скачать книгу бесплатно
До Гiйома пiд’iхав Роже де Обер. Командор помiтив у нього на грудях кров.
– Поранений? – запитав вiн.
– Це не моя кров, – заспокоiв граф. – Слухай, Гiйоме, тобi нiчого не видаеться дивним у цьому нападi?
– Видаеться.
– Що?
– Сам напад, – вiдповiв командор. – Це ж треба бути абсолютним iдiотом, щоб майже голiруч напасти на загiн рицарiв!
– Або iм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.
– Запитаемо?
– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самi займемося не такими безнадiйними. Ось хоча б моiм «похресником».
Гiйом показав на притихлого однорукого розбiйника, який вже встиг перев’язати рану.
Поруч абат читав якусь молитву над тiлом задавленого конем його товариша.
Гiйом i Роже спiшилися i пiдiйшли до пораненого. Вiд iхнього виду у того одразу почалася гикавка.
– Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду вiдчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далi хоча б iз однiею рукою. Нi – втратиш i другу. Зрозумiв?
Вiд такоi перспективи у нещасного гикавка пропала.
– Зрозумiв, – побачив де Обер. – Хто ватажок?
– Одновухий Карло, – вiдказав поранений.
– Де вiн?
– Його з нами не було.
– Послав своiх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас?
– Вiн i наказав.
– Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже.
Почувши вiд рицаря таке, про що той знати не мав, розбiйник знов почав гикати.
– Я н-не бачив його ранiше… – вичавив вiн iз себе.
– Як вiн виглядав?
– Нормально… виг-глядав.
– Хто це був: розбiйник, мiщанин?… Хто?
– Не р-розбiйник. І не мiщанин. Цiлком благородний сеньйор. Приiхав учора ввечерi на конi, одразу зайшов до Карло. Вони довго про щось говорили, а потiм вiн поiхав.
– Прикмети ти якiсь запам’ятав? – запитав Гiйом.
– Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тiльки обличчя у нього весь час сiпалося.
Тамплiери переглянулися.
– Що ви повиннi були зробити з падре? – поцiкавився Роже.
– Монах за будь-яку цiну повинен залишитися живим, – була вiдповiдь.
Розпитування цiлком задовольнило рицарiв, i вони залишили пораненого самого. Скоро до них приеднався абат Опiзо.
– П’ятеро ще сьогоднi предстануть на вищий суд, – повiдомив вiн. – Брате Гiйом! Я вловив частину вашоi розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви вiдмовилися назвати його. Зараз я вимагаю вiдповiдi.
Гiйом де Пардо неспiшно витер закривавленого меча об снiг, засунув його у пiхви.
– Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумiю, ви з ним зустрiчалися пiд час походу на Святу Землю. Це був сарацин?
– Нi, падре, не сарацин, – вiдповiв де Пардо. – Я не хотiв вам говорити це у Мессiнi, щоб не травмувати вас. Благородний сеньйор з тремтячою повiкою – член християнського ордену святого Іоанна Єрусалимського шевалье Руерг.
– Госпiтальер? – здивуванню Опiзо не було меж. – Але навiщо благородному рицарю потрiбна ваша смерть?
– Їм потрiбнi ви, падре. Перед Святiйшим отцем стояв вибiр: кого послати за вами? Нас Святiйший вважав надiйнiшими. Видно, магiстр госпiтальерiв не захотiв змиритися з цим i зробив усе можливе, щоб нас затримати.
– А цей напад?
– Я не знаю, про що домовилися Руерг з Одновухим Карло, але пiдозрюю, що вас вони захопили б у полон, а вже хоробрi рицарi ордену iоаннiтiв зумiли б звiльнити вас iз рук кровожерних розбiйникiв.
– Ви говорите жахливi речi, – сказав на це Опiзо.
– Життя таке, падре. Як бачите, воно дещо вiдрiзняеться вiд того, що ви звикли бачити за стiнами монастиря.
Гiйом де Пардо наказав сiсти на коней, i невдовзi загiн продовжив свою подорож.
V
Декан Священноi колегii кардиналiв Рiнальдо Контi не любив тамплiерiв всiма фiбрами своеi душi. Нi, вiн, звичайно, вiддавав належне хоробростi рицарiв ордену Храму, але перевагу все ж вiддавав тевтонцям чи, на крайнiй випадок, госпiтальерам. Рiшення Папи Інокентiя вiдправити за настоятелем монастиря Святого Павла саме тамплiерiв лише з тоi причини, що Рено де Вiш’е виявився прудкiшим за де Шатонефа, кардинал не схвалював, хоч вголос свого незадоволення не висловив. Що ж, поiздка до Мессiни – це лише поiздка до Мессiни, не бiльше, думав кардинал. Значно важливiшою буде дорога до Рутенii. Ось тут потрiбно зробити все, щоб легата супроводжували рицарi ордену iоаннiтiв, якщо римський епископ не хоче, щоб це були тевтонцi. Нi, вiн погоджуеться з доводами Святiйшого отця, що посилати до дикого Даниiла тевтонцiв – це те саме, що дражнити розлюченого бика червоним плащем. Нехай вже краще це буде червоний плащ госпiтальерiв.
Увесь час, поки Гiйом де Пардо перебував у дорозi до Мессiни i повертався назад, кардинал Контi не переривав зв’язку з магiстром де Шатонефом, який поселився неподалiк в церквi Святого Марка. Тому коли розвiдники доповiли, що до мiста наближаються вершники у бiлих плащах з червоними хрестами, кардинал негайно послав надiйну людину до магiстра, щоб той прибув до замку Святого Ангела.
У Ватиканi нiчого не вiдбувалося, щоб це пройшло мимо двох ворогуючих мiж собою орденiв – Храму i Госпiталя. І однi, й другi мали своiх людей у протилежних станах, тому коли Великому магiстру Рено де Вiш’е доповiли, що iз замку Святого Ангела вiд’iхав монах i вирушив до тимчасовоi резиденцii глави госпiтальерiв, вiн одразу ж зрозумiв: пора дiяти. Поки посланець долав цю вiдстань, де Вiш’е з усiх сил мчав до замку Святого Ангела, де перебував Папа Інокентiй.
