скачать книгу бесплатно
А Кость Левицький продовжував:
– Бажаючи випередити полякiв, отець Стефанович, доктор Голубович, суддя Іван Кивелюк, адвокати Степан Баран та Лонгин Цегельський, ну i я, повiдомили намiсника про аналогiчне бажання шанованоi Конституанти. На наше розчарування, генерал-губернатор не дав конкретноi згоди, пославшись на те, що не мае вiдповiдних вказiвок з Вiдня. У свою чергу вiн запевнив, що таку саму вiдповiдь завтра отримають i поляки. Тому найпершою потребою, котра заставила мене зiбрати вас, е вирiшити питання про те, як нам поступити далi. Чи варто нам чекати розпорядження з Вiдня? Прошу всiх, хто мае бажання висловити свою думку, зробити це. І прошу не забувати: вiд нас залежить доля Украiнськоi Галичини i Буковини.
Першим на трибуну пiднявся Михайло Король вiд Жовкви. Присутнi знали його як голову «Русского клуба», але з початком вiйни вiн привселюдно вiдмовився вiд цього, чим i врятував свое життя, не потрапивши до концентрацiйного табору. Тим не менше дехто вважав, що Михайло Король не повнiстю вiдiйшов вiд ворожоi бiльшостi присутнiх полiтичноi течii, що принаймнi вiдчувалося у певнiй обережностi його висловлювань.
От i зараз доктор Король застерiгав делегатiв Украiнськоi Нацiональноi Ради вiд поспiшностi.
– Нам не вiдома обстановка у Вiднi, – говорив вiн. – Вiд часу, коли стало вiдомо про манiфест цiсаря, ми, фактично, не маемо жодних бiльш-менш достовiрних вiдомостей про подii в столицi, як i, власне, у Європi. Є вiйна, нема вiйни – це для нас не вiдомо! До того ж нашими поспiшними дiями ми поставимо доктора Петрушевича у незручне становище. Можливо, саме цiеi митi вiн доводить до вiдома цiсаря наш мирний план з передачi влади на Галичинi та Буковинi. Як вiн виглядатиме в очах цiсаря, коли тому повiдомлять про подii тут, у Львовi. Тому я вважаю, що треба чекати манiфесту цiсаря про передачу влади в Схiднiй Галичинi i Буковинi.
Несподiвано для всiх з мiсця озвався Дмитро Вiтовський.
– Це абсолютно неприпустимо! – голосно сказав вiн.
– Що ви маете на увазi, сотнику? – запитав Левицький. – Прошу вийти на середину i пояснити свою думку.
Вiтовський без жодного заперечення вийшов зi свого ряду i попрямував до трибуни, але зупинився перед нею. Попереднiй оратор невдоволено зиркнув на сотника i так само мовчки повернувся до свого мiсця.
– Завтра вже буде пiзно! – без вступу сказав Вiтовський. – Завтра прибувають поляки, i, пiдозрюю, вони не будуть такими толерантними, якими були ви, пане голово. Вони не стануть чекати розпорядження з Вiдня, а просто поставлять генерала фон Гуйна перед фактом захоплення влади. І шановна Рада вже матиме справу iз польською владою – законною чи незаконною, це вже другорядне. Тому ми (вiн наголосив на цьому словi) повиннi випередити полякiв.
Залом прокотився шум. Щоб його перекричати, Дмитро Вiтовський пiдвищив голос.
– Маю честь повiдомити Украiнську Нацiональну Раду, що до перевороту все готове i вже неможливо його вiдвернути. Завтра ми можемо вже бути безсилi проти польськоi переваги. Справа може вдатися тiльки зараз. Якщо цiеi ночi ми не вiзьмемо Львiв, вже зранку його вiзьмуть поляки. Наша честь вимагае, щоб ми першi взяли владу в краi, хоч би навiть прийшлось зараз ii втратити, – закiнчив вiн.
