скачать книгу бесплатно
– Так скоро! Я навiть не посидiла коло нього.
– Для тебе це було б небезпечно. Коло пана професора був я.
– Що? Що вiн говорив? – допитувалася дiвчина.
– Вiн просив переказати, що любить тебе як дочку i взяв з мене слово, що я не залишу тебе у такий важкий час. Я виконаю волю мого друга!
Марiя перевела погляд на професора Екснера, потiм знов запитала Горбачевського:
– Я можу його побачити?
Доктор похитав головою.
– Не можна! Померлих вiд «iспанки» одразу вiдвозять на Центральне кладовище i ховають у спiльнiй могилi, – сказав вiн i додав: – Дуже глибоко!
Марiя знову заплакала:
– Що менi робити?
Тут озвався професор Екснер:
– Чекайте свого нареченого. Коли вiн повернеться, я зайду до вас, i ми поговоримо про його майбутне. Професор Ревуцький досить високо вiдзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе.
– Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнiвалася дiвчина.
– Разом з украiнськими професорами Австрii ми хочемо заснувати вiльний унiверситет, у якому будуть вчитися тi, хто змушений покинути батькiвщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левковi листа i пояснити всю ситуацiю. Гадаю, йому не складе труднощiв попроситися в ерцгерцога Вiльгельма, щоб той вiдпустив його до Вiдня.
Але Марiя заперечила. Вона пiдвелася з дивана, накинула на плечi хустку.
– Левко не стане вiдпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашiй землi йде вiйна, мiй наречений буде там!
Вона пiдiйшла до вiкна i застигла у задумi. Чоловiки переглянулися, i професор Екснер iз здивуванням помiтив, як засяяло вiд задоволення обличчя Івана Горбачевського.
Марiя повернула до них голову.
– Що менi тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама!
Франц Екснер хотiв щось вiдповiсти, але його випередив Горбачевський.
– Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав вiн.
– Я не зможу довго залишатися сама!
– Розумiю! – згодився доктор. – Тодi зробимо так! У Вiдню зiбралися багато украiнцiв з Галичини i Буковини. А буде ще бiльше! Час непевний i нiхто не знае, чим все закiнчиться там, на нашiй Батькiвщинi. Хоч я вже i не мiнiстр охорони здоров’я, але про ситуацiю проiнформований i можу сказати, що вона загрозлива.
– Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер.
Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподiванкою.
– А про те, що на столицю чекае голод, професоре!
– Голод? У Вiдню нiколи не було голоду! – заперечив Екснер. – Я, певно, не кажу про тi давнi часи, коли ця напасть не оминала нiкого!
– Боюся, професоре, ви досi не звикли до того факту, що великоi iмперii, що годувала столицю, вже немае, а маленька Австрiя сама не в змозi забезпечити продуктами навiть себе, не кажучи про двохмiльйонну столицю!
– А що тодi менi робити? – вставила Марiя.
– Чомусь менi здаеться, що украiнцi можуть залишитися осторонь пiд час розподiлу продуктiв, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити вашi патрiотичнi почуття, професоре, але нiмцi насамперед дбатимуть про нiмцiв. Про iнших мають пiклуватися вони самi. Тому ми, украiнцi, вирiшили створити своерiдний комiтет допомоги собi самим. Тобi, Марiе, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому мiсце. Роботи вистачить всiм!
– Я згодна! – з готовнiстю сказала дiвчина. – Що робити?
Іван Горбачевський усмiхнувся.
– Не сьогоднi! Всi ми маемо вiдiйти вiд сумноi звiстки. Хоч тобi й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечерi. Може, ти не маеш грошей?
– Та нi, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – вiдповiла Марiя.
На цьому попрощалися. Коли чоловiки пiшли, Марiя пiдiйшла до вiкна i довго дивилася на схiд. Десь там, за Карпатами, щоразу мiняючи мiсце перебування, був ii Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати днi, коли вони були разом; i найщасливiшими для неi – хоч як i неприродно це звучить – були тi п’ять днiв, коли Левко повернувся з Італiйського фронту поранений в руку. Тодi вони гуляли Вiднем, i Марiя ловила заздрiснi погляди столичних панянок. Вона була щаслива вiд того, що Левко ii i нiхто його у неi не вiдбере. За нього дiвчина буде битися, хоч i вiдчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свiй вибiр ще того пам’ятного лiтнього дня шiстнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому мiстi.
