скачать книгу бесплатно
– Що ж, це мудрi слова, – похвалив князь. – Тодi дозволь, моi люди проведуть вас до покоiв, де ви зможете вiдпочити перед далекою дорогою.
Монголи вклонилися i так же мовчки покинули трапезну. Коли за ними зачинилися дверi, присутнi неначе за командою повернули своi голови до Данила. Вiн пiдвiвся, помахом руки наказавши усiм залишатися на своiх мiсцях.
– Я маю поговорити з Милiем, – пояснив вiн. – Пiшли, воеводо!
Милiй задрiботiв за князем i зник за бiчними дверима.
– Причини щiльнiше! – наказав Данило.
Милiй зачинив дверi i подивився на князя. Його вразила та змiна, що вiдбулася iз Данилом; здавалося, вiн скинув з себе маску величi i сили й перетворився на немолоду стомлену людину, змучену обов’язками, що на неi звалилися.
Данило сiв на високий трон.
– Розповiдай!
– Немае тут моеi вини, – запально почав Милiй. – Вони прибули до мене несподiвано i запитали, де нинi князь. Я iм пояснив, що ти, князю, воюеш на пiвночi, проти литвинiв, i у Холмi тебе немае. Куремсу (а вiн головний у них) зацiкавило, чи не замишляеш ти чого проти Сарая. Я одказав, що свою силу мiй князь зазвичай направляе на пiвнiч i на захiд i аж нiяк не на схiд. Не знаю, чи переконав я iх, але монголи вирiшили поiхати сюди.
– Тобто намiр поiхати у Холм виник несподiвано, а не був запланований? – допитувався Данило.
– Атож, думаю, що Куремса вирiшив заодно розвiдати нашi укрiплення.
– І що?
– Я повiв iх обхiдним шляхом, – повiдомив Милiй. – Нi у Белз, нi в Луцьк ми не заiжджали.
– Це добре, – похвалив намiсника Данило. – Гаразд. Що вони збираються робити далi?
– Звiдси поiдуть до волохiв. Мене великодушно вiдпускають. Про це менi говорив тлумач.
– Вiн русич?
– Так. Володар. Десь iз Чернiгiвського князiвства, чи що там вiд нього залишилося. Вiн проявив себе здiбним пiд час оборони Чернiгова, отож Батий, вражений його звитягою, звелiв пощадити.
– І вiн iз вдячностi став служити хановi? – грiзно промовив князь. – Тисяцького Дмитра пiсля взяття Киева також Батий вiдпустив, але це не змусило його зрадити свою вiру. Добре, з перевертнями розберемося потiм. Скажи краще, як сприйняв Куремса побачене?
– Вiн був задоволений, – вiдказав Милiй.
– Ще б пак! – протягнув Данило. – Їм милiше бачити мiста без стiн. Ну нiчого, все до пори до часу. Дякую, Милiю, за вiрну службу. Переночуй нiч у Холмi, а завтра зранку вiдправляйся назад. Бакота – ворота до всього князiвства, i вони мають бути на замку. Завжди.
– Я зрозумiв тебе, князю! – вклонився Милiй. – Зроблю так, як волiеш.
Князь Данило залишився сам. Ось уже п’ятнадцять рокiв, вiдтодi як пiд Дорогочином вiн наголову розбив тевтонцiв i в бою отримав пiдступний удар булавою у тiм’я, зiр його поволi тьмянiшав. Бували митi (коли вiн був особливо стомлений чи напружений), i тодi очi розрiзняли лише свiтло i тiнь. Правда, потiм зiр вiдновлювався, але князь боявся, що настане мить, коли все бачене остаточно поглине темрява. І все ж Данило сподiвався, що не доживе до цього.
Поява посланцiв хана Батия нагадала Даниловi його поiздку в Сарай два роки тому. Авжеж, тодi, зайнятий безупинними вiйнами зi своiми суперниками, вiн не встиг укрiпити мiста i вони залишилися беззахисними проти пiдступного ворога. Як би у нього тодi було бiльше часу, то зумiв би пiдготуватися до зустрiчi непроханих гостей, i хто знае, може, i не пропустив на своi землi монгольську навалу.
Дверi покою тихо вiдчинилися, i князь побачив на порозi Костянтина.
– Запроси сюди брата, синiв i сам приходь! – сказав Данило.
