скачать книгу бесплатно
При цьому сотник кивнув головою на незнайомого офiцера.
– Ваша задача забезпечити прикриття групи. За операцiю вiдповiдаете ви! – закiнчив Стафiняк.
І ось чота, у яку потрапили всi перетинцi, залягла перед залiзничним мостом в очiкуваннi наказу. Як на бiду, нiч виявилася мiсячною, i на бiлому скрипучому снiгу iхнi темнi постатi було видно здалеку, але, на iхне щастя, поляки спокiйно сидiли в себе у вартiвницях по обидва боки мосту i не сподiвалися, що у такий для украiнцiв день тi робитимуть щось iнше, крiм колядувати.
Неначе у пiдтвердження цього зi сторони найближчого села лунали дитячi голоси колядки, слiв якоi було важко розчути.
– Треба починати, а то повiдморожуемо собi все, що можна, тодi нема чого i до жiнок вертатися! – сказав Андрiй Годинка. – Вахмiстре, що плануете робити?
– А що тут планувати? Тут плануй не плануй, а вартiвницi треба захопити, – вiдповiв Семен Кандиба. – І добре було б без шуму.
– Добре б! – сказав Годинка. – Але попереджаю: допомогти я вам не зможу!
– Справимось без вас! Робiть свою справу!
Кандиба пiдповз (а у iхньому становищi можна було лише повзати!) до Михайла Валька. Серед всiх перетинцiв вiн мав наступне пiсля Семена звання.
– Хватить лежати, – сказав вiн.
– Починаемо? – запитав Михайло.
– Хватить лежати! – повторив Семен. – Михайле, ти береш свiй рiй i нападаеш на вартiвницю. Я тобi не помагаю, а з iншими бiжу через мiст до вартiвницi на тому березi.
– У вас можуть стрiляти!
– Якщо ти зробиш все тихо, то поляки нiчого не будуть знати. Бережи наших!
Невдовзi стрiльцi пiдповзли до самоi штреки i, перевiривши, чи не стовбичить якийсь вартовий, пiднялися зi снiгу i мовчки побiгли до будиночка колiйного оглядача, у якому вiд морозу заховалися поляки. Вахмiстр Кандиба не став перевiряти, чи справиться з поставленим завданням Михайло Валько, а, не стишуючи бiг, повiв свiй рiй мостом до протилежного берега, де на бiлому снiжному фонi чорнiла iнша вартiвниця. Серед теперiшнiх його пiдлеглих з перетинцiв був лише Олекса Мороз. Роман Панас i брати Смолярi потрапили до Валька i зараз, всього видно, спокiйно роззброювали польську залогу.
Враз за спиною пролунав одинокий пострiл. Не зупиняючись, Семен повернув голову, але нiчого не побачив, лише декiлька темних постатей, що бiгли йому услiд. Це були пiдривники Андрiя Годинки, завданням яких було пiдiрвати цей переiзд.
– Вилупцю хранцоватий! – крiзь зуби прошипiв Семен. – Казав же тихо!
Але бiльше пострiлiв не було, зате попереду з будиночка вибiгли двое темних постатей. Критися бiльше не було потреби, тому вахмiстр Кандиба вистрiлив перший. Невiдомо, поцiлив вiн чи нi, але обидвi постатi кинулися назад, при цьому намагаючись закритися всерединi будиночка, але це чомусь не вдавалося. Вже пiдбiгаючи до нього, стало зрозумiло причину: Семен все ж вбив одного жовнiра i вiн своiм тiлом припер дверi.
Забiгши всередину вартiвницi, украiнцi застали двох полякiв, причому один з них тримав в руцi слухавку телефону.
– Polоz to na miejscu! – наказав Семен i навiв на поляка рушницю.
Той без жалю виконав наказ. Тим часом Олекса Мороз роззброiв полякiв.
– А тепер я хочу знати: ви пiдняли рев'ях? – запитав Кандиба.
На обличчi одного з полякiв виникла iдка посмiшка.
– Tak, i wkrоtce umrzesz, Ukraincy! – урочисто мовив вiн.
– Курва мать! – вилаявся Кандиба. – Олексо, зв’яжи цих «телефонiстiв» i бiгом до мене! Зараз тут будуть поляки!
З боку недалекого села вже не було чутно колядок. Видно, туди долинули звуки пострiлiв. Семен Кандиба розставив своiх людей так, щоб не прогледiти появи полякiв, якi безперечно пiдiйдуть на пiдмогу. Мiнери Годинки тим часом вовтузилися на серединi мосту: закладали вибухiвку.