Дiвчина погано розбиралася у полiтичних подiях, якi вихором закрутили стомлену чотирирiчною вiйною Європу. Бiльше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкi для всiх часи, знала. Знала вона, що Левко зараз бiля колишнього ерцгерцога Вiльгельма i що на нього певнi кола в Украiнi i тут, у Вiднi, покладають великi сподiвання щодо майбутнього.
Але зараз Левко далеко, i надiятися можна лише на себе. Бо надiя – це едине, що у неi залишилося.
Несподiвано для себе Марiя вирiшила, що дочку, якщо та у неi народиться, обов’язково назве Надiею. Щоправда, як це звучатиме по-нiмецьки, на разi не знала.
4
Волею украiнського народу утворилася на украiнських землях Австро-Угорськоi монархii Украiнська Держава. Найвищою державною властю Украiнськоi Держави е Украiнська Нацiональна Рада. З нинiшнiм днем Украiнська Нацiональна Рада обняла владу в столичнiм мiстi Львовi i на цiлiй територii Украiнськоi Держави.
З вiдозви Украiнськоi Нацiональноi Ради до населення мiста Львова.
1 листопада 1918 року
Коли у кiмнату зайшли Дмитро Вiтовський та Любомир Огоновський, великий маятниковий годинник у кутку показував сьому годину вечора. Присутнi у кiмнатi вiйськовi повернули до них голови, а Вiтовський не спiшив подiлитися з ними новинами. Вони з Огоновським розстiбнули шинелi i разом з «мазепинками» повiсили iх на вiшак. Одночасно пiдiйшли до столу, на якому була розстелена мапа Львова.
– Щойно Украiнська Нацiональна Рада згодилася на негайне збройне захоплення влади у Львовi, – повiдомив вiн.
Навколо столу почулося полегшене зiтхання.
– Хоч Рада i дала нам дозвiл на дii, котрi ми збиралися робити i без цього дозволу, тим не менше це не знiмае з нас вiдповiдальностi, – продовжував Вiтовський. – Скорiше, навпаки. Пане курiнний, викладуйте!
У Центральному Вiйськовому Комiтетi Семен Горук виконував обов’язки начальника штабу i був найстарший i за вiком, i за званням. Йому вже перевалило за сорок п’ять рокiв. Хоч вiн i мав звання курiнного, а Вiтовський лише сотенного, Горук беззаперечно визнав його старшим над собою.
– Так, пане сотнику! Пани офiцери, прошу отримати остаточнi завдання! Насамперед нам потрiбно знешкодити тi сили, що здатнi чинити нам опiр. Тому, поручнику Мартинець…
– Наказ, пане курiнний! – виструнчився молодий двадцятип’ятирiчний офiцер.
– Ваше завдання: роззброiти сорок перший полк! Не думаю, щоб у румунських жовнiрiв виникло бажання у вас стрiляти. Пообiцяйте, що вже завтра вони зможуть вiдправитися по домiвках! Поручику Цьокан! Те саме з мадярськими жовнiрами у школi Конарського!
Той лише кивнув головою.
– Залишаеться полiцiя! Не вiдомо, як вона поведе себе, дiзнавшись про наш виступ, але треба i ii знешкодити. Сотнику Огоновський! Ви проходили службу у вiйськовiй полiцii Львова, тому це завдання ми доручаемо вам. Гадаю, у вас бiльше шансiв зробити це мирно, – сказав Горук.
Любомир Огоновський також обмежився кивком голови.
– Далi. Хорунжий Сендецький! Вам належить зi своею сотнею оволодiти намiсництвом та арештувати генерала Гуйна, – продовжував Горук. – Дочекатися, коли до намiсництва прибуде вiце-президент Володимир Дацикевич, i переконати фон Гуйна передати йому владу.
