скачать книгу бесплатно
Тамплiери короля Данила
Петро Михайлович Лущик
Читай про Львiв!
Петро Лущик народився 1963 р. на Львiвщинi. Закiнчив фiзичний факультет Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. Працюе вчителем фiзики та iнформатики у Сопошинськiй школi. Лауреат конкурсiв «Коронацiя слова-2003» (роман «Полювання на дрохв») та «Коронацiя слова-2014» (роман «Тамплiери короля Данила»). Дiя роману вiдбуваеться у XIII столiттi. Папа Римський Інокентiй IV вiдправляе до галицького князя Данила Романовича свого посла. Охороняти важливу особу доручено загону воiнiв-тамплiерiв на чолi з командором Гiйомом де Пардо. Храмовникам доведеться вступити у сутичку не лише з монголами, що захопили руськi землi, але й зi своiми одвiчними суперниками госпiтальерами i навiть з ассасинами.
Петро Михайлович Лущик
Тамплiери короля Данила
Пролог
Восени 6761 року вiд створення свiту стольний град Холм нагадував розтривожений вулик. Ще вчора, здавалося, життя протiкало своiм неквапним руслом: кожен жив своiми турботами, бояри нарiкали на лiнощi смердiв, а тi, у свою чергу, проклинали бояр за надмiрнi побори, але навiть такi вiдхiлення вiд спокiйного розмiреного русла якось укладалися у звичайний ритм. Навiть зранку того пам’ятного дня нiщо не вiщувало нiчого незвичного. Воевода Костянтин пiсля того, як особисто перевiрив боездатнiсть дружини, одразу навiдався до жони вельможного князя, як це вiн робив кожного ранку. Хоч князь i поставив його на час власноi вiдсутностi головним у столицi, воевода все ж пам’ятав, що у мiстi залишилися князева жона i жони старших синiв. Мало того (хоч це i не головне, але Костянтин все ж не забував), князь Данило Романович вирушив iз синами на чолi великоi дружини на допомогу братам своеi жони. Князь полоцький Тевтiвiлл i князь смоленський Едiвiд несподiвано постали проти iхнього дядька Мiндовга i звернулися за допомогою до свого могутнього родича. Руський князь не заставив себе ждати.
Саме у палатах княгинi i почув воевода цю звiстку. Їi принiс гонець, висланий князем перед виступом вiйська. Княгиня лише подивилася на Костянтина, i той одразу зрозумiв. Дорогою вiддаючи необхiднi накази, вiн попрямував до свого будинку. Вже там покликав до себе гiнця i вивiдав у нього головне: чи здобули перемогу? чи е втрати? І коли чекати приiзду князя? Отримавши втiшнi вiдповiдi на першi два запитання i дiзнавшись, що князь прибуде не ранiше нiж опiвднi наступного дня, воевода полегшено зiтхнув. Час на пiдготовку гiдноi зустрiчi господаря мiста ще е, пiдготуватися встигне, не вперше. Взагалi-то Костянтин не любив своеi посади, йому звичнiше було рубати ворогiв на полi бранi, але князь помiтив у нього задатки господаря i залишав замiсть себе керувати спочатку Галичем, а пiсля того, як покинув нелюбий йому град i з усiм двором перебрався сюди, у власноруч збудований Холм, поставив керувати й ним.
Уперше Костянтин замiнив князя у час ганебний, який i вiн, i тим бiльше Данило, хотiли б забути. Саме тодi князь змушений був поiхати у далеку путь на поклiн до хана Батия. Замiсть себе Данило поставив його, Костянтина, довiривши йому, а не молодшому братовi Васильку, владу над столицею. Господарювання Костянтина було належно оцiнене князем, що повернувся додому приниженим, осоромленим, але все ж господарем своiх-таки земель. Впевнившись у чесностi воеводи, Данило тепер спокiйно залишав столицю пiд охороною Костянтина, не побоюючись якогось пiдступу. Сини князя, у яких душа не лежала до буденних клопотiв, не заперечували.