Семен не знав, скiльки часу потрiбно мiнерам, щоб справитися з роботою, але сподiвався, що це станеться до того моменту, коли поляки у селi спроможуться органiзувати пiдмогу.
– Бути готовими до бою! – сказав вiн своiм стрiльцям. – Наша задача – не пустити полякiв до того часу, поки мiнери не закладуть своi мiни!
Оскiльки завдання було просте, нiхто не подав голосу. Хто де мiг заховалися за усiм можливим прикриттям i стали чекати.
Довго нiчого з села не було чутно; складалося враження, що поляк обманув, намагаючись нагнати на них страх. Семен Кандиба хотiв було вже ще раз розпитати полонених, чи говорять вони правду, але тут поруч виник Олекса Мороз.
– Чого так довго? – невдоволено запитав Семен.
– Довелося заспокоiти нашого «телефонiста», – виправдовувався Олекса. – Все хотiв втекти.
– Не втече?
– Та не! Я його надовго вiдключив!
Тут озвався стрiлець, що лежав за мiшком з пiском. (Поляки завбачливо облаштували оборону.)
– Пане вахмiстре! Хтось наближаеться.
Кандиба придивився уважнiше. При блiдому мiсячному свiтлi на снiгу чiтко виднiлися з десяток темних постатей, якi не могли бути нiким iншим, як польськими жовнiрами.
– Не стрiляти! – розпорядився Семен. – Най пiдiйдуть ближче!
Вiн подумки сподiвався, що до бою не дiйде i що мiнери встигнуть закласти вибухiвку до того, як доведеться натиснути на спусковий гачок гвинтiвки, але очiкуваного свистка не прозвучало, тому командир зрозумiв, що бою уникнути не вдасться.
Збагнувши, що близько пiдпускати полякiв небезпечно, вiн першим вiдкрив вогонь. Одночасно прозвучало з десяток пострiлiв. Видно, стрiльцi тримали пальцi на спуску i пострiл командира став для них мимовiльним поштовхом до бою. Невiдомо, чи поцiлили вони у когось, чи нi, але пiсля такого початку бою всi поляки попадали на снiг. Через деякий час озивалася то одна, то iнша гвинтiвка.
Тривала звичайна перестрiлка, яка рiдко коли приносила перемогу, радше тримала обидвi сторони на зайнятих позицiях. Семен Кандиба хотiв було вже наказати стрiльцям берегти набоi, як позаду почувся звук свистка. Це був сигнал до вiдступу.
– Вiдступаемо! – сказав Семен. – Бiгом-бiгом! Олексо, ми прикриваемо!
Сусiд не вiдповiв. Вiн вистрiлив у далекий силует, що саме необачно пiднявся, щоб роздивитися, що попереду. Силует звалився на снiг.
Мимо один за одним промайнули тiнi стрiльцiв. Семен з Олексою встигли зробити по два пострiли, як Кандиба розпорядився:
– Вiдходимо!
Вiн почекав, поки пiднiметься Мороз, i лише потiм побiг за ним. Коли вони пробiгали середину мосту, де власне i були закладенi мiни, позаду почали стрiляти. Це поляки нарештi пiднялися в атаку i спромоглися на безперешкодну стрiльбу.
Олекса Мороз, що бiг дещо лiвiше, враз сiпнувся i повалився на залiзничне полотно. Семен пiдбiг до нього.
– Що?
– Зараза… нога! – крiзь зуби процiдив Олекса.
Семен, не довго думаючи, повiсив гвинтiвку на шию, звалив сусiда собi на плечi i як мiг швидко рушив до своiх.
Їх помiтили, бо двое стрiльцiв побiгли iм назустрiч. Вони пiдхопили пораненого i вже утрьох занесли Олексу на другий берег.
– Вiдiйдiть далi! – розпорядився Андрiй Годинка. – Щоб не зачепило!
Залишивши мiнерiв докiнчувати свою роботу, Кандиба пiдiйшов до Михайла Валька.
– Шо в тебе сталосьи? – прошипiв вiн. – Не можна було обiйтисьи без шуму?
Михайло стояв, опустивши очi долу, як бахур, якого спiймали у сусiдньому саду. Семен вiдчув щось неладне.
– Хто? – тiльки i запитав.
– Микола, – пiсля деякоi паузи вiдповiв Михайло Валько. – Смоляр!
Семен спересердя плюнув. Вiн хотiв було розпитати, як це сталося, але тут позаду пролунав такий потужний вибух, що всi мимоволi присiли на снiг. Залiзничний мiст розламався чiтко посерединi, й обидвi його частини впали у рiчку. Почувся трiск льоду.
