба яка! Думала, що тут домовик прибирае? Щоб сьогоднi було прибрано, бо скоро за горою смiття твоiх дверей видно не буде!
Я, чесно кажучи, не бачила тут нiякого смiття, але сперечатися зi впертою жiнкою не наважилася. Мовчки кивнувши, я побiгла вниз.
Вiдчинивши дверi, я почула голосне й коротке скавулiння i звук удару по чомусь важкому. Я зойкнула й обережно висунула голову з-за дверей. Це був один iз тих собак, яких я вчора годувала котлетами.
– Ой, вибач, малий, – я злякано присiла бiля пса. – Що ж ти тут лiг? Тобi не боляче? – побачивши в його очах спочатку образу, яка вмить змiнилася на радiсть, я розчулилась i ледь не зарюмсала, як дiвчисько.
Чомусь менi завжди було шкода тварин. І коли я ненароком приносила iм бiль, то завжди вибачалася по декiлька хвилин, аж доки радiсть i прощення в iхнiх очах не дадуть менi зрозумiти, що все добре й вони не ображаються. Паралельно з цим мене дико накривав смiх, коли я бачила, як маленькi дiти спотикаються чи падають. Насправдi стае дуже соромно за себе в таких ситуацiях, та я нiчого не можу з цим вдiяти. І як iнколи бувае боляче стримуватися! А стримуватися треба, бо в iншому випадку iхнi новоспеченi молодi мами почнуть матюкатися й обзивати.
Погода вже, здаеться, налагоджувалась, i я попленталася до унiверу через парк. Бiля корпусу вже юрмилися студенти. Однi – жахливо стомленi, iз синцями пiд очима вiд навчання чи вiд п’янки, а iншi – зарядженi енергiею, з новими силами i з повною готовнiстю до навчання. Очевидно, також перший курс…
Я знайшла свою аудиторiю, у якiй уже сидiли одногрупники, та сiла за порожню парту. Із дзвiнком до нас зайшов викладач – високий чоловiк середнього вiку, досить у хорошiй формi як на своi роки. Здавалося, вiн iз тих людей, якi люблять водночас i поiсти i побiгати, тому залишаються у формi, хоч i з кругленьким животом.
– Та-ак, це у нас десята група? Мене звати Андрiй Володимирович, я буду викладати у вас предмет, який усi дуже люблять матюкати. Тобто соцiологiю. Предмет цей читаеться чотири роки, i менi хочеться вiрити, що ми з вами знайдемо спiльну мову, – наче з листочка прочитав вiн i додав до цiеi короткоi промови легку дружню посмiшку, яку доповнив доброзичливий погляд його блискучих очей.
«У нього вони блищать або вiд алкоголю або ж вiн реально запалений цим предметом», – одразу спало менi на думку. Викладач був одягнений у чорний костюм i сорочку, в руках тримав коричневий шкiряний портфель у вiнтажному стилi, а обличчя було теплим i привiтним. Такi викладачi завжди подобалися студентам, i я не була винятком. «Так, ми з вами ладнатимемо», – подумки вiдповiла я i посмiхнулася сама до себе. Цей викладач чомусь одразу нагадав менi професора Ленгдона з бестселерiв Дена Брауна. Напевне, тому що всi вони, тобто професори-чоловiки, схожi. Тому вiн одразу сподобався менi.
Я залишила аудиторiю, сповнена пiднесеним настроем. Серед останнiх, не дуже веселих подiй цього тижня, ця пара стала наче новою пiснею в застарiлому плейлистi (я здогадуюся, що порiвняння з промiнчиком сонця серед хмарного неба вже усiм набридло). На прилавку з iжею для студентiв була купа порожнiх калорiй, тому я вирiшила перебитися водою зi свого портфеля. У тому ж настроi я легкою ходою вилетiла з корпусу й одразу ж зупинилася на самому вершечку бетонних сходiв. Трохи вiддалiк стояв уже знайомий Денис та покурював цигарку, трохи похитуючи головою вперед-назад.
Мозок одразу видав два варiанти дiй: пiдiйти та привiтатися чи, як я зазвичай роблю, пробiгти повз iз опущеною головою, вдаючи, що не помiтила. У думках промайнуло: «Цiкаво, пiд яку ж це пiсню його так пре?» Тому я вирiшила пiддатися своiй допитливостi й пiдiйти.