Як не дивно, члени Нацiональноi Ради сприйняли цi слова спокiйно i складалося враження, що всi чекали саме на того, хто це скаже. Але нiхто не спiшив пiдтримати сотника Вiтовського. Кость Левицький кинув погляд на Хомишина. Той нiяк не виражав своiх емоцiй, як, зрештою, цього не робив нiколи.
– Я так розумiю, пане сотнику, ви говорите вiд iменi Вiйськового Комiтету?! – чи то запитав, чи пiдтвердив Левицький.
– Саме так, пане голово! – пiдтвердив Вiтовський.
– І я гадаю, у вас е переконливi доводи ваших слiв?
– Безперечно!
– Ви готовi дати нам запевнення, що маете досить сил, щоб це зробити?
– Так.
Кость Левицький зупинив свiй погляд на небiжевi Огоновському. Невiдомо чому, але той кивнув головою.
Дивно, але саме цей мимовiльний жест переконав його у необхiдностi наступних дiй. Кость Левицький пiдвiвся зi свого мiсця.
– Панове делегати! – мовив голова. – Перед нами постало завдання, яке може принести нашому народовi або свободу, або неволю. Або спочатку свободу, а вже потiм неволю! А може, i навпаки. Але вирiшувати саме нам i саме зараз, бо, як сказав сотник, завтра вже буде пiзно. Тому ми маемо зробити до завтра, вирiшити саме зараз! Для обговорення вже немае часу. Тому я ставлю на голосування пропозицiю Дмитра Вiтовського. Хто за те, щоб до завтра, не чекаючи вiстей з Вiдня, взяти владу у Львовi?
І першим пiдняв руку. Голова бачив, як спочатку несмiливо, але потiм все ж бiльше над головами вирiс частокiл рук. Коли ж «за» проголосував Михайло Король, Кость Левицький звернувся до Вiтовського:
– Пане сотнику, робiть те, що мали намiр!
Дмитро Вiтовський разом Любомиром Огоновським залишили примiщення Ради. Що там говорилося далi, вони вже не чули.
Їхнiй шлях лежав до вулицi Костюшка, де у «Народнiй гостиницi» ось уже другий мiсяць дiяв Центральний Вiйськовий Комiтет.
3
Телефон у кабiнетi професора задзеленчав якось тривожно, i Марiя одразу вiдчула щось недобре. Професор Ревуцький нiколи не телефонував додому в таку ранню годину, лише iнодi увечерi, коли затримувався у себе в лабораторii.
Марiя пiдняла слухавку i почула голос професора Екснера. З колегою Ревуцького дiвчина декiлька разiв зустрiчалася тут, у квартирi, коли той бував у них в гостях.
– Фройлiн Марiя? Це Франц Екснер! – сказали на тому кiнцi дроту.
– Так, я вас слухаю, пане професоре!
Марiя не змогла приховати тремтiння у голосi.
– Мушу вам сказати, що професору Ревуцькi на роботi стало погано i його забрали в лiкарню, – повiдомив Екснер.
– Ви не знаете, у яку? – допитувалася дiвчина.
– Вас туди не пустять, фройлiн.
– Чому не пустять?
– У професора «iспанка»!
У Марii опустилося серце. Вона чула про цей смертельний грип, що виник невiдь-звiдки, i про те, наскiльки вiн небезпечний, але завжди сподiвалася, що вiн обмине ii родину.
– Що менi робити? – розпачливо запитала дiвчина.
– Зараз ви нiчим не допоможете професору, – говорив Екснер. – Залишайтесь вдома, а я спробую вияснити, що до чого. Можливо, все й обiйдеться. Про те, що сталося з професором, я повiдомив доктора Кауфмана. Впевнений: наш спiльний друг врятуе професора. А ви чекайте! Я зателефоную завтра вранцi.
Марiя механiчно поклала на важiль слухавку i опустилася на крiсло. Вона чомусь одразу зрозумiла, що це кiнець. Останнiми днями професор Ревуцьций почувався недобре, i Марiя навiть наполягала на тому, щоб вiн залишився вдома i вiдлежав хворобу, але на ii бiду в лабораторii якраз мали здiйснити давно очiкуваний експеримент, про суть якого дiвчина не знала. Якщо судити зi слiв професора Екснера, саме там Ревуцькому стало погано.
