скачать книгу бесплатно
Галицька сага. Тiнь незалежностi
Петро Михайлович Лущик
Галицька сага #2
«Тiнь незалежностi» – друга книга «Галицькоi саги». Вона охоплюе подii, що вiдбувалися у 1918–1922 роках, у час, про який Вiнстон Черчилль потiм скаже: «Вiйна велетнiв закiнчилася, почалася вiйна пiгмеiв». Коли зранку 1 листопада 1918 року на мiськiй ратушi львiв’яни побачили синьо-жовтий прапор, вони ще не знали, що це лише початок довгоi збройноi боротьби за те, кому мае належати Галичина. Коли на ii теренах точилися кривавi боi, у далекому Парижi краiни-переможцi «вiйни велетнiв» вирiшували ii долю, як i долю всiеi Європи. Молох вiйни знову закружив у своему кривавому танцi жителiв села Перетин: однi стали на захист молодоi Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки, другi воювали на боцi полякiв, третi бачили свое майбутне разом з Червоною армiею; дехто, передчуваючи неминучу поразку, готувався до iнших методiв боротьби…
Петро Лущик
Галицька сага. Тiнь незалежностi
© П. М. Лущик, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Жителi села Перетин у листопадi 1918 року
Вихiдцi з села, що жили в iнших мiсцях
1918 рiк
Пролог
Маршал Фердинанд Фош вийняв з кишенi годинник. Хвилинна стрiлка повiльно наближалася до дванадцяти. До п’ятоi години залишилася лише хвилина. Маршал повернув голову праворуч, де за столом сидiв британський адмiрал Росслiн Веммiс.
– Пора! – сказав маршал i кивнув своему офiцеровi для особистих поручень. – Запросiть нiмцiв!
Маршал Фош поклав на стiл руки, неначе вони йому заважали. Адмiрал Веммiс, побачивши, що той хвилюеться, по-дружньому поклав свою руку на руку француза. Мовляв, скоро все закiнчиться!
А Фердинанд Фош розумiв все значення цiеi подii, скiльки довелося пережити Європi, щоб дочекатися цiеi митi, коли тут, у його штабний вагон командувача вiйськами Антанти, поставлений на галявинi Комп’енського лiсу, зараз з’явилися представники нiмецького командування. Скiльки довелося пережити йому самому: i поразку на Соммi, пiсля чого довелося пiти у вiдставку й два роки очолювати нiкому не потрiбний Центр вiйськових дослiджень, i смерть единого сина Германа й зятя Бекура! Що ж, сьогоднi все дiйсно закiнчиться!
Присутнi повернули голови. У вагон зайшли четверо нiмцiв: двое цивiльних i генерал з капiтаном.
Маршал Фош пiдвiвся. Вiн не привiтався з нiмцями, як, зрештою, йому не було потреби, щоб вони представились. Їхнi iмена – статс-секретаря Райхсканцелярii Маттiаса Ерцбергера, графа Альфреда фон Оберндорфа, генерал-майора Детлофа фон Вiнтерфельдта та капiтана Ернста Ванзелова – стоять пiд договором, який тi зараз пiдпишуть.
А Маттiас Ерцбергер зупинився перед маршалом i пiсля ледь вловимоi паузи сказав:
– Панове! Райхсканцлер принц Максимiлiан Баденський уповноважив нас пiдписати текст перемир’я.
– Вам вiдомi умови? – запитав Фердинанд Фош.
– Яволь!
– Тодi прошу поставити своi пiдписи!
Статс-секретар сiв за стiл навпроти Фоша. Особистий секретар маршала поклав перед ним договiр. Ерцбергер не став вкотре читати текст перемир’я, що зовнi скидалося на повну i беззаперечну капiтуляцiю Нiмеччини, адже вона зобов’язувалася звiльнити захопленi нею територii Бельгii, Францii i Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингiю, вивести своi вiйська з Австро-Угорщини, Туреччини i Румунii, звiльнити лiвий берег рiки Рейн. Вона погоджувалася на перетворення правого берега Рейну у нейтральну зону. Бухарестський i Брестський договори анулювалися. Нiмеччина видавала союзникам 150 тисяч вагонiв, 5 тисяч автомобiлiв, 5 тисяч одиниць важкоi артилерii, 1700 лiтакiв i ще багато чого, про що Ерцбергер не хотiв згадувати.
Вiн не роздумуючи поставив свiй розмашистий пiдпис навпроти свого прiзвища i звiльнив мiсце для графа фон Оберндорфа.