Тихо пiдкравшись ззаду, я висмикнула з його вуха один навушник i швидко наблизилась, щоб запхати його собi. Хлопець одразу повернувся та широко розплющив очi, ледь не присмаливши мене палаючою цигаркою. Я злякалась i трохи вiдскочила назад, вiдчувши, як моi кеди смачно потерлися об асфальт, але, побачивши його переляканi очi, дзвiнко розреготалася.
– Фу-ух, ти що так лякаеш? А якби присмалив? – здивувавшись, iз запитальною iнтонацiею кинув хлопець.
Я не могла стримати свого смiху, наче в гiени, тому вiн почав смiятися зi мною. Коли я взяла себе в руки, з уст вирвалося питання, яке так роз’iдало мене.
– Так пiд що тебе так ковбасило?
– «Twenty One Pilots», – вiдповiв хлопець i стримано додав: – Тут холодно, тому я готовий таки дозволити тобi послухати цю пiсню зi мною але в теплому кампусi.
– Ахах, ого, який добрий, – здивованим тоном вiдповiла я. – Ну, ходiмо.
Я рушила вперед, високо пiднявши голову. Хлопець поплентався за мною.
На той момент у сучаснiй студентськiй iдальнi, названiй тепер «кампусом», уже назбиралося вдосталь людей, але я швидко зайняла нам мiсце за високим столиком iз барними крiслами, трохи далi вiд прилавка з iжею. Ми сiли, поклавши рюкзаки на колiна, Денис швидко оглянув мое обличчя i спитав:
– Ти взагалi як пiсля тiеi ночi? Бачу, рани вже наче заживають…
– Так, все добре, ще раз дякую тобi, – вiдповiла я, потерши пальцями слiд вiд удару, про який дотепер навiть не згадувала.
– Звертайся, – знизив плечима хлопець.
– Ммм… Ми будемо продовжувати цю безглузду розмову чи, може, ти таки даси менi послухати пiсню? – не вгамовувалась я.
– От дiдько, а я так хотiв поговорити, – опустивши голову, iз награним сумом вiдповiв хлопець. Я широко всмiхнулася та з переможним поглядом розвела руками.
Ми слухали «Twenty One Pilots», а потiм уже все пiдряд, я не пам’ятаю навiть що, бо мене наче кудись вiднесло. Тепер я бачила за вiкном зовсiм не осiнь i не похмурих студентiв – тепер вони були настiльки сiрими, що колiр асфальту повнiстю поглинув iх у свiй спектр. З уяви виринали кольоровi кола, i я вiдчувала кач. Цiкаво, чи вiдчувае хлопець те саме? Це вiдчуття приходить так плавно, наче хтось, як от гучнiсть динамiкiв, надае йому сили. Ось ти чуеш музику, а тодi ще трохи, й вона вже шкребеться в твоiй груднiй клiтцi, а потiм i не помiчаеш, як починае тупати у такт твоя нога, i ось нарештi мелодiя повертаеться назад до голови, i ти рухом хвилi пливеш головою вперед-назад, а тепер вправо-влiво. І в кiнцi таке приемне вiдчуття, що ти, наче зефiр, така м’яка, а рухи твоi – плавнi, довгi, i голова, наче легка кулька.
Моi кольоровi кола враз вибухнули й зникли вiд удару в плече. Я швидко обернулася – навушник знову полетiв додолу – i побачила бiля себе дiвчину з фiолетовим волоссям.
– Камоон! Навiщо тобi очi? – роздратовано крикнула я. Але дiвчина нiчого не вiдповiла i, зверхньо глянувши на мене, продовжила смiятися зi своiми друзями. «От сучка», – подумалося. Денис вороже подивився на дiвчину з фiолетовим волоссям, але не сказав нiчого. Ось так жорстоко нас iнколи вибивають iз зони комфорту. Напевне, кожному знайоме це вiдчуття: коли твiй розум уже десь в iдеальному для тебе мiсцi, коли можеш вiдпочити, не думаючи нi про що, лише спостерiгати за малюнками, якi створюе твоя бурхлива уява, i навiть якщо вона насправдi не така вже й бурхлива, все одно в цю мить вона подаруе рясний дощ. І коли тебе, наче блискавкою, вибивають з неi, ти втрачаеш свiтло. Повертаешся назад до темряви реальностi i ненавидиш цю блискавку, не здогадуючись, що вона була порятунком, адже потiм з’явиться веселка.