Невдовзi Василько, Лев, Роман, Шварно i Костянтин сидiли пiвколом перед троном князя. Данило обвiв усiх поглядом, зупинився на наймолодшому, Шварновi.
– Я не хотiв говорити при всiх, – почав вiн. – Особливо не хотiв, щоб нашу розмову чув його святiсть. А поговорити нам е про що. Гадав вiдкласти ii на пiзнiше, хоча б на завтра, але непроханi гостi переконали мене, що вiдкладати далi вже нiкуди. Хоч i ранiше ця розмова також не могла вiдбутися. Я вам не вiдкрию нiчого нового, коли опишу наше становище. Князь угорський Бела, який довго тривожив нашi кордони, зрозумiв усю марнiсть боротьби, породичався з нами i перестав бути нам небезпечним. Пiсля смертi короля кракiвського Лестка Польща теж перестала бути для нас загрозою. Тевтонцi ще не забули Дорогочин i сюди бiльше не поткнуться. За литовцiв поручиться Шварно, тим бiльше, що Мiндовг сам вiддав нам Чорну Русь. Таким чином, за цi кордони я спокiйний.
Присутнi уважно слухали князя; Костянтин час вiд часу на знак згоди кивав головою.
– Але е сусiд, з яким неможливо домовитись, – продовжував Данило. – Батию не потрiбна сильна Русь, i будь-якi перемовини з цього приводу розпочинати безглуздо. Але i нам далi терпiти зверхнiсть хана бiльше несила. Я не починав цю розмову, поки у нас на кордонi стояли ворожi нам володарi. Зараз же, гадаю, настав час дiяти. Я готовий вислухати кожного з вас, порадьте, що нам зробити, щоб позбутися нестерпноi опiки. Воеводо, що ти скажеш?
Костянтин здивовано пiдвiвся.
– Чому я, князю?
– Хочу, щоб ти сказав свою думку першим, щоб на тебе не вплинули нашi слова.
– Що ж, як скажеш, князю. Тут i думати нiчого. Монголи сильнi, у них багато вiйська, залiзна дисциплiна, i вони вiрять своiм зверхникам. Але це не головна причина, чому вони сильнi. Адже ми були роз’еднанi. Якби чернiгiвський князь прийшов на допомогу рязанському, а не став чекати, гадаючи, пiде на нього Батий чи поверне на пiвнiч, якби Переяслав вiдправив дружину на рать не на своiй землi, а ранiше, монголи не перетнули б Дон. Отак сталося те, що маемо тепер.
– Я знаю, до чого ти хилиш, воеводо, – вставив Данило.
– Так, князю, ти мене правильно зрозумiв: однi ми з монголами не впораемося, – пiдтвердив Костянтин.
– Що ти пропонуеш? – запитав Василько.
– Ти, князю, перерахував королiв, якi перестали бути нашими ворогами i породичалися з тобою. Кинь клич, i Бела, Мiндовг, Болеслав пришлють вiйська на допомогу.
– А чи пришлють? – засумнiвався Василько. – Батий не обклав iх даниною.
– І нас нi.
– Так, але вони не мають спiльних земель з Ордою, – пiдтримав брата Данило. – До того ж Бела останнiм часом змiнив своi плани щодо Романа. Вiн вiдмовив йому у пiдтримцi на володiння Австрiею. Навiть якщо Мiндовг захоче нам допомогти, вiн таким чином оголить своi пiвнiчнi землi перед Тевтонським орденом.
– Та вони ж його королем зробили! – вигукнув воевода.
– Ти iм вiриш? Ось бачиш, i Мiндовг також не вiрить. І правильно робить.
– Що ти пропонуеш, батьку? – подав голос Лев. – Бачу, у тебе вже визрiло рiшення.
– Визрiло, i давно, – вiдповiв Данило.
– І яке воно?
– Все те, що тiльки-но сказав воевода.
– Але ж ти сам згодився, що це нереально, – вставив Роман.
– Нiчого нереального немае, – поважно вiдказав Данило. – Можливо все, тiльки треба знайти пiдхiд.
– Тобто ти хочеш пiдняти проти Батия сумiжнi з нами князiвства i водночас втримати тих, хто не приеднаеться до нас, вiд спокуси захопити незахищенi землi? – не вгавав Лев.
– Саме так.
– Але це нереально! – повторив Роман. – Пробач, батьку, але навiть з тевтонцями у нас не мир, лише перемир’я. Як ти зможеш втримати нiмцiв вiд спокуси?