– Буде зроблено! – просто вiдповiв хорунжий.
– Четарю Трух! Зайняти комендатуру i арештувати генерала Пфеффера!
– Зрозумiло!
– Ще. Пане сотнику! Потрiбно захопити Головну пошту, всi залiзничнi двiрцi, радiо, вiдключити мiський телефон та мiжнародну телеграфну лiнiю.
– То в чому проблема? – запитав Вiтовський.
Вiн вiдзначив, що за час своеi вiдсутностi його начальник штабу провiв велику роботу.
– Ми пiдрахували, що у нас в наявностi лише пiвтори тисячi озброених стрiльцiв i шiстдесят старшин. На весь Львiв цього мало!
– Ви правi, пане курiнний: мало! – згодився Дмитро i подивився на ще двох присутнiх.
Четар Володимир Баб’як був знайомий Вiтовському ще з початку вiйни. Пiзнiше iхнi шляхи вряди-годи перетиналися, щоб знову розвести i закрутити у вирi вiйськовоi буденщини. Коли ж в одному з боiв Вiтовському зустрiвся вiстун Василь Баб’як, брат Володимира, i це був лише другий iз чотирьох братiв, Дмитро проникся повагою до Володимира, з яким знався найбiльше. Пiд час дiяльностi Вiйськового Комiтету, дiзнавшись, що четар Баб’як зараз у Львовi, Дмитро Вiтовський негайно залучив його до пiдготовки повстання.
Інший вiйськовий, пiдхорунжий Левко Вовк з’явився у Львовi буквально три днi тому. Ще двадцять сьомого жовтня вiн був у Черновiцах i слухав останнi настанови ерцгерцога Вiльгельма, а вже наступного дня зустрiвся тут з Дмитром Вiтовським. Левко мав пiдготуватися до приiзду ерцгерцога до Львова, але вже першi слова Вiтовського, сказанi ним тут, у «Народнiй гостиницi», перекреслили весь попереднiй план. Поки Левко Вовк долав вiдстань вiд Черновiц до Львова, ерцгерцог мав розмову з Вiтовським i повiдомив йому, що серйозно захворiв на простуду, принаймнi, вiн так думав. Вiльгельм все ж не залишав сподiвань бути у Львовi, а поки цього не сталося, просив не залишати свого ординарця.
Так Левко Вовк несподiвано для себе опинився у самiй гущi подiй у Львовi.
– Пане четаре! Пане пiдхорунжий! – звернувся до Баб’яка i Левка Вiтовський. – Вам доручаеться захопити Головну пошту.
Левко Вовк застиг, зненацька захоплений цими словами. Вiн було хотiв сказати, що нiколи не командував навiть вiддiленням, але вирiшив промовчати, слушно припустивши, що йому все ж не доведеться безпосередньо командувати стрiльцями.
– Так точно, пане сотнику! – вiдрапортував вiн.
– Вiзьмете у хорунжого Сендецького одну чоту.
Баб’як подивився на Ілька Сендецького, i той кивнув головою.
– Ще одне, пане сотнику! – знову озвався Семен Горук. – Ми тут подумали, що варто було б якось показати людям, що у мiстi постала нова влада.
– Що ви маете на увазi? – запитав Вiтовський.
– Ми вирiшили вивiсити над ратушею синьо-жовте знамено!
Дмитро Вiтовський одразу вiдзначив слушнiсть i всю важливiсть цiеi подii. Лише запитав:
– Де ви вiзьмете украiнський прапор?
Семен Горук хитро усмiхнувся.
– Довiрте це менi!
– І все ж?.. – не вгавав Вiтовський.
– Жiнка мого друга Михайла Лазурка Марiя вже дошивае його i невдовзi знамено буде тут.
– Цю мiсiю варто доручити найдостойнiшому.
– Ми вирiшили, що це зробить вiстун Степан Панькiвський.
Дмитро Вiтовський нахмурив брови.
– Панькiвський! Щось знайоме! – мовив вiн.
– Небiж Степана Федака. Зрештою, i названий в честь дядька, – прийшов на допомогу Ілько Сендецький.