Я подивилася на Дениса й помiтила, що сiра погода нанесла на його обличчя великi кола пiд очима – вiн виглядав втомленим i задуманим. Щось сьогоднi з ним було не так… Сонце знову на декiлька днiв зникло, забравши з собою блиск його темного волосся та грайливi очi з хитрим поглядом. Я не люблю питати в людей, що сталося – тим бiльше, що ми були малознайомi – тому зробила вигляд, що нiчого не помiтила.
– Ну що, будемо йти? – запитала я.
– Окей, як тобi музика? – кинув хлопець.
– Я чекатиму скрiн цих пiсень, – щиро посмiхнувшись, сказала я. Вiн здивовано подивився на мене, знову нiчого не сказавши.
Ми виходили з кампусу, начепивши рюкзаки на плечi, подолали три сходинки й попрямували кудись вперед. Я подивилась у вiкно й зловила на собi погляд тiеi фiолетововолосоi дiвчини. Вона досi смiялася поруч iз друзями. Попри те що вона смiялася, очi в неi мали вiдтiнок iншоi, прихованоi емоцii. Ми пiдiйшли до роздорiжжя, i я, трохи пом’явшись, мовила:
– Окей, менi налiво, побачимось, – нiяково кинула я, махнула рукою i пiшла у свою сторону.
– Ти не подзвонила менi, – вiдповiв Денис, але я вже вiддалялася вiд нашоi точки прощання, зробивши вигляд, що не почула тих слiв. Та як же я в бiса повинна була йому подзвонити?
Я знову пiшла додому через парк, вiн зараз був як нiколи гарний: такий осiннiй, у теплих кольорах, а закутанi в шарфи люди надавали йому особливого затишку. Вздовж рiвноi брукiвки гуляли пари. Вони трималися за руки, скорiш за все, тому, що було холодно, а це найпростiший спосiб виявити любов, хоч, змушена визнати: коханням вiд них все одно вiяло. Менi приемно бачити людськi пари. Приемно знати, що люди знайшли один одного в цьому великому свiтi. І навiть якщо не знайшла я – знайшли iншi, тому цього менi було достатньо, щоб у серцi трохи потеплiшало. Ви лише уявiть, як круто мати таку ж людину, як ти, лише протилежноi статi, таку ж душу, яка iдеально доповнюе твою, як правильно пiдiбраний пазл. Того, хто розумiе тебе з одного лише погляду та усмiхаеться, хто доповнюе твою опору i ти не повинен вже триматися сам – тепер вас двое.
Я швидко пiднялася сходами, благаючи Всесвiт, щоб та сусiдка з червоними губами не помiтила мене i не змусила прибирати. Зачинилася на замок, скинула чоботи з нiг, залишивши iх валятись у коридорi, та побiгла на кухню грiтися. Поставила воду в чайнику кип’ятитися, аби заварити зелений чай, бо моi рецептори досi пам’ятали присмак тiеi бридкоi кави. Дiстала пакетик та викинула папiрець вiд нього в смiтник. Повернулася до столу та почула, як щось iз шелестом полетiло додолу. Це була етикетка вiд чайного пакетика. Вiн звалився з купи смiття, яка зiбралась у вiдрi за два тижнi.
– Блять, напевне, варто прибрати не лише в пiд iздi, – озвучила думки я, нагнувшись, щоб пiдняти смiття, аж раптом мiй погляд застиг на лейкопластирi, що вивалився iз смiтника разом з етикеткою вiд пакетика. Я примружила очi та розгледiла на вже брудному та мокрому лейкопластирi номер телефону. Чорт! Ось чому вiн так впевнено казав подзвонити. Я пiдняла номер i зрозумiла, що, як дурепа, iхала з ним на лобi додому. Чому я так часто виглядаю дурепою? Напевне, тому, що так воно i е. Та повинна зiзнатися, це було оригiнально й ризиковано водночас, адже вiн знав, що я можу просто викинути цей пластир у вiдро з вiдходами, як, в принципi, i сталося. Що ж, нехай дякуе моiй лiнi, яка не дозволяла менi винести вмiст смiтника декiлька днiв поспiль.
