скачать книгу бесплатно
– Так, Ваша Святiсть. Можу я знати, кому вона призначена?
– Навiщо? – запитав Папа.
– Щоб знати смаки цього достойного мужа.
– Нi, цього вам знати не обов’язково. А щодо вигляду – то бажаю, щоб вона нагадувала тiару, яку ви виготовили для мене. Але тiльки нагадувала.
– Так, Ваша Святiсть, – вклонився ювелiр. – Який термiн ви менi даете?
– Десять днiв.
– Але Ваша Святiсть! – злякано вiдсахнувся Джузеппе. – Цей термiн нереальний. За декаду просто неможливо виконати таку роботу!
– Джузеппе, ви хочете, щоб я у вас розчарувався? – хитро запитав Інокентiй IV. – Чи, може, ви бажаете вiддати це замовлення комусь iншому?
Це був заборонений прийом, але вiн спрацював безпомилково.
– Так, Ваша Святiсть! Пробачте, я погарячкував.
– Ідiть i одразу приступайте до роботи. Необхiдними матерiалами вас забезпечать.
Пiсля цих слiв Папа Інокентiй IV подав ювелiру руку для цiлування, провiв поглядом до дверей i лише опiсля звернувся до декана.
– Тепер найголовнiше – супровiд. До Рутенii неблизька дорога. Голоднi вовки i розбiйники, як говорили литвини. Кому ви доручите охороняти легата?
– Я багато думав над цим питанням, – вiдповiв кардинал.
– І що ви надумали?
– Це повиннi бути рицарi, вiдданi нашiй вiрi, безжальнi до ii ворогiв i безстрашнi у бою. Я знаю таких. Це рицарi ордену святоi Марii Тевтонськоi.
Сказавши це, Контi замовк, чекаючи на реакцiю понтифiка. Інокентiй не спiшив. Йому не здався дивним вибiр кардинала. Вибравши серед наймогутнiших рицарсько-чернечих орденiв Тевтонський, декан, безумовно, намагався догодити йому, римському епископу, адже Інокентiй симпатизував цим рицарям i покладав на них великi сподiвання. Колись справа заледве не закiнчилася його вступом в ряди Тевтонського ордену, але з об’ективних причин цього не сталося. Все ж кардинал Сiнiбальдо Фiескi зробив усе можливе, щоб два близькi ордени – Тевтонський та мечоносцiв – об’едналися, тим самим збiльшивши свою мiць. Правда, тодi ж сталася подiя, яка повнiстю перекреслила плани Святого престолу поширити свiй вплив на руськi землi. Молодий князь Даниiл (так, той самий, прихильностi якого добиваеться вселенський епископ), невдоволений тим, що мазовецький князь Конрад вiддав об’еднаному ордену мiсто Дорогичин, зiбрав велике вiйсько i наголову розбив найдобiрнiших рицарiв – тевтонцiв та мечоносцiв i полонив магiстра Бруно. Вiдтодi рицарi-тевтонцi вiдвернули своi погляди вiд схiдноруських земель i направили експансiю на пiвнiч. Через чотири роки пiсля Дорогичина просування Тевтонського ордену на слов’янськi землi остаточно припинилося.
– Не пiдiйде, – сказав Інокентiй.
– Чому, Ваша Святосте? – З усього видно, декан не чекав вiд Папи такого.
– Я, як i ви, монсеньйоре, вважаю рицарiв ордену найревнiшими послiдовниками вiри на схiдних теренах, – говорив Папа. – Але я не думаю, що Даниiл забув про Дорогочин, коли зiйшовся з ними у герцi i розбив. Припускаю, що князь, можливо, й не покаже, що незадоволений появою бiлих плащiв з чорним хрестом на своiй землi, але його оточення, впевнений, сприйме тевтонцiв вороже. Нi, я не хочу ризикувати. Запропонуйте когось iншого.
– Тодi, Ваша святосте, рицарi ордену святого Іоанна Єрусалимського. Зараз магiстр ордену з двома рицарями чекае вашоi аудiенцii. Гадаю, що ми зможемо iм довiрити цю мiсiю.
– Нехай вони увiйдуть! – розпорядився Інокентiй.
Рiнальдо Контi вдарив у долонi. Миттю дверi вiдчинилися, i з’явився монах.
– Перекажiть тим, хто чекае за дверима, що Святiйший отець запрошуе iх до себе, – сказав кардинал.
