скачать книгу бесплатно
Зрозумiвши, що розмова закiнчена, командор на знак поваги також поклонився.
…Нiчне небо ще не встигло посiрiти, як ворота монастиря Святого Павла вiдчинилися i випустили два десятки вершникiв. На землю тихо, неначе боячись розбудити ii, ще сонну, падав великий лапатий снiг. Того року зима взагалi була багатоснiжною i морозною, i все ж не такою лютою, як столiття тому, коли, за переказами, замерзло Руське море. Хоч цьогорiчнiй зимi далеко до цього, командор де Пардо порекомендував падре Опiзо одягнутися теплiше. Зрештою, абат i без нагадування з’явився перед тамплiерами у довгому овечому кожусi. Вiн легко скочив на запропонованого коня, натягнув вiжки.
– Поiхали! – сказав вiн.
Гiйом де Пардо вислав наперед Фунье i Бомона разом з трьома зброеносцями, щоб розвiдати дорогу i повiдомити власника судна, що переправляв iх сюди, про свое наближення, а сам на чолi невеликоi колони неспiшно рушив слiдом.
Поволi розвиднювалося. Десь там, на сходi, куди вони iхали, затягнуте низькими снiжними хмарами, несмiливо засiрiло небо. Сонце ще не зiйшло, невiдомо, чи взагалi вигляне воно сьогоднi з-за хмар, але нiчна темрява остаточно втрачала силу.
Абат Опiзо iхав ближче до голови колони, весь час пориваючись заговорити з мовчазним командором тамплiерiв, про яких вiн багато чув, але так вийшло, що зустрiчатися ранiше не доводилося, але оцiнивши ситуацiю, вiдмовився вiд цього. Вiд монастиря до порту зовсiм небагато iхати, дороги вистачить лише на початок розмови. Нiчого, вiн надолужить свое пiсля переправи, дорогою до Риму.
Порт мiста поволi прокидався. Вантажники вже встигли поснiдати нехитрими харчами i першими взялися за залишену звечора роботу. То тут, то там чулися голоснi команди i звичнi погуки.
Тамплiери в’iхали на територiю порту i попрямували до причалу, де iх мало чекати судно.
Саме тут де Пардо i помiтив зброеносця, котрий щосили бiг назустрiч.
– Сiр! – випалив той. – Прошу вас, покваптесь!
Для такого знехтування правилами статуту, що дозволив собi цей слуга, повиннi бути серйознi причини, отож командор поцiкавився:
– Що сталося, Джованнi?
– Поспiшайте! Може, ще встигнете. Мiй пан Бомон добивае власника судна, – пролепетав зброеносець i додав ще раз: – Поспiшайте!
Гiйом де Пардо пришпорив коня i поскакав по замерзлiй землi туди, куди показував Джованнi i звiдки чулися крики.
Картина, що вiдкрилася перед зором тамплiерiв, переконала Гiйома, що служка мав серйознi пiдстави занепокоiтись. До стiни будинку притулився миршавий в’юнкий чоловiчок, у якому всi упiзнали хазяiна орендованого судна, а перед ним стояв громило Бомон i напирав на нього. У руках тамплiера блиснуло лезо меча. Його гострий кiнець торкався горлянки нещасного.
Поруч стояв Фунье i спокiйно, неначе не вiдбувалося нiчого незвичайного, спостерiгав за тим, що вiдбувалося.
– Що сталося, Едуарде? – поцiкавився де Пардо.
Побачивши командора, бiдолашний хазяiн смикнувся до нього, але вiстря меча глибше увiйшло у шкiру. З’явилася кров.
– Сiр! Врятуйте мене! – благав вiн.
– Едуарде, прошу пояснити! – наполягав командор.
– Це порiддя диявола вночi вiдправив до Генуi корабель, яким ми мали переправитися через протоку! – гаркнув англiець. – Та за таке я намотаю твоi кишки на шию i заставлю з’iсти власну печiнку!
Видно, попередне спiлкування з розлюченим тамплiером було дуже емоцiйним, бо сицилiець повiрив одразу.
– Пане, пощадiть мене! – благав вiн, все ще пориваючись до де Пардо.
– Хто тобi наказав вивести судно з порту? – запитав Гiйом, вже зрозумiвши, що з переправою через протоку доведеться зачекати.