Невдовзi усе мiсто заворушилося. Найперше нарiзали й напатрали усiлякоi птицi, щоб назавтра приготувати до урочистоi учти. З пiдвалiв холопи викотили бочки iз квашениною, принесли воеводi на пробу настоянi меди i вино.
Сам воевода сидiв у своiх у покоях спокiйний, здавалося, його зовсiм не турбувала метушня за стiнами будинку. Причина цього спокою була проста: у мiстi кожен знав, що мае робити у таких випадках. Тут влада князя була тверда i мiцна; тут усi були вiдданi йому. Це не Галич, де навiть смерд мiг не послухатися, не кажучи вже про бояр, що неодноразово повставали проти князя.
Тому воевода не став перевiряти особисто, як iде пiдготовка до зустрiчi великого князя, i спокiйно чекав завтрашнього дня.
І
Невiдомо, хто перший кинув довгоочiкуване «Їдуть!». Чи це були вартовi на високих мiських мурах, чи вiстовi, висланi заздалегiдь назустрiч, а швидше за все, всюдисущi хлопчаки невiдомо яким чином першi прочули про наближення князевого почту i миттю рознесли цю звiстку мiстом. Вона, щомитi поширюючись, пронеслась вiд храму Святого Іоанна Златоуста головними вулицями дерев’яного мiста аж до церкви Богородицi i повернулася на головний майдан.
Здавалося, все мiсто зiбралося тут, перед церквою покровителя мiста. Живий коридор простягнувся аж до схiдноi брами, а меткi хлопчаки, попри всi заборони, розташувалися на прилеглих горбах, обсiли примiськi дерева, дехто навiть пробрався на мiськi стiни до вартових, щоб не пропустити головного.
Воевода Костянтин разом з княгинею, жонами княжичiв Лева i Романа, наймолодшим сином Данила Мстиславом та митрополитом Кирилом стояв у кiнцi довгого людського коридора, пильно вдивляючись наперед, щоб не пропустити митi, коли з’явиться князь. Було видно, що всi присутнi – i воевода, i жiнки, i бояри – помiтно хвилюються. Ще б пак! Майже пiвроку не було князя у столицi! До його вiдсутностi вже почали звикати, хоч час вiд часу вiн i нагадував про себе – то звiсткою, то наказом укрiпити стiни мiста чи прислати на пiдмогу ще один загiн кiнноти. Зрештою, так було не вперше.
Враз багатоголосий шум юрби посилився i всi, неначе за командою, повернули своi голови. Тi, що стояли ближче до площi, ще нiчого не бачили, але радiснi вигуки попереду сповiстили, що господар мiста повернувся.
Врештi воевода побачив князя. Вiн iхав на улюбленому вороному конi. На князевi була дорога опанча, прикрашена хутром i золотою тасьмою, на ногах – сап’янцi, гаптованi золотом. Голова князева була без шолома, i вiтер ворушив посрiблене волосся. Навiть з такоi вiдстанi Костянтин вiдзначив, що князь стомився, якось змарнiв. Що ж, це i не дивно, якщо врахувати, що за пiвстолiття свого життя бiльшу частину Данило провiв у походах.
Поруч iз Данилом iхав його брат Василько, на три роки молодший. Зовсiм позбавлений найменшоi заздростi до успiхiв старшого брата, вiн ще з дитинства визнав верховенство Данила i став йому надiйною опорою. У своему братовi князь був упевнений повнiстю i в усьому йому довiряв. Василько був надiйним тилом, на нього можна було покластися у найскрутнiшi часи. Це розумiли всi. А вороги у своiх планах скинути Данила iз князювання навiть не розраховували на Василька. Ця братова вiдданiсть була чимось неймовiрним, бо зазвичай схiднi князi зовсiм не зважали на родиннi зв’язки i в боротьбi за владу йшли на все: на зраду, вбивство кровних родичiв, обмовляння iх перед ханом, аби лише отримати заповiтний ярлик на князювання.