Коли великi вхiднi дверi розчинилися навстiж, Папа Інокентiй IV побачив таке, що заставило його аж пiдвести з-за столу. До нього наближалися два великих магiстри ворогуючих орденiв. Лише тепер Папа помiтив, що вони дуже схожi – Рено де Вiш’е i Гiйом де Шатонеф. Здавалося, едине, що iх роз’еднувало, були рiзного кольору плащi.
Вони йшли гордо, чiтко карбуючи кроки плитками кабiнету. І тамплiер, i госпiтальер одночасно зупинилися i опустилися на колiно.
– Встаньте, моi вiрнi слуги! – озвався Інокентiй, оговтавшись вiд потрясiння. – Що заставило вас з’явитися тут одночасно?
Рено де Вiш’е поривався сказати першим, але вчасно спохватився. Новина, з якою вiн i магiстр iоаннiтiв прибули до Риму, не була приемною, та й новиною для понтифiка також не була. Крiм того, де Вiш’е не боявся, що Гiйом де Шатонеф спробуе сказати про тамплiерiв щось погане чи очорнити iх в присутностi самого Великого магiстра.
– Ваша Святосте! – почав вiн. – Хоч ми з братом Гiйомом де Шатонефом прибули з однаковою новиною, все ж брат добрався до Апостольського престолу першим, тому я поступаюся перед ним правом.
– Це благородно, – похвалив Папа. – Брате, я слухаю вас!
Гiйом де Шатонеф спочатку подивився на тамплiера, потiм перевiв погляд на понтифiка. Вiн вже зрозумiв, що Великий магiстр вибив з його рук найголовнiший козир.
– Ваша Святосте, – мовив вiн. – Ми з братом де Вiш’е принесли вам недобру новину. Християнському воiнству не вдалося вiдбити у сарацинiв Господнiй Гроб. Його величнiсть Людовик вважае, що подальше перебування на Святiй Землi недоречне. Вiн вважае за доцiльне повернутися до Європи i одразу ж почати пiдготовку до нового походу. На цей раз Його величнiсть збере усiх найкращих рицарiв з усiеi Європи.
– Це добре, що у християнського короля залишилася надiя i бажання визволити Святе мiсто, – промовив Інокентiй. – Брате Рено, ви, гадаю, роздiляете впевненiсть брата Гiйома де Шатонефа?
– Так, Ваша Святосте, – вiдповiв де Вiш’е. – Побожностi Його Величностi Людовика може позаздрити будь-хто, за винятком Вашоi Святостi, звичайно. Але якби у Його Величностi на додачу його побожностi була хоча б третина до бойового таланту – не потрiбно було б починати новий похiд.
– А може, Господь призначив Людовику бути святим i прославити Його у молитвах, а не на полi бою? – запитав Інокентiй. – Хiба ми, грiшнi, зможемо збагнути Його промисел? Ви мене нiчим не здивували. Про рiшення короля Людовика я знаю. Мало того, я його очiкував уже давно, дивно лише, що вiн так довго тягнув.
Інокентiй замовк, схвильований думкою, яка щойно спала йому. Вiн уважно подивився на обох магiстрiв i запитав:
– Хто з вас може виконати мое завдання?
Наперед виступив Гiйом де Шатонеф.
– Ваша святосте! – сказав вiн. – Рицарi ордену святого Іоанна Єрусалимського готовi це зробити.
– Менi потрiбно з десяток рицарiв, яким я хочу доручити поiхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессiнi i супроводити ii сюди.
– Необхiднi Вашiй Святостi люди через годину будуть тут, – уклонився госпiтальер. – Дозвольте, я вiддам необхiднi розпорядження?
– Ваша Святосте! – озвався Рено де Вiш’е, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братовi Гiйому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гiйом де Пардо зараз на чолi десяти братiв чекае за стiнами замку i готовий негайно вiдправитися за першим же вашим наказом.
Інокентiй IV хижо подивився на Великого магiстра, який ледь утримав посмiшку. Вiн зрозумiв, що храмовники в черговий раз обiйшли госпiтальерiв.
– Брате магiстре, я нiколи не сумнiвався у вашiй вiдданостi менi, рiвно як у вiдданостi усiх братiв, – мовив Папа до Гiйома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати iнших братiв, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спiльну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.
– Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магiстр. – Гiйом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.
– Я чекаю.
Кардинал Контi став поруч Папи.
– Панове, аудiенцiя закiнчена, – сказав вiн.
Обидва магiстри вклонилися i покинули кабiнет.
– Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.
– Так. Це я повертаюся до нашоi розмови. Олексiя Гесенна потрiбно кимось замiнити.
– А до чого тут Мессiна?
– Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опiзо.