9
В унiверситетi я вирiшила бути активною, i поступово дiставати себе з кокона. Витягуватися з умовного мiсця, у якому вже встигла прижитись, завжди важко, але я знала, що це необхiдно. Одного дня, який нiчим не вiдрiзнявся вiд решти, я була повiльнiшою i розгубленiшою, нiж зазвичай, тому вийшло так, що пiсля пари я вийшла з аудиторii останньою, а коли опинилася в коридорi, людей там майже не було. Та юрба, що зазвичай тiснилась у вузьких коридорах, вже або заповнила собою iншi аудиторii, або покинула стiни унiверситету. Я проходила повз дошку оголошень, на нiй ще вiд початку навчання висiли рiзноманiтнi пропозицii для студентiв, на яких була розписала iнформацiя про гуртки в унiверситетi: журналiстику, бiзнес-курси, гурток iз шахiв, настiльний тенiс, iнформатику та навiть фiтнес. Сьогоднi я, мабуть, вперше звернула увагу на всi цi оголошення, бо це спецiально вiдведене для них мiсце завжди прикривали спини студентiв. Пiдiйшовши просто пiд стенд, реклама на якому крiпилася кольоровими кнопками, я пробiглась очима по тих оголошеннях в пошуках якоiсь позанавчальноi дiяльностi.
У школi, де я навчалася, було безлiч гурткiв, але дiти вiдвiдували iх добровiльно-примусово, думаючи не так про суть занять, як про те, що десь вдома стоiть комп’ютер iз грою, яку термiново потрiбно пройти, а замiсть цього вони повиннi слухати виплеск самодiяльностi вчителiв тiльки для того, щоб заробити хороше ставлення та приязнь з iхнього боку. Комп’ютер сумуе за дитячими червоними очима, якi вже благають злiпитися докупи й пiти спати, та руками, якi швидко бiгають клавiатурою, нещадно трощачи ii. Або ж цим школярам термiново потрiбно було зачати дитину в «Sims», тому що будинок уже побудований i робити, в принципi, бiльше нiчого. До бiса цi дiти з «Sims», iм потрiбно було добряче поспарювати героiв гри, тому що для вiдприскiв-школярiв секс доступний лише тут. Пам’ятаю, як колись моя подруга, у якоi ми щотижня грали в цю гру, порадила менi спарювати чоловiка з жiнкою десяток разiв за один пiдхiд, щоб дитина точно зачалася. Пiсля цього я завжди повторювала таку махiнацiю, нi на мить не сумнiваючись у ii ефективностi. Усе як у життi.
До того, як вступити на свою спецiальнiсть, я приблизно до класу десятого точно знала, що хочу бути журналiстом. Думала, що готова робити все, аби навчитися цiй справi i боротися з собою, коли щось не виходитиме, але зацiкавлення чомусь раптово зникло, тому я вступила на iншу спецiальнiсть, а журналiстика так i залишилася чимось незавершеним, нездiйсненним i покинутим. Ось я й вирiшила, що пiду саме на цей гурток, а чому б i нi? У менi досi жеврiло бажання писати щось, попри те, що я так впевнено загасила його, тож я хотiла таки заповнити цю потребу висловлюватися, перетворивши ii у якiсне вмiння.
На оголошеннi гуртка журналiстики було вказано, що заняття проводяться у вiвторок, о 16:00 в 105 аудиторii головного корпусу унiверситету. Я прочитала це й вiдчула приемне тепло – наче мене повернуло до дитячоi, чи то скорiше пiдлiтковоi, мрii i тепер я стою на порозi ii здiйснення. Бажання, яке я давно сховала в коробку з уявним надписом «мрii на потiм», знову вирвалося, дочекавшись свого «потiм», i тепер я почну його реалiзовувати. А чому б i нi?
В цю секунду маленького щастя в головi промайнула думка, що я боюся йти туди сама. Там, скорiш за все, буде багато студентiв i вони дивитимуться на мене тим поглядом, яким дивляться на всiх новачкiв у колективi. Новий, незнайомий колектив – це чомусь завжди так складно. Тому я придумала, що потягну туди свого нового знайомого. Я дочитала оголошення та побiгла до того кампусу, у якому абсолютно не вмiють варити каву, з надiею знайти там Дениса.