Коли розписався останнiй з них, капiтан Ернст Ванзелов, французький офiцер поклав текст договору спочатку перед англiйським адмiралом, а вже потiм перед Фердинандом Фошем.
– Панове! Маю честь оголосити, що Перша свiтова вiйна закiнчиться рiвно через п’ять годин i п’ятдесят хвилин. На всiх фронтах об одинадцятiй годинi припиняться вiйськовi дii, – сказав Фош.
Нiмцi поклонилися i у супроводi офiцера з особистих доручень залишили вагон. Коли за ними закрилися дверi, адмiрал Росслiн Веммiс задумливо промовив:
– Чотири роки, три мiсяцi та одинадцять днiв! Цiкаво, приблизно вiдомо, скiльки загинуло?
– Пiдраховують, але число може сягнути десяти мiльйонiв, – вiдповiв Фош. – Ще нiколи не було такоi жахливоi вiйни! І, сподiваюся, бiльше нiколи i не буде!
Вiн деякий час помовчав i добавив:
– Хочеться сподiватися!
Тут у вагон повернувся офiцер для особистих доручень.
– Пане маршал! Пане адмiрал! Репортери чекають для знiмки! – повiдомив вiн.
Маршал Фош зiтхнув.
– Треба йти, адмiрале! – сказав вiн. – Хоч як я i не люблю подiбний офiцiоз, але нiчого зробити не можу. Це вже iсторiя, i ми ii творимо.
Фош якось зразу вiдкинув вiд себе урочистiсть, з якою говорив цi слова, i просто сказав:
– Потрiбно одягти шинель. Надворi мрячно.
Вони вийшли з вагона на вологе повiтря. Над лiсом клубився сiрий вранiшнiй туман, ще не пiдсвiчений скупим листопадовим сонцем.
Нiмцiв вже не було видно. Чи вони одразу поiхали, чи кудись заховалися вiд допитливих репортерiв, переможцi не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнiевих ламп.
Бiля сходiв вагона в рiзних позах застигли дев’ятеро вiйськових. Вiднинi вони мали увiйти в iсторiю як люди, котрi поставили крапку на спустошливiй, не баченiй досi вiйнi, яка мала закiнчитися менше нiж через шiсть годин. Пролунае останнiй пострiл – i солдати усiх армiй зможуть повернутися до своiх домiвок, упевненi у тому, що подiбне бiльше нiколи не повториться.
Але за цих шiсть годин ще загинуть сотнi солдатiв, а свiтом своею переможною смертоносною ходою крокувала «iспанка», забираючи те, чого не встигла вiйна.
Стомлена вiйною Антанта просто зiгнорувала все, що робилося на сходi. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши пiд своiми завалами майже сiмдесятирiчну стабiльнiсть, що закiнчилася ще двома роками ранiше – iз смертю цiсаря Франца Йосифа І.
1
У середу тридцятого жовтня до кузнi Василя Вовка зайшов Якiв Смоляр.
Василь саме вовтузився з ободом для колеса.
Привiтавшись, Якiв зупинився у дверях i спостерiгав за роботою коваля. Не вiдриваючись вiд свого заняття, Василь пробурмотiв:
– Не треба пiдпирати моi дверi! Вони зробленi на совiсть!
– Та я вижу! – вiдказав Якiв. – Для того i прийшов.
– За дверима?
– Бiльшим.
– Значить, за одвiрком! – припустив Василь.
Вiн сильно вдарив по залiзному ободi, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декiлька разiв постукав по ньому i задоволений прислонив до стiни, де вже чекали готовi iншi три. Якiв перевiв погляд на iнший куток кузнi, де вже лежали складенi залiзнi деталi. Вiн одразу зрозумiв, що Василь Вовк робить комусь воза.
– Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало?
– Та, на щастя, нiчого! Я за iншим, Василю!
– То вийдемо на двiр! Покурити хочу!
Вони вийшли з кузнi, сiли на ослiн. Якiв почекав, поки Василь запалить файку i затягнеться.
– Дiло до тебе е, Василю, – мовив вiн. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лiсу i поставити лiсничiвку.
Василь спочатку подивився на Якова, потiм перевiв погляд на стiну недалекого лiсу i кивнув головою.
– І правильно надумав! – сказав коваль. – Ти файний тесля; як i я, вiдбою у роботi не маеш. Чого тобi возити лiс до хати? Най до тебе iдуть!
– Файно, що ти мене розумiеш! Але я не хочу, щоб то була тiлько лiсничiвка. Хочу поставити млина, посажу яблунь.