Завдання чота вахмiстра Кандиби виконала, але цiна цього виконання виявилася аж надто високою. Якщо рана Олекси ще може зажити (хоч невiдомо, чи зачепила куля кiстку), то смерть вiсiмнадцятирiчного Миколи Смоляра була незворотньою. Старшi перетинцi вiдчували себе винними, що не iх настигла дурна куля полоненого поляка, а дiсталася наймолодшому з них. На рiк старший Михайло Смоляр, здавалося, ще навiть не встиг усвiдомити, що сталося незворотне. Вiн просто не вiдходив вiд нерухомого тiла брата.
До них пiдiйшов Годинка.
– Можна iти, – сказав вiн.
Цi слова неначе розбудили Семена Кандибу.
– Повертаемось! – розпорядився вахмiстр.
Вiн бачив, як при мiсячному свiтлi четверо стрiльцiв поклали Олексу на шинель i, взявшись за краi, понесли берегом рiчки. Іншi четверо несли тiло молодшого Смоляра.
Радостi вiд успiшно виконаного завдання не було. Один вбитий i один поранений. І за жахливим збiгом обидва з Перетина!
Семен Кандиба думав, як повiдомити Якова та Олену про смерть середульшого сина, а Михайло Валько картав себе за те, що прогледiв той момент, як поляк, вже полонений, витягуе з-за пазухи схований револьвер. Зухвальця, звичайно, тут же закололи штиками, але свою чорну справу той вже зробив.
Михайло Смоляр бiг поруч i його душили сльози. Вiн врештi усвiдомив, що бiльше не побачить свого Никольцю, як зверталася до свого другого сина мама.
А Роман Панас поки що про Миколу не думав. Вiн просто не мав змоги зупинитися на чомусь iншому. Зараз вiн тримав за полу шинель, на якiй лежав нашвидкуруч перев’язаний Олекса, i думав лише про те, щоб швидше добратися до своiх i передати сусiда до рук лiкарiв.
У розташування своiх добралися без пригод. Хорунжий Годинка вiдправився доповiдати сотнику Стафiняку про успiшно виконане завдання, а Кандиба особисто прослiдкував, щоб Олексу Мороза негайно передали до рук лiкарiв. Вiн не заспокоiвся, поки з кiмнати, де проходила операцiя, не вийшов лiкар – вже лiтнiй чоловiк у забризканому кров’ю халатi.
– Як вiн? – нетерпляче запитав Семен.
– Буде жити i буде ходити! – Голос лiкаря був тихий i стомлений. – Куля не зачепила кiстки, а застрягла у м’язах. Але ходити довго вiн не може! Вiн далеко живе?
– Кiлометрiв двадцять звiдси.
– Якщо можна, вiдправте його додому. Гадаю, що там вiн вилiкуеться швидше!
– До нього можна?
– Нi! Ваш пiдлеглий пiд наркозом! Приходьте увечерi!
Надворi вже засiрiло, i Семен побачив Валька з Панасом. Вiн повiв iм хорошу новину.
– Де старший Смоляр? – запитав.
– Сидить бiля Миколи, – вiдказав Михайло Валько.
Вiн досi не мiг прийти до тями, як це могло статися, але нiхто – нi Семен, нi Роман – навiть i не думали йому докоряти. Знали: на вiйнi все трапляеться. Натомiсть Семен Кандиба мовив:
– Я про що думав, коли сидiв перед дверима там!
Вiн кивнув головою на будинок – тимчасовий шпиталь.
– Чи не вiдправити нам Михайла додому? З Олексою. Не приведи, Господи, i з ним щось станисьи, мати того не переживе.
– Та ту навiть не знаеш, що буде за Миколою! – вiдказав Роман i кивнув головою. – Нi, Михайло не пiде на те. Тепер – не пiде!
Іншого варiанту Семен, чесно кажучи, i не сподiвався.
– Тодi як нам бути? – запитав Валько.
– А давайте я зараз пiду до сотника i попрошу вiдрядити малого кудись в тил! – запропонував Кандиба.
– Михайло сьи не згодит! – впевнено припустив Панас.
– А вiн i знати не буде! А так, може, i вбережетьсьи!
Сотник Стафiняк, звичайно, був в курсi всiх справ у його сотнi, тому згодився з пропозицiею Кандиби. Наступного дня пiсля того, як Миколу поховали на мiсцевому кладовищi разом з iншими двома стрiльцями, що померли вiд ран напередоднi, Михайла Смоляра вiдрядили в Кам’янку супроводжувати поранених стрiльцiв до мiсцевого шпиталю. Дев’ятнадцятирiчний Михайло розумiв, що до цього доклалися його старшi односельцi, але поки що вiн навiть не мав сили перечити.