Окрилена новою iдеею щодо свого дозвiлля, я бiгла калабанями у своiх осiннiх чоботах, оббризкуючи каламутною водою з листям перехожих дiвчат. Вони смiшно пищали, щось обурено вигукуючи менi вслiд, та я продовжувала бiгти. Дiставшись входу в кампус, я крiзь прозору призму скла побачила хлопця, який сидiв за високим, наче в барi, крiслом, i дмухав всередину паперового стаканчику, смiшно скрутивши губи в трубочку. Я зробила крок до вiкна i з широкою посмiшкою постукала по склу просто перед його носом. Денис сiпнувся, розливши трохи чаю собi на руки, i я прочитала на його вустах нервове та гучне: «Сука!» Тепер, коли напiй стiкав по руках, було точно зрозумiло, що це чай. Я скривилася, вискаливши зуби, та, зробивши на обличчi кислу, спiвчутливу гримасу, так i не змогла приховати посмiшки. Не виходить нам спокiйно привiтатися – я постiйно його лякаю. Напевне, варто заклеiти собi рота, зв’язати руки, ноги i взагалi все. Я зайшла всередину, хлопець продовжував ображено дмухати в стаканчик. Я дiстала з кишенi сумки пачку сухих серветок з ароматом конвалii i простягнула йому iх:
– Вибач… Як ти? Ось, тримай, я маю ще вологi, в разi чого. Сильно обпiкся? – висипала я ряд запитань, наче з кулемета. Хлопець мовчки перевiв свiй обурений погляд на мене. Спиною пробiгли мурахи, i я подумала, що вiн зараз вилле залишки того чаю менi на голову. Та його похмурi брови враз змiнили свою форму, очi набули звично хитрих обрисiв, i з уст пролунало:
– Ти такими темпами наступного разу вб’еш мене, – спокiйно вiдповiв хлопець. – Давай, розказуй вже, – додав просто, – через яку новину я так постраждав? – з посмiшкою запитав Денис. Звiдки вiн знае про новину? Зрештою, байдуже, зараз це не важливо.
– Ходiмо зi мною на курси журналiстики, у нас в унiверi е таке, i я вирiшила: чому б нi? Ти як?
– Журналiстики? Хм, то тебе на iсторiю музики тягне, сьогоднi – журналiстика. А ти впевнена, що визначилася з професiею? – недовiрливо запитав хлопець.
– Та яка нафiг рiзниця? Буде весело! Тобi ж, напевне, набридло грати на…. На тому, на чому ти там граеш, – а, до речi, на чому ж вiн грае? – на секунду задумалась я. – Спробуеш себе в iншiй галузi!
– Тобi пощастило, що я починаю тебе побоюватися, i саме тому пiду з тобою на журналiстику.
На одну мить я засмутилася, але одразу ж зрадiла та пiдставила долоню, щоб отримати вiд хлопця «п’ять». Вiн неохоче та все ж дав менi те бажане «п’ять» i запропонував сiсти на сусiдне крiсло бiля нього. Тепер у мене була компанiя для вiдвiдування гуртка, i це було однiею з причин полюбити цю осiнь.
– Хочеш нову класну пiсню? – запитав Денис.
– А вона така ж класна, як та, що ми слухали того разу? – вiдповiла запитанням я, лукаво прищуривши очi.
– Ем… – затнувся Ден. – Як взагалi можна порiвнювати пiснi? – зболено скривився хлопець.
– Ну, окей, давай свою пiсню, – я вже не могла дочекатися. – Мое вухо повнiстю твое.
Я чула лише декiлька пiсень з плейлиста цього хлопця, але iх виявилося достатньо, щоб почати повнiстю довiряти його музичному смаку.
– Ти ж, напевне, чула пiсню, «Gotye feat. Kimbra – Somebody that I used to know»?
– Ображаеш! Звiсно, це ж шедевр! – обурилась я.
– Так ось, у музичному свiтi часто бувае такий собi парадокс: коли музикант випускае крутий хiт, який швидко набирае популярнiсть, але слухачi не наважуються пiти далi цiеi пiснi. І ти наче знаеш, що це безперечний шедевр, i на повторi вiн у тебе днями, а то й тижнями, i якби знайшов час, то вiдрiзав би собi приспiв для дзвiнка, саме тому iншi його пiснi не повиннi пiддаватись сумнiвам, але далi альбомами чомусь не йдеш. Наче боiшся, що вiн пiдведе, наче тобi достатньо цього одного шедевра, наче це вершина можливостей музиканта. І це до бiса образливо, – вiв далi хлопець. – Менi стало цiкаво, чому так вiдбуваеться? Хiба ж таке призначення хiтiв? Хiба вони повиннi вiдлякувати вiд iнших пiсень? – моi очi розширилися, i я з вiдвислою щелепою пропускала кожне слово хлопця через мозок.