– Я iх не втримаю, але до нападу на Литву чи Польщу справа не дiйде, – продовжив Данило Романович. – І знаете чому? Не через раптову милiсть тевтонцiв. Для них не iснуе такого слова, як жалiсть. Менi розповiдали, що у хрестовому походi тевтонцi усiх вразили своею жорстокiстю щодо ворога, полонених, жiнок i дiтей. Хоч iнших рицарiв також важко було запiдозрити у жалощах. Але мова не про це. Тевтонцi не нападуть нi на Мiндовга, нi на Болеслава з дуже простоi причини: вони просто не залишать своi землi без вiйська.
– Тодi навiщо ця розмова? – запитав Шварно, який досi мовчав. – Ти ж не можеш заставити Белу полюбити Болеслава, а iх обох – гросмейстера!
– Я – нi, але е людина, якiй це пiд силу, – вiдповiв князь.
Вiн не сказав, про кого йдеться, але Костянтин одразу вiдгадав думку князя. Безумовно, Данило мав на увазi Папу Римського.
– Інокентiй? – Запитання Лева пiдтвердило, що не один лише воевода здогадався, кого мав на увазi Данило.
– Саме вiн.
– Але ж, батьку, Папа вже вiдправляв до тебе своiх послiв. А ти iх вигнав.
– Це було шiсть рокiв тому, – нагадав князь. – Тодi Папа хотiв лише одного – приеднати руськi землi до Риму.
– А хiба нинi вiн цього не хоче? – запитав Роман.
– Хоче. Не думаю, що Папа вiдмовиться вiд свого.
– Ти пiдеш на це?
Данило подивився на Василька, який це запитав.
– Пiду! Заради того, щоб вигнати з Руськоi землi монголiв, пiду. Бог дав i iхню вiру, i нашу. І до недавнього часу ми були – одно!
– Не думаю, що бояри та навiть i холопи приймуть вiру тевтонцiв, особливо пiсля того, що вони чинили у Лiвонii чи Пруссii.
– А що нашi ж таки робили зi своiми? – пiдвищив голос Данило. – Той-таки Ростислав чи Судич? Але ж нiчого, забулося.
– Добре, – згодився Василько. – Бачимо ми, що ти все продумав. Скажи, що у тебе на думцi? Що ти тримаеш такого, про що ми ще не знаемо?
Данило Романович усмiхнувся, розгадавши хитрий намiр брата вивiдати, що вiн тримае наостанок.
– Гаразд, слухайте, – згодився князь. – Князь угорський повiдомив мене, що Папа Інокентiй видав буллу до всiх християн Богемii, Моравii i Померанii, в якiй закликав iх до хрестового походу проти монголiв.
– Цього мало, – засумнiвався Василько. – Що вони можуть нам дати? Лише декiлька тисяч воiнiв.
– Це ще не все, – заспокоiв Данило. – Це лише початок. Бела дав менi знати, що проти татар пiднiметься увесь християнський свiт, якщо я пристану на умови Папи.
– І що це за умови?
– Я визнаю верховенство Риму як у релiгiйному, так i у владному вiдношеннi. Мало того, Папа передасть менi владу над усiм християнським воiнством, але для цього я маю коронуватися. Інакше iншi королi просто не стануть мене слухатись.
– А ти?
– От саме для цього я i зiбрав вас тут, щоб разом вирiшити, що нам робити.
У кiмнатi запала мовчанка. Рiшення, яке мали ухвалити присутнi, було непросте. Кожен розумiв ту небезпеку, на яку, можливо, наражав рiдну землю у разi приходу сюди хрестоносцiв. У людей ще не загоiлися спогади про безчинства угорцiв, полякiв i тевтонцiв; з iншого боку, монгольська навала була незрiвнянно кривавiшою. У той же час монголи не чiпали руськоi вiри, до неi у них не було нiяких претензiй; заступництво ж Папи Римського означало змiну деяких елементiв грецькоi вiри, невелику, але все ж змiну. І невiдомо, як до цього поставиться Константинополь.
– Що на це скаже Кирило? – подав голос Костянтин, маючи на увазi митрополита.
– Його серед нас немае, – нагадав Данило.
– Але вiн дiзнаеться рано чи пiзно!
– Краще вже пiзно, – вставив Василько. – Тодi поставимо його перед фактом.
– Значить, ти згоден зi мною? – запитав Данило брата.