Дiвчинi стало страшно. Лише тепер вона зрозумiла, що залишилася сама у цьому великому мiстi. Левко досi супроводжував ерцгерцога Вiльгельма у його вояжi Украiною, i з його листiв Марiя могла скласти мапу iхнiх подорожей. Хоч Австрiя вiднедавна вже перестала бути цiсарством, й останнiй цiсар пiсля зречення успiшно вiдбув кудись на захiд, ерцгерцог Австрiйський Вiльгельм Габсбург остаточно перетворився у полковника Василя Вишиваного i, судячи з Левкових обережних слiв у листах, додому не спiшив. Марiя мало розбиралася в обстановцi, що панувала на ii землi, адже у Вiдня були своi проблеми i тут не переймалися колишнiми територiями, що враз захотiли стати самостiйними. Австрiя, вiдмовившись вiд земель, населених неавстрiйцями, раптом зрозумiла, що саме цього iй бракувало упродовж минулих рокiв. Разом з iншими територiями кудись одразу зникли i проблеми, що щоразу на них виникали. Якщо навкруги то тут то там спалахували збройнi повстання, то Австрiю це поки що оминало. Здавалося, що вiйна, яка стала причиною розвалу великоi, але аж нiяк не могутньоi Австро-Угорщини, вирiшила обiйти ii стороною. Напевне, так i сталося б, якби не «iспанка».
Уперше про цю хворобу Марiя дiзналася вiд Івана Горбачевського, який останнiми мiсяцями зачастив до iхньоi квартири. Розумiючи, що у новiй Австрii йому, неавстрiйцю, мiсця в урядi не знайдеться, доктор Горбачевський все ж до останнього робив свою роботу, i те, що в Австрii грип не перерiс в епiдемiю, було i його заслугою. Захворiло порiвняно мало людей.
На жаль, серед них був i професор Ревуцький.
Марiя спохопилася. Треба зателефонувати Горбачевському! Вiн обов’язково допоможе! Правда, чим саме мiг допомогти вже вiдсторонений колишнiй мiнiстр охорони здоров’я, вона не знала.
Розмова з доктором спокою не принесла. Марiя дiзналася лише, що Івановi Горбачевському вже вiдомо про професора. Єдине, що вiн сказав дiвчинi, було запевнення про особисту опiку над Ревуцьким i нагадування залишатися вдома.
Але бути у такий непевний час у професоровiй квартирi на Шлосергассе дiвчина не могла. Їй тут стало задушно. Хотiлося просто вийти на вулицю i навiть не зважати на вогку листопадову погоду.
Марiя вийшла з будинку i попрямувала вулицею до Дунаю. Людей на вулицi було мало, лише десь попереду крiзь легку мряку синiв нечiткий силует якогось випадкового перехожого. Марiя йшла, нiкого не помiчаючи, тому здригнулася, коли позаду почувся тупiт i сердитий вигук «Шайсе!»
Дiвчина злякано вiдсахнулася. Поруч стояли, перебираючи ногами, конi, запряженi у фiакр, а фiрман продовжував ii вичитувати.
– Вам жити набридло, фройлiн? – говорив вiн. – Якщо хочете розпрощатися з життям, то вже краще з мосту в Дунай, але зараз вода холодна. Поки втопитесь – встигнете застудитись. А ще краще захворiти цим проклятим грипом!
– У мене там… батько, – тихо сказала Марiя i вiдiйшла вбiк.
Вона уперше назвала професора Ревуцького батьком.
Дiвчина хотiла було продовжити свiй шлях, але фiрман раптом змiнив гнiв на милiсть, одразу перетворившись на незлобного старшого чоловiка i добродушно сказав:
– Сiдайте, фройлiн! Завезу вас!