Колись я також над цим задумувалась, але мене це наче так не торкалось, як його. Напевне, тому, що вiн музикант.
– Оскiльки у цiй пiснi не один виконавець, – вiв далi хлопець, – менi стало цiкаво, хто ж вона така, Kimbra? І знайшов вiдповiдь, яка криеться в ось цьому бiлоснiжному навушнику.
Денис розповiдав цю iсторiю, наче професiйний музичний критик, i я чомусь подумала, що з нього вийшов би непоганий журналiст. Недарма я таки його потягнула на гурток! На секунду подумала, що надiлена талантом за короткий перiод часу розпiзнавати людське ество. Хлопець iз серйознiстю вручив менi один навушник, я швидко вставила його у вухо та чекала перших нот. А вже через три з половиною хвилини в мене перевернулося життя.
– Чува-ак, я тепер завжди слухатиму пiснi другорядних музикантiв дуету! – не втримала згустку емоцiй. – Вона така неймовiрна! – загорiлася я.
Такт цiеi пiснi був настiльки лайтовим, таким нiжним i водночас чiтким, що я вiдчула себе в якомусь осiнньому мюзиклi, де я – дiвчинка в червоному пальтi в горошок, у руках прозора парасоля, а на фонi пiсня «Kimbra – Settle down» i ще чорнi чобiтки на каблучку, якими я вправно вистукувала в такт. А як же без них? Іду собi й пританцьовую на фонi пастельних кольорiв осенi.
Пiсля закiнчення пiснi я вихопила телефон хлопця i поставила пiсню на повтор. Вона стоятиме й у мене на повторi, коли додам ii собi, доти, доки мене не нудитиме вiд мелодii. Доки в один момент я не витягну навушники з вуха й не скажу: «Це найгiрша пiсня у свiтi». Але на даний момент вона була найкращою. Реально найкращою з-помiж усiх. Я чула, як моi плечi роблять хвилi, а в уявi транслюеться клiп пiд пiсню з моею участю, де я у чобiтках на каблучку й пiд парасолею. Менi сподобалося це шоу в головi, i я сподiвалася, що бачитиму його тепер завжди, слухаючи цей трек.
– Нi, нi, нi, нi, ну навiщо ти менi ii ввiмкнув?! Я ж тепер не заспокоюся! – почала кричати я. – От лайно, та це бiсiв шедевр!
Я легенько стукнула Дена кулаком у плече. Хлопець почав заливатися смiхом, змотуючи навушники у вiсiмку
– Та нiфiга це не смiшно! Ох, i навiщо я тiльки погодилася на це… – зiтхнула я.
– Та годi тобi, – спокiйно сказав Ден. – ходiмо на пари. Подумаеш, пiсня… – та як вiн смiе?!
Цiлiсiньку пару цей шедевр грав у моiй головi. Коли викладач говорив, насправдi вiн озвучував цю пiсню, i тепер у пальтi в горошок був уже вiн, а не я. Ось так засяде тобi в головi пiсня, i хоч пам’ять витирай, а вона таки з тебе не вилiзе. І пiсля розмови з хлопцем мене хвилювала та сама проблема, що i його…
Інодi те, чого ми цураемося довгий час, виявляеться таким чудовим, що ми проклинаемо свое життя i час, який був прожитий без цього. Але чи цiнували б тодi ми це «щось» так сильно, як зараз?
10
Якби мене запитали, про що була лекцiя, то я б без вагань вiдповiла: «Викладач пiвтори години спiвав нам пiсню i танцював». Пролунав дзвiнок, i я вийшла з аудиторii. Передi мною простягався довгий коридор, у якому, як завжди, товклися студенти. І серед iхнiх облич я помiтила копну фiолетового волосся. Ось i можливiсть помститись. Я швидким кроком наближалася до цiлi, пропихалася крiзь скупчення студентiв, готуючи свое плече до удару. І вже за мить пролунав звук зiткнення двох тiл.