– Ви вважаете…
– Я вважаю, що брат Опiзо – саме та людина, яка менi потрiбна.
– Абат Опiзо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рiшення. Абат Опiзо не дипломат.
– Менi це вiдомо, але брат Опiзо одного разу зробив менi послугу, i я вважаю, що зможу довiритися йому ще раз, – вiдповiв Папа.
– Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплiери?
– Я не сумнiваюся в можливостях iоаннiтiв, як i тевтонцiв, але для досягнення мети менi потрiбнi пронири. А храмовники Великого магiстра саме такими i е. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спiльну справу. І якщо мiж служителями Христа е суперництво, то воно лише допоможе усiм нам.
У цей час у кабiнет понтифiка увiйшов рицар. Це була вже зрiла людина, яка багато зазнала на своему шляху. Про перенесенi тривоги i незгоди говорило посрiблене волосся, хоч на вигляд рицаревi було не бiльше тридцяти. З його ходи i манери триматися Папа Інокентiй IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бiдних рицарiв Христа i Храму Соломона.
IV
Римська iмперiя, яка наводила жах на увесь тодiшнiй свiт, володiння якоi простяглися вiд гiр Шотландii аж до гiр Лiвану, свого часу породила на своiх теренах релiгiю, що стала причиною ii занепаду i, зрештою, падiння. На колишнiх територiях колись могутньоi единоi iмперii виникали i зникали держави, деякi – звичайнi одноденки, iншi протрималися довше, але досягти колишнiх величi i могутi не змiг нiхто.
Феодальна роздробленiсть, що охопила усю Європу i була причиною незлiченних негараздiв i поразок, не оминула й Італiю. Це вiдчув на собi рицар ордену тамплiерiв Гiйом де Пардо, мандруючи на чолi десяти воiнiв i стiлькох же зброеносцiв з Риму до Сицилii, на виконання доручення Папи Римського. Знадобилося дев’ять днiв, щоб, долаючи рiзноманiтнi перешкоди, а то й звичайну ворожiсть мiсцевих правителiв, подолати цю вiдстань. Ще пiвдня вони втратили, чекаючи на судно, щоб переправитися через протоку, хоч сицилiйський берег виднiвся вдалинi i був зовсiм поруч. І ще година знадобилася, щоб добратися до монастиря Святого Павла. За переказами, його побудували на тому мiсцi, де зiйшов на берег апостол Павло пiд час своеi поiздки до Риму. Правда це чи нi, нiхто сказати не мiг. Зрештою, нiхто i не старався нi пiдтвердити, нi спростувати це. Монастир, обнесений високою кам’яною стiною, розташувався осторонь мiста Мессiни i був повнiстю незалежний вiд його господаря. Вiн належав до бенедиктинського ордену, вiдомого своiми суворими правилами, тому монахи користувалися повагою i авторитетом у населення.
Так у понедiлок 23 лютого 1254 року у перший день Великого посту рицар-тамплiер Гiйом де Пардо стукав у почорнiлi вiд часу дубовi ворота монастиря Святого Павла у Мессiнi. Стукати довелося довго, нiхто не пiдходив до ворiт i не цiкавився, кого це принiс нечистий у такий день.
Декiлька разiв гримнувши у ворота рукiв’ям короткого меча, Гiйом де Пардо повернувся до рицарiв, що спокiйно спостерiгали за дiями командора.
– Не вистачало ще, щоб проникнути у цю святу обитель, брати ii штурмом! – сказав вiн.
– Це Боже мiсце, на яке зiйшла благодать Господа нашого! – почувся з-за ворiт чийсь низький голос. – Негоже ревнителям вiри Христовоi грiшити думками про насилля.
Пiсля цих слiв загримiли засови, i хвiртка у брамi прочинилася. У проходi стояв лiтнiй монах могутньоi статури у поношенiй чорнiй сутанi, пiдперезанiй звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монаховi бiльше нiчого не було, не рахуючи шкiряних сандалiв, але вони не дуже зiгрiвали.
– Менi дивно, що ревнителi Христовоi вiри змушують монахiв переривати месу, – сказав вiн.
– Повiрте, за iнших обставин ми нiколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплiер. – У мене iз собою послання Святiйшого отця до абата Опiзо.
Почувши таке, монах знiтився, сховався за хвiрткою, чим здивував рицарiв, але одразу загримiв засов, i ворота вiдчинилися навстiж.
Тамплiери в’iхали на заснiжене подвiр’я монастиря.
– Де абат? – запитав де Пардо, спiшившись.