– Нiхто, – пролепетав власник судна. – Це я винен. Нечистий поплутав. – Вiн спробував перехреститися, але цьому завадив меч Бомона. – Пробачте, але все це клятi грошi. Як тiльки ви вчора вiд’iхали, у порт увiйшло генуезьке судно, що прямувало з Кiпру. З його вигляду було видно, що воно натерпiлося у морськiй подорожi i далi не попливе. До мене пiдiйшов купець i сказав, що йому конче потрiбно вiдправити схiднi прянощi до Генуi. Пане, скажiть цьому достойному рицарю, щоб вiн забрав свого меча. Я дуже боюся, що вiн не стримае свого гнiву.
– І правильно робиш, що боiшся! – проревiв Бомон.
– Едуарде! – звернувся до Бомона командор. – Забери меча.
Англiець знехотя опустив меч.
– Що було далi? – запитав де Пардо. – Повiр, нам просто кортить дослухати твою розповiдь до кiнця.
– Я не обманюю вас, – виправдовувався судновласник. – Купець дуже мене просив, бiдкався, що через поломку судна не встигне доставити товар.
– І ти пожалiв бiдолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твое судно на сьогоднi!
– Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нiчого не станеться, коли мое судно допоможе тим, хто зазнав аварii, а сам я до вашоi появи знайду iнше.
– Знайшов?
– Не встиг. Приiхав достойний рицар i…
– Можеш не продовжувати, – зупинив його Гiйом. – І де це бiдне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на водi плавали розiрванi вiтрила i зламанi щогли?
– Генуезцi не хотiли залишатися тут, i як тiльки мiй корабель вiдплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що iм потрiбно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королiвствi Обох Сицилiй.
Гiйом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна.
– Ти знаеш, у чому твоя проблема? – запитав вiн. – Твоя проблема у тому, що я не вiрю жодному твоему слову. А якщо я комусь не вiрю, це для нього погано закiнчуеться. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерiгав за усiею розмовою. – Висповiдайте цю грiшну душу перед смертю, бо вже сьогоднi вона предстане перед Богом.
Абат Опiзо здивовано подивився на де Пардо i з серйозного виразу його обличчя зрозумiв, що той не жартуе.
Зрештою, це дiйшло i до власника судна. Вiн не на жарт перелякався i вмить гепнувся на колiна.
– Прошу, не вбивайте! – проскiмлив вiн. – Бачить Бог, я не винен!
– Хто це був? – допитувався тамплiер.
– Я iх не знаю. Вони зiйшли на берег одразу ж пiсля вас. Коли ви поiхали до монастиря, вони пiдiйшли до мене i запитали, скiльки ви менi заплатили. Я не хотiв говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч i мав неприемне лице i права повiка у нього постiйно тремтiла, сказав менi, що заплатить втричi бiльше, якщо мое судно негайно покине порт.
– Достатньо! – зупинив потiк слiв Гiйом. – Едуарде, заберiть у цього мiшка з лайном нашi грошi i цi срiбняки Юди. Але не калiчите. А тобi, негiднику, я рекомендую все ж таки висповiдатися. Смерть вiдкладаеться, але на душi полегшае.
Вiн обернувся до Роже де Обера.
– Графе! – сказав командор. – Тремтяча повiка!
Той кивнув головою. Звичайно, вiн згадав той епiзод поблизу Дамiетти, коли невеликий загiн тамплiерiв i госпiтальерiв потрапив у засiдку переважаючих сил сарацинiв. З тридцяти храмовникiв пiсля пiдходу пiдмоги вцiлiли лише Гiйом де Пардо i граф де Обер, а з чотирнадцяти iоаннiтiв лише шевалье Руерг. Характерною рисою мужнього воiна було сiпання правоi повiки. Як вiн сам пояснював тамплiерам, це тремтiння у нього – наслiдок невдалого турнiру у Неверi, коли вiн, ще не будучи рицарем ордену вершникiв госпiталя святого Іоанна Єрусалимського, бiльшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тодi, бiля Демiетти, мужнiсть шевалье врятувала iх. Що ж, вiйна закiнчилася, i колишнi союзники знову стали ворогами.
– Ви знаете, хто це був? – запитав абат Опiзо де Пардо.
Той лише кивнув головою.
– Хто? – допитувався настоятель.
– Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi командор. – Повiрте, ми не хочемо розчаровувати вас.
– У чому? – не зрозумiв бенедиктинець.
– У твердостi християнськоi вiри.
Така вiдповiдь заiнтригувала Опiзо, але вiн зрозумiв, що дiзнатися щось у мовчазних тамплiерiв йому навряд чи вдасться. Натомiсть вiн сказав:
– Не розумiю вашоi тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити i пiзнiше. Навiть завтра.