– Куди? – запитала Марiя. – Я навiть не знаю, куди iхати.
– Зате я знаю! Ви будете вже восьма, кого я завезу сьогоднi до лiкарнi. Люди хворiють як мухи.
Фiрман, напевне, хотiв було сказати «i помирають», але, подивившись на тендiтну постать незнайомоi дiвчини, вирiшив обмежитись лише частиною речення.
– У мене немае грошей, щоб вам заплатити, – призналася Марiя, на що чоловiк махнув рукою.
– Пусте, фройлiн! – сказав вiн. – Скоро взагалi нiхто не захоче iздити на конях. Попридумували машин, щоб iх… Сiдайте, однаково iду на той берег.
Марiя, дещо повагавшись, пiднялася у фiакр. Фiрман цвьохнув батогом, i конi зрушили з мiсця.
Дiвчина була вдячна незнайомому чоловiковi за його несподiвану турботу. Ця турбота виявилася як нiколи потрiбною iй саме зараз, коли Марiя просто не знала, як поступити. Дiвчинi неодмiнно хотiлося бути поруч з професором. Їй здавалося, що вона обов’язково чимось допоможе людинi, що замiнила iй померлих рiдних i про яку вона сьогоднi уперше подумала як про батька, але водночас пам’ятала i застереження доктора Горбачевського уникати людних мiсць, щоб самiй не заразитися. Буквально мiсяць тому вони з професором дiзналися про смерть вiд «iспанського» грипу художника Егона Шiле, якого професор Микола Ревуцький категорично не сприймав, як i не сприймав модернiзм його робiт, а Марiя знаходила полотна принаймнi вартими того, щоб на них подивитися. Шiле претендував на звання найвизначнiшого художника Австрii пiсля того, як навеснi помер Густав Клiмт, суперничати з яким за життя вiн навiть i не помишляв. Щоправда, насолоджуватися цим почесним званням йому довго не довелося. Через три доби пiсля смертi вiд «iспанки» своеi вагiтноi дружини Егон Шiле помер також. Дивно, але ця звiстка якось одразу примирила професора з модернiзмом картин художника i водночас остудила до них Марiю.
Нiхто не думав, що щось подiбне доведеться пережити i iм.
Марiя подивилася на вулицю. Столиця ще вчора величезноi iмперii, що простяглася вiд теплих вод Адрiатики до болiт Волинi, неначе вимерла, що виглядало дивно як на майже двохмiльйонне мiсто. Надто багато нещасть навалилося на нього водночас: поразка у вiйнi, зречення цiсаря, той факт, що вiдтепер вони не Австро-Угорська iмперiя, а просто Нiмецька Австрiя, i iхня доля вирiшуеться за сотнi кiлометрiв звiдси без iхньоi участi.
А тут – «iспанка»!
– Фройлiн, я ось що вам скажу: вам не варто iхати до лiкарнi, – несподiвано озвався фiрман, i Марiя здригнулася.
Фiакр iхав мостом Нордбрюке. Внизу сiрiли свинцевi води Дунаю.
– Вiдвезiть мене на Постгассе, – попросила Марiя.
– А що там?
– Церква.
Фiрман обернувся до дiвчини.
– Ви з Галiцii? – здивувався вiн.
– Так, а звiдки ви дiзналися?
– Тiльки на Постгассе е церква, куди ходять русини Галiцii. Що ж, можливо, зараз це едине мiсце, куди i варто пiти у такий час!
Церква святоi великомученицi Варвари була единою греко-католицькою церквою Вiдня. До того ж вона вiдрiзнялася вiд iнших подiбних церков хоча б тим, що не була круглою i не стояла окремо вiд сусiднiх будинкiв. Спочатку це був конвiкт – гуртожиток для семiнаристiв-езуiтiв, але наприкiнцi XVIII столiття iмператриця Марiя Тереза подарувала це примiщення греко-католикам, а тi, зрештою, зробили з нього церкву.