Василь усмiхнувся у пишнi вуса.
– Ти хочеш мого благословення? – поцiкавився вiн.
Цього разу усмiхнувся Якiв:
– Для того е ксьондз! Я прийшов за iншим. Менi буде треба багато залiза.
– Файно! – просто сказав Василь. – Що треба – зроблю! Що не зможу – вибачай! Коли ти хочеш почати?
– Та вже завтра з Михайлом i Миколою пiдемо вибирати мiсце!
– Правильно! Нема чого тягнути! Хто знае, що буде пiслязавтра? А мiсце… Ти знаеш, де росте столiтнiй дуб?
– Ну?
– Там i поляна, горбочок, та й на сад мiсце буде, коли викорчувати трохи дерев.
Якiв похитав головою:
– Та, чесно казати, туда я сьи i збирав!
– Значить, файне мiсце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу вiдомо, коли то всьо сьи кiнчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через нiс густий дим. – От скажи менi, Якове… Ти був у полонi, воював за Велику Украiну. Знаеш бiльше, нiж я.
– Не прибiдняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр.
– Не про те! Я, певно, багато чого не розумiю, але знаю, коли курка мае здихати.
– До чого тут курка?
– Дивлюсьи на нашу Австрiю i вижу, що вона, як та курка, тоже доживае останнi днi. Ну, курку можна дорiзати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрiею? І не дорiжеш, i не закопаеш!
Якiв Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж нiяк не пiдходили пiд опис Василя.
– А що пише твiй Левко? – натомiсть запитав вiн. – І де вiн зара?
– А Бог його знае! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Украiною зi своiм офiцером, а де тепер, одному Богу вiдомо! А якщо сьи об’явит, поiде до Вiдня. Певно, там i лишитьсьи.
– Шкодуеш?
– Не шкодую, i вже написав йому, – вiдповiв Вовк. – Правда, вiн ще не знае про смерть матерi, але якщо йому там файно, то най буде у Вiдню. Що йому тут робити? Тримати менi залiзо у кузнi? А так, може, сьи виб’е в люди.
– Так, порозкидала вiйна наших людей по всьому свiту, – згодився Якiв. – Твiй Левко аж у Вiдню; добре хоч украiнку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковинi при якомусь штабi. А хто iх там розбере при якому?! Степко Бiлецький в Московii згинув…
Василь Вовк хмикнув.
– Згинув! І коли воно встигло стати таким гiмном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нiкому зла не робив! Носивсьи зi своiми москвофiлами, збирав до себе молодих i дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – i той зразу забув про один русскiй народ. А Степко став оздоблений, i не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гiмно, як ти знаеш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав вiн. – Тому, Якове, не тягни з лiсничiвкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу.
На тому i закiнчили розмову. Якiв Смоляр пiшов до себе додому, а Василь продовжував сидiти на ослонi, тримаючи в ротi вже загаслу файку.
У такiй задумi його i застала Галинка. За цих пiвроку, вiдколи вона з’явилася у селi, дiвчина майже нi з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик i переживала з нею усi негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинцiв. Напевне, единий, хто не викликав жодних заперечень у дiвчини, був Василь Вовк.
Вiн здригнуся, зауваживши перед собою тендiтну дiвочу постать. На дiвчинi була стара потерта свитина, пiдперезана вицвiлою хустиною. Їi Василь пам’ятав на Оринi ще вiд довоенних часiв.
– Вуйку Василю, цьоця Орися пiслала до вас, – обережно мовила дiвчина.
– Невже знов ножик зламала? – хитро запитав Василь i посмiхнувся вiд того, що Галинка почервонiла. – Вгадав?
– А от i не вгадали! Ось!
Вона розмотала принесений згорток тканини i показала сокиру без топорища.
– Цьоця Орися попросила нагострити.
Василь недовiрливо повертiв сокиру в руках. Вона була не просто тупою. Сокира зовнi була схожа на пилку.
– Та ви нею що, на каменi рубали дрова? – поцiкавився вiн.
Дiвчина не вiдповiла.
– То нагострите? – несмiливо запитала.
Василь Вовк пiдвiвся.
– Та що вже менi з вами робити? Нагострю. До вечора принесу. Так i скажи Оринi.
– Скажу, – вiдповiла Галинка i побiгла додому.
Дорогою вона заледве не зiткнулася з Феодорою, що саме вийшла з хати, чемно перепросила i залишила обiйстя. Жiнка Гната провела дiвчину довгим поглядом, тiльки потiм пiдiйшла до Василя.