– Абат вiдправляе месу, – повiдомив монах. – Якщо вам не спiшно, почекайте ii закiнчення.
– Нам спiшно, але ми почекаемо, – вiдповiв командор.
– Тодi прошу пройти за мною у трапезну i там почекати настоятеля.
Рицарi залишили коней на зброеносцiв i попрямували за монахом всередину приземистоi будiвлi, що служила трапезною.
Сьогоднi, у перший день посту, тут було порожньо i порiвняно тепло.
– Прошу почекати тут, – сказав монах i показав на лави обабiч довгого столу.
Сказав i зник, залишивши рицарiв самих.
– Що ж, розмiщуйтесь, – махнув рукою де Пардо i першим сiв край столу.
Вiн звичним рухом зняв з голови кольчугу i подивився на рицарiв, яких з повним правом мiг називати своiми. Минуло три роки вiдтодi, як вiн прийняв командорство. Це сталося пiсля того, як пiд час штурму воiнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурi у боротьбi за знамено наклав головою тодiшнiй командор Нуаро. Тодi вiн, двадцятисемирiчний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула iх, зумiв пiдняти чорно-бiле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцiлiлi тамплiери. Їх було десятеро. Вже пiзнiше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрiлою, винесли на собi рицарi i вiдправили на лiкування в Акру, пiсля одужання Гiйом де Пардо знову з’явився перед капiтулом ордену i несподiвано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарiв-монахiв, з якими бився тодi бiля Мансури. Хоч за единим винятком усi рицарi були старшi вiд нього за вiком i титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибiр.
Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарiв, вiн з повним правом мiг претендувати на командорство. Мiг, але з готовнiстю прийняв рiшення капiтулу. Командор мiг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера i завжди отримував допомогу. Такоi ж готовнiстi допомогти йому i слухатись Гiйом де Пардо чекав i вiд Етьена де Гiмора, Роберта Фунье, шевалье Гвiдо де Артуа, Бернара Рiдфора, П’ера де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усi вони були франками, як i Гiйом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англii, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був iталiйцем i походив з Беневенто. Усi вони вступили до ордену вже давно, тiльки ставши рицарями, а Роберт Фунье став ним уже тут.
За приписами статуту ордену сидiли мовчки, хоч у такому вузькому колi не так суворо дотримувалися цього. Звичкою (i обов’язком) для тамплiерiв стала молитва, якщо поруч вiдбуваеться вiдправа, а самi вони не мають можливостi бути присутнiми на нiй.
Так у мовчазнiй молитвi вони не помiтили, як дверi трапезноi вiдчинилися. У примiщення увiйшов лiтнiй монах, напевне, сам настоятель. Визначити, що це сам абат, було неможливо, принаймнi вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд монаха, що зустрiв iх бiля брами: така ж поношена чорна сутана, пiдперезана мотузкою, сандалi. Навiть виголений на головi круг – тонзура – була такою ж, як i в iнших монахiв.
– Пробачте, що ми не можемо прийняти вас, як належне, – з порога почав вiн. – У перший день посту сюди нiхто не заходить, а дехто з братiв не бере в рот навiть води, хоч свята Церква i не вимагае такоi жертви.
– Повiрте, падре, едине, про що ми шкодуемо, це про те, що запiзнилися на вiдправу, – пiдвiвся зi свого мiсця де Пардо.
– Що привело вас у нашу скромну обитель? – поцiкавився абат, зупинившись перед командором.
Гiйом де Пардо мовчки вийняв з торбинки на поясi довгий скручений пергамент i подав настоятелю.
– Про це ви дiзнаетесь звiдси.
Абат Опiзо недовiрливо подивився на печатку, впiзнав вiдтиск Папи Інокентiя IV, розгорнув документ i заглибився у читання.
Вiн дочитав до кiнця, подивився на дату i особистий пiдпис Папи, знову скрутив пергамент.
– Святiйший отець не пише, навiщо я йому потрiбен, – сказав вiн. – Вам нiчого про це не вiдомо?
– Наше завдання – забезпечити вашу подорож до апостольського престолу, – повiдомив командор.
– Зрозумiло. Коли ми можемо вирушати?
– Негайно, – вiдповiв де Пардо.
– Менi потрiбен якийсь час, щоб зiбратися i владнати справи, – повiдомив Опiзо. – Гадаю, що до вечора я буду готовий.
– Тодi не варто спiшити. На нiч недоцiльно вирушати в дорогу. Найкраще це зробити завтра зранку.
– Що ж, нехай буде так. Брат Бартоломео покаже вам вашi келii.
Абат Опiзо схилив голову.