Трохи оддалiк вiд князя i Василька в один ряд iхали три вершники, що могли бути лише братами, такими схожими один на одного вони видавалися. Це сини князя – Лев, Роман i Шварно. Останнiм часом князь постiйно брав iх iз собою у походи.
Старший син Лев – точна копiя Данила, яким воевода пам’ятав його у битвi на рiчцi Калцi: такий же коренастий, свiтло-русявий; йому передалася вiд батька навiть спадкова риса – меч вiн тримав у лiвiй руцi. Не дивно, що Лев був улюбленцем князя, його наступником. Плануючи передати Леву трон, Данило оженив його на Констанцii, дочцi угорського короля Бели.
Другий син Данила Роман – повна протилежнiсть братовi. Вищий вiд нього, худорлявий, чорнявий красень – усi цi риси вiн успадкував вiд матерi, дочки Мстислава Удалого. Майже одночасно зi старшим сином Данило оженив i Романа на племiнницi австрiйського герцога Гертрудi. Зараз обидвi жiнки стояли поруч з Костянтином i захоплено позирали на чоловiкiв.
Третьому брату Шварну заледве виповнилося двадцять рокiв, але вiн старався не вiдставати вiд старших братiв i вже багато чого досяг. Лише поки що був неодружений.
Інших двох вершникiв, що iхали майже одразу за братами, присутнi бачили вперше. Це були юнак i дiвчина, обое свiтловолосi, деяка схожiсть iхнiх облич виказувала iхнiй кревний зв’язок. Одягнутi вони були не у руську одiж, а в литовську, тому можна було припустити, що цi двое – полоненi князя, як це часто бувало у подiбних походах, але чiпке око Костянтина не вловило скутостi чи страху у iхнiх рухах. Навпаки, обое трималися гiдно, усiею своею поставою пiдкреслюючи свое незалежне становище.
Одразу за ними iхали тисяцькi та iншi зверхники, кожен на чолi свого загону.
Князь Данило ледь помiтним рухом зупинив коня. Миттю поруч вирiс слуга, обома руками вхопив повiд. Данило легко зiскочив на землю i, не чекаючи iнших, пiдiйшов до зустрiчаючих.
Воевода Костянтин на знак поваги опустився на колiно; жiнки низько схилили голови.
– Устань, вiрний друже! – пролунав такий знайомий голос князя.
Воевода пiдвiвся.
– Вiтаю iз щасливим поверненням, князю! – сказав вiн.
– Щасливим – це точно! – вiдзначив Данило.
Вiн повернувся до митрополита, схилив голову, мовчки прийняв благословення, поцiлував простягнутий хрест.
– З Божою помiччю ми перемогли.
Лише пiсля того князь пiдiйшов до княгинi Юрате i нiжно пригорнув ii до себе.
– Ну здрастуй, люба моя! Нудьгувала без мене?
– Дуже, мiй князю! – iз сильним акцентом вiдповiла вона.
– Нiчого, – заспокоiв Данило. – Тепер я надовго залишуся тут. Ще набридну. А щоб тобi було не нудно, я дещо привiз тобi в подарунок.
Данило Романович повернувся i кивнув головою. За цим знаком вiд княжичiв вiддiлилися двое незнайомцiв i пiдiйшли ближче.
Лише тепер Юрате змогла як слiд iх роздивитися. На ii обличчi швидко промайнули здивування, острах i?радiсть.
А дивуватися було чому, адже перед княгинею стояли дiти ii дядька Мiндовга – Воiшелк i Рамуне. Подив був такий великий, що вона лише спромоглася спитати розгублено:
– А що ви тут робите?