– Ми обмеженi часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повиннi чекати прийому Святiйшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонiв нiчого доброго не вийде.
Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув i пiдкинув на долонi чималенький шкiряний мiшечок, у якому дзенькнули монети.
– Ось вони, сiр! Тридцять срiбнякiв продажного Юди!
– Та бачу, iх там бiльше, – вiдповiв командор. – Едуарде! Разом з Етьеном вiдправляйтеся i знайдiть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.
Бомон разом з де Грiмором залишили коней зброеносцям i подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.
– Геть з моiх очей! – гримнув Гiйом де Пардо на оторопiлого судновласника, який усвiдомив нарештi, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усi грошi. – І постарайся бiльше на них не потрапляти. А то iншим разом я не буду таким поблажливим.
Власник, ще не вiрячи своiм вухам i боячись, що грiзнi тамплiери передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний снiг, чим викликав дружний смiх зброеносцiв.
– Брате Гiйом! – озвався абат Опiзо. – Дозвольте вас запитати.
– Звичайно, падре! – з готовнiстю вiдповiв командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу?
– Ви читаете моi думки, брате Гiйом, – здивувався Опiзо. – То як?
– Виконав би.
– Дивно. А як же обiтниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навiть вiдмовилися вiд участi у штурмi Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вiрить так само, як i ви!
– А користi з того, що цей негiдник впевнений, що Дух Святий сходить не лише вiд Отця, але й вiд Сина? – вiдказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вiрному ревнителю вiри. А це, падре, набагато гiрше.
Абат Опiзо не став сперечатися з командором тамплiерiв, хоч i мав щодо цього свою думку, тим бiльше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грiмором. Шкiряного мiшечка у руках англiйця не було, зате його заросле обличчя свiтилося вiд задоволення.
– Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гiйом.
– Сiр! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – вiдповiв Бомон.
– Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспiшiмо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потрiпаний корабель з товаром, якого потрiбно буде рятувати.
Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловiком могутньоi статури у добротному зимовому одязi i був з Венецii. Сума, отримана ним за таку незначну роботу, враз заставила його демонструвати саму люб’язнiсть i бажання якнайбiльше догодити таким щедрим клiентам.
– Я щасливий бути корисним таким шановним панам, – розплився вiн в усмiшцi.
– Коли ми можемо вiдплисти? – запитав де Пардо.
– Як тiльки шановнi пани зiйдуть на мiй корабель.
– Тодi почнемо одразу ж, – сказав командор i спiшився.
До нього пiдбiг його зброеносець i притримав коня за вуздечку. Зiскочили з коней й iншi рицарi. Їхнi служки одразу ж взялися за роботу.
Абат Опiзо також спiшився. Вiн задоволено спостерiгав за злагодженою роботою зброеносцiв. Вони смiливо переводили коней трапом i прив’язували до довгого бруса посерединi палуби. Навченi, звиклi до подiбних подорожей конi були спокiйнi i не проявляли нiякого занепокоення. Вже через годину капiтан судна вiддав швартовi.
Зрештою, переправа через протоку тривала менше, анiж саме вантаження, i невдовзi судно входило у порт Реджо. Одразу ж iз причалу подорожнi вiдправилися далi. Командор де Пардо мав намiр прибути до Папи вчасно, тому не хотiв втрачати жодноi хвилини. Увесь шлях вiн розбив на дев’ять денних переходiв ще дорогою сюди. Принаймнi першу нiч командор хотiв переночувати в Тропеа, а це добрих сорок?лье.
Зрештою, абат Опiзо зробив висновок, що Папа Інокентiй не помилився, доручивши цю вiдповiдальну мiсiю Гiйому де Пардо. Мало того, що загiн за день встигав проскакати наперед визначений шлях. Вже пiд час першоi ж ночiвлi падре зрозумiв, чому тамплiери спiшили саме сюди: дорогою до Мессiни де Пардо домовився про нiчлiг у конкретному дворi, i на подорожнiх чекали постiль i iжа.
Пiсля трьох вдалих денних переходiв абат Опiзо переконав себе, що у такого органiзатора, як де Пардо, усе передбачено, iхня подорож закiнчиться вчасно, без ускладнень, i единими неприемностями будуть вiдсидженi сiдницi i ниюча спина у незвиклого до таких переходiв монаха.