Була ще одна причина, чому Марiя мала потребу заiхати до церкви: настоятелем був отець Йосиф Жук – давнiй знайомий ii батька. Пiсля визволення з Талергофа (а iнакше, як визволенням, це назвати не можна!) дiвчина стала бувати тут часто. Ось i зараз церква великомученицi Варвари стала единим мiсцем у Вiднi, куди вона могла пiти у такий час.
Конi зупинилися навпроти входу до церкви. Марiя звернулася до чоловiка.
– Я дiйсно не маю як розплатитися з вами, – сказала вона.
– Ідiть з Богом, фройлiн! – сказав той. – І нехай вам пощастить бiльше, нiж iншим!
Фiрман почекав, коли пасажирка зiйшла на брукiвку, лише затим нагнав коней. Марiя востанне подивилася услiд цiй добрiй людинi i пiдiйшла до дверей церкви.
Усерединi церкви було порожньо. Перед iконостасом горiли запаленi кимось свiчки. Марiя зупинилася перед однiею з iкон Дiви Марii, що зображали всi ii свята протягом року. Народжена на Успiння, Марiя, природно, вибрала саме цю iкону.
Вона так заглибилась в молитву, що не почула крокiв позаду себе. Здригнулася лише вiд того, що хтось поклав iй на плече руку. Обернулася. Перед нею стояв настоятель храму.
– Я не сподiвався сьогоднi тут когось побачити, – сказав отець Йосиф. – Прихожани зазвичай у такi неспокiйнi часи сидять вдома. Це й не дивно – «iспанка»!
– Саме через це я тут, отче! – вiдповiла Марiя. – Професор захворiв.
Ця новина стала несподiваною для священника, у чому вiн i признався. Тiльки запитав:
– Коли?
– Сьогоднi. Телефонували з унiверситету. Професора забрали просто з лабораторii.
Марiя пiдняла на священника заплаканi очi.
– Я ще однiеi втрати не витримаю, – сказала вона. – Спочатку мама з татом, а тепер професор… Знаете, отче, сьогоднi я зовсiм випадково подумала про нього як про тата.
– Не треба так, дочко! Професор Ревуцький, хоч i старший, але досить-таки мiцний чоловiк. Як-не-як, вiн пережив тиф у таборi! А теперiшнiй грип – це навiть не тиф. А те, що ти назвала його своiм татом, у цьому немае нiчого дивного. Професор був ним. Вiн замiнив тобi твого справжнього тата, i я гадаю, що отець Гнатiв радiе з того.
– Але ж пан професор помирае!
– Незбагненнi шляхи Господа нашого! Зрештою, не всi хворi на цю «iспанку» помирають! Будемо молитися, щоб його минула ця чаша. А як там твiй наречений?
– Воюе.
Отець Йосиф Жук похитав головою.
– Так, в Галичинi зараз вирiшуеться доля всiеi Украiни, – сказав вiн. – Справжнi украiнцi мають бути там. А твiй Левко таким i е. Тому, Марiе, повертайся додому i сподiвайся на краще. А я буду молитися за раба Божого Миколу, як, власне, молюся за всiх украiнцiв, якi захворiли.
Марiя повернулася додому i стала чекати, як наказав iй священник. Вона сподiвалася, що вже наступного дня дверi вiдчиняться i вона знову побачить професора i зможе, нарештi, звернутися до нього зi словом «Тату!».
На ранок у дверi дiйсно задзвонили. Дiвчина похапцем накинула на плечi теплу хустину i побiгла вiдкривати.
У дверях стояли доктор Горбачевський i професор Екснер. Марiя зрозумiла все. Їi ноги якось одразу пiдкосилися, i вона повисла на руках доктора. Захопленi зненацька такою реакцiею, хоч i цiлком очiкуваною, чоловiки удвох вiднесли Марiю в кiмнату i поклали на диван. Дiвчина майже одразу вiдкрила очi.
– Тато… помер?
У Марii виступили сльози.
– Сьогоднi вночi, – сказав Іван Горбачевський.