– Що ж, робiть! – згодився Вiтовський. – Тепер ще одне. Потрiбно негайно ж, не мешкаючи нi хвилини, вiдправити у повiтовi мiста гiнцiв з наказом нашим людям захопити владу на мiсцях. Далi. Негайно телефонуйте до Черновiц команданту Букшованому. Наказ: виiхати iз сiчовими стрiльцями до Львова. А перед тим зв’яжiться з Перемишлем. Коменданту Загайкевичу, не мешкаючи, зайняти мiсто i знищити мiст через Сян, щоб не пропустити до Львова нi одного поляка.
Дмитро Вiтовський подивився на годинника.
– Розпочнемо рiвно о четвертiй годинi! До того часу всi нашi сили, задiянi в операцii, мають бути на мiсцях, – повiдомив вiн.
– Чому чекати так довго? – запитав Григорiй Трух.
– Ми повиннi дiяти обережно, щоб не сполошити полякiв, – замiсть Вiтовського вiдповiв Семен Горук. – Ну i не варто скидати з рахункiв австрiякiв, котрi також можуть повести себе не так, як нам хочеться.
– Але чому четверта година? – не вгадав четар.
– Та тому, пане четарю, що у такий час наймiцнiший i найсолодший сон! – закiнчив Вiтовський. – Поки поляки прокинуться, поки одягнуться, поки розберуться що до чого, Львiв вже буде нашим! Нам же спати суворо забороняю! А тепер давайте ще раз пройдемося по вашому, пане курiнний, плану. У ньому я помiтив для нас деякi небезпеки…
Як виявилося, помiченi Дмитром Вiтовським небезпеки не вiдносилися до завдання, отриманого Левком Вовком, але вiн дочекався закiнчення цiеi наради, як, власне, i всi iншi. Зовсiм не знаючи Львова, вiн боявся, що не справиться зi своею дiлянкою операцii, але хорунжий Сендецький, побачивши в очах молодого колеги вагання, поцiкавився його станом. Отримавши цiлком прогнозовану вiдповiдь, Ілько Сендецький лише кивнув головою. Суть цього жесту Левко зрозумiв дуже скоро. Передаючи пiд його командування заявлену чоту, хорунжий дав йому у допомогу вiстуна. Яким же було здивування Левка Вовка, коли вiн побачив перед собою дуже красиву дiвчину приблизно однакового з ним вiку.
– Ольга Горбань! – сказав хорунжий. – Ви не дивiться, що дiвчина. Вiстун Горбань воювала на Макiвцi, мае военний досвiд i, головне, народилася у Львовi. Проведе вас вулицями iз зав’язаними очима.
– Ну, я сподiваюся, до цього не дiйде! – стрельнула поки що вiдкритими очима дiвчина-вiстун.
– Та не хотiлося б! – признався Левко.
– От i добре! Я вас залишу, бо маю свiй наказ! – мовив хорунжий i, вiддавши честь, зник у темрявi.
А Левко залишився стояти у нерiшучостi. Тут дiвчина подивилася на нього i, напевне, вирiшила взяти iнiцiативу у своi руки.
– Треба пiдготувати стрiльцiв до завдання! – сказала вона. – Пане пiдхорунжий, повiдомте, що нам робити!
Цi слова вивели Левка зi ступору. Вiн з вдячнiстю подивився на Ольгу, потiм ближче пiдiйшов до десятка стрiльцiв, що терпляче чекали пiд стiною будинку. Вовк окинув поглядом мовчазних юнакiв. Всi вони, певне, були молодшi за нього самого, хоч i самому пiдхорунжому заледве виповнилося двадцять чотири.
– Стрiльцi! – неголосно звернувся вiн до своiх теперiшнiх пiдлеглих. – Я – пiдхорунжий Вовк! Маемо наказ Вiйськового Комiтету цiеi ночi перебрати владу у Львовi. Наша задача: захопити будинок пошти i не допустити, щоб хоча б одна звiстка про нашi дii загодя не покинула Львова. Починаемо рiвно о четвертiй годинi.