Неприемнiсть трапилася саме там, де ii найменше чекали. Всi попереднi днi тамплiери зупинялися у сицилiйських мiстах, а цього разу на iхньому шляху виникло мiсто Беневенто. Невiдомо яким чином воно, оточене звiдусiль Королiвством Обох Сицилiй, далеко вiд Риму, змогло встояти перед могутнiм сусiдом i, хоч номiнально, все ж зберегло вiдданiсть Папi Римському. Хоч Беневенто лежало дещо осторонь шляху (легше було проiхати через Неаполь чи Капую), Гiйом де Пардо спецiально заiхав сюди. Тут була батькiвщина Уго делла Барбо, й iталiець переконав командора у доцiльностi заночувати саме тут. Зрештою Гiйом згодився. Їхнiй невеликий загiн випереджав графiк, тому переживати, що вони вчасно не приiдуть до Риму, не варто.
Нiч у тавернi пройшла спокiйно, як i попереднi. Зранку, нашвидкуруч скоромно поснiдавши, подорожнi покинули межi мiста. Дорога пролягла заснiженими полями, лише де-не-де зустрiчалися невеликi лiски. Саме в одному такому лiсi загiн i потрапив у засiдку. З обох бокiв дороги з-за дерев з’явилися озброенi, одягнутi у поношений одяг люди i оточили рицарiв. Нападникiв було бiльше п’ятдесяти, з першого разу командор точнiше порахувати не мiг. Озброенням розбiйники, як i одягом, також не могли похвалитися – лише довгi списи, у декого в руках блищали леза коротких мечiв.
Тамплiери насамперед були рицарями, що стали монахами, а не навпаки, i до подiбних ситуацiй були готовi завжди. Тому вони миттю згрупувалися, i бойовий клич тамплiерiв «босеан» тут виявився зайвим. Зрештою, храмовники нiколи не застосовували його у подiбних ситуацiях – це була команда для бою з невiрними, сарацинами.
– Рiдфор! Шевалье! Ви охороняете падре! – тiльки i встиг крикнути де Пардо i, вийнявши з пiхов довгого меча, кинувся на групу розбiйникiв, що опинилися найближче до нього.
Його кiнь, звиклий до подiбних битв, збив грудьми першого розбiйника i з усiеi сили опустився на вже поверженого переднiми ногами. Почувся трiск продавленоi грудноi клiтки. Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надiйним, але могутнiй удар мечем розкраяв прикриття навпiл, i щит впав на землю разом з вiдрубаною по лiкоть лiвою рукою. Поранений розбiйник вiд болю дико заволав, i його крик потонув в iнших криках i дзенькотi зброi.
Хоч на одного рицаря-тамплiера i припадало п’ятеро розбiйникiв, враховуючи зброеносцiв, перевага нападникiв не була вже такою очевидною, i великоi загрози для загону не становила. Ненавченi веденню бою розбiйники були приреченi. З власного досвiду Гiйом знав, що ватажки розбiйникiв уникають нападати на рицарiв орденiв, а на добре озброений загiн i поготiв.
Тим часом нападники спробували застосувати коронний для всiх розбiйникiв прийом: довгим гаком зачепили за лати П’ера де Мореля i намагалися скинути його з коня. Цей прийом був дiйовим, але лише тодi, коли рицар подорожував сам. Тут же держак гака розломився вiд удару де Артуа, а Жак прикiнчив i двох «воякiв», що вчинили цю спробу.
Успiх подiбних засад був у несподiванцi i чисельнiй перевазi. І те, й iнше в розбiйникiв було, але супротивник виявився не таким слабким, як здавалося спершу. Тому розбiйники швидко зрозумiли, що битва програна i що единим шансом на порятунок е якнайшвидше вiдступити. Що вони й зробили, залишивши на закривавленому снiгу зо два десятки порубаних тiл – мертвих i поранених.
– Втрати?
Це було перше, чим поцiкавився Гiйом де Пардо пiсля завершення бою.
Втрат не було, лише у зброеносця Едуарда Бомона виявилася глибока рана у лiвому плечi.
– Нiчого, – заспокоiв усiх Бомон. – Це не смертельно. Швидше рицарем стане.
Незважаючи на нестерпний бiль, Джузеппе спробував усмiхнутися на такий незграбний, але все ж комплiмент рицаря.
Інших поранених не було.
Абат Опiзо тим часом зiскочив з коня.
– Ви куди, падре? – запитав командир.
– Може, серед цих нещасних е умираючi, – просто вiдповiв абат. – Мiй обов’язок iх висповiдати.
З цими словами вiн пiдiйшов до першого пораненого. Про його важкий стан говорив уламок списа у животi.