Це трохи розвеселило князя, i вiн, пiдвищивши голос, щоб почули присутнi, сказав:
– Твiй дядько зрозумiв, що його союз iз тевтонцями нi до чого доброго не приведе, лише до поневолення, як це сталося колись iз прусами, отож вiн прислав до мене сина i забажав помиритися. А щоб нiхто не сумнiвався у його чесних намiрах, погодився вiддати свою дочку за Шварна. Отак славно, без жодного бою, закiнчився цей похiд.
У натовпi прокотився шум, у якому вiдчувалося загальне захоплення.
– Ну що ж, воеводо! – повернувся Данило до Костянтина. – Кепський, бачу, з тебе господар!
– Чому, князю? – здивувався той.
– Та тому, що тримаеш князя на площi i не ведеш у покоi, – голосно засмiявся Данило. – Невже навiть трапези не пiдготував до мого приiзду?
– Приготував, князю, – полегшено зiтхнув Костянтин. – Залишишся задоволеним!
– Що ж, веди. Отче! – звернувся Данило до митрополита. – Завтра вiдправте подячну службу за щасливе повернення, а зараз запрошую скуштувати, що Бог послав.
– Обов’язково прийду, – пообiцяв Кирило. – От тiльки вiддам останнi настанови.
– От i добре, отче! – усмiхнувся князь. – А ми поки що опорядкуемося з дороги.
Костянтин уклонився.
– Лазня готова.
– Чудово! – вигукнув князь. – Ходiмо, воеводо!..
Сонце вже пiдбилося височенько, коли князь Данило з жоною та з усiею челяддю з’явився у трапезнiй. Бояри i знать вже сидiли обабiч довгих, заставлених наiдками столiв. Були тут i намiсники ближчих мiст, пiдлеглих князю. Деякi з них довгий час вели з Данилом вiйну за верховенство, але були розбитi. Дехто не захотiв змиритися з поразкою: хтось утiк в iншi землi; когось князь наказав стратити. Тi ж, хто прийшов до Данила Романовича з покутою, були великодушно прощенi й отримали землi та мiста, тiльки за умови бiльше нiколи не пiднiмати меча на брата.
Отже, держава Данила Романовича була велика i мiцна. Здавалося, немае таких ворогiв, що здатнi повалити ii, i князь мiг бути спокiйний. Принаймнi сьогоднi.
Данило i Василько сiли на чолi великого столу. Злiва вiд князя сидiла княгиня Юрате, справа – Василько з Костянтином, якого Данило всадовив ближче до себе. Далi вперемiжку – княжичi з жонами. Майбутню невiстку Рамуне Данило посадив мiж Шварном i Воiшелком.
І трапеза почалася. Гостi пили i iли. Слуги не встигали носити перемiни. Костянтин, який сидiв не на своему мiсцi i не мiг керувати слугами, був як на голках, помiчаючи прорахунки своiх помiчникiв. Це впало в око Даниловi, вiн поспiшив заспокоiти вiрного слугу.
– Та чого ти весь час роззираешся? – спитав князь. – Нехай трохи без тебе поклопочуться, щоб догодити князю! А то бачу, розпустив ти iх. Кроку не можуть зробити без того, щоб не оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нiчого. Твое здоров’я, воеводо!
Костянтин розслабився, лише краем ока стежив за дiями слуг, Василько звернувся до нього i запитав, киваючи головою на намiсникiв:
– Клопотiв не було?
– Та нi, сидять тихо, – вiдповiв воевода.
– Принишкли? Чи надовго? – допитувався Василько.
– Гадаю тiльки зовсiм божевiльний може сподiватися на те, що повалить князя. Ти сам знаеш, що нi мадяри, нi австрiйцi, нi вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.
– А хан? Ти його забув? – запитав Василько.
– А ярлик на князювання, будь вiн неладний? Нi, звiдси небезпеки немае.
– А звiдки ii сподiватись?
– Не знаю, – вiдказав Костянтин. – Вiд когось iз княжого роду?
Василько махнув рукою i перевiв розмову на iнше.
– Про сина мого щось чув?
– Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цiкавить.
– І це також, – поважно вiдповiв Василько. – У державi мае бути одна голова. Лише тодi вона мiцна.
– Твоi слова, князю, та до вух рокiв двадцять назад, – пiдтримав його воевода. – І не було б цiеi ганьби на землi руськiй.
Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.
– Чую, е про що поговорити. Пiсля трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову i продовжимо.
Тут звичний хiд трапези порушила поява несподiваного гостя. У низенькому середнього вiку чоловiковi всi впiзнали воеводу Бакоти Милiя. Його поява виявилася несподiваною навiть для князя, якщо врахувати вiдстань, яка вiддаляла це прикордонне мiсто вiд столицi.
Милiй пiдiйшов до столу i опустився на одне колiно.
– Пiдiйди, воеводо! – прогримiв у тишi голос Данила. – По правдi, я не сподiвався побачити тебе тут. Прошу сiдати до столу.
– Пробач, князю, – вiдказав, пiдводячись, Милiй, – але бачить Бог, не з власноi волi я подолав далеку вiдстань. Не сам я прибув до тебе.
– Не сам? – здивувався князь. – Хто ж iще з тобою? Де твоi супутники?
– Не думаю, що iхня поява звеселить твое серце, князю, – похмуро промовив Милiй.
Вiн обернувся i махнув комусь рукою. Великi дверi прочинилися, i у трапезну тихо увiйшли двое чоловiкiв. При iхнiй появi замовкли всi. Пишнi, розшитi орнаментом халати, пiдперезанi широкими поясами, гостроверхi шапки з хутра, легкi чоботи iз задертими носами i вузенькi щiлини очей на позбавлених будь якоi рослинностi жовтих обличчях.
Монголи!
Воевода Костянтин бачив, як спохмурнiв Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немае при собi меча, як докiрливо похитав головою митрополит Кирило.
А несподiванi гостi упевнено йшли вздовж столiв, за якими принишкла знать. Так iдуть господарi у своему будинку.
На два кроки вiд них простував третiй прибулець, одягнутий у монгольську одiж, але риси мав слов’янськi.
За ними двое iнших монголiв несли чималеньку скриню.
Процесiя зупинилася перед князем. Їх роздiляв не лише широкий стiл, а, здавалося, широкий Днiпро вiдмежовував iх одне вiд одного.
Пам’ятаючи днi, проведенi у Батия, Данило хотiв пiдвестися зi свого мiсця, як тодi, два роки тому, але тут на нього дивилися його пiдлеглi, i князь опанував себе i рiвним голосом, який нiчого не виражав, запитав:
– Хто твоi супутники, Милiю?
– Посланцi хана Бату Куремса i Темуч вiтають тебе, великий князю! – сказав тлумач.
Цi слова сподобалися Даниловi, i вiн уже теплiше запитав:
– Що заставило великого хана вiдправити до мене у таку далеку дорогу своiх людей?
Тлумач почекав, поки закiнчить говорити Куремса, i продовжив знову:
– Достойнi посланцi прямували до короля Бели iз особистим листом великого хана. Знаючи твою, князю, вiдданiсть господаревi, вони вирiшили вiдхилитися вiд прямоi дороги i висловити свою пошану до могутнього князя русiв i принести тобi подарунки.
З цими словами двое монголiв винесли наперед скриню i поставили перед Данилом, не вiдкриваючи ii. Монголи знали, що подарунки призначенi лише для князя, тому iншим бачити iх не личить.
Данило кивнув головою.
– Подарунки прийнятi! – сказав вiн. – Запрошую вас роздiлити з нами трапезу.
Перекладач передав монголам слова Данила. Вони перезирнулися, i наперед виступив Куремса.
– Коли ти був у нас в Сараi, – сказав вiн, – ти вiдмовився пити наш кумис. Ми на тебе не образилися, бо не до душi тобi наше питво. Дозволь же i нам не пити ваше вино.