– Ой, вибач! Я не помiтила тебе, – з награною обачнiстю сказала я. Фiолетова голова повернулася до мене, i мое обличчя скам’янiло, змiнивши саркастичний вираз на шокований.
Пiд оком дiвчини свiтився трохи темнiший вiд ii волосся синець, а на скулi красувалася невдало зафарбована тональним кремом подряпина. Менi стало дуже незручно та моторошно. Що з ii обличчям? Я стояла, мов укопана. От чорт, незручно вийшло… Вона подивилася на мене поглядом, що був повнiстю протилежний тому, який я бачила в кампусi, коли вона своiм вчинком налаштувала мене проти себе. Очi були сумнi, наче в того собаки бiля вхiдних дверей мого пiд’iзду, i якби вони, як губи, мали по боках кутики, то цi кутики були б опущенi вниз. На мить я подумала, що з очей цих зараз поллються сльози, i почала нервувати. Я, як i багато чоловiкiв, боюся жiночих слiз. І власних теж уникаю. Хоч не так страшно, коли плачеш ти, але стае незручно, коли плачуть поряд. Бо твоi власнi сльози – це набагато звичнiше, ти знаеш, що робити коли вони лiзуть назовнi, а що вдiяти з iншою людиною – не знаеш.
Раптом погляд дiвчини змiнився на чiткий та ясний, розгубленiсть кудись подiлася, змiнившись на рiшучiсть. Дiвчина шарпнула мене за куртку i кудись потягнула, не вимовивши нi слова. Я не зрозумiла, що вiдбуваеться i, заплiтаючись у власних ногах, ледь не гепнулася на пiдлогу помiж студентiв. Я бiгла за дiвчиною пiдтюпцем, а вона й далi мiцно тримала мене за рукав куртки. Потiм затягла до жiночого туалету. Ах, ну звiсно, я могла б одразу здогадатися. Споконвiку жiноче мiсце для переговорiв. Але що iй потрiбно? Невже битиме? Я ж ненароком ii штурхнула. Ну добре, брешу. Я просто не знала, що хтось уже випередив мене.
У туалетi було три кабiнки по лiву сторону, а прямо перед вхiдними дверима – пiдвiконня. Я подумала, що ми зупинимося на ньому i все вирiшимо, але вона заштовхала мене до останньоi кабiнки, яка була досить просторою, i, на щастя, у нiй помiщався не лише унiтаз. Вiдпустивши нарештi мою посинiлу кiнцiвку, вона стала прямо передi мною i зазирнула менi просто у вiчi. Лише зараз, перебуваючи так близько вiд ii обличчя, я помiтила, що в неi великi та блискучi зсередини очi, а над ними круглi, середньоi товщини брови, губи – вузькi й акуратнi, наче вимальованi художником-перфекцiонiстом. А нiс… нiс у неi маленький, прямий. Ну все, зараз вона мене згвалтуе або ще гiрше – розквасить носа та вирве волосся. Перший варiант таки трохи кращий… Ну от, мiй перший секс вiдбудеться з побитою дiвчиною iз незвичним кольором волосся в смердючому унiверситетському туалетi. Прекрасно. Змiшаний запах гiвна та хлорки – чудовi афродизiаки.
– Менi потрiбна допомога, – з серйозним виразом обличчя нарештi промовила моя викрадачка.
– Вибач, що блять?! – шоковано випалила я.
– Менi потрiбна твоя допомога, – ще раз виразно повторила дiвчина.
– Ти зараз серйозно? Ми не знайомi, i я щойно спецiально в’iбала тебе в плече! З якого дива я повинна тобi допомагати? – з пiдвищеним тоном вiдповiла я. Рiвень шоку зараз сягав неба.
– Тому що в iншому випадку – це будуть не единi слiди побиття на моему фейсi.
Пiсля цiеi фрази у дiвчини набiгли сльози.
– А що менi до того? Я навiть не знаю тебе, – не втрачала хватки я.
– Будь ласка, у мене немае друзiв тут, – я згадала той ii погляд, який проводжав мене крiзь вiкно кампусу в день, коли ми зустрiлися вперше. І тепер я впiзнала емоцiю, яку не могла розгадати тодi. Це абсолютно точно був чистий страх.
– Що тобi потрiбно? – порушила мовчанку я.