– Принаймнi iншого виходу я не бачу.
– Леве! – звернувся Данило до старшого сина.
– Батьку, ти ж знаеш, що ми завжди тебе пiдтримаемо! – за усiх братiв вiдповiв той.
– Дякую вам, синове! – щиро сказав батько i повернув голову до Костянтина. – А ти?
– Я також? – здивувався той.
– Не думай, що це – лише княжа справа. Вiд того, що ми вирiшимо, багато залежатиме: жити пiд татарами чи молитися католицькому Боговi будуть не лише тут присутнi, але й бояри i смерди також. Я знаю, що ти завжди стояв осторонь бояр, якi ворогували мiж собою за бiльший вплив на князя. За це тебе не любили, але й поважали водночас. Вважаю, що ти заслужив на те, щоб тебе вислухали.
– Зрештою, я не вiдмовляюся, – спробував виправдатися Костянтин. – Ти правий, князю, держава сильна дружиною i боярами. Як вони вирiшать, так i буде. Я цiлком на твоему боцi, князю. Цю сарану зупинити можна лише гуртома. А Римський Папа – едина людина, яка здатна згуртувати всiх.
– Отже, усi – за, – зробив пiдсумок Василько. – Що далi?
– А далi я напишу листа Інокентiю i передам його у Рим.
– Як? – поцiкавився Василько. – Дорога неблизька. Не дай Боже, про лист хтось дiзнаеться! А якщо звiстка про це дiйде до Сарая…
– Ну, це не так важко, як може здатися, – заспокоiв усiх Данило. – Як вам вiдомо, князь литовський Мiндовг вихрестився у гросмейстера нiмецького ордену i став християнином, хоч у душi, впевнений, вiн залишився язичником. Але Папi Римському цього знати не обов’язково, йому не терпиться прийняти пiд свiй омофор ще один народ сходу. Тому посольство неофiта Мiндовга вирушить у Святе мiсто наступного мiсяця. Я домовився з Мiндовгом, що дорогою до святого престолу його люди зайдуть сюди, у Холм, i вiзьмуть мою людину.
– Кого? – поцiкавився Костянтин.
– Гадаю, у тебе е надiйна людина, котру можна посвятити у нашу таемницю.
– Подумаемо.
– Воеводо, я доручаю це тобi. Часу тобi на все – двадцять днiв. Треба, щоб вiн знав латину.
Розмова дiйшла свого завершення, тому князь Данило вiдпустив усiх, залишивши лише брата Василька.
II
Величне мiсто на Тибрi прокидалося. Червоний сонячний диск пiднiмався над Святим мiстом. Його вранiшнi променi освiтили палаци i храми, що височiли над усiма будiвлями. Їхнi дахи ставали золотавими i червонуватими вiд гри свiтла i барв. Вже згодом, неначе намилувавшись храмами, сонце заглянуло в низини, де один до одного тулилися невеличкi будиночки простолюду.
В описуванi часи столиця не могла похвалитися нi величчю, нi смиреннiстю нечисленного населення. Римляни, пiдбурюванi усiлякими авантюристами, останнiм часом неодноразово виганяли главу церкви зi свого мiста, потрапляли пiд владу тих же авантюристiв, метою яких було едине – побiльше урвати iз залишкiв пирога багатого колись Риму i при слушнiй нагодi вчасно зникнути. Так траплялося ранiше; це сталося i на початку понтифiкату теперiшнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сiнiбальдо Фiескi не хотiв надягати подвiйну корону i ставати Інокентiем IV. Майже два роки святий престол був порожнiй пiсля того, як пiшов у засвiти його попередник Целестiн IV, два роки не мiг зiбратися конклав кардиналiв, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише пiсля того, як король Фрiдрiх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарештi змогли майже одноголосно проголосувати за нього, епископа Альбенгi Сiнiбальдо Фiескi. Мало того, що конклав вiдбувався не у Святому мiстi, а у невеличкiй Ананьi, новообраний Римський Папа протягом десяти рокiв не мiг повернутися у мiсто Петра. За цi роки було все: i приниження вигнанням, i страх за власне життя, i непосильна робота з укрiплення позицiй Церкви, якi вже похитнулися, i вiдчайдушний крок з вiдлученням непокiрного Фрiдрiха вiд церкви, i, врештi-решт, примирення. І лише пiзньоi осенi минулого року Папа Інокентiй змiг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим.
